Лєсков н. с. - Російський характер в оповіданнях н. с. Лєскова

Якщо всі російські класики минулого століття вже за життя або незабаром після смерті були усвідомлені літературно-громадською думкою в цій якості, то Лєсков був "зарахований" до класиків лише в другій половині XX століття, хоча особлива майстерність мови Лєскова було безперечно, про нього говорили не тільки шанувальники його таланту, але його відзначали навіть недоброзичливці. Лєскова відрізняло вміння завжди і в усьому йти "проти течій", як назвав пізнішу книгу про нього біограф. Якщо його сучасники (Тургенєв, Толстой, Салтиков-Щедрін, Достоєвський) піклувалися переважно про ідейну та психологічної стороні своїх творів, шукали відповідей на суспільні запити часу, то Лєскова це займало у меншій мірі, або ж він давав такі відповіді, які, образивши і обурило всіх, обрушували на його голову критичні громи і блискавки, надовго повергаючи письменника в опалу у критиків усіх таборів і у "передових" читачів.
Проблема нашого національного характеру стала однією з головних для літератури 60-80-х років, тісно пов'язаної з діяльністю різночинної революціонерів, а пізніше народників. Приділяв їй увагу (і досить широко) і Лєсков. Розкриття сутності характеру російського людини знаходимо у багатьох його творах: у повісті "Зачарований мандрівник", в романі "соборці", в оповіданнях "Лівша", "Залізна воля", "Запечатаний ангел", "Грабіж", "Войовниця" та інших.
Лєсков вносив до рішення проблеми несподівані і для багатьох критиків і читачів небажані акценти. Такий оповідання "Леді Макбет Мценського повіту", яскраво демонструє вміння письменника бути ідейно й творчо незалежним від вимог і очікувань самих передових сил часу. Написаний в 1864 році розповідь має підзаголовок "Нарис". Але йому не слід довіряти буквально. Звичайно, розповідь Лєскова спирається на певні життєві факти, але таке позначення жанру виражало швидше естетичну позицію письменника: Лєсков протиставляв поетичному вимислу сучасних письменників, вимислу, часто тенденційно спотворює правду життя, нарисної, газетно-публіцистичну точність своїх життєвих спостережень. Назва оповідання, до речі, досить ємне за змістом, виводить безпосередньо на проблему російського національного характеру, Мценська купчиха Катерина Ізмайлова - один з вічних типів світової літератури - кривава і честолюбна лиходійка, яку владолюбство призвело сходами з трупів до сяйва корони, а потім безжально скинуло в безодню божевілля. Є в оповіданні і полемічний аспект. Образ Катерини Ізмайлової сперечається з образом Катерини Кабанова з "Грози" Островського. На початку розповіді повідомляється непомітна, але суттєва деталь: якщо Катерина Островського до заміжжя була такою ж багатої купецької дочкою, як і її чоловік, то Лесковская "леді" взята в Ізмайловський сім'ю з бідності, можливо, і не з купецтва, а з міщанства або селянства. Тобто героїня Лєскова - ще більша простолюдинці і демократка, ніж в Островського. А далі йде той же, що і в Островського: шлюб не з любові, нудьга і неробство, докори свекра і чоловіка, що "неродіца" (дітей немає), і, нарешті, перша і фатальна любов. З серцевим обранцем лесковской Катерині пощастило набагато менше, ніж Катерині Кабанова з Борисом: чоловікового прикажчик Сергій - вульгарний і корислива людина, хам і негідник. А далі розгортається кривава драма. Заради з'єднання з коханим і зведення його в купецьке гідність моторошні своїми подробицями вбивства (свекра, чоловіка, малолітнього племінника - законного спадкоємця Ізмайловського багатства), суд, подорож по етапу в Сибір, зрада Сергія, вбивство суперниці і самогубство в волзьких хвилях.
Чому ж подібна до драмою Островського суспільно-побутова ситуація вирішилася у Лєскова настільки диким чином? У натурі Катерини Ізмайлової відсутня, перш за все, поезія Катерини Кабанова, і в очі б'є вульгарність. Втім, натура теж вельми цільна і рішуча, але в ній немає любові, і, найголовніше, не вірить Мценська "леді" в Бога. Характерна деталь: перед самогубством "хоче пригадати молитву і ворушить губами, а губи її шепочуть" вульгарну і страшну пісню. Поезія релігійної віри і твердість християнської моралі піднесли Катерину Островського на висоту національної трагедії, і тому її неосвіченість, нерозвиненість інтелектуальна (можна сказати, темрява), можливо, навіть неграмотність не відчувається нами як недолік. Катерина Кабанова виявляється носієм нехай патріархальної, але теж культури. Лєсков у своїй розповіді цитує слова дружини біблійного Йова: "Прокляни день свого народження і помри", а потім виголошує безнадійний чи то вирок, чи то діагноз російській людині: "Хто не хоче вслухатися в ці слова, кого думка про смерть і в цьому сумному положенні не лестить, а лякає, тому треба намагатися заглушити ці виють голоси чим-небудь ще більше їх потворним. Це чудово розуміє проста людина: він спускає іноді на волю свою звірину простоту, починає будь дурний, знущатися над собою, над людьми, над почуттям. Не особливо ніжний і без того, він стає злий суто ". Причому цей уривок - єдиний в оповіданні, де автор відкрито говорить від себе.
Сучасна письменникові революційно-демократична критика, зі сподіванням і розчуленням дивилася на "простої людини", той, хто покликав до сокири Русь, цих от простих людей, не побажала помітити розповідь Лєскова, надрукований у журналі "Епоха" братів Ф. і М. Достоєвських. Розповідь отримав безпрецедентно широку популярність вже у радянських читачів, ставши поряд з "Лівшею" найбільш часто перевидаваних твором Лєскова. У Пушкіна є рядки: "Тьми низьких істин мені дорожче нас підноситься обман", тобто поетичний вимисел. Так і дві Катерини двох російських класиків. Сила поетичного вимислу Островського діє на душу (згадаймо Добролюбова), освежающе і підбадьорливо, Лєсков ж визиску "низьку істину" про пітьму душі російської простолюдинки, прославляючи її (в іншому сенсі). В обох випадках причиною було кохання. Всього лише любов. Як же мало треба було для того, щоб навернути гору трупів, щоб явити "звірячу простоту", "не особливо ніжному російській людині! І що ж це за любов така, що її приналежністю стає вбивство ". Розповідь Лєскова повчальний, він змушує нас замислитися насамперед над собою: хто ж ми такі, як сказав один персонаж Островського, "що ви за нація така?", Які ми і чому ми такі.