Міністерство освіти і науки України
кафедра «Фінанси»
Контрольна робота
з дисципліни «Страхування»
Харків, 2008 р.
Соціальна природа страхового фонду відображає його реальне матеріальне наповнення. У страховому фонді реалізуються колективні та особисті інтереси членів суспільства, визначаються різнобічні економічні та соціальні аспекти їх життєдіяльності. Висока господарська і соціальна ефективність накопичення несумісна з відсутністю суб'єкта власності на страховий фонд. У страховому фонді реалізуються певні економічні відносини, що складаються між людьми.
Суспільна практика виробила три основні організаційні форми організації страхового фонду, в яких суб'єктам власності на його ресурси виступають держава, окремий товаровиробник і страховик. У зв'язку з цим виділяють державний централізований страховий (резервний) фонд, самострахування, фонд ризику товаровиробника і страховий фонд страховика.
Під самострахуванням розуміється створення в децентралізованому порядку відокремленого фонду, як правило, у вигляді натуральних запасів кожним господарюючим суб'єктом. За допомогою самострахування досягається оперативне подолання тимчасових труднощів у процесі виробництва. В агропромисловому комплексі, використовуючи механізм самострахування, утворюються насіннєвий, фуражний і інші натуральні фонди, покликані пом'якшити або усунути негативний вплив природно-кліматичного чинника на результати діяльності сільських господарств.
Самострахування - найдавніший спосіб страхового захисту. При цьому джерелом формування страхового фонду є власні кошти суб'єкта, який бажає отримати страховий захист своїх майнових інтересів (страхувальника). Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник (він же одночасно є страховиком по відношенню до самого себе) здійснює внесок до особливого фонду самострахування зі свого доходу або з прибутку. Так, законодавством при організації та функціонуванні господарських товариств і акціонерних товариств, в яких обов'язково створюються фонди самострахування, передбачено обов'язкове перерахування в ці фонди до 5% чистого прибутку щорічно до досягнення суми не менше 20% загального обсягу статутного фонду. Управляє (розпоряджається) сформованим страховим фондом страхувальник, причому у разі отримання доходу від результатів такого розпорядження фондом цей дохід повністю належить страхувальникові. Якщо управлінсько-розпорядницьких функцій спричинила збиток, то він також повністю відноситься на рахунок страхувальника. Напрями витрачання фонду страхувальник визначає самостійно (на свій розсуд). Таким чином, повну матеріальну відповідальність за свою діяльність несе сам суб'єкт. Фонд самострахування може створюватися у грошовому вигляді (капіталізований фонд) або у матеріальному вигляді (запаси сировини, комплектуючих, будівельних матеріалів для аварійного відновлення об'єктів, готової продукції, продуктів харчування, одягу і т. д.). Як правило, перший фонд універсальніше, а другий є вузькоспеціалізованим і повинен створюватися лише для вирішення конкретних специфічних проблем, що виникають перед страхувальником. Система самострахування цілком надійна, високоліквідна, має найвищу платоспроможністю, але економічно невигідна, оскільки вимагає від страхувальника "заморожування" у вигляді матеріальних запасів або на банківських депозитних рахунках великих грошових сум, які виключаються з процесу самоінвестування, тобто вкладення коштів у справу. Очевидно, що розміщення цих коштів у цінні папери, що забезпечують отримання доходу, або у строкові депозитні вклади частково вирішує проблему підвищення дохідності цього фонду шляхом інвестування грошей в ринок капіталу через систему відповідних фінансових посередників (банків на ринку банківських депозитів, інвестиційних та трастових компаній на ринку цінних паперів), але разом з тим знижує його ліквідність і платоспроможність. Розміщення фонду на безстрокових депозитах зменшує його прибутковість.
При переході до ринкової економіки значно розширюються межі самострахування. Його нова модель трансформується у фонд ризику, який створюється підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами для забезпечення їх діяльності при несприятливій економічній кон'юнктурі, затримці замовниками платежів за поставлену продукцію, нестачі коштів для погашення отриманої позики. В умовах ринку підприємства функціонують в нестійкій, що постійно змінюється економічному середовищі: змінюються ціни на вироблену продукцію, придбані матеріальні ресурси, умови отримання банківських позичок, співвідношення попиту і пропозиції, інші фактори господарської діяльності. У той же час підприємства прагнуть забезпечити собі стійке положення, можливість працювати без фінансових і виробничих зривів. Досягненню цих цілей сприяє страховий фонд. Зазвичай підприємства створюють такий фонд у розмірі 15% статутного капіталу. В акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю страховий фонд створюється в розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 15% статутного капіталу. Формування страхового фонду здійснюється шляхом щорічних відрахувань до досягнення фондом розміру, зазначеного в установчих документах.
Порядок використання коштів страхового фонду передбачається в статуті підприємства. Зокрема, в акціонерних товариствах при недостатності отриманої в минулому році чистого прибутку для виплати встановлених розмірів дивідендів за привілейованими акціями використовуються кошти страхового фонду.
Господарська практика вимагає, щоб кошти страхового фонду постійно перебували в ліквідній формі: у вигляді депозитів у банках, акцій, що котируються на фондовій біржі, державних казначейських зобов'язань.
Класифікація за статусом страховика
Страховиком в Україні визнається юридична особа (суб'єкт підприємництва), створене у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю і має ліцензію на здійснення страхової діяльності. Кількість учасників страховика повинно бути не менше трьох. Законом допускається створення державних страхових організацій. Страхова діяльність в країні іноземних страховиків-нерезидентів Україні заборонена.
Страховик-резидент зобов'язаний мати повністю сформований статутний фонд (СФ) у розмірі не менше 100 тис. ЕКЮ за валютним обмінним курсом НБУ. Якщо у складі засновників страховика є хоча б один іноземний інвестор-нерезидент Україні, сума мінімального СФ складає 500 тис. ЕКЮ. Загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 49% загального розміру СФ, крім випадку залучення до складу учасників іноземних страховиків, які є страховиками-резидентами України. При цьому загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 50% загального розміру цього УФ, крім тих страховиків-резидентів України, які отримали ліцензію на страхування життя. Для них загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 49%.
Не менше 60% обсягу УФ обов'язково повинно бути оплачено грошима. Допускається оплата не більш ніж 25% загального розміру СФ державними цінними паперами за їх номінальною вартістю, визначеною згідно з вимогами Мінфіну Україна.
Не допускається використання для формування статутного фонду:
· Грошових коштів, що знаходяться у страхових резервах (у разі перереєстрації страховика, який раніше вже здійснював страхову діяльність і справляв формування страхових резервів);
· Коштів, отриманих страховиком у кредит і під заставу;
· Нематеріальних активів.
Вартість матеріальних активів, які використовуються для формування СФ, повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою).
Страховик Україні обмежений також у можливостях монополізації ринку і побудови "страхових пірамід" через створення мережі дочірніх фірм внаслідок того, що загальний розмір внесків страховика до СФ інших страховиків України обмежується законом на рівні не більше 20% його власного статутного фонду, а в УФ окремого страховика він може вкласти не більше 5% від статутного фонду.
Страхова діяльність належить до виняткового виду підприємницької діяльності, тобто предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням страхових резервів, їх використанням з метою відшкодування матеріального збитку або надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їхньому житті, а також діяльність, пов'язана з розміщенням страхових резервів і управлінням цими резервами з метою отримання страховиком інвестиційного доходу. Ліцензія дає право здійснювати страхову діяльність тільки в Україні і видається страховику-резиденту Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю України відповідно до встановлених вимог.
Спеціалізація страхувальників, страхові об'єднання
Страхувальник - це особа, яка в силу закону або договору страхування зобов'язана сплатити страховику страхову премію (плату за страхування), а при настанні передбаченого події (страхового випадку) має право вимагати від страховика страхову виплату собі, або застрахованому, або одержувачу, якщо про страхування цього особи страхувальником укладений договір або страхувальник довіряє цій особі отримати страхову виплату.
Правове становище страховика визначається нормами ст. 3 Закону України "Про страхування". При цьому страхувальниками можуть бути юридичні особи та дієздатні фізичні особи, що уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками в силу закону. І якщо з точки зору правоздатності юридичні особи "можуть виступати як страхувальників і це не викликає ніяких особливих проблем, то можливість тільки дієздатних фізичних осіб виступати в ролі страхувальників необхідно пояснити.
Справа в тому, що зазвичай здатність до здійснення угод фізичної особи визначається в залежності від того, по-перше, до якої категорії по дієздатності відноситься дана фізична особа, і, по-друге, до якої категорії належить угода. Позиція законодавця щодо вимоги наявності дієздатності у страхувальника може бути обгрунтована тільки особливістю страхування як юридичного інституту, причини якої обумовлені економіко-правовими особливостями страхування.
Обов'язки страхувальника не обмежуються тільки сплатою страхової премії (внеску), але існують протягом усього терміну дії договору страхування. Їх можна підрозділити на дві групи. До першої групи належать обов'язки, пов'язані з відношенням страхувальника до об'єкту страхування: дотримання правил експлуатації майна або дбайливе ставлення до здоров'я і життя. Для виконання подібних обов'язків потрібні усвідомлення їх значущості і певна зрілість страхувальника.
Друга група містить обов'язки страхувальника, які виникають з настанням страхового випадку: необхідність вжиття заходів щодо зменшення розміру збитку; повідомлення страховика про його наступі; звернення страхувальника до компетентних державних органів (у пожежний нагляд, слідчі органи, органи ДАІ тощо). Страхувальник повинен бути дієздатний при укладанні накопичувальних страхових договорів з ощадним елементом - договорів на дожиття, в тому числі з періодичними пенсійними виплатами.
Страховик та страхувальник є основними суб'єктами договірних відносин, оскільки беруть участь у складанні договору, підписують його, зобов'язані виконувати всі його умови і мають право на ініціативу перегляду умов його виконання або його дострокового припинення. Крім страховика і страхувальника і за їх згодою договором страхування можуть визначатися ще такі його суб'єкти, як застрахований і одержувач страхового відшкодування (другорядні суб'єкти договірних відносин), які не є платниками страхової премії і мають обмежені права участі у виконанні цього договору.
На ринку діють спеціалізовані страхові організації, що підрозділяються за формою власності на державні та недержавні та реалізують страховий продукт за обсягом охоплення страхових ризиків у формі обов'язкового і добровільного страхування.
Обов'язкове страхування висловлює цивільно-правові відносини, пов'язані з утворенням та використанням ресурсів страхового фонду в силу закону. Саме через видання законів держава встановлює обов'язкову форму страхування.
Добровільне страхування відрізняється від обов'язкового страхування тим, що зазначені цивільно-правові відносини виникають в силу волевиявлення сторін - страховика (страхової компанії) і страхувальника (фізичної або юридичної особи), які закріплюються в укладається між ними письмовому договорі страхування. У посвідчення укладеного договору страхування фізичній або юридичній особі вручається страховий поліс.
Сфера діяльності страхових організацій охоплює внутрішній, зовнішній і змішаний страхові ринки. Це організаційна класифікація сфери страхування як виду економічної діяльності. За формою організації страхування виступає як державне, акціонерне, взаємне, кооперативне. Особливою організаційною формою є медичне страхування. Крім того, вітчизняна практика останніх років дозволяє самостійно відокремити протипожежне страхування. (Близький за змістом зарубіжний аналог - вогневе страхування.)
Державне страхування являє собою організаційну форму, де в якості страховика виступає держава в особі спеціально уповноважених на це страхових організацій. У коло інтересів держави входить його монополія на проведення будь-яких або окремих видів страхування (визначених законом про статус страхової діяльності).
Акціонерне страхування - недержавна організаційна форма, де в якості страховика виступає приватний капітал у вигляді акціонерного товариства, статутний фонд якого формується з акцій (облігацій) та інших цінних паперів, що належать юридичним і фізичним особам, що дозволяє при порівняно обмежених засобах швидко розгорнути ефективну роботу страхових компаній.
Взаємне страхування - недержавна організаційна форма, яка виражає домовленість між групою фізичних, юридичних осіб про відшкодування один одному майбутніх можливих збитків у певних частках згідно з прийнятими умовами. Реалізується через суспільство взаємного страхування, яке є страховою організацією некомерційного типу, тобто не переслідує цілей отримання прибутку з створеного страхового підприємства. Це велика організаційна форма проведення страхування. Товариство взаємного страхування виступає як об'єднання фізичних або юридичних осіб, створене на основі добровільної угоди між ними для страхового захисту своїх майнових інтересів. Товариство взаємного страхування є юридичною особою і відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном. Кожен страхувальник є членом-пайовиком товариства взаємного страхування. Мінімальна кількість членів-пайовиків визначається статутом товариства. В даний час в Російській Федерації відсутня правова база для діяльності товариств взаємного страхування. За кордоном товариства взаємного страхування є великими господарюючими суб'єктами регіонального, національного і міжнародного страхового ринку.
кафедра «Фінанси»
Контрольна робота
з дисципліни «Страхування»
Харків, 2008 р.
Самострахування, його джерела
Обов'язковим елементом суспільного відтворення виступає страховий фонд, його економічна природа визначається виробничими відносинами, що складаються з приводу виробництва і розподілу, матеріальних благ. Для покриття надзвичайного збитку, що завдається суспільству стихійними лихами, техногенними факторами і різного роду випадковостями, створюється страховий фонд у формі резерву матеріальних чи грошових коштів. За допомогою страхового фонду багато в чому дозволяється об'єктивно існуюче протиріччя між людиною і природою, а також природою і суспільством. Одночасно забезпечується безперервність процесу суспільного відтворення.Соціальна природа страхового фонду відображає його реальне матеріальне наповнення. У страховому фонді реалізуються колективні та особисті інтереси членів суспільства, визначаються різнобічні економічні та соціальні аспекти їх життєдіяльності. Висока господарська і соціальна ефективність накопичення несумісна з відсутністю суб'єкта власності на страховий фонд. У страховому фонді реалізуються певні економічні відносини, що складаються між людьми.
Суспільна практика виробила три основні організаційні форми організації страхового фонду, в яких суб'єктам власності на його ресурси виступають держава, окремий товаровиробник і страховик. У зв'язку з цим виділяють державний централізований страховий (резервний) фонд, самострахування, фонд ризику товаровиробника і страховий фонд страховика.
Під самострахуванням розуміється створення в децентралізованому порядку відокремленого фонду, як правило, у вигляді натуральних запасів кожним господарюючим суб'єктом. За допомогою самострахування досягається оперативне подолання тимчасових труднощів у процесі виробництва. В агропромисловому комплексі, використовуючи механізм самострахування, утворюються насіннєвий, фуражний і інші натуральні фонди, покликані пом'якшити або усунути негативний вплив природно-кліматичного чинника на результати діяльності сільських господарств.
Самострахування - найдавніший спосіб страхового захисту. При цьому джерелом формування страхового фонду є власні кошти суб'єкта, який бажає отримати страховий захист своїх майнових інтересів (страхувальника). Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник (він же одночасно є страховиком по відношенню до самого себе) здійснює внесок до особливого фонду самострахування зі свого доходу або з прибутку. Так, законодавством при організації та функціонуванні господарських товариств і акціонерних товариств, в яких обов'язково створюються фонди самострахування, передбачено обов'язкове перерахування в ці фонди до 5% чистого прибутку щорічно до досягнення суми не менше 20% загального обсягу статутного фонду. Управляє (розпоряджається) сформованим страховим фондом страхувальник, причому у разі отримання доходу від результатів такого розпорядження фондом цей дохід повністю належить страхувальникові. Якщо управлінсько-розпорядницьких функцій спричинила збиток, то він також повністю відноситься на рахунок страхувальника. Напрями витрачання фонду страхувальник визначає самостійно (на свій розсуд). Таким чином, повну матеріальну відповідальність за свою діяльність несе сам суб'єкт. Фонд самострахування може створюватися у грошовому вигляді (капіталізований фонд) або у матеріальному вигляді (запаси сировини, комплектуючих, будівельних матеріалів для аварійного відновлення об'єктів, готової продукції, продуктів харчування, одягу і т. д.). Як правило, перший фонд універсальніше, а другий є вузькоспеціалізованим і повинен створюватися лише для вирішення конкретних специфічних проблем, що виникають перед страхувальником. Система самострахування цілком надійна, високоліквідна, має найвищу платоспроможністю, але економічно невигідна, оскільки вимагає від страхувальника "заморожування" у вигляді матеріальних запасів або на банківських депозитних рахунках великих грошових сум, які виключаються з процесу самоінвестування, тобто вкладення коштів у справу. Очевидно, що розміщення цих коштів у цінні папери, що забезпечують отримання доходу, або у строкові депозитні вклади частково вирішує проблему підвищення дохідності цього фонду шляхом інвестування грошей в ринок капіталу через систему відповідних фінансових посередників (банків на ринку банківських депозитів, інвестиційних та трастових компаній на ринку цінних паперів), але разом з тим знижує його ліквідність і платоспроможність. Розміщення фонду на безстрокових депозитах зменшує його прибутковість.
При переході до ринкової економіки значно розширюються межі самострахування. Його нова модель трансформується у фонд ризику, який створюється підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами для забезпечення їх діяльності при несприятливій економічній кон'юнктурі, затримці замовниками платежів за поставлену продукцію, нестачі коштів для погашення отриманої позики. В умовах ринку підприємства функціонують в нестійкій, що постійно змінюється економічному середовищі: змінюються ціни на вироблену продукцію, придбані матеріальні ресурси, умови отримання банківських позичок, співвідношення попиту і пропозиції, інші фактори господарської діяльності. У той же час підприємства прагнуть забезпечити собі стійке положення, можливість працювати без фінансових і виробничих зривів. Досягненню цих цілей сприяє страховий фонд. Зазвичай підприємства створюють такий фонд у розмірі 15% статутного капіталу. В акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю страховий фонд створюється в розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 15% статутного капіталу. Формування страхового фонду здійснюється шляхом щорічних відрахувань до досягнення фондом розміру, зазначеного в установчих документах.
Порядок використання коштів страхового фонду передбачається в статуті підприємства. Зокрема, в акціонерних товариствах при недостатності отриманої в минулому році чистого прибутку для виплати встановлених розмірів дивідендів за привілейованими акціями використовуються кошти страхового фонду.
Господарська практика вимагає, щоб кошти страхового фонду постійно перебували в ліквідній формі: у вигляді депозитів у банках, акцій, що котируються на фондовій біржі, державних казначейських зобов'язань.
Класифікація за статусом страховика
Страховиком в Україні визнається юридична особа (суб'єкт підприємництва), створене у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю і має ліцензію на здійснення страхової діяльності. Кількість учасників страховика повинно бути не менше трьох. Законом допускається створення державних страхових організацій. Страхова діяльність в країні іноземних страховиків-нерезидентів Україні заборонена.
Страховик-резидент зобов'язаний мати повністю сформований статутний фонд (СФ) у розмірі не менше 100 тис. ЕКЮ за валютним обмінним курсом НБУ. Якщо у складі засновників страховика є хоча б один іноземний інвестор-нерезидент Україні, сума мінімального СФ складає 500 тис. ЕКЮ. Загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 49% загального розміру СФ, крім випадку залучення до складу учасників іноземних страховиків, які є страховиками-резидентами України. При цьому загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 50% загального розміру цього УФ, крім тих страховиків-резидентів України, які отримали ліцензію на страхування життя. Для них загальна частка іноземних осіб в СФ не може перевищувати 49%.
Не менше 60% обсягу УФ обов'язково повинно бути оплачено грошима. Допускається оплата не більш ніж 25% загального розміру СФ державними цінними паперами за їх номінальною вартістю, визначеною згідно з вимогами Мінфіну Україна.
Не допускається використання для формування статутного фонду:
· Грошових коштів, що знаходяться у страхових резервах (у разі перереєстрації страховика, який раніше вже здійснював страхову діяльність і справляв формування страхових резервів);
· Коштів, отриманих страховиком у кредит і під заставу;
· Нематеріальних активів.
Вартість матеріальних активів, які використовуються для формування СФ, повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою).
Страховик Україні обмежений також у можливостях монополізації ринку і побудови "страхових пірамід" через створення мережі дочірніх фірм внаслідок того, що загальний розмір внесків страховика до СФ інших страховиків України обмежується законом на рівні не більше 20% його власного статутного фонду, а в УФ окремого страховика він може вкласти не більше 5% від статутного фонду.
Страхова діяльність належить до виняткового виду підприємницької діяльності, тобто предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням страхових резервів, їх використанням з метою відшкодування матеріального збитку або надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їхньому житті, а також діяльність, пов'язана з розміщенням страхових резервів і управлінням цими резервами з метою отримання страховиком інвестиційного доходу. Ліцензія дає право здійснювати страхову діяльність тільки в Україні і видається страховику-резиденту Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю України відповідно до встановлених вимог.
Спеціалізація страхувальників, страхові об'єднання
Страхувальник - це особа, яка в силу закону або договору страхування зобов'язана сплатити страховику страхову премію (плату за страхування), а при настанні передбаченого події (страхового випадку) має право вимагати від страховика страхову виплату собі, або застрахованому, або одержувачу, якщо про страхування цього особи страхувальником укладений договір або страхувальник довіряє цій особі отримати страхову виплату.
Правове становище страховика визначається нормами ст. 3 Закону України "Про страхування". При цьому страхувальниками можуть бути юридичні особи та дієздатні фізичні особи, що уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками в силу закону. І якщо з точки зору правоздатності юридичні особи "можуть виступати як страхувальників і це не викликає ніяких особливих проблем, то можливість тільки дієздатних фізичних осіб виступати в ролі страхувальників необхідно пояснити.
Справа в тому, що зазвичай здатність до здійснення угод фізичної особи визначається в залежності від того, по-перше, до якої категорії по дієздатності відноситься дана фізична особа, і, по-друге, до якої категорії належить угода. Позиція законодавця щодо вимоги наявності дієздатності у страхувальника може бути обгрунтована тільки особливістю страхування як юридичного інституту, причини якої обумовлені економіко-правовими особливостями страхування.
Обов'язки страхувальника не обмежуються тільки сплатою страхової премії (внеску), але існують протягом усього терміну дії договору страхування. Їх можна підрозділити на дві групи. До першої групи належать обов'язки, пов'язані з відношенням страхувальника до об'єкту страхування: дотримання правил експлуатації майна або дбайливе ставлення до здоров'я і життя. Для виконання подібних обов'язків потрібні усвідомлення їх значущості і певна зрілість страхувальника.
Друга група містить обов'язки страхувальника, які виникають з настанням страхового випадку: необхідність вжиття заходів щодо зменшення розміру збитку; повідомлення страховика про його наступі; звернення страхувальника до компетентних державних органів (у пожежний нагляд, слідчі органи, органи ДАІ тощо). Страхувальник повинен бути дієздатний при укладанні накопичувальних страхових договорів з ощадним елементом - договорів на дожиття, в тому числі з періодичними пенсійними виплатами.
Страховик та страхувальник є основними суб'єктами договірних відносин, оскільки беруть участь у складанні договору, підписують його, зобов'язані виконувати всі його умови і мають право на ініціативу перегляду умов його виконання або його дострокового припинення. Крім страховика і страхувальника і за їх згодою договором страхування можуть визначатися ще такі його суб'єкти, як застрахований і одержувач страхового відшкодування (другорядні суб'єкти договірних відносин), які не є платниками страхової премії і мають обмежені права участі у виконанні цього договору.
На ринку діють спеціалізовані страхові організації, що підрозділяються за формою власності на державні та недержавні та реалізують страховий продукт за обсягом охоплення страхових ризиків у формі обов'язкового і добровільного страхування.
Обов'язкове страхування висловлює цивільно-правові відносини, пов'язані з утворенням та використанням ресурсів страхового фонду в силу закону. Саме через видання законів держава встановлює обов'язкову форму страхування.
Добровільне страхування відрізняється від обов'язкового страхування тим, що зазначені цивільно-правові відносини виникають в силу волевиявлення сторін - страховика (страхової компанії) і страхувальника (фізичної або юридичної особи), які закріплюються в укладається між ними письмовому договорі страхування. У посвідчення укладеного договору страхування фізичній або юридичній особі вручається страховий поліс.
Сфера діяльності страхових організацій охоплює внутрішній, зовнішній і змішаний страхові ринки. Це організаційна класифікація сфери страхування як виду економічної діяльності. За формою організації страхування виступає як державне, акціонерне, взаємне, кооперативне. Особливою організаційною формою є медичне страхування. Крім того, вітчизняна практика останніх років дозволяє самостійно відокремити протипожежне страхування. (Близький за змістом зарубіжний аналог - вогневе страхування.)
Державне страхування являє собою організаційну форму, де в якості страховика виступає держава в особі спеціально уповноважених на це страхових організацій. У коло інтересів держави входить його монополія на проведення будь-яких або окремих видів страхування (визначених законом про статус страхової діяльності).
Акціонерне страхування - недержавна організаційна форма, де в якості страховика виступає приватний капітал у вигляді акціонерного товариства, статутний фонд якого формується з акцій (облігацій) та інших цінних паперів, що належать юридичним і фізичним особам, що дозволяє при порівняно обмежених засобах швидко розгорнути ефективну роботу страхових компаній.
Взаємне страхування - недержавна організаційна форма, яка виражає домовленість між групою фізичних, юридичних осіб про відшкодування один одному майбутніх можливих збитків у певних частках згідно з прийнятими умовами. Реалізується через суспільство взаємного страхування, яке є страховою організацією некомерційного типу, тобто не переслідує цілей отримання прибутку з створеного страхового підприємства. Це велика організаційна форма проведення страхування. Товариство взаємного страхування виступає як об'єднання фізичних або юридичних осіб, створене на основі добровільної угоди між ними для страхового захисту своїх майнових інтересів. Товариство взаємного страхування є юридичною особою і відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном. Кожен страхувальник є членом-пайовиком товариства взаємного страхування. Мінімальна кількість членів-пайовиків визначається статутом товариства. В даний час в Російській Федерації відсутня правова база для діяльності товариств взаємного страхування. За кордоном товариства взаємного страхування є великими господарюючими суб'єктами регіонального, національного і міжнародного страхового ринку.
Кооперативне страхування - недержавна організаційна форма. Полягає в проведенні страхових операцій кооперативами. У Російській Федерації кооперативне страхування почало функціонувати в 1918 р., коли був організований Всеросійський кооперативний страховий союз. З 1921 р. кооперативним організаціям було дозволено проводити страхування власного майна від стихійних лих з правом самостійно встановлювати форми, види страхування та розміри тарифних ставок. Всеросійський кооперативний страховий союз координував роботу в частині страхування об'єктів сільськогосподарської, промислової, житлово-будівельної та інших видів кооператив ної діяльності. Страхова секція Центросоюза здійснювала кооперативне страхування для системи споживчої кооперації. У 1931 р. кооперативне страхування як організаційна форма була ліквідована, а всі операції даного напрямку зосереджені у Держстраху СРСР. Відродження кооперативного страхування пов'язане з прийняттям у 1988 р. Закону СРСР про кооперацію, відповідно до якого кооперативам та їх спілкам було дозволено створювати кооперативні страхові установи, визначати умови, порядок і види страхування.
Медичне страхування - особлива організаційна форма страхової діяльності. У Російській Федерації є формою соціального захисту інтересів населення в охороні здоров'я. Мета його - гарантувати громадянам при виникненні страхового випадку отримання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів (у тому числі в державній і муніципальної системах охорони здоров'я) і фінансувати профілактичні заходи (диспансеризацію, вакцинацію та ін.) Як суб'єктів соціального страхування виступають громадянин, страхувальник, страхова медична організація (страховик), медичний заклад (поліклініка, амбулаторія, лікарня та ін.)
Протипожежне страхування - в Російській Федерації міра реалізації Федерального закону Російської Федерації «Про пожежну безпеку». Передбачено обов'язкове і добровільне протипожежне страхування. В якості об'єктів цього страхування виступають майнові інтереси страхувальника (застрахованої, вигодонабувача), пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням майном, на випадок його пошкодження або знищення в результаті пожежі, у тому числі дій з її гасіння.
Страхування майна юридичних осіб
Власність підприємств різних форм господарювання становить значну частину національного доходу.
Нерідко на діяльність підприємств впливають несподівані обставини, які істотно знижують їх матеріальні резерви.
Власних ресурсів підприємства вистачає, як правило, на покриття незначних збитків, таким чином, виникає необхідність майнового страхування.
В основному договору є добровільними й укладаються з підприємствами різних форм власності.
Майно підприємства може бути застраховане за: основному і додатковим договором.
За основним договором страхування може бути застраховане наступне майно:
- Будівлі, споруди;
- Машини, обладнання;
- Транспортні засоби;
- Сировина, матеріали, готова продукція;
- Інвентар і т.д.
За додатковим договором може бути застраховано:
- Майно, отримане підприємством в оренду або передане іншими підприємствами або населенням для транспортування, ремонту, зберігання і т.д.;
- Майно, узяте на час проведення виставок, експериментів і т.д.
Майно, яке не приймається на добровільне страхування:
- Готівкові гроші;
- Цінні папери;
- Рукописи, бухгалтерські книги, документація;
- Дорогоцінні кристали;
- Технічні носії інформації (дискети, плівки і т.д.)
- Майно, яке знаходиться у застрахованому приміщенні але не належить страхувальникові;
- Майно в аварійному стані, аварійної зоні.
Найпоширенішим видом майнового страхування є вогневе, яке включає в себе два типи договорів:
1. Страхування від вогню, вибуху, удару блискавки.
2. Комплексні договору - страхування від вогню та інших випадків.
Страхова оцінка залежить від виду застрахованого майна;
1. Оцінка основних фондів - проводиться за балансовою вартістю за вирахуванням зносу.
2. Товароматеріальних цінності оцінюються в розмірах фактичної собівартості або в цінах на момент укладання договору.
3. Продукція в процесі виробництва оцінюється за вартістю ісстрачіваемой на її виготовлення на момент укладення договору, сировини, матеріалів, енергія плюс вартість вкладеної праці.
4. Експонати або музейні цінності (визначають або за пред'явленої документації або за експертною оцінкою).
Договору майнового страхування можуть укладатися на наступних умовах:
1. На балансову вартість.
2. На договірну вартість.
3. На певну частину відсотка власності.
Формування страхового портфеля
Практично в даний час будь-яка страхова компанія може взяти на страхування ризик з урахуванням постійно зростаючих страхових сум, маючи тверде перестрахувальне забезпечення.
Перестрахування - це вторинне розподіл ризику, система економічних відносин, відповідно до якої страховик, приймаючи на страхування ризики, частину відповідальності, за ним виходячи зі своїх фінансових можливостей передає на узгоджених умовах іншим страховикам з метою створення по можливості збалансованого портфеля договорів страхувань, забезпечення фінансової стійкості і рентабельності страхових операцій.
Перестрахуванням досягається не тільки захист страхового портфеля від впливу на нього серії великих страхових випадків або навіть одного катастрофічного випадку, але і те, що оплата сум страхового відшкодування по таких випадках не лягає важким тягарем на одне страхове товариство, а здійснюється колективно всіма учасниками.
При розгляді питання про перестрахування кожна страхова компанія виходить з того, що воно повинно бути економічно ефективним з точки, зору досягнення мети, а також враховувати вартість перестрахування.
Під вартістю перестрахування слід розуміти не тільки належну перестраховикові по його частці премію, але й ті витрати, які компанія буде нести по веденню справи в зв'язку з передачею ризиків у перестрахування (оформлення перестрахувальних договорів, ведення карток, облік і т. д.).
У процесі тривалого розвитку перестрахувальних відносин сформувалися певні типи договорів перестрахування, які застосовуються на національному (всередині країни) і міжнародному рівнях.
За формою взаємно взятих зобов'язань цедента і перестраховика договори перестрахування підрозділяються на договори: факультативного перестрахування; облігаторного перестрахування; факультативно-облігаторного перестрахування. Сам процес перестрахування по перерахованих договорах називається факультативним, облігаторними і факультативно-облігаторними.
Історично найбільш ранньою формою договорів, отримали подальший розвиток, були договори факультативного перестрахування. Даний договір являє собою індивідуальну угоду, що стосується в принципі одного ризику. Договір факультативного перестрахування надає повну свободу беруть участь у ньому сторонам: цеденту - у вирішенні питання, скільки слід залишити на власному ризику (власне утримання), перестраховику - у вирішенні питань прийняття ризику в тому чи іншому обсязі. З урахуванням наданої свободи прийняття рішень при укладанні кожного договору перестрахування перестрахувальні платежі стягуються індивідуально, незалежно від суми страхових платежів, отриманих цедентом.
Договір облігаторного перестрахування, як правило, укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом відповідного повідомлення сторін заздалегідь про прийняте рішення. Договір облігаторного страхування найбільш вигідний для цедента, оскільки всі заздалегідь певні ризики автоматично одержують покриття у перестраховика. На відміну від факультативного перестрахування, де предметом договору є кожен відокремлений ризик з урахуванням умов, визначених в індивідуальному порядку, облігаторне перестрахування охоплює весь або значну частину страхового портфеля страховика. Обслуговування договору облігаторного страхування дешевше для обох сторін порівняно з договором факультативного перестрахування. У зв'язку з цим у практиці міжнародного перестрахового ринку найбільш часто зустрічається форма договору облігаторного перестрахування.
На практиці також зустрічається змішана (перехідна) форма договору перестрахування - факультативно-облігаторна, звана договором "відкритого покриття". Вона дає цеденту свободу прийняття рішень: щодо яких ризиків і в якому розмірі слід їх передати перестраховику. У свою чергу перестраховик зобов'язаний прийняти цедірованние частки ризиків на заздалегідь обговорених умовах.
Перестрахові платежі за договорами відкритого покриття визначаються на індивідуальній основі за згодою сторін або пропорційно страховим платежам, отриманим при укладенні первинного договору страхування.
Договір відкритого покриття може бути невигідним і небезпечним для перестрахувальника, оскільки цедент, провівши аналіз ризиків у страховому портфелі, передасть у перестрахування лише найбільш небезпечні ризики. Тому договори відкритого покриття полягають перестраховиками тільки з такими цедентами, які користуються повною довірою, на підставі багаторічної практики їх взаємного співробітництва.
Пропорційне перестрахування - історично найбільш древня і власне кажучи до кінця XIX ст. єдина загальна форма перерозподілу ризику. З цієї точки зору пропорційне перестрахування носить ще назву традиційного перестрахування. Договір пропорційного перестрахування передбачає, що частка перестрахувальника в кожному переданому йому для покриття ризику визначається по заздалегідь обговореному співвідношенню власної участі цедента. Участь перестрахувальника в платежах і відшкодуванні збитку відбувається по такому ж співвідношенню, що і його участь у покритті ризику. В узагальненій формі пропорційне перестрахування діє за принципом "перестрахувальник розділяє ризик цедента". Цей принцип, як буде видно далі, не використовується в договорах непропорційного страхування.
У практиці страхової роботи сформувалися наступні форми договорів пропорційного перестрахування: квотний, ексцедентні; квотно-ексцедентного або змішаний.
У договорі квотного перестрахування цедент зобов'язується передати перестраховику частку у всіх ризиках даного виду, а перестрахувальник зобов'язується прийняти ці частки. Зазвичай частка участі в перестрахуванні виражається у відсотку від страхової суми. Іноді участь перестрахувальника може бути обговорено конкретною сумою (квотою). Крім того, у договорах цього типу за бажанням перестрахувальника встановлюються для різних класів ризику верхні границі (ліміти) відповідальності перестрахувальника.
Договір ексцедентного перестрахування має ряд відмінностей від договору квотного перестрахування. Ексцедентного перестрахування може привести до повного вирівнювання тієї частини страхового портфеля, яка залишилася в якості власної участі цедента в покритті ризику. Приступаючи до висновку договору ексцедентного перестрахування, сторони визначають розмір максимальної власної участі страховика в покритті визначених груп ризику. Для цього вдаються до аналізу статистичних даних та проведення актуарних розрахунків. Максимум власної участі страховика називається ексцедента.
При укладанні договору ексцедентного перестрахування виключаються будь-які ризики, страхова сума яких менша або дорівнює встановленому для даного портфеля кількості часткою власної участі страховика. І навпаки, ризики, страхова сума яких перевищує власну участь страховика, вважаються перестрахуватися. Відсоток перестраховки буде тим більше, чим вище страхова сума для даного ризику.
Договір змішаного перестрахування - квотно-ексцедентного - застосовується на практиці відносно рідко. Він являє собою поєднання двох перерахованих вище видів перестрахувальних договорів. Портфель даного виду страхування перестраховується квотно, а перевищення сум страхування ризиків понад установлену квоту (норми) у свою чергу підлягає перестрахуванню на принципах ексцедентного договору.
Непропорційне перестрахування відомо з Х1Хв. Проте в широких масштабах стало застосовуватися після закінчення Другої світової війни. Використовується в різних видах страхування, але найчастіше застосовується за договорами страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам у результаті ДТП. Непропорційне перестрахування застосовується також у всіх видах страхування, де немає верхньої межі (межі) відповідальності страховика.
У практиці непропорційного перестрахування не застосовується принцип участі перестраховика в платежах і виплати страхового відшкодування, виходячи з відсотка перестрахування. При пропорційному перестрахуванні інтереси цедента і перестраховика в цілому співпадають. Навпаки, при непропорційному перестрахуванні інтереси сторін можуть придбати суперечливий характер. Сенс протиріччя полягає в тому, що досягнення додаткових фінансових результатів цедентом не супроводжується аналогічними результатами, досягнутими перестраховиком. Навпаки, перестрахувальник може зазнати збитків.
Спонукальним мотивом до розвитку непропорційного перестрахування з боку цедента було прагнення дати певні гарантії всім наявним фінансовим інтересам, які схильні до малій кількості виключно великих збитків чи великій кількості виключно дрібних збитків. З урахуванням цих потреб отримали розвиток два типи непропорційного перестрахування - перестрахування перевищення збитків та перестрахування перевищення збиткового за ризиками певного виду. Певні труднощі у практиці непропорційного перестрахування були пов'язані з обчисленням перестрахувальних платежів, які були б адекватними прийнятим зобов'язанням перестраховика на умовах укладеного перестрахувального договору. Тільки розвиток сучасних методик актуарних розрахунків дозволило вирішити ці проблеми. Статистичний аналіз великих збитків дозволив скласти таблиці розподілу їх ймовірностей, оцінити їх ймовірний розмір і вірогідність відхилення дійсного збитку від очікуваного. З урахуванням накопичених статистичних даних збитковості по всьому страховому портфелю цедента практика актуарних розрахунків дозволила обчислити очікувану величину збитковості (прогноз) і ймовірність майбутніх відхилень цієї збитковості.
Перестрахування перевищення збитків використовується тоді. коли страховик прагне не до вирівнювання окремих ризиків даного виду, а безпосередньо до забезпечення фінансової рівноваги страхових операцій в цілому, яке може бути порушено заподіянням шкоди в особливо великих розмірах за деякими ризиками страхового портфеля.
Іншим видом непропорційного перестрахування є перестрахування перевищення збитковості. Це перестрахування стосується всього страхового портфеля і ставить за мету захистити фінансові інтереси страховика перед наслідками надзвичайно великої збитковості (яка визначається як процентне відношення виплаченого страхового відшкодування до суми зібраних страхових платежів). Причиною надзвичайно великої збитковості може бути виникнення малого числа досить великих збитків або виникнення значного числа дрібних збитків.
Договори перестрахування перевищення збитковості можуть бути самостійно відокремленими контрактами або виступати в якості доповнення до ексцедентного перестрахування. І в тому, і в іншому випадку дія договору перестрахування обмежується виключно частиною портфеля цедента, що має перевищення збитковості.
З метою адекватного визначення перестрахувальних платежів необхідною умовою є аналіз динаміки збитковості в страховому портфелі цедента за кілька років. Аналізуються також поточні та перспективні зміни у структурі страхового портфеля.
Завдання № 7
Мале підприємство визначило в заяві про страхування вартість майна 20 тис. грн., А страхову суму 12 тис. грн. Після пожежі страхова організація провела обстеження майна малого підприємства і виявила, що на той час вартість майна становить 24 тис. грн. Визначте страхове відшкодування, якщо майно під час пожежі знищено повністю.
Рішення
1. Страхове відшкодування визначається за формулою:
S в = U имущ * k п;
де U имущ - вартість майна;
k п - коефіцієнт;
2. Розрахуємо коефіцієнт k п
k п = страхова сума / вартість майна = S / W;
k п = 12000 / 20000 = 0.6;
3. Розрахуємо страхове відшкодування
S в = 24000 * 0.6 = 14400 грн.
Ответ: страховое возмещение составит 14400 грн.
Література
1. Страховое дело: Учебник / Под ред. Л.І. Рейтмана. – М.: Банковский и биржевой НКЦ, 1998. – 524 с.
2. Шахов В.В. Страхование: Учебник для вузов. – М.: Страховой полис, ЮНИТИ, 2004. – 311с.
3. Методичні рекомендаціі та завдання для контрольної роботи з курсу “Страхування”: Е.П. Милявска. – Харьков: 1999. - С.
4. Конспект лекций по курсу “Страхование”.
Медичне страхування - особлива організаційна форма страхової діяльності. У Російській Федерації є формою соціального захисту інтересів населення в охороні здоров'я. Мета його - гарантувати громадянам при виникненні страхового випадку отримання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів (у тому числі в державній і муніципальної системах охорони здоров'я) і фінансувати профілактичні заходи (диспансеризацію, вакцинацію та ін.) Як суб'єктів соціального страхування виступають громадянин, страхувальник, страхова медична організація (страховик), медичний заклад (поліклініка, амбулаторія, лікарня та ін.)
Протипожежне страхування - в Російській Федерації міра реалізації Федерального закону Російської Федерації «Про пожежну безпеку». Передбачено обов'язкове і добровільне протипожежне страхування. В якості об'єктів цього страхування виступають майнові інтереси страхувальника (застрахованої, вигодонабувача), пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням майном, на випадок його пошкодження або знищення в результаті пожежі, у тому числі дій з її гасіння.
Страхування майна юридичних осіб
Власність підприємств різних форм господарювання становить значну частину національного доходу.
Нерідко на діяльність підприємств впливають несподівані обставини, які істотно знижують їх матеріальні резерви.
Власних ресурсів підприємства вистачає, як правило, на покриття незначних збитків, таким чином, виникає необхідність майнового страхування.
В основному договору є добровільними й укладаються з підприємствами різних форм власності.
Майно підприємства може бути застраховане за: основному і додатковим договором.
За основним договором страхування може бути застраховане наступне майно:
- Будівлі, споруди;
- Машини, обладнання;
- Транспортні засоби;
- Сировина, матеріали, готова продукція;
- Інвентар і т.д.
За додатковим договором може бути застраховано:
- Майно, отримане підприємством в оренду або передане іншими підприємствами або населенням для транспортування, ремонту, зберігання і т.д.;
- Майно, узяте на час проведення виставок, експериментів і т.д.
Майно, яке не приймається на добровільне страхування:
- Готівкові гроші;
- Цінні папери;
- Рукописи, бухгалтерські книги, документація;
- Дорогоцінні кристали;
- Технічні носії інформації (дискети, плівки і т.д.)
- Майно, яке знаходиться у застрахованому приміщенні але не належить страхувальникові;
- Майно в аварійному стані, аварійної зоні.
Найпоширенішим видом майнового страхування є вогневе, яке включає в себе два типи договорів:
1. Страхування від вогню, вибуху, удару блискавки.
2. Комплексні договору - страхування від вогню та інших випадків.
Страхова оцінка залежить від виду застрахованого майна;
1. Оцінка основних фондів - проводиться за балансовою вартістю за вирахуванням зносу.
2. Товароматеріальних цінності оцінюються в розмірах фактичної собівартості або в цінах на момент укладання договору.
3. Продукція в процесі виробництва оцінюється за вартістю ісстрачіваемой на її виготовлення на момент укладення договору, сировини, матеріалів, енергія плюс вартість вкладеної праці.
4. Експонати або музейні цінності (визначають або за пред'явленої документації або за експертною оцінкою).
Договору майнового страхування можуть укладатися на наступних умовах:
1. На балансову вартість.
2. На договірну вартість.
3. На певну частину відсотка власності.
Формування страхового портфеля
Практично в даний час будь-яка страхова компанія може взяти на страхування ризик з урахуванням постійно зростаючих страхових сум, маючи тверде перестрахувальне забезпечення.
Перестрахування - це вторинне розподіл ризику, система економічних відносин, відповідно до якої страховик, приймаючи на страхування ризики, частину відповідальності, за ним виходячи зі своїх фінансових можливостей передає на узгоджених умовах іншим страховикам з метою створення по можливості збалансованого портфеля договорів страхувань, забезпечення фінансової стійкості і рентабельності страхових операцій.
Перестрахуванням досягається не тільки захист страхового портфеля від впливу на нього серії великих страхових випадків або навіть одного катастрофічного випадку, але і те, що оплата сум страхового відшкодування по таких випадках не лягає важким тягарем на одне страхове товариство, а здійснюється колективно всіма учасниками.
При розгляді питання про перестрахування кожна страхова компанія виходить з того, що воно повинно бути економічно ефективним з точки, зору досягнення мети, а також враховувати вартість перестрахування.
Під вартістю перестрахування слід розуміти не тільки належну перестраховикові по його частці премію, але й ті витрати, які компанія буде нести по веденню справи в зв'язку з передачею ризиків у перестрахування (оформлення перестрахувальних договорів, ведення карток, облік і т. д.).
У процесі тривалого розвитку перестрахувальних відносин сформувалися певні типи договорів перестрахування, які застосовуються на національному (всередині країни) і міжнародному рівнях.
За формою взаємно взятих зобов'язань цедента і перестраховика договори перестрахування підрозділяються на договори: факультативного перестрахування; облігаторного перестрахування; факультативно-облігаторного перестрахування. Сам процес перестрахування по перерахованих договорах називається факультативним, облігаторними і факультативно-облігаторними.
Історично найбільш ранньою формою договорів, отримали подальший розвиток, були договори факультативного перестрахування. Даний договір являє собою індивідуальну угоду, що стосується в принципі одного ризику. Договір факультативного перестрахування надає повну свободу беруть участь у ньому сторонам: цеденту - у вирішенні питання, скільки слід залишити на власному ризику (власне утримання), перестраховику - у вирішенні питань прийняття ризику в тому чи іншому обсязі. З урахуванням наданої свободи прийняття рішень при укладанні кожного договору перестрахування перестрахувальні платежі стягуються індивідуально, незалежно від суми страхових платежів, отриманих цедентом.
Договір облігаторного перестрахування, як правило, укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом відповідного повідомлення сторін заздалегідь про прийняте рішення. Договір облігаторного страхування найбільш вигідний для цедента, оскільки всі заздалегідь певні ризики автоматично одержують покриття у перестраховика. На відміну від факультативного перестрахування, де предметом договору є кожен відокремлений ризик з урахуванням умов, визначених в індивідуальному порядку, облігаторне перестрахування охоплює весь або значну частину страхового портфеля страховика. Обслуговування договору облігаторного страхування дешевше для обох сторін порівняно з договором факультативного перестрахування. У зв'язку з цим у практиці міжнародного перестрахового ринку найбільш часто зустрічається форма договору облігаторного перестрахування.
На практиці також зустрічається змішана (перехідна) форма договору перестрахування - факультативно-облігаторна, звана договором "відкритого покриття". Вона дає цеденту свободу прийняття рішень: щодо яких ризиків і в якому розмірі слід їх передати перестраховику. У свою чергу перестраховик зобов'язаний прийняти цедірованние частки ризиків на заздалегідь обговорених умовах.
Перестрахові платежі за договорами відкритого покриття визначаються на індивідуальній основі за згодою сторін або пропорційно страховим платежам, отриманим при укладенні первинного договору страхування.
Договір відкритого покриття може бути невигідним і небезпечним для перестрахувальника, оскільки цедент, провівши аналіз ризиків у страховому портфелі, передасть у перестрахування лише найбільш небезпечні ризики. Тому договори відкритого покриття полягають перестраховиками тільки з такими цедентами, які користуються повною довірою, на підставі багаторічної практики їх взаємного співробітництва.
Пропорційне перестрахування - історично найбільш древня і власне кажучи до кінця XIX ст. єдина загальна форма перерозподілу ризику. З цієї точки зору пропорційне перестрахування носить ще назву традиційного перестрахування. Договір пропорційного перестрахування передбачає, що частка перестрахувальника в кожному переданому йому для покриття ризику визначається по заздалегідь обговореному співвідношенню власної участі цедента. Участь перестрахувальника в платежах і відшкодуванні збитку відбувається по такому ж співвідношенню, що і його участь у покритті ризику. В узагальненій формі пропорційне перестрахування діє за принципом "перестрахувальник розділяє ризик цедента". Цей принцип, як буде видно далі, не використовується в договорах непропорційного страхування.
У практиці страхової роботи сформувалися наступні форми договорів пропорційного перестрахування: квотний, ексцедентні; квотно-ексцедентного або змішаний.
У договорі квотного перестрахування цедент зобов'язується передати перестраховику частку у всіх ризиках даного виду, а перестрахувальник зобов'язується прийняти ці частки. Зазвичай частка участі в перестрахуванні виражається у відсотку від страхової суми. Іноді участь перестрахувальника може бути обговорено конкретною сумою (квотою). Крім того, у договорах цього типу за бажанням перестрахувальника встановлюються для різних класів ризику верхні границі (ліміти) відповідальності перестрахувальника.
Договір ексцедентного перестрахування має ряд відмінностей від договору квотного перестрахування. Ексцедентного перестрахування може привести до повного вирівнювання тієї частини страхового портфеля, яка залишилася в якості власної участі цедента в покритті ризику. Приступаючи до висновку договору ексцедентного перестрахування, сторони визначають розмір максимальної власної участі страховика в покритті визначених груп ризику. Для цього вдаються до аналізу статистичних даних та проведення актуарних розрахунків. Максимум власної участі страховика називається ексцедента.
При укладанні договору ексцедентного перестрахування виключаються будь-які ризики, страхова сума яких менша або дорівнює встановленому для даного портфеля кількості часткою власної участі страховика. І навпаки, ризики, страхова сума яких перевищує власну участь страховика, вважаються перестрахуватися. Відсоток перестраховки буде тим більше, чим вище страхова сума для даного ризику.
Договір змішаного перестрахування - квотно-ексцедентного - застосовується на практиці відносно рідко. Він являє собою поєднання двох перерахованих вище видів перестрахувальних договорів. Портфель даного виду страхування перестраховується квотно, а перевищення сум страхування ризиків понад установлену квоту (норми) у свою чергу підлягає перестрахуванню на принципах ексцедентного договору.
Непропорційне перестрахування відомо з Х1Хв. Проте в широких масштабах стало застосовуватися після закінчення Другої світової війни. Використовується в різних видах страхування, але найчастіше застосовується за договорами страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам у результаті ДТП. Непропорційне перестрахування застосовується також у всіх видах страхування, де немає верхньої межі (межі) відповідальності страховика.
У практиці непропорційного перестрахування не застосовується принцип участі перестраховика в платежах і виплати страхового відшкодування, виходячи з відсотка перестрахування. При пропорційному перестрахуванні інтереси цедента і перестраховика в цілому співпадають. Навпаки, при непропорційному перестрахуванні інтереси сторін можуть придбати суперечливий характер. Сенс протиріччя полягає в тому, що досягнення додаткових фінансових результатів цедентом не супроводжується аналогічними результатами, досягнутими перестраховиком. Навпаки, перестрахувальник може зазнати збитків.
Спонукальним мотивом до розвитку непропорційного перестрахування з боку цедента було прагнення дати певні гарантії всім наявним фінансовим інтересам, які схильні до малій кількості виключно великих збитків чи великій кількості виключно дрібних збитків. З урахуванням цих потреб отримали розвиток два типи непропорційного перестрахування - перестрахування перевищення збитків та перестрахування перевищення збиткового за ризиками певного виду. Певні труднощі у практиці непропорційного перестрахування були пов'язані з обчисленням перестрахувальних платежів, які були б адекватними прийнятим зобов'язанням перестраховика на умовах укладеного перестрахувального договору. Тільки розвиток сучасних методик актуарних розрахунків дозволило вирішити ці проблеми. Статистичний аналіз великих збитків дозволив скласти таблиці розподілу їх ймовірностей, оцінити їх ймовірний розмір і вірогідність відхилення дійсного збитку від очікуваного. З урахуванням накопичених статистичних даних збитковості по всьому страховому портфелю цедента практика актуарних розрахунків дозволила обчислити очікувану величину збитковості (прогноз) і ймовірність майбутніх відхилень цієї збитковості.
Перестрахування перевищення збитків використовується тоді. коли страховик прагне не до вирівнювання окремих ризиків даного виду, а безпосередньо до забезпечення фінансової рівноваги страхових операцій в цілому, яке може бути порушено заподіянням шкоди в особливо великих розмірах за деякими ризиками страхового портфеля.
Іншим видом непропорційного перестрахування є перестрахування перевищення збитковості. Це перестрахування стосується всього страхового портфеля і ставить за мету захистити фінансові інтереси страховика перед наслідками надзвичайно великої збитковості (яка визначається як процентне відношення виплаченого страхового відшкодування до суми зібраних страхових платежів). Причиною надзвичайно великої збитковості може бути виникнення малого числа досить великих збитків або виникнення значного числа дрібних збитків.
Договори перестрахування перевищення збитковості можуть бути самостійно відокремленими контрактами або виступати в якості доповнення до ексцедентного перестрахування. І в тому, і в іншому випадку дія договору перестрахування обмежується виключно частиною портфеля цедента, що має перевищення збитковості.
З метою адекватного визначення перестрахувальних платежів необхідною умовою є аналіз динаміки збитковості в страховому портфелі цедента за кілька років. Аналізуються також поточні та перспективні зміни у структурі страхового портфеля.
Завдання № 7
Мале підприємство визначило в заяві про страхування вартість майна 20 тис. грн., А страхову суму 12 тис. грн. Після пожежі страхова організація провела обстеження майна малого підприємства і виявила, що на той час вартість майна становить 24 тис. грн. Визначте страхове відшкодування, якщо майно під час пожежі знищено повністю.
Рішення
1. Страхове відшкодування визначається за формулою:
S в = U имущ * k п;
де U имущ - вартість майна;
k п - коефіцієнт;
2. Розрахуємо коефіцієнт k п
k п = страхова сума / вартість майна = S / W;
k п = 12000 / 20000 = 0.6;
3. Розрахуємо страхове відшкодування
S в = 24000 * 0.6 = 14400 грн.
Ответ: страховое возмещение составит 14400 грн.
Література
1. Страховое дело: Учебник / Под ред. Л.І. Рейтмана. – М.: Банковский и биржевой НКЦ, 1998. – 524 с.
2. Шахов В.В. Страхование: Учебник для вузов. – М.: Страховой полис, ЮНИТИ, 2004. – 311с.
3. Методичні рекомендаціі та завдання для контрольної роботи з курсу “Страхування”: Е.П. Милявска. – Харьков: 1999. - С.
4. Конспект лекций по курсу “Страхование”.