Різдвяний Всеволод Олександрович (1895 - 1977), поет.
Мені судилося народитися на рубежі двох століть, навесні 1895 року, в невеликому містечку Царське Село, який нині носить ім'я Пушкіна.
Ріс я в педагогічній сім'ї, якої близькі були літературні інтереси, в парках оточував мене повітря, яким дихали поети пушкінської плеяди і наступних поколінь, а директором моєї гімназії був Інокентій Анненський. Здавалося, сама доля визначила мені бути переконаним філологом.
Петербурзький університет підтримав цю рано намітилася схильність. Поряд із захопленням філологією прокинулося й свідоме ставлення до поезії. У 1915-1916 роках виник студентський літературно-творчий гурток. Серед моїх однолітків і товаришів по цього кружка була Лариса Рейснер, видавала журнал "Рудін", де я і отримав перший літературний хрещення. Моїми старшими товаришами по журналу були Лев Нікулін і Осип Мандельштам, а по Пушкінському семінару проф. С. А. Венгерова - Юрій Тинянов та інші молоді літературознавці тієї пори.
Восени 1916 року по "загальностудентським заклику" я потрапив в саперну частину царської армії, але пробув там порівняно недовго - після повалення самодержавства повернувся до університету. Це сталося, втім, після перебування у військах Ради робітничих і солдатських депутатів, нічних патрулювань по місту і сутичок з юнкерами Керенського. Поновилася академічна життя виявилося не дуже тривалою - все, що відбувалося поза її, було й потрібніше і цікавіше. Я пішов добровольцем в нещодавно утворену Червону Армію, де пробув близько п'яти років на скромній посаді молодшого командира. Брав участь в обороні Петрограду від генерала Юденича, борознив на тральщику - портовому буксирі - сірі хвилі Фінської затоки, виловлюючи міни, розкидані англійськими інтервентами.
Це було важке, але разом з тим і прекрасний час ні на хвилину не згасаючих надій на те, що життя, здобута в боротьбі, повинна принести щастя і відпочинок Радянської Батьківщини.
Військова частина, в якій я служив, входила до складу Петроградського гарнізону, і це давало мені можливість не поривати зв'язку з літературною середовищем. Входження в неї почалося набагато раніше, і тут я зобов'язаний воістину щасливим збігом обставин. Ще до першого курсу університету відноситься моє знайомство та зближення з сім'єю А. М. Горького, де мені довелося стати студентом-репетитором. Майже два роки, проведені під гостинним горьківської покрівлею, опинилися по суті моїм другим університетом.
Завжди співчутливо ставився до молоді, до її творчим починанням, Олексій Максимович залучив мене в 1918 році до співпраці у заснованому ним видавництві "Всесвітня література". І з цього, почалася моя робота поета-перекладача. Тут же відбулося і знайомство з А. А. Блоком, спілкування з яким вважаю одним з найбільш значних подій життя. А роки перших п'ятирічок стали часом накопичення життєвого і творчого досвіду. Вирішальну роль зіграли і мандри по рідній країні, коли мені довелося бути безпосереднім свідком натхненного творчої праці нарешті зітхнувши вільно країни.
Я бачив обпалені задушливим липнем придніпровські степи, де в кам'яних відрогах виростала здавалася тоді гігантської гребля Дніпрогесу; в Лорійської ущелині Вірменії чув гаряче дихання цехів мідеплавильного заводу. Два літа провів з геологами Середньої Азії в горах Заилийского Алатау. Бачив перший товарний склад, що пройшов уздовж казахстанських передгір'їв по рейках щойно збудованого Турксибу. Але головним у всіх цих незабутніх враженнях були люди, з їх новим ставленням до праці, до братнього багатонаціональному в ньому співтовариства.
Один, за одним виходили в ці роки мої збірки - лірична літопис, натхненна самим життям. У них були і відгуки на події суспільної значимості, і природа нашого Півдня, Середньої Азії, і вигляд рідного міста на Неві, і імена діячів російської культури, і просто лірика серця.
З перших же днів Великої Вітчизняної війни я пішов в народне ополчення, і за чотири роки, проведених на Ленінградському, Волховському і Карельському фронтах, пережив чи не самий значний період свого життєвого шляху. Багато примітного пройшло перед моїми очима. Довелося бути учасником прориву ленінградської блокади, звільнення Новгорода, форсування річки Свір. Бачив я і переможні салюти біля стін московського Кремля.
Роки війни, що пройшли для мене спершу в близьких околицях Ленінграда, потім у Волховському і карельських лісах, в межозерье Ладоги і Онега, повернули мені відчуття рідного Півночі, яке в юні роки було заховано під яскравими враженнями південного моря, кавказьких гір і казахстанських степів. У вірші увійшла наша скромна північна природа - невичерпне джерело любові до рідної стороні. Ця тема, як і пов'язані з нею образи нашого історичного минулого і народної творчості, стала мені особливо близькою у повоєнні роки. Можливо, цьому сприяло те, що у мене завжди була пристрасть до світу фарб, форм і звучань, до того вічно квітучому саду життя, де людині нашої епохи судилося бути невпинним і вимогливим садівником.
Ось те небагато, що я міг би розповісти про зовнішньому руху моєму житті. Але у мене, як у кожного поета, є й своя, внутрішня біографія - мої вірші. Вони розкажуть краще, ніж міг би це зробити сам автор, як росла його душа, безпосередньо відгукуючись на те, що її хвилювало і надихало, що хотілося передати людям - друзям і сучасникам.
Шлях був довгим, і написано було чимало. Але зараз, озираючись на минуле, думається мені, що невеликі віршовані збірники, малими тиражами виходили до війни, тільки намічали основні віхи подальшого творчого зростання. Зрілість прийшла пізніше.
За час війни написано три книги віршів, особисто для мене цінних тому, що життя остаточно підвела до основної моєї темі Батьківщини і Народу. Це - "Голос Батьківщини" (1943), "Ладога" (1945), "Рідні дороги" (1947). За ними послідували "Вірші. 1920-1955" - однотомник (1956), "Іволга" (1958), "Російські зірки" (1962), "Вірші про Ленінград" (1963). Детгиз видав книгу "Читаючи Пушкіна" (1959), видавництво "Радянський письменник" - мемуарну повість "Сторінки життя" (1962), в якій розказано про зустрічі і спілкуванні з чудовими людьми, багато що визначили в моїй літературній долі, про А. М. Горькому, А. О. Блока, С. А. Єсеніна, О. М. Толстого.
У ці й попередні роки я багато займався віршованими перекладами західноєвропейської прогресивної класики і поезії наших братніх літератур. Написано також декілька лібрето до опер, що йшов на сценах музичних театрів - у тому числі "Декабристи" (муз. Ю. А. Шапоріна).
Є мудре народне прислів'я: "Шлях дороги не знає". Народ розрізняє поняття "шлях" і "дорога". "Шлях" для нього значніше, важливіше. Він завжди продиктований серцем і завжди один, між тим як "дороги" різноманітні.
З вдячністю згадую я людей натхненної творчої праці, що зустрічалися мені за довгі роки, і великі справи моєї Радянської Батьківщини. Судити про те, як складався цей шлях, мені самому було б важко. Нехай про це говорять вірші - ліричний відображення пережитого і передуманого.