Лєсков н. с. - Життя одного сюжету н. с. Лєскова в мистецтві

Сюжети класичних творів, що викликали у свій час сенсацію, а іноді і байдужість сучасників, не вмирають, бо в них є щось таке, що турбує людину іншої епохи. Критик і літературознавець Лев Аннінський, який написав книгу "Ліськовському намисто", присвятив другу главу цілком долю нарису М. С. Лєскова "Леді Макбет Мценського повіту". Глава цікава саме тим, що ставить проблему руху якогось художнього тексту в епохах, різних точок зору на один і той же сюжет, нових інтерпретацій. Прав критик, який вважає, що доля будь-якої відомої книги цікава сама по собі, але не менш цікаві й ми, які читають текст згідно зі своїм часом, зі своїми духовними запитами, зі своїм досвідом. Солідаризуючись з Толстим, Л. Аннінський переконаний, що М. С. Лєсков - письменник майбутнього і те, що для Толстого було "майбутнім", для нас давно сьогодення, і в цьому справжньому є хвилюючий сюжет сучасного мистецтва про Катерину Ізмайлової.
У 1865 році російський читач познайомився з трагічною історією лесковской героїні і, може бути, порахував її нетиповою для Росії, випадковою, тим більше що в назві вказівку на шекспірівську реалію, а може бути, сам сюжет видався гідним кримінальної хроніки, а не белетристики, що тяжіє до узагальнень. Російська жінка, зведена на п'єдестал Пушкіним, Тургенєвим, Некрасовим, і раптом ... вбивця.
1930 рік став переломним у долі лесковского тексту. Дмитро Шостакович написав за мотивами нарису оперу "Катерина Ізмайлова", в якій з'єдналися "сатира", гротеск, побутова характерність і пафос з іронією ". За музичної концепцією цілого слухач прочитував і етичну думку композитора, який не загострює увагу на лиходійствах героїні, а, навпаки, йде як би врозріз з поетичним образом російської жінки в культурі (літературі, музиці, живопису) XIX століття - жінки - страстотерпице і терпелівіци, і музичними засобами малює натуру зворохоблену, свавільну, гарячу. Жорстока, нахраписто, войовнича у Шостаковича натовп. Шостакович відверто ідеалізує героїню? І так і ні. Натовп у Шостаковича - та темна сила, з якої стався сама героїня, і темний інстинкт, злість, помста натовпу Катерині і Сергію співзвучні злочинів коханців. Вирувала в опері музичний вогонь передає мені, людині 90-х років XX століття, і суть революційних подій в Росії 20-30-х років, і суть будь-якої епохи, коли людина і суспільство забувають Бога. За таке новаторське прочитання класики Шостакович був покараний: у 1936 році з'явилася стаття "Сумбур замість музики". Хтось, видно, "розкусив" оперу і за її химерної поетикою вгадав "досьє" на революційну новь. У 1931 році режисер МХАТу Олексій Дикий задумав зробити з "Леді Макбет" "щось життєрадісне, соковите, густе, реально-відчутне, національно-визначене". Дикому потрібна була не шекспірівська лиходійка в російській варіанті, а добра душа, "безбровий, веснянкувата і русява", але ... заблукала у "темному царстві" купців. Вбивство свекра Катериною було вилучено зовсім, а вбивство чоловіка трактувалося як самозахист. Кустодієвської ілюстрації до лесковского тексту зробили свою справу: його красиві, добродушні, товсті купчихи, вальяжно запрошують розділити радість тілесної ситості і духовної недосвідченості, звичайно, відрізнялися від тонкобровой, злегка демонічної сестриці на ім'я Катерина Ізмайлова, але саме вони-то і вплинули на стилістику вистави Дикого ...
В кінці 70-х років на сцені театру імені Маяковського в ролі Катерини Ізмайлової виступила улюблена всіма Наталія Гундарєва (режисер Андрій Гончаров). Ще одна версія лесковской трагедії, але вже московська. Чудово пише про атмосферу 1-го дії Лев Аннінський: "Важка Дубо-с-купецького будинку - сходи, галереї. Відчуття замкнутості, спертості; коричнево-сизий морок, тільки яскраво-червона сорочка Сергія миготить у сутінках, та яскраво-червоний атлас ковдри - колір крові ... "На сцені розривала собі душу Катерина Львівна не від почуття гріховності за вчинені лиходійства. Ні, від любові до Сергія, яку він зрадив там, у острозі. Так, Гундарева грала "невинуватою" і "неоцінену" жіночу любов ... Як натхненно аплодували жінки в залі, ридаючи над своєю, може бути, що не відбулася бабиній долею! "Мені дуже сподобалося в критика про нас," заплаканих і гордих ", які в особі Катерини-Гундарєвої помстилися чоловікам-зрадникам ... Андрій Гончаров переконаний, що на вівтар любові Катерина Ізмайлова принесла все, навіть власне життя. І хочеться задати питання: "А чужі життя не в рахунок? Чому до них немає жалю! "Так, такі інтерпретації відводять нас від істинного Лєскова з його неприйняттям звіриного, темного, безбожного початку.
Ілля Глазунов, художник, співак російських мотивів, постарався щосили, щоб зняти питання: "За що вбивали православних православні? Чому рука не здригнулася? "Ліський питання. Ліський мотив. Ікони, лампади, свічки - одвічні атрибути старовини. Тонкий профіль Катерини Ізмайлової на тлі зелено-блакитного простору. Ні, це не вона, не Лесковская героїня ... Де безсмертне: "Мені помста належить, і аз воздам?" Хто ж нам пояснить загадку російської душі до кінця?