Творчість Набокова ВВ

Набоков В.В. Огляд творчості. Аналіз оповідання "ОБЛАКО, ОЗЕРО, ВЕЖА" "Я не виношу копання в дорогих нам біографіях великих письменників, не виношу, коли люди починають пхати носа в їх життя, не виношу вульгарності природного людської цікавості, не виношу шелестіння спідниць в і хихикання в коридорах часу, і жоден біограф не посміє заглянути в моє особисте життя "(лекції про російську літературу).

Ми не будемо розбирати життя Набокова. Мета нашої розмови - побачити світ, створений ним, і повірте, для цього зовсім необов'язково знати, хто був прототипом його Марійки і чи була Лоліта "справжньої". Ми не діти, щоб питати після прочитаного: "А це було насправді?", Тим більше, що Набоков сам ненавидів реалізм у загальноприйнятому розумінні. "Всі великі романи - великі казки", говорив він. І створював ці казки. Казки "задушливі і холодні", страшні своєю незрозумілістю того, хто, подібно доглядальниці з "Ракового корпусу" Солженіцина, вигукує: "Де мені про нас прочитати, про нас?", Щоб було написано просто і ясно, "по-справжньому", як у житті. Набоков відсилає таких читачів до газетних публікацій, до літератури Великих Ідей ", до" картонним тихим донцям ", але викреслює їх зі списку читачів. Що є читач для Набокова? "Обдарована читач - громадянин світу, не підпорядкований просторовим і тимчасовим законам. Це він - розумний, геніальний читач - знову і знову рятує художника від згубної влади імператорів, диктаторів, священиків, пуритан, обивателів, політичних моралістів, поліцейських, поштових службовців і резонерів. Дозвольте мені накидати портрет цього прекрасного читача. Він не належить ні до однієї певної нації чи класу. Жоден громадський наглядач або клуб бібліофілів не може розпоряджатися його душею. Його літературні смаки не продиктовані тими юнацькими почуттями, які змушують пересічного читача ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і "пропускати опису". Чуйний, що заслуговує захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаків у книзі, а з тим, хто задумав і склав її. Цей читач не шукає відомостей про Росію в російській романі, розуміючи, що Росія Толстого або Чехова - це не усереднена історична Росія, але особливий світ, створений уявою генія. Цей читач не цікавиться великими ідеями: його цікавлять зокрема. Йому подобається книга не тому, що вона допомагає йому знайти "зв'язок із суспільством" (якщо вдатися до жахливого штампу критиків прогресивної школи), а тому, що він сприймає кожну деталь тексту, захоплюється тим, чим хотів вразити його автор, сяє від дивовижних образів , створених автором, магом, чарівником, художником ... ... Хороший читач з дитинства вчиться остерігатися перекладачів, урізаних шедеврів, ідіотських фільмів про братів Кареніних, всілякого потурання ледарям і четвертування геніїв ... ... Читачі народжуються вільними і повинні вільними залишатися "(з лекцій з російської літератури ). Собcтвенно, вже з цього невеликого уривка ми можемо добути деякі відомості про творчість самого Набокова: по-перше, всупереч поширеній думці, в його прозі Є ДУША. По-друге, ми не знайдемо в його книгах тих чи інших Ідей (а як же "для чого написана книга?" Та для того, щоб позбутися від надлишку чудових, чудових спогадів, скинути частину їх, таких важких, на читача - і нехай тепер він їх носить із собою, кладе на ніч під подушку і дбає про їх неушкодженості).

По-третє, деталь у його книгах живе майже самостійним життям, не захованої, як в інших письменників, а яскравою, видимої, відчутною, від чого мова його називають "дуже важким, надто красивим", а композицію - "суворої і розважливою" (Жорж Нива, інтерв'ю). Але хіба може бути краси "занадто" багато? І хіба краса сумісна з порожнечею, в якій звинувачували Набокова і сучасники (Адамович, Бунін), і сьогоднішні критики? О, не вірте тим, хто скаже вам про відсутність в набоковской прозі життя, про її штучності, про її бестемності. Письменник, поет не може писати ні про що, талант, не знайшовши виходу у формі, заповнить її навіть мимоволі (футурист Маяковський, незважаючи на очікуваний від напрямку формалізм, створив чудові, живі вірші. А представниця постмодерну Петрушевська або незрозуміло за що зведений у ранг сучасної класики Шаламов не викликають нічого, крім нудьги: якщо подумати, то стане ясно, що це вони пишуть ні про що. У їхніх творах немає форми - мова їх викликає жалість, і немає змісту художнього, літературного, якщо тільки не зводити публіцистику в ранг мистецтва. До чого це я? Та до того, що в мистецтві немає іншого критерію, крім таланту, що грунтується на майстерності).

А теми Набокова особливо пронизливі, ніжні, вони створені уявою, а воно - ніщо інше, як "особливий рід пам'яті". Спробуємо розмежувати їх, але не будемо забувати, що немає жодної з них у чистому вигляді в його прозі, вони переплетені (не заплутані, а саме переплетені) у якийсь складний, єдиний візерунок. Отже, ось окремі нитки цього узору:

Дитинство ("Інші береги", "Дар")

Росія ("Машенька", "Подвиг", "Дар")

Любов ("Камера обскура", "Король, дама, валет")

Свобода ("Запрошення на страту", "Bend Sinister")

Творчість ("Справжнє життя Себастьяна Найта", "Пнін", "Дар")

Поясню, за яким принципом ми поставили ті чи інші твори в відповідність тій чи іншій темі. Ми керувалися класичним методом: основна тема роману та, на якій будується інтрига. Але ніколи не стверджуйте, в "Запрошенні на страту" немає теми любові чи Росії, а "Король, дама., Валет" - всього лише "класичний любовний трикутник", і нічого більше. Ще раз підкреслю: його тема - одна, все інше - лише різні грані якийсь єдиною, Набоковим не названої. Можливо, що це "перехід зі світу творчого в світ реальний" по Ходасевич, або ж "нікого до добра не доводить" тема Смерті, як вважав Адамович, "і інше, інше, інше" - не будемо намагатися зловити цю тему в "декольте і вирізах "його прози.

А від того, що тема Набокова єдина, і всі його твори можна, та, мабуть, і потрібно розглядати як єдине, що складається з безлічі фрагментів. Сам Набоков говорив про те, що література, на відміну від живопису, вимагає, щоб твір був спочатку розглянуто в деталях, у фрагментах, і лише потім можна охопити його цілком, зрозуміти й усвідомити. І, не сподіваючись на свідомість читача, а може, захищаючи свої твори від обивателя, якому потрібна "книжка на ніч", Набоков будує свої розповіді так, що вони ВИМАГАЮТЬ другого, а то й третього, четвертого, п'ятого прочитання.

Перший, загальновідомий його прийом, який застосовується саме з цією метою (якщо не розглядати коло як філософський символ творчості Набокова) - кільцева композиція його оповідань і романів. Навіть "Лоліта" представляє собою замкнутий контур - пам'ятаєте, навіщо Гумберт пише "свої записки"? Щоб "вжити їх на суді" для порятунку душі. Це - ніби спроба виправити минуле, але він лише повторює його, і буде повторювати до нескінченності, поки живі його "записки".

Ключем, що відкриває нам метод для читання творів Набокова, є оповідання "КОЛО", у ньому ж частково ми знаходимо основу, пояснення тяги письменника до кільцевої композиції: його розповіді - спогади, а спогади (тут - Росія), не проходять, як справжні події , а повторюються, повторюються, повторюються, поки живе людина.

Наступна особливість його прози, яка висвітлює кільце композиції так, щоб воно стало перед читачем об'ємно, відчутно - яскраві деталі. Набоков - "майстер деталі". Його деталі, як правило створюють окрему лінію в добутку, і, не перегукуючись один з одним, відображають основну тему твору, часто випереджаючи її чи будучи варіацією (це дозволило літературознавцям говорити про систему набоковскіх дзеркал; також у набоковедов є поняття "арлекін", що заміняє "деталь"). Уважний читач зможе вгадати розв'язку його романів. Звернемося до "Лоліті" (тут дозволю собі використати термінологію своєї роботи про взаємодію природного та культурного у творчості Набокова):

Гумберт - носій культури, Лоліта - природи. Отже, яких "Арлекіно" ми зустрінемо в цьому романі? Гл.13: фотографія в журналі. Венера, наполовину прихована піском-культура, занурюється, що потопає в природному - алюзія на Гумберта, все більше віддають інстинктам, що відходить від свого культурного початку. Ще один яскравий епізод - листи потрапила під колеса Шарлотти: вони роздерті на шматки. Тут культура уособлюється листами, а факт їх знищення говорить сам за себе. Листи, розірвані, а не прочитані, всупереч логіці, Гумбертом, також відображають його звернення до природного. У 27 гол. читач знайде метелика, "надійно приколоти до стінки" - мертва, зруйнована природа Метелик - провісниця смерті Лоліти. Таким чином, культура в паралелях пригнічується природою, зникає - так в кінці зникне і Гумберт, але і метелик (до речі, про метеликів - вони мають величезне значення у творчості Набокова, будучи одним з улюблених образів письменника, завжди "відображають" улюблених героїв) мертва , зруйнована "людиною розумною" - так Гумберт зламає світ Лоліти, що врешті-решт призведе до її смерті.

І, зрозуміло, Набоков блискуче володіє технікою "письменництва", досконало знаючи теорію літератури та її історію, що може створити проблеми обивателю, не цікавиться роллю слова у творі, і поняття не має про Флобера, Уайлда, Кафку, не кажучи вже про російську літературі. Повторюся: так Набоков рятує свої твори від вульгарності, яка разом з обивателем проникає скрізь, де є зачіпка, шорсткість, тріщинка. А за прозу Набокова "не зачепитися" (А. Бітов).

Але, думається, в загальних рисах ми описали творчість ВВ Набокова, а тепер підійдемо ближче до величезної тривимірній картині, розглянемо "фрагмент" її в деталях.

Отже, "Хмара, озеро, башта". Відразу визначимо героїв оповідання: один - Василь Іванович, про який відомо, що він емігрант, "скромний, лагідний холостяк, прекрасний працівник", "один з ЙОГО представників", інший - "ВІН", його ми визначимо пізніше.

Василь Іванович виграє "розважальну поїздку" і, не зумівши від неї відмовитися, вирушає в дорогу. В один із днів подорожі йому "відкрилося те саме щастя, про яке він якось вполгрези подумав" - дивовижне місце, де він захотів залишитися назавжди. Він швидко вирішив, як випише з Берліна своє нехитре майно, і буде жити тут завжди. Але німці, решта членів екскурсії, забороняють йому залишатися, і тягнуть "як в дикій казці", назад до Берліна. У Берліні він зустрічається з тим, чиїм "представником" є, і той відпускає Василя Івановича.

Тепер саме час дізнатися, хто цей загадковий, котрий постає в оповіданні всесильним розпорядником доль, людина, яка, власне, і розповідає нам цю історію. "Він" не якийсь безіменний берлінський роботодавець, це Набоков В.В. Як ми приходимо до такого висновку?

По-перше, логічно: німці в оповіданні-уособлення вульгарності ("вульгарність в набоковской характеристиці - переведення одиничного в загальне" Кузнєцов "Утопія самотності"), а ВІН відпустив Василя Івановича. А якщо ВІН - такий же емігрант з Росії, як сам герой? - Запитаєте ви, - адже в розповіді про нього нічого не сказано ... Виключено: емігранти з працею заробляли на життя, і вже точно не мали можливості бути роботодавцями.

По-друге, виходячи з його всесильність: якщо ми прочитаємо оповідання уважно, ми зрозуміємо, що це не оповідання з чиїхось слів. Світ розповіді твориться на наших очах. Простежимо це народження з авторських роздумів, вигуків: "Спогад кохання, перевдягнені лугом ... .. Нас з ним (ось вона, вездесущесть і всесильність автора!) ... .... Туди, назавжди, до тебе, моя любов ...", - це перший краєвид , не існує за вікном берлінського поїзда; ця любов - Росія. В описі озера ми зустрінемо вигук "Любов моя! Слухняна моя! "- Це звернення до неї, до країни дитинства., Так слухняно виникає за бажанням автора. Крім цього, ще кілька покажчиків присутності Набокова виявимо ми в цьому оповіданні: "До чого я тебе ненавиджу, насущний!" - Вигукне він. Ненавидить за те, що реальність - тут "хліб" - розриває приглушений світ мрії, уяви, пам'яті, відволікає ... Або інше: Василь Іванович заволає, коли її потащут геть від його озера, хмари, вежі "Та це ж якийсь запрошення на страту ", - тут Набоков вже відкрито позначає зв'язок оповідання з одним зі своїх романів, який в нашій класифікацією відноситься до теми СВОБОДИ. Крім зв'язку з "Запрошенням ...", ми виявимо схожість і з іншим романом, одна з основних тем якого та ж - з "Bend Sinister". Подібність у тому, що Набоков відпустив героя роману, професора Круга, з тієї ж причини, що й Василя Івановича: і тому, і іншому набридло "бути людьми", у них не залишилося сил "жити". І безперечним символом, що об'єднує два твори, можна назвати нічного метелика, що з'являється перед зникненням героїв із творів (Саме нічну; в "Лоліті" вона - просто "цветітая", в "Запрошенні на страту" - знову нічна). Т. е. основних тем розповіді дві - Росія і свобода, і це дозволяє нам визначити місце розповіді як фрагмента в загальній картині творів письменника.

Тепер перейдемо безпосередньо до художніх деталей тексту: розглянемо німецьку компанію екскурсантів, порівняємо її з нашим героєм. Як ми вже відзначили, німці - уособлення вульгарності в цьому оповіданні. Перше, що повідомляє про них Набоков - їх "н е з колько пер з о н". Насторожує все словосполучення. Спочатку на емоційному рівні - дивне звукове поєднання [н] - [з] - [з] - [н]: зміїний свистячий [з] в обрамленні гладкого і майже нейтрального за звуковим асоціаціям [н]. Потім - на свідомому: вони - не люди, не екскурсанти, вони - "персони", щось неіндивідуальні, а усереднено-спільне. А така посередність і є вульгарність для Набокова. Навіть прізвища двох німців однакові, дві бранці схожі один на одного і мають однакові імена, а керівник цього заходу - Шрам, а при зворотному прочитанні - Марш. Тупіт багатьох однакових ніг, пил, і нічого яскравого, живого. Страшна симетрія у всьому, неприпустимість чогось одиничного (ось чому прізвище Шрам, не маючи двійника, відображає себе сама).

Набоков протиставляє їм свого героя, малює його зайвим у цій гучній компанії: група складалася з 4ех жінок і стільки ж чоловіків, і Василь Іванович не вписувався в цю парність навіть в "славної забаві, якою керував Шрам": наш герой "три рази лягав у мерзенну темряву, і тричі нікого не виявлялося на лавці, коли він з під неї виповзав ". Наступний момент - "нотні листки з віршами від суспільства". Не будемо зараз розбирати текст цієї пісні, але зауважимо, що "співати її потрібно було хором" - знову нав'язування, усереднення, вульгарність. Компанія прагне і Василя Івановича позбавити індивідуальності, то змушуючи його співати, то відбираючи і викидаючи "улюблений огірок з російської лавки", який був визнаний неїстівним тільки тому, що не входив у звичайний набір провізії - тобто навантажуючи його "насущним". І раптом, серед цієї вульгарності з'являється Росія, і навіть німець-господар будинку з видом на озеро "смутно інвалідному зовнішності", "погано і м'яко висловлюються по-німецьки" - не схожий на ту бадьору команду, в яку потрапив Василь Іванович. Герой хоче залишитися тут, "він заробляв достатньо на малу російську життя" у Набокова (чому "на малу"? Та тому, що сам цей герой піддався загальній вульгарності, порушивши тим самим принципи письменника. Пам'ятаєте, як він прочитає рядок з Тютчева: " Ми слиз. речення є брехня ", - це набоковська пародія на незрозумілі нікому соціально-викривальні ідеї, і його герой ними захоплений, хоча в кінці розповіді відмовиться від них). "Друзі", - закричить він німцям, - "Нам з вами більше не по дорозі", і, зрозуміло, вони не потерплять такого відступу від правил, такий викликає спроби відірватися від колективу. Вони поведуть його з собою, відповідно до наміченого маршруту, всупереч його волі.

Власне, оповідання має три плани: вульгарність в особі німців, протиставлення їй краси, зауважують "уривками" Василем Івановичем, і авторська, який є вихідним пунктом перших двох: якщо б не було любові до Росії, не було б і жахливої ​​вульгарності німців, не було б і ідеї звільнення від неї. Тобто основною темою цієї розповіді є все-таки Росія.