Набоков в. в. - Життя і творчість в. в. Набокова

Мабуть, ніхто з російських письменників XX століття не ріс в такій розкоші, у такому комфорті і з таким відчуттям значущості своєї родини, з відчуттям своєї безсумнівної приналежності до еліти. Батько майбутнього письменника В. В. Набоков - великий чиновник і державний діяч (вінець його кар'єри - міністерська посада керуючого справами Тимчасового уряду Росії в березні - квітні 1917 року), людина багата і культурний, англоман. Володимир-молодший спочатку вивчився по-англійськи, а вже потім по-російськи. У Набокових власний, рожевого граніту триповерховий особняк у самому центрі Петербурга, на Великій Морській, маєток на річці Оредеж у шістдесяти верст від столиці. У сім'ї два автомобілі: на ті часи випадок рідкісний, в одному з лімузинів хлопчика щодня возять у Тенішевское училище - найдорожче. Але не саме елітарне; тут, на відміну від ліцею, не було станових перешкод.
Про своє золоте дитинство, про блискуче батька, про щасливі дні в передреволюційному Петербурзі і на дачі Набоков писав багато і з великою любов'ю.
Перепад до подальшої емігрантського життя виявився дуже різким. На відміну від основної маси російських біженців Набоков добре знав мову, мав престижне західну освіту. Але кембриджський диплом нічого не давав в сенсі життєвого устрою. Та й сам Набоков вже не хотів для себе ніякої іншої кар'єри, крім письменницької. Доводилося перебиватися випадковими заробітками, не літературними, зрозуміло, а скоріше відносяться до "сфери обслуговування", якщо так можна назвати найманого партнера для багатих і невмілих тенісистів. Набоков не голодував, але, як свідчить мемуарист, "акуратно підстригав бахрому на брюках". У будь-якому випадку це принизливо, а для недавнього юного сноба з Тенішевського училища - втричі.
Набоков був дуже самолюбний і ніколи не "плакався в жилетку". Про другосортності російських емігрантів в західній життя він писав з легкою іронією, але та не обдурить вона чуйного читача: "Озираючись на ці роки вільного зарубіжжя, я бачу себе і тисячі інших російських людей провідними дещо дивну, але не позбавлену приємності життя у речовій злиднях і духовної млості, серед не грають рівно ніякої ролі примарних іноземців, в чиїх містах нам, вигнанцям, доводилося фізично існувати. Тубільці ці були як прозорі, плоскі фігури з целофану, і хоча ми користувалися їх будівлями, винаходами, городами, виноградниками, місцями розваги і т. д., між ними і нами не було і подоби тих людських відносин, які у більшості емігрантів були між собою ".
Відомо, що російські викликали усмішки західноєвропейців і деякими особливостями свого побуту і поведінки, манерою носити брюки і нескінченними суперечками про сенс життя. Для Набокова, англізірованного з пелюшок, джентльмена, кембриджського вихованця, була нестерпна думка, що в очах Європи і він - він! - Відноситься до натовпу збуджених і розхристаний особистостей з розкритою душею, а часто і з не застебнутій ширінкою ...
Набоков ніби свідомо все далі й далі відходив від гуманізму, так властивого російській літературі, віддаючи холодної естетиці, надання відповідної форми, що доходить до трюкацтва, явну перевагу перед етикою. Це не пройшло непоміченим навіть у вузькому колі людей, які кохали його. Емігрантська письменниця Зінаїда Шаховська пише, що вже тоді її дещо турбувало в його творчості, при тому що вона відчувала і передчувала, яке місце займе Набоков у світовій літературі. Її турбували "все наростаюча гордовитість по відношенню до читача, але головне - його намічається, бездуховність". Подібних оцінок було багато. Талановитим пустопляси назвав Набокова в ті роки Купрін. А Бунін сказав про нього: "Чудовисько! Але який письменник! "Його однокашник Олег Волков дав Набокову (вже після його смерті) таку оцінку:" Я не забираю у нього ні таланту (він беззаперечний), ні майстерності суто літературного. Набоков - віртуоз російської мови, його епітети дивно точні. Але прочитайте від початку до кінця будь-яку його річ - і відчуєте абсолютну сухість цієї людини. У нього немає співчуття ні до кого ".
Перераховані недоліки (а якщо дивитися з іншого боку - гідності) зробили Набокова одним зі стовпів (або батьків) модернізму; поруч з ним Джойс, Кафка, Пруст. Слава Набокова всесвітня. Модернізм для нього з'явився єдиним виходом з його дивного і страшного положення: сама собою зрозуміла неможливість жити на Батьківщині, комплекс "сина того самого Набокова", відрізав його від більшості еміграції, чужість для росіян з-за "європеїзму", чужість для європейців через за "руськості".
Не дивно, що при такій безпідставність і "безслідно", при існуванні серед "примарних тубільців" для Набокова твердої реальністю стало саме слово, сама мова. Він сам створив собі місце існування і пристосував її для життя - зовсім як Робінзон, тільки не на безлюдному острові, а в людському мурашнику, мешканців якого він силою своєї уяви перетворив на примари. І вже коли він міг назвати реальних німців і французів "примарними націями", то в своїх книгах, у світах, створених єдино уявою, він міг творити будь-які чудеса. У реальному житті йому не на що було спертися, його відштовхували - шукай п'ятий кут. І він оселився в цьому п'ята кутку.
Звідти він сміявся над своїми кривдниками, дражнив їх, містифікував, дурив, розігрував: всього цього повно в його книгах.
При всьому глибокій повазі до Олега Волкову не можна погодитися, що в будь-якої речі Набокова відчувається сухість автора і байдужість до людей. Не відчувається цього в таких речах, як "Машенька", "Дар", "Інші береги", "Пнін", "Істинне життя Себастьяна Найта", і, звичайно, в "Подвиг" - романі про нестерпну борошні ностальгії.
"Я завжди думав, що одне із самих чистих почуттів - це почуття вигнанця, оплакує землю, де народився. Я бажав би показати, як з усіх сил напружує він пам'ять в нескінченних зусиллях зберегти живими і яскравими картини колишнього: пагорби, що запам'яталися блакитними, і благословенні дороги, і зайців на ріллі, і живопліт, в яку вплелася неофіційна троянда, і дзвіницю далеко , і дзвіночки під ногами ... "О ні, це говорить не застебнутий на всі гудзики Набоков, це говорить герой роману" Істинне життя Себастьяна Найта ". Набоков написав цей роман у 1938 році, ще в Парижі, англійською мовою, там він і був виданий у 1941 році.
Особливий приклад набоковского насмешнічанья над публікою - це знаменита "Лоліта", написана в 1955 році. "Лоліта" насмешнічает над всією вульгарністю американського суспільства споживання і над незліченними бульварними романами Америки. Немає сумнівів у тому, що її ніяк не можна віднести до вульгарним романчики.
Ця книга вирішила матеріальні проблеми Набокова, і він негайно кинув службу і виїхав до Швейцарії, де в пансіоні провів решту життя.
Набоков був і поетом. Адже він і починав як поет - ще в Росії. У 1923 році в Берліні він видав дві збірки віршів, які потім скуповував і знищував. Наступна збірка він випустив лише в 1959, але саме в цьому проміжку і були створені основні Набоковські вірші. Вони друкувалися "вроссипь" у багатьох журналах і газетах російського зарубіжжя, значна частина залишилася неопублікованою. Проте все, що автор вважав за потрібне віддати читачеві, він віддав; багато чернеток і невдалих, на його думку, варіантів знищив.
Набокова-поета слід оцінювати поетичними мірками. Емігрант Гліб Струве (поет) дорікав раннього Набокова сухозлітним патріотизмом його віршів, сентиментальною тугою за Батьківщиною і берізок. Двадцятирічний біженець потрапляє до Парижа, наповнений культурними цінностями, в тепло і комфорт, в повну безпеку нарешті, - і про що ж він пише?
... Тінь за тінню біжить -
не наздожене вздовж по стінці ...
Лежи, не бурчи. Стогне вітер?
І нехай собі стогне ...
Іль тобі не тепло на печі?
Ніч лиха ... Туга избяной ...
Що ж не спиться? Іль вітру боюся?
Це - Русь, а не хуртовина степова!
Це корчиться чорна Русь!
Ах, як виє, як б'ється - кликушах!
Коли можеш - іди, спаси!
А тобі що? Годі, не слухай ...
Обійдемося й так, без Русі! ..
Зінаїда Шаховська вважала, що в цьому вірші "юнак передчуває старого американського Набокова і, чуючи, як" корчиться чорна Русь від болю, любові, від відчаю від неї відрікається ". Але тут є все - кохання, біль, розпач; зречення - ні. Не хто інший, як "американський Набоков", написав у 1942 році, в розпал війни:
Далеко до лугів, де дитиною я плакав,
упустивши Аполлона,
і далі ще до ялинової алеї з смужками мороку,
між якими опівдні протягав гаряче.
Але повітряний мостом моє слово вигнуто через світ,
і чредой спіцевідних тіней без кінця по ньому проходжу
я інкогніто в охопленої сутінок Вітчизни моєї.
Тут в одній строфі блискуче вирішена задача (літературна, зрозуміло) повернення в Росію ...
Чимало написано про те, що Набоков - громадянин світу, що неважливо, де жити, важливо талановито писати, а "зітхати про берізках" зовсім не обов'язково. Але здається, що на вагах істини завжди переважить поетичний рядок. Поезія від століття спочатку щира, щира, правдива.