ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ
Кодекс законів про працю України та інших законодавчих актів України, які регулюють трудові відносини
Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. Фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж.
Але в Росії не могли допустити, щоб навіть розроблений в ній проект був затверджений в Україні раніше, ніж це відбудеться в Росії. Ця практика знайшла своє правове закріплення в Радянському Союзі, коли для «єдності» законодавства стали розроблятися Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, які повинні були бути дослівно відображені в кодексах союзних республік.
Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, які були затверджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 і введені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси : в Росії - 9 грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані - 10 грудня 1971 р., в Узбекистані - 17 грудня 1971 р., в інших республіках - вже в 1972 р.
КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 p., введений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою Ш-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», главою XVI-A «Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по декілька разів. Прикладом цього може бути ст. 67, до якої в 1995 р. була внесена ч. З такого змісту: «У разі, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого».
На 1998 р. припадає п'ять таких днів, і Прем'єр-міністр України зробив подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю норму такою, що втратила силу хоча вона й відповідала рекомендаціям МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопанням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають прийняття нового Кодексу законів про працю України.
Поруч з КЗпП, діють інші закони України. Так, Верховна Рада 7 лютого 1991 прийняла Закон України «Про власність», який дає визначення права власності як урегульованих законом суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власнику надано право використовувати на договірній основі роботу інших громадян, забезпечивши їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно може використовуватися і для підприємницької діяльності.
Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства становлять основну організаційну ланку народного господарства України. Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію, створення і використання майна, управління підприємством і самоврядування трудового колективу, визначає господарську, економічну та соціальну діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з державою, порядок ліквідації та реорганізації підприємств.
16 грудня 1993 Верховна Рада прийняла Закон України «Про державну службу», який регулює суспільні відносини, яке охоплювало діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Закон визначає загальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження державної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу.
Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій області Верховна Рада 1 березня 1991 р. прийняла Закон України «Про зайнятість населення», який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зайнятість, передбачає компенсацію у разі втрати роботи.
22 жовтня 1993 був прийнятий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», основними завданнями якого є створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організація соціального та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.
Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в народному господарстві: жінки - 35 років, чоловіки - 40 років і вийшли на пенсію, - низку пільг.
Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальним здібностям та інтересам.
Загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні покликаний врегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні ».
Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в України.
Основи законодавства України про охорону здоров'я, прийнятих Верховною Радою 19 листопада 1992 p., визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні. Вони регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян.
Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати.
Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільне корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.
15 листопада 1996 прийнятий Закон України «Про відпустки».
23 грудня 1997 прийнято Закон України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», яким передбачено парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист їх прав на території України в межах її юрисдикції.
Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджені 14 січня 1998
10 лютого 1998 прийнято Закон України «Про професійно-технічну освіту», яка є складовою частиною освіти України і спрямована на формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, розвиток духовності, культури, відповідного технічного, технологічного і екологічного мислення з метою створення умов для професійної діяльності.
З березня 1998 законодавчий вирішене питання про порядок розгляду в Україні колективних трудових спорів (конфліктів).
Всі закони України, які приймаються Верховною Радою, обнародуються за підписом Президента України. З метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, які приймають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, запобігання перекручень їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності Президент України 10 червня 1997 видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності ». Закон України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за п'ятнадцять-денний термін після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Згідно зі ст. 1 цього Указу офіційними друкованими виданнями є «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр».
Президент України виступає гарантом державного суверенітету, незалежності, недоторканності кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності України, додержання Конституції та законів України, прав і свобод людини і громадянина. У межах своїх повноважень Президент України також видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території Україні.
Але ці укази і розпорядження Президента України є не законодавчими, а підзаконними актами.
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Диференціація трудового законодавства - це встановлені державою відмінності в змісті і обсязі прав і обов'язків суб'єктів трудових відносин на певних підставах. Сучасний цивілізований світ намагається більш послідовно здійснювати принцип рівності громадян. Згідно з цим держави забезпечують єдність правового регулювання трудових відносин, яке здійснюється загальним законодавством про працю, єдиним для всіх працівників.
В Україні єдність правового регулювання трудових відносин базується на ст. 2 КЗпП, яка юридичне закріплює принцип рівності трудових прав, які конкретизуються в інших статтях КЗпП та законодавчих актах про роботу.
У той же час з цілого ряду причин виникає необхідність диференційованого підходу до регулювання трудових відносин. Така диференціація проводиться за допомогою прийняття спеціальних нормативних актів, які поширюються тільки на певну групу працюючих, шляхом включення в загальні законодавчі акти про працю спеціальних положень, які відносяться лише до тієї чи іншої групи працівників, а також шляхом виключення можливості застосування окремих положень загального законодавства про роботі до деяких категорій трудящих.
Диференціація трудового законодавства не суперечить ідеї соціальної рівності, оскільки встановлені відмінності у змісті та обсязі прав і обов'язків працівників і роботодавців мають своєю метою не створення привілеїв відповідним соціальним прошаркам, а досягнення більшої відповідності норм трудового права особливостям трудових відносин. Диференціація дозволяє досягти більш реальної рівності у порівнянні з тією, що встановлюється загальним законодавством про працю, яке поширюється на всіх працюючий. Більше того, за деякими винятками сама диференціація виправдана саме тому, що вона спрямована на встановлення такого рівня соціальної рівності, який вище за рівень, визначений принципом рівноправ'я. Саме це дозволяє вирівнювати соціальне становище певних соціальних груп, які за фактичними умовами роботи або внаслідок інших обставин опинилися в соціальне обмеженому стані.
Законодавство України використовує різні критерії диференціації правового регулювання праці. Це ставлення працівника до майна підприємства, установи, організації (в подальшому скорочено - підприємство); національна приналежність засобів виробництва (майна підприємства); приналежність підприємства до державної (загальнодержавної) форми власності; суспільна значущість трудової функції, яка виконується працівником; особливі природні географічне і геологічне умови; умови підвищеного ризику для здоров'я; тривалість терміну дії трудового договору (тимчасова або сезонна робота); можливість укладення контракту, коли це передбачено законом; соціально-демографічні критерії.
Ставлення до майна підприємства - один з найважливіших критеріїв диференціації трудового права. На підприємстві переважно працюють наймані працівники. Але поруч з ними може працювати й власник цього підприємства. У такій ситуації є очевидним соціальне призначення трудового права-захист найманих працівників перед роботодавцем. Досягнення балансу інтересів між найманими працівниками і власником виключає єдність правового регулювання трудових відносин цих суб'єктів.
Якщо підприємство приватне, то роботу власника на своєму підприємстві взагалі можна було б виключити з сфери правового регулювання праці, оскільки в цьому випадку втрачається сама мета правового регулювання. Тільки роздуми юридичної техніки і потреба в організаційній простоті, бажання уніфікувати правове регулювання диктують вибір варіанта, при якому на власника приватного підприємства, яке працює на своєму підприємстві поряд з найманими працівниками, поширюється законодавство про працю.
Якщо ж власників підприємства декілька, то виникає потреба у правовому регулюванні трудових відносин працівників-власників зі створюваними ними підприємством і уповноваженим власниками органом. Працівник-власник також потребує захисту від своїх партнерів. Очевидно, що в даному разі немає потреби в такому ступені захисту, яке держава зобов'язана забезпечити найманому працівникові, так як працівник-власник має можливість захищати свої інтереси, беручи участь у зборах власників підприємства. Стаття 3 КЗпП встановлює, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Особливості роботи членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.
Коли власники підприємства становлять велику групу людей, кожний з них окремо значно менше може впливати на прийняття рішень зборами власників. Чим більше коло власників або доля окремого власника становить малу частину, тим менше такий власник може впливати на прийняття рішення власниками підприємства. Тому в таких умовах трудові відносини працівників-власників повинні підпадати під сферу дії трудового законодавства.
Викладені формальні критерії розмежування сфер повної та часткової дії законодавства про працю мають, на наш погляд, грунтовне соціально-економічне підгрунтя. Але навряд чи вони можуть бути сприйняті законодавцем у даний час. Будь-яка ідея до того, як вона буде взята в арсенал законодавця, повинна бути визнана наукою.
Законодавство України в принципі визнає необхідність диференціації праці за критерієм відносин до засобів виробництва. При цьому особливості правового регулювання роботи повинні бути встановлені не тільки щодо членів кооперативів, а й щодо інших працівників, які в складі малих груп є співвласниками підприємства (колективного підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, закритого акціонерного товариства, командитного, повного товариства).
Держава як власник засобів виробництва має право широко втручатися у трудові відносини підприємств загальнодержавної власності. Тим більше потребує встановлення особливостей правового регулювання робота державних службовців. Разом з тим ст. 9 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» зі сфери дії цього Закону повністю виключає Президента України, Голову Верховної Ради та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів, Голову і члени Конституційного Суду, Голову і члени Верховного Суду України, Голову і суддів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора України та його заступників. На трудові відносини інших державних службовців, крім зазначених вище, загальне законодавство про працю поширюється у частині, що не суперечить Закону України «Про державну службу».
Змінами, внесеними до ст. 7 КЗпП Законом України від 15 грудня 1993 p., виключені як критерії диференціації трудового законодавства галузеві особливості умов роботи. У зв'язку з цим регулювання робочого часу і часу відпочинку на транспорті, на підприємствах і організаціях зв'язку здійснюється загальним законодавством про працю. Але це не перешкоджає включати в колективні договори і угоди положення, які в межах законодавства будуть регулювати відповідні питання у цих галузях.
Стаття 7 КЗпП встановлює такий критерій диференціації трудового права, як особливі природні географічне і геологічне умови. Пунктом 1 ст. 6 Закону України від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських населених пунктів України» встановлюються пільги в оплаті праці для осіб, які працюють в гірських районах. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 11 серпня 1995 р. № 648 визначив, що на підприємствах, розташованих на території гірських районів, тарифні ставки і посадові оклади працівників передбачаються генеральною, галузевими та регіональними угодами як мінімальні гарантії, а також Кабінетом Міністрів України або іншим органом за його дорученням підвищуються на 25 відсотків.
Наступним критерієм диференціації трудового права, що визначений ст. 7 КЗпП, є підвищений ризик для здоров'я. Для працівників, які зайняті на роботах зі шкідливими і важкими умовами, передбачено низку пільг щодо тривалості робочого часу, часу відпочинку, нормування праці, її оплати тощо. Передбачено також пільги при пенсійному забезпеченні таких робітників і службовців.
Важливе практичне значення має і такий критерій диференціації трудових відносин, як можливість укладення з працівниками контрактів. Частина 3 ст. 21 КЗпП встановлює, що сфера застосування контракту визначається законодавством. Термін «законодавство» в даному разі вживається в розумінні, що застосування контракту при оформленні трудових відносин може передбачатися не лише законами, а і підзаконними нормативними актами.
Зміст нормативних актів, якими передбачена можливість застосування контракту, дозволяє зробити висновок, що законодавець не завжди намагається знаходити будь-які об'єктивні підстави, які б обгрунтувано необхідність укладення контрактів. Дозвіл укладати контракти з працівниками товарної біржі, працівниками системи освіти, з усіма працівниками національних навчальних закладів свідчить про відсутність об'єктивних підстав, що це питання вирішувалося виходячи з чисто суб'єктивних міркувань.
На нашу думку, диференціація правового регулювання праці шляхом дозволу укладати трудові контракти повинна допускатися у разі виконання працівниками особливо значущих трудових функцій, таких як державні службовці високого рангу, керівники державних підприємств. Саме зміст ч. З ст. 21 КЗпП дає підстави стверджувати, що сторони контракту можуть за своїм розсудом при згоді встановлювати для себе права і брати обов'язки. Виходячи з принципу добровільності оформлення трудових відносин, сторони можуть досягти угоди про різні види договору - трудовий договір чи контракт-навіть тоді, коли сфера застосування контракту на певну категорію працівників не поширюється. Тим більше контракт може застосовуватись на підприємствах з новими формами організації та оплати праці - на орендних, акціонерних, кооперативних і спільних підприємствах, в господарських товариствах, на приватних підприємствах, тобто там, де суб'єкти мають більшу самостійність у питаннях організації та стимулювання праці. Важливою умовою диференціації правового регулювання є також соціально-демографічні ознаки працівника. І хоча в ст. 2 КЗпП зазначається, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів та релігійних переконань, держава одночасно встановлює додаткові гарантії працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціальний захист. До таких громадян відносяться жінки, які мають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а одинокі матері - при наявності дитини віком до чотирнадцяти років; молодь, яка закінчила середню загальноосвітню школу, професійні навчально-виховні установи; воїни-інтернаціоналісти; особи передпен -сійного віку та деякі інші категорії працюючих.
ОСНОВНІ ТРУДОВІ ПРАВА ПРАЦІВНИКІВ
Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
1. Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції).
2. Право на працю є одним з найважливіших соціально-економічних прав людини. Зміст коментарів статті значно відрізняється від ст. 43 Конституції, яка також проголошує право на працю:
«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянином права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком суду або іншого рішення суду або відповідно до закону про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче встановленої законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом ».
3. Частина друга ст.2 КЗпП присвячена реалізації права на працю і забезпечення інших трудових прав. Наприклад, згідно зі статтею 45 Конституції України кожен працюючий має право на відпочинок. Це право забезпечується поданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права теж визначаються статтею 2 КЗпП і Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року.
4. Громадяни України мають право на свободу об'єднання. В Україні гарантується свобода діяльності громадських організацій. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання чи перебування у ньому (стаття 36 Конституції України).
5. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий прожиткового мінімуму, встановленого законом. Ці ж положення знаходять своє закріплення і в статті 2 КЗпП.
6. Працівники реалізують право на працю відповідно до частини 2 статті 2 КЗпП шляхом укладення трудового договору. Проте трудові відносини можуть виникати не тільки на основі укладання трудового договору, але і на основі участі (членства) у діяльності господарюючого суб'єкта, Так, згідно зі статтями 19, 20, 21 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 року виділяє два категорії працівників ~ - членів підприємства та осіб, які працюють на підставі укладення трудового договору.
У статті 23 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року в редакції Закону від 22 червня 1993 року застосовуються аналогічні терміни.
7. До основних прав кожного працівника відноситься право на умови праці, що відповідають правилам безпеки і гігієни. Порушення цього права тягне юридичну відповідальність конкретного власника або уповноваженого ним органу (дисциплінарну, матеріальну). Детальний зміст зазначеного вище права міститься в розділі XI КЗпП Україна «Охорона праці» (дивись відповідний коментар до даної глави).
8. Крім того, у даній статті міститься важливе вказівка про можливість судового захисту порушеного права (дивись статтю 232 КЗпП).