А. В. Чернов
Видатний художник В. В. Верещагін був дуже уважним і упередженим читачем сучасної літератури. Він стежив за журнальними новинками. Як і у всіх інших відносинах, мав чітку думку про художніх достоїнств тих чи інших авторів. Література займала значне місце в його власній творчій діяльності. Будучи автором 12 книг, безлічі статей як у вітчизняній, так і в зарубіжній пресі, він ставився до літератури як однієї зі складових єдиного творчого процесу, синкретичного за своєю пріроде1. Тому до літератури і письменникам він ставився як професійний літератор, оцінюючи, в той же час, літературний текст, як художник, з точки зору пластичної образності.
На сторінках «Нарисів, начерків, спогадів» (1883), «наївністю» (1889), «Листків із записної книжки» (1897 - 1904), у нотатках «З записної книжки» («Русские ведомости», 1899 - 1901) ми зустрічаємося з широким колом імен як вітчизняних, так і західних письменників, як всесвітньо відомих авторів, так і авторів вже за життя залишили літературний пантеон в очах сучасників.
А. С. Пушкін, Н. В. Гоголь, М. Ю. Лермонтов, Д. В. Григорович, Л. М. Толстой, І. С. Тургенєв, Ф. М. Достоєвський, М. О. Некрасов, Г. А. Мачтет, В. Г. Бєлінський, М. Антонович, Е. Золя, Дюма-батько і Дюма-син, М. Твен, Людвіг Пітч, Еміль Ожье, Г. Сенкевич, кореспонденти «Дейлі Ньюc» Мак-Гахан, Форбс і «шоста велика держава» - «Таймс», Олександр Федорович Онєгін-Отто і князь А. А. Мещерський - ось неповний перелік авторів, не просто згадуються Верещагіним, але стають героями його нарисів, замальовок, об'єктами соціально-психологічних спостережень та естетичної оценкі2 .
Роль кожного з цих імен, перетворених на персонажі Верещагінського тексту, різна. Одні ставлять естетичну парадигму, формують художню матрицю. До таких належить, перш за все, безперечний для Верещагіна авторитет - Пушкін, потім - Лев Толстой і Лермонтов в прозі («таке повне, висока творчість зустрінеш не у багатьох»), слідом - Тургенев3. Пушкін фігура космічного масштабу: «Світочі гігантів громадської діяльності кидають такі великі тіні, що в них надовго влаштовуються і довго відпочивають супутники і зустрічні, друзі і вороги.
Витончений, оброблений вірш - Пушкін! Смілива думка, красива фантазія - Пушкін! Неодмінно Пушкін, кого ж, крім нього?
Як Олександр Македонський на Сході - скрізь він ... Така цариця Тамара на Кавказі: що не руїна - то її споруди, що ні казка - то про неї, про її подвиги ... »4.
Один з домінуючих мотивів, що підштовхують Верещагіна до звернення до особистостей письменників попередньої епохи і сучасників, так само, як і звернення до доль сучасних художників, - їх фатальна життєва невлаштованість, приреченість на роботу заради шматка хліба і несприйнятливість сучасників до проблем таланту за його життя.
Навіть загальновизнане велич художника не дає йому захисту від елементарних матеріальних проблем. Звідси гіркі слова, що ілюструють «неправильності» вітчизняного відносини до великого таланту - той же Пушкін, Достоєвський ... Так у «З записної книжки» він порівнює ставлення співвітчизників до Пушкіна і Сенкевичу. Швидке забуття талановитого художника і старого приятеля Верещагіна Лемана наводить автора на думку про вічну незабезпеченості наших видатних людей, «особливо у царині мистецтва і літератури». «Навіть польське суспільство дає нам повчальний урок у цьому відношенні, і останнім часом, вшановуючи літературні заслуги свого Генріха Сенкевича, піднесло йому не тільки вираз подиву його таланту, а й гарненьке прибуткове іменьіце, придбане на капітал, зібраний за передплатою.
У Росії цього не трапляється. "Випити за здоров'я" можна; покачати відзначився після "хорошого" обіду з шампанським теж не гріх; навіть проводити до кладовища або сказати надгробне слово вважається серйозною справою, але зібрати кошти для безбідного існування в майбутньому видатного таланту вважається зайвим. А між тим, якщо б, наприклад, ніколи не вміла розпоряджатися своїми справами і вічно що потребує грошей А. С. Пушкіну була своєчасно і делікатно запропонована шанувальниками його таланту - їм же ім'я було легіон - сума в кілька десятків тисяч рублів, - яке полегшення внесло б це в життя нервового художника, від скількох принижень і клопоту це позбавило б його! »5
«Тільки, кажу, коли великий талант передчасно помре, то плітки і зневагу закінчуються і починається самобичування:" Як могло це статися? Як можна було це допустити? Де ж ми були? " Боляче, важко читати тепер листи Пушкіна, Достоєвського та інших, тільки й думали, що про вихід з обмежених грошових обставин, билися через насущного хліба »6.
Невеликий нарис про Григорія Олександровича Мачтет, свого часу популярному автора вірша «Остання пробач», що став піснею «Ви жертвою пали ...» (вперше опубліковано анонімно в Лондоні в 1876 і довго приписувалося П. Л. Лаврову), продовжує ілюстрацію Верещагінського думки «про невміння представників науки, мистецтва і літератури влаштовувати свої приватні справи ...» 7. З Мачтет Верещагін був добре знайомий. Після отримання звістки про смерть поета (1901), один з розмов з ним, він наводить у «З записної книжки»:
«Не будучи в змозі годуватися літературною працею, він кидався тут і там на службу, розмінював свій талант на дрібну монету. Коли зустрівшись з ним останній раз, я зауважив йому, що, мабуть, службова лямка забирає в нього багато часу, він не без гумору прирівняв своє становище людині, яка наробила в молодості багато боргів і тепер змушено платити за ними.
- Навіщо ви це зробили? - Запитав я, не розуміючи суті його жарти.
- Що ж робити, - відповів він, - молодий був, дурний.
- І багато ви навипускали цих зобов'язань?
- Три. Одного хлопчика та двох дівчаток »8.
Але Пушкін, пише Верещагін, «ще порівняно потребував по-панськи», а «Достоєвський до того бідував, що замикався від домашніх, щоб вичавити з себе гумору рублів на 300, на 400, рівно настільки, щоб не померти з голоду. Але як тільки він по-справжньому помер, як твори його стали давати по 50, 60, 80 тисяч рублів за видання. Не іронія чи це долі: невтішна потреба, доповнювана припадками нажитої в незаслуженої каторзі падучої хвороби, за життя самого творця художніх творів, - достаток, трохи не багатство для спадкоємців, які з'явилися як щось належне, цілком натуральне? ».
«У нашій країні, щоб художник, літератор або людина науки був цілком оцінений, йому треба померти, - виняток становлять деякі, що встигли отримати більшу популярність за кордоном, але, незважаючи на всю принадність цієї перспективи, люди, звичайно, не поспішають користуватися цією вірною рекламою ».9
Художники невлаштованим життєвої долі привертають Верещагіна в першу чергу, можливо, він відчував деяку співзвуччя в їх долі зі своїм життям. Але, ймовірно, ще важливіше інше. У статтях «Реалізм» і «Про прогрес у мистецтві» 10, особливо в першій, Верещагін вибудовував оригінальну концепцію громадянської злагоди, ключову роль в якому якраз і повинні були грати представники літератури, мистецтва і науки.
Інша категорія літераторів - персонажів Верещагінського записок - учасники різних «наївність», дійові особи різноманітних анекдотів. Серед них і особисті знайомі художника, і ті, розповіді про кого він чув у літературно-мистецькому середовищі. Як майстерний оповідач життєвих анекдотів з'являється в тексті Д. В. Григорович - відомий письменник і хороший знайомий Верещагіна. Серед таких же виступають Дюма-син (1824 - 1895), якого Верещагін знав особисто. Ціла серія пов'язаних з ним сюжетів проходить в «Аркушах із записної книжки». Для Верещагіна Дюма-син був не лише талановитим автором, а й «справжньою практичною філософом», чиє «світогляд як не можна більше пасувало до навколишнього середовища - паризьким салонам» 11.
Дюма-син був відомим колекціонером картин, багато художників продавали йому свої роботи зі значною знижкою лише для того, щоб роботи опинилися в його знаменитій домашній галереї. Значну частину дісталися йому задешево картин Дюма пізніше продав, чим викликав гнів деяких авторів. Дотепник та блискучий публіцист, Дюма-син, на думку Верещагіна, «був сумлінний і кілька сентиментальний мораліст, на противагу своєму високоталановитими батькові, безсоромно вирізнялася на всіх теренах, до кулінарного включно» 12. Хоча Верещагін та іронічно відгукується про опис подорожі Дюма по Росії 1858 р. (мається на увазі «З Парижа в Астрахань»), але дуже високо оцінює полягав в ній гумор. Більше того, сам подорожуючи по тих місцях, де побував Дюма, Верещагін ще наштовхувався на живих свідків подорожей генерала-Дюма, як останній представлявся, замовляючи коней. У Тифлісі місцевий книгопродавець Беренштам, бажаючи зробити приємне знаменитому гостю, уставив всі полки свого магазину «творами Олександра Дюма». «Що це, - вигукнув письменник, побачивши на всіх корінцях книг своє ім'я, - невже ви розпродали все, крім моїх творів?» 13.
Олександра Дюма-батька Верещагін бачив тільки один раз. Він описує паризький вечір в одному з салонів, де якась пані, що повернулася з Америки, мала розповісти свої враження. Очікування тривало дуже довго, публіка голосно висловлювала своє невдоволення. Але ось дама з'явилася під руку з Олександром Дюма. «Цей великий несамовитий немовля» просто забув, що обіцяв представити виступала публіці і його довелося довго розшукувати: «Сюрприз був великий, і вся залу, забувши недавнє незадоволення, вибухнула спочатку задоволеним" А-а-а! ", А потім громом оплесків» . «Фігура старого письменника представляла з себе щось незвичайне: колосальних розмірів, до крайності огрядний, з червоним, набряклими особою, обрамленим густою шапкою сивого волосся, він, важко дихаючи, опустився на крісло близько актриси і спочатку почав обводити очима збори, а потім, поступово все більш і більш змикаючи їх, почав клюкать носом і навіть похропувати до чималого задоволення публіки »14.
Із серії «наївність», правда, розміщених також у «Аркушах із записної книжки» і поява Марка Твена. Про нього Верещагіну розповідав американський винахідник Едісон. Практичність і наївність американців викликали щирі симпатії Верещагіна. Не без задоволення він призводить сказані під час відкриття його виставки в Америці слова одного з відвідувачів: «Ми, американці, високо цінуємо ваші роботи, м. Верещагін; ми любимо все грандіозне: великі картини, велику картоплю ...» З тієї ж серії і розповідь про Едісона і його головному на той момент винахід - фонографі. «Літератор-гуморист Марк Твен, нерідко відвідує його, причому завжди розповідає щось цікаве, а часто і дуже нескромно. Коли Едісону доповідають, що в його відсутність був письменник, він негайно відправляється до фонографу і прикладає вухо, у впевненості, що отримає якусь конфіденцію. "Іноді, - говорив Едісон, - сюрприз буває такий сильний, що просто відкидає від апарату" »15.
Нарешті, найбільш важливими для Верещагіна були ті літератори, які виявлялися співзвучні його естетичним поглядам. Хоча Верещагін високо цінував «поетичність» Льва Толстого - автора «Козаків», навряд чи Толстой влаштовував Верещагіна як історик. Принаймні, в його книгах про війну 1812 року полеміка з «Війною і миром» часом очевидна. До речі, відомо і зворотне: те, як обурювався Л. Толстой, коли були опубліковані в одній з газет «Листки з записників» Верещагіна з епізодом, коли художник просив офіцера повісити полонених, так як ніколи не бачив страти через повішення. Толстому був куди ближче талановитий белетрист - Олександр Верещагін. Теплий відгук про його книзі військової прози зберігся в листі Стасову. Гоголя Верещагіна цінував як геніального художника типів, але називав «поганим фабулістом». Але перше місце в низці найбільш близьких літераторів займає хороший знайомий Верещагіна І. С. Тургенєв. Після смерті письменника Верещагін напише невеликий мемуарний нарис «І. С. Тургенєв (1879 - 1883)».
Першу зустріч з Тургенєвим Верещагін відносить до часу навчання в Морському корпусі (1855), куди письменник привіз свого племінника.
Верещагін дуже високо оцінює «Записки мисливця» (більш того, частина його власних текстів - цілком очевидно орієнтовані на цей зразок нарисної літератури). Він спочатку знайомиться зі статтею Антоновича «Асмодей нашого часу», а потім з романом «Батьки і діти» і говорить про те відчуття упередженості, яке відразу ж викликала стаття критика. Багаторазово перечитуючи «Батьків і дітей», Верещагін «постійно відкривав нові краси, нове майстерність, щоразу дивувався неупередженості автора, його вмінню приховувати свої симпатії і антипатії. Не тільки головні особи, але і другорядні, зазначені всього декількома штрихами, живі люди, намічені геніальним художником »16. Зате різко негативно поставився Верещагін до «Нови», яка йому різко не сподобалася: «... Ще в першій частині багато натурально і типи вірні; але друга частина, очевидно, писалася не за спостереженнями, а з яких-небудь, з третіх рук здобутим відомостями і здогадів. Зізнаюся, я просто лаявся, читаючи цю другу частину ». Справа не в шокуючих деталях: всі «в руках великого таланту може бути предметом художнього зображення». Річ у незнанні предмету. В якості ілюстрації - тут же - романи Золя. Високо оцінюється «Пастка» і критика «Нана». Цікаво, що в якості ілюстрації причин художньої невдачі «Нана» Верещагін наводить розповідь Тургенєва про один з читань роману автором, коли страшенно хвилювалися перед читанням роману у світському суспільстві Золя зізнався Тургенєву, що у нього просто не було досвіду спілкування з дамами світла і напівсвітла. ..
Верещагін говорить про не відбувся останньому романі Тургенєва, який він, за чутками, почав писати і передає, посилаючись на свідчення свого знайомого німецького критика Л. Питча, слова самого Тургенєва про суть задуму. Російська освічена дівчина, в Парижі, сходиться з молодим французом, радикалом, але згодом покидає його для залишив свою батьківщину представника російського радикалізму, погляди і переконання якого на одні й ті ж питання різко відрізняються від французьких ... 17
Однак, вважає Верещагін, судячи з останніх робіт Тургенєва - повісті «Клара Міліч» і «Віршам в прозі», талант художника навряд чи піднявся б до колишніх висот «Батьків і дітей». Навіть «Ведмедик» - розповідь, який Верещагін чув у виконанні самого автора (що жваво описує в нарисі), далекий з його точки зору від «Записок мисливця».
Говорячи про скромну оцінці власного внеску в літературу Тургенєвим, Верещагін посилається на Бєлінського, який «не цінував його високо». Пояснює ж це тим, що в той час Іван Сергійович не встиг ще цілком розвинути і показати свій талант, а також тим, що «він був дуже науково утворений для російського таланту, і в голові Бєлінського, добре придивившись до недоліків шліфування рідних алмазів, погано , ймовірно, вкладалося поняття першокласного літературного хисту і осмисленого гегельянця в одній особі »18. Але не тільки рівнем освіти Тургенєв, з точки зору Верещагіна, позитивно вище всіх російських письменників. Основна перевага прози Тургенєва - фабула оповідання, що, на думку художника, становить найтяжчу частину творчості, що дає немногім19.
«Важка справа схоплювати типи, але ще важче змушувати вихоплені типи жити, діяти і помирати природно, правдоподібно. Гоголь, наприклад, геніальний художник типів, але фабуліст поганий; наскільки разюча у нього велика частина особистостей окремо взятих, настільки слабкий весь хід дії. Тільки діти або недоумки можуть серйозно ставитися до розповіді про купівлю мертвих душ для переселення їх у Херсонську чи іншу губернію, до подвигів ревізора та ін Потім, не можна ще не помітити, що талант хоч би того ж Гоголя однобічна: поруч з вражаючим, за силою і вірності, негативним типом, нікуди не придатний, фальшивий зверху до низу, від початку до кінця тип позитивний.
Не те у Тургенєва ... »20.
Нарис Верещагіна, який покинув вмираючого Тургенєва (щоб віднести записку лікаря) за годину до його смерті, цінний і як свідчення очевидця хвороби письменника.
Узагальнюючи особливості ставлення Верещагіна до діячів літератури та їх створінням, можна виділити як мінімум три основні мотиви, що рухали художником у виборі того чи іншого імені як персонажа:
- Відповідність долі письменника власної концепції трагічного нерозуміння російським суспільством художнього таланту, що може мати найтяжчі для країни наслідки;
- Відповідне окремих випадків з життя літератора не менш важливого тези Верещагіна про те, що талановита людина завжди трохи божевільний з точки зору обивателя (звідси численні «наївності» в його поведінці, численні анекдоти про його життя і вчинках);
- Відповідне творчості письменника уявленням про естетичному ідеалі художника. Здавалося б, вибір імен і авторитетів, прийнятих Верещагіна, досить типовий для епохи. Проте причини, за якими він віддає перевагу тим чи іншим творам, причини неприйняття інших різко відрізняються від причин, що породжували критичні судження того ж В. Бєлінського чи М. Антоновича. Верещагін шукає в літературі той же «реалізм», що й у власній творчості і в творчості сучасних йому художників. Ішет особливий, який відкидає умовності естетичний образ, підхід до зображуваного, коли воно стає частиною життя. «Реалізм», який міг би в силу свого практичного, «фізичного» впливу на глядача і читача перетворити реальність, змінити суспільство. Змінити суспільство через максимально точне його відтворення це зовсім не те ж саме, що зображення типового героя в типових обставинах. Це дія, що виходить за рамки власне естетичної парадигми, стирає непреходімую грань між мистецтвом і життям.
Список літератури
Чернов А.В. «Наполеон I» В. Верещагіна: складові історичного дискурсу / / Недарма пам'ятає вся Росія ... Матеріали Всеросійської наукової конференції, присвяченої 160-річчю В. В. Верещагіна та 190-річчю Бородінської битви. Череповець, 2003. С. 39 - 45.
Так, наприклад, у списку джерел, використаних В. В. Верещагіним при роботі над книгою «Наполеон I в Росії», 40 французьких і 20 російських мемуаристів, істориків 1812 року.
Верещагін В.В. І. С. Тургенєв (1879 - 1883) / / Верещагін В. Повісті. Нариси. Спогади / Упоряд., Вступить. ст. і приміт. В. А. Кошелєва та А. В. Чернова. М, 1990. С. 182.
Верещагін В.В. З блокнота / / Верещагін В. Повісті. Нариси. Спогади. С. 292.
Верещагін В. Повісті. Нариси. Спогади. С. 193 - 207; 208 - 211.
Верещагін В.В. Аркуші з записної книжки / / Верещагін В. Повісті. Нариси. Спогади. С. 230.