Ольга Єрьоміна
1
У сучасній школі немає обов'язкового спеціального курсу, який займався б питаннями моральності і її роллю в складних людських взаєминах. Курс етики є факультативним, він не може охопити навіть найбільш актуальних для школяра питань. Курс психології, теж факультативний, не зачіпає проблем морального розвитку дитини. Вивчення Закону Божого, яке багато в чому було вивченням моральних основ людського співжиття, зараз фактично відсутня. Однак школа просто не може обійти питання моральності, інакше вона стане лише інформатором, а вчителі втратять право називатися вчителями. Вони стануть викладачами, трансляторами знань.
Зараз, як і за радянських часів, про вічні темах ми маємо можливість говорити з дітьми тільки на уроках літератури. Тут учні стикаються з тим питанням, що турбує їх найбільше, - з найпотаємнішим питанням моральності. Любов - явище, в якому особливо невіддільні одне від одного психологія людини і його моральні засади.
Проблема в тому, що цей факт не усвідомлений повною мірою самою школою. Особливо яскраво це виявляється в ситуації, коли треба ставити оцінку за твір дитині, моральна позиція якого не збігається з позицією вчителя або постулатами критиків. Що ми оцінюємо в творах, не вважаючи знання орфографії та пунктуації? Чому ми не відокремлюємо стилістику і грамотність мови від висвітлення тем моралі та психології?
Отже, вчителі літератури в даний час вчать дітей в основному аж ніяк не стилістиці та теорії літератури. На уроках обговорюються проблеми добра і зла, мужності і підлості, проблема пошуку себе і свого місця в світі. Повсякденність дає дітям багатий життєвий досвід, але поштовх до осмислення його і напрям цього осмислення часто дають саме уроки літератури. Необхідно усвідомити колосальну відповідальність вчителів та авторів програм за трактування моральних питань, яких вони стосуються, навіть не бажаючи цього.
До теми любові треба підходити з особливою серйозністю.
2
При вивченні творчості І. А. Буніна програма під редакцією А. Г. Кутузова в 11-му класі рекомендує звернутися до тем «Лілея концепція любові» і «Любов-пристрасть як первозданна глибинна стихія природи» на матеріалі оповідань «Сонячний удар», « Граматика любові »і« Легке дихання ». Програма Г. І. Біленького і Ю. І. Лиссого пропонує ці ж оповідання для самостійного читання, не формулюючи теми любові.
Нас хвилює реальне співвідношення того, що вивчається на уроках, і формулювання тем. Як правило, розбіжності величезні. Причина в тому, що автори підручників і програм не дають дефініцій моральних понять. Визначають літературознавчі терміни, але оперують, як правило, термінами моралі та психології. Перш ніж звернутися безпосередньо до розповідей Буніна, хотілося б зробити акцент на деяких положеннях.
Необхідно говорити про розробку психолінгвістичних аспектів викладання літератури. Психолінгвістика вивчає процеси породження і сприйняття мовлення - як усної, так і письмовій. Текст літературного твору - факт писемного мовлення. Сучасні психолінгвістів (В. П. Белянін) досліджують закономірності породження тексту, зв'язку його особливостей з особливостями особистості автора.
У педагогіці найбільш актуальним представляється інший підхід - вивчення сприйняття учнями текстів, запропонованих програмою. Це особливо важливо тому, що більша частина програмного матеріалу не відповідає читацьким інтересам школярів. Психолінгвістичні особливості деяких класичних творів, які вивчаються в школі, такі, що можуть викликати у дітей глибоку депресію і повне відторгнення. Це, як правило, виражається в небажанні читати те, що задали в школі.
Як учні сприймають класику? Вони включають її в контекст уявлень про сучасність. Основу цих уявлень, зокрема, складають споганеним масовою культурою висновки психологічної науки початку XX століття і гасла сексуальної революції.
3
Зараз ми пропонуємо поговорити про героїв Бунінська оповідань як про людей, що заплуталися в психологічних проблемах і моральних метаннях. Нам можуть закинути в наївно-реалістичному підході, вказуючи на те, що герої Буніна - не живі люди, а літературні образи. Тим не менш у школярів, як правило, переважає наївно-реалістичне сприйняття літературних героїв (та й не тільки у школярів).
Дозволимо собі нагадати читачам зміст оповідання «Граматика любові». Хтось Івлєв проїздом відвідує садибу поміщика Хвощінского, який помер у тому ж році. Двадцять років тому Хвощінскій полюбив свою покоївку Лушку, яка народила йому сина і померла в ранній молодості. Після її смерті Хвощінскій майже не виходив з кімнати покійної, перечитуючи книжечку «Граматика любові». Сусіди вважали, що він збожеволів. Помер він у тій же кімнаті.
Івлєв відчуває нездоланний інтерес до життя цієї людини і, відвідавши садибу, купує у спадкоємця Хвощінского «Граматику любові».
У цьому оповіданні ясно видно ідолопоклонницьке любов до померлої людини. Випробовуючи почуття глибокої самотності, не маючи сил реально подивитися на світ, він біжить від життя, створюючи свій ілюзорний світ. У ньому все залежить від Лушки: "... Гроза заходить - це Лушків насилає грозу, оголошена війна - значить, так Лушків вирішила, неврожай трапився - не догодили мужики Лушке". Почуття Хвощінского зазначено штрихами фарсу: він "зачинився в будинку, в тій кімнаті, де жила і померла Лушків, і більше двадцяти років просидів на її ліжку - не тільки нікуди не виїжджав, а навіть у себе в садибі не показувався нікому, наскрізь просидів матрац на Лушкін ліжка ". Бібліотеку поміщика становили всього "два книжкових шкапчіка з карельської берези", а "підлога була встелена сухими бджолами, які клацали під ногами". Оточена такими побутовими деталями, трагедія любові вироджується у фарс.
І все ж розповідь трагічний. Ми відчуваємо біль самотньої людини, який у спробі подолати самотність вибудував високу стіну, відокремивши його не тільки від світу, але і від самого себе.
Життя Хвощінского ми бачимо в перехресті чотирьох думок.
Сприйняття візника, тупого малого вісімнадцяти років, грубо меркантильно: "Ну, тільки здається, він швидше за все від бідності від своєї зійшов з розуму, а не від неї ..." (тобто не від Лушки).
Сприйняття Івлєва романтично: "Від того, що цей дивак обоготворіл її, все життя присвятив божевільним мріям про неї, я в молодості був майже закоханий у неї, уявляв, думав про неї бозна-що ..." У кімнаті Лушки Івлєв відкриває скриньку, в якій лежить намисто покійної: "І таке хвилювання опанувало ним при погляді на ці кульки, колись лежали на шиї тієї, якій судилося бути настільки улюбленої і чий сумний образ вже не міг не бути прекрасним, що зарябіло в очах від серцебиття".
Третій погляд - глузливо-скептичний і збентежений своєю близькістю до трагедії - погляд сина Хвощінского і Лушки, якому залишилося розорене і закинуте маєток. Про колишню заможності господаря кажуть "прекрасні гори, повні чайного посуду та вузькими, високими келихами в золотих обідках". За дорогу ціну син продає випадковому гостю улюблену книгу батька з позначками, зробленими його рукою, - «Граматику любові».
Четверте думка - реалістичне - виражається в детальному й неупередженому описі побуту Хвощінского. Це погляд самого автора, який безжалісно показує нам сором'язливість і жадібність молодого Хвощінского, його співмешканку - жінку в літньому чоловічому пальті, з обвислими кишенями, яка жене індичок за лопуха. Ми бачимо великий панський будинок з червоної від вогкості соломою, настеленние у сінях, з кострубатою меблями і голою залізним ліжком в "святилище таємничої Лушки". Кімната Лушки стала склепом, в якій поховав себе живцем молодий і сильний чоловік. (Згадаймо батька Гагіна, який теж на багато років віддалився від світу після смерті молодої дружини. - «Ася».)
Адже він міг би, не забуваючи про свою улюблену, присвятити себе життя, виховати її сина, передати йому у спадок неразоренное маєток. Але для цього потрібно усвідомлення своєї відповідальності перед сином і величезна праця душі. Втеча виявляється для Хвощінского більш легким шляхом.
4
В оповіданні «Сонячний удар» дія триває всього добу. Молода заміжня жінка, яка має трирічну доньку, повертається після місяця самотнього відпочинку в Анапі. На пароплаві, що пливе по Волзі, вона зустрічається з молодим поручиком. Вони разом обідають, випивають і через три години знайомства сходять в повітовому приволзькому містечку, де проводять ніч разом у готелі. Вранці вона, так і не сказавши свого імені, їде, а поручик відчуває безмірну радість, і в той же час серце його розривається на частини. Увечері він продовжує свій шлях, "відчуваючи себе постарілим на десять років".
Збираючись виїжджати, героїня говорить поручику: "Даю вам чесне слово, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого схожого на те, що трапилося, зі мною не було, та й не буде більше. На мене точно затемнення знайшло ... Або, точніше, ми обидва отримали щось подібне до сонячного удару ... "
Що ж сталося з героями? Після чудового відпочинку не море у жінки підвищується її енергетичність і в той же час зростає потреба у чоловічої енергії. Їй зустрічається чоловік з тим рівнем енергії, який відповідає її потребам. Говорячи термінами точних наук, ми назвемо це явищем біорезонансу або збігом потенціалів. Воно оформляється в пристрасне фізичний потяг. Мова не йде ні про місце душ, ні про бажання пізнати один одного. Перед нами тільки чуттєвий порив.
Втамувавши сексуальний голод, герої інших оповідань Буніна часто відчувають велике спустошення і бажання втекти від того, з ким тільки що були близькі (оповідання «Мордовський сарафан», «Стьопа», «Зойка і Валерія», «Кума»).
Злякавшись цього привида відчуження, прекрасна незнайомка поспішає виїхати одна: "Якщо поїдемо разом, все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно ". Що саме буде зіпсовано? Порушиться ілюзія подоланого самотності, ілюзія близькості.
У поручика "дорожня пригода", "веселе знайомство" викликає дивне, зовсім нове, незрозуміле почуття, "якого він навіть припустити в собі не міг". Він відчуває його як "нерозв'язну борошно" і намагається врятуватися від нього, відволіктися, зайняти себе чим-небудь. Він безцільно тиняється по місту, потім випиває кілька чарок горілки, закушуючи малосольними огірками і "відчуваючи, що він, не замислюючись, помер би завтра, якщо б можна було якимось дивом повернути її, провести з нею ще один, нинішній день - провести тільки потім, тільки потім, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно і захоплено любить її ... Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав, але це було необхідніше життя ".
Те, що пережили ці двоє людей напередодні, можна назвати, за Фроммом, оргиастическим єдністю. Воно відчувається яскраво, сильно, але воно минуще.
І ось поручик, переживши гостре відчуття єднання з жінкою, а через неї - почуття єднання з усім світом, знову смутно, але сильно відчуває свою самотність. По суті, розповідь присвячений не опису любові-пристрасті як "первозданної глибинної стихії природи" (їй відведені тільки перші півтори сторінки), а спробі показати читачеві саме це гостре переживання самотності, присвячений наполегливим спробам поручика сховатися від усвідомлення цього почуття.
Поручик відчуває у всьому "безмірне щастя, радість велику" і в той же час він "страшно нещасний". Радість - після пристрасного фізичного з'єднання з жінкою, нещастя - від того, що ця растаявшая близькість загострила переживання самотності та відчуження від світу. Саме тому після посадки на пароплав йому "надзвичайно привітно, добре здалося від многолюдства цього пароплава, вже скрізь освітленого і пахне кухнею".
Поручик відчував себе постарілим на десять років. Але не любов, а усвідомлення нашої відчуженості від світу старить нас.
Слово "любов" в оповіданні вживається тоді, коли Бунін описує почуття героя за допомогою невласне прямої мови. Сам автор не характеризує цим словом переживання свого героя. Звідки ж у свідомості читачів виникає слово "любов"?
Як відповідь на це питання перечитаємо ще раз вислів Еріха Фромма: "... Сучасна людина - це реаліст, який придумав окреме слово для кожного типу автомобіля, але лише одне слово« любов », щоб висловити найрізноманітніші душевні переживання".
5
Звернемося, нарешті, до найвідомішого розповіді Буніна - «Легке дихання». Розповіді цьому присвячено велику кількість досліджень. Ми ж спробуємо показати його героїв як людей, які не зуміли реалізувати свій особистісний потенціал, що страждають від крижаного вітру самотності, провести паралелі з іншими розповідями автора.
Найвиразніший за своєю нереалізованості персонаж оповідання - класна дама Олі Мещерської. "Кожну неділю, після Служби Божої, по Соборній вулиці, яка веде з міста, направляється маленька жінка в жалобі, в чорних лайкових рукавичках, з парасолькою з чорного дерева". "Маленька жінка дрібно хреститься і звично йде по головній алеї. Дійшовши до лави проти дубового хреста, вона сидить на вітрі і на весняному холоді годину, дві, поки зовсім не зазябнут її ноги в легких черевиках і рука у вузькій лайці. Слухаючи весняних птахів, солодко співають і в холод, слухаючи дзвін вітру в фарфоровому вінку, вона думає іноді, що віддала б півжиття, аби не було перед її очима цього мертвого вінка. Цей вінок, цей горб, дубовий хрест! Чи можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертне сяють з цього опуклого медальйона на хресті, і як сумістити з цим чистим поглядом те жахливе, що поєднано тепер з ім'ям Олі Мещерської? Але в глибині душі маленька жінка щаслива, як усі віддані який-небудь пристрасної мрії люди ".
В одному абзаці розкриває Бунін історію душі маленької жінки: "Жінка ця - класна дама Олі Мещерської, немолода дівчина, давно живе який-небудь вигадкою, що замінює їй справжню життя. Спершу такий вигадкою був її брат, бідний і нічим не чудовий прапорщик, - вона з'єднала всю свою душу з ним, з його майбуттям, яка чомусь уявлялося їй блискучою. Коли його вбили під Мукденом, вона переконувала себе, що вона - ідейна трудівниця. Смерть Олі Мещерської полонила її нової мрією. Тепер Оля Мещерська - предмет її невідступних дум і почуттів ".
Самотня людина має можливість вибору між двома напрямками розвитку, між любов'ю до життя і прагненням до смерті. Він може вибрати продуктивну і непродуктивну орієнтацію. Класна дама Олі Мещерської вибирає останнє. Вона відчуває себе цілком щасливою, тобто захищеної від страху усвідомлення своєї непотрібності, неприкаяності, так як після смерті брата і краху ідеалів у неї є новий ідол, нова ілюзія - образ Олі Мещерської, яку вона сприймає не як реальну людину, а як втілення неусвідомлених і нереалізованих прагнень старої діви:
"Вона ходить на її могилу кожне свято, по годинах не спускає очей з дубового хреста, згадує бліде личко Олі Мещерської в труні, серед квітів - і те, що одного разу підслухала: одного разу, на великій перерві, гуляючи по гімназичному саду, Оля Мещерська швидко , швидко говорила своїй найкращій подрузі, повної, високої Суботіній:
-Я в одній татової книзі - у нього багато стародавніх, смішних книг, - прочитала, яка краса повинна бути у жінки ... Там, розумієш, стільки насказано, що всього не згадаєш: ну, звичайно, чорні, киплячі смолою очі - їй-богу , так і написано: киплячі смолою! - Чорні, як ніч, вії, ніжно грає рум'янець, тонкий стан, довше звичайного руки - розумієш, довше звичайного! - Маленька ніжка, у міру великі груди, правильно округлена ікра, коліна кольору раковини, похилі плечі - я багато чого майже напам'ять вивчила, як це вірно! - Але головне, чи знаєш що? Легке дихання! А воно у мене є, - ти послухай, як я зітхаю, адже правда, є? "
Класна дама не змогла реалізувати себе в житті - як особистість, як жінка - і судорожно чіпляється за ілюзорну мрію про легкість, якої у неї немає, дражнить себе моторошним хтивим відчуттям, яке вона відчуває, думаючи про порочність і любовних зв'язках своєї учениці.
Інша героїня оповідання, начальниця гімназії, викликає mademoiselle Мещерську до себе в кабінет для бесіди саме тому, що гімназистка, формально не порушуючи ніяких правил, веде себе не так, як уявляє начальниця поведінка гімназистки. Madame вважає неприпустимим, що Оля носить жіночу зачіску і дорогі гребені, що вона "розоряє своїх батьків на туфельки в двадцять карбованців!"
Матове особа начальниці злегка зачервонів, коли вона з багатозначним виглядом намагалася пояснити Оле, що та ще не жінка. "Праведний гнів" начальниці перебиває репліка Олі: "Вибачте, madame, ви помиляєтеся: я жінка. І винен у цьому - знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат Олексій Михайлович Малютін. Це трапилося минулого літа в селі ... "
Після цих слів Бунін лише побіжно згадує про те, що неймовірного визнання Олі приголомшило начальницю.
Спираючись на теорію Фромма, ми можемо сказати, що в характері начальниці, як і в характері класної дами, переважає некрофіліческая орієнтація у широкому сенсі, тобто потяг до неживих структурам. Прояв біофіліі, життєлюбства, енергії в людях викликає у неї прагнення знищити, припинити, заборонити і не допускати надалі ...
Ми бачимо в цій сцені і звичайну жіночу заздрість, спочатку приховану адміністративним кокетством ("Слухати ви мене будете погано, я, на жаль, переконалася в цьому ..."), а потім проривається роздратуванням. У всякому разі, начальниця відчуває почуття неповноцінності поруч з Олею і намагається компенсувати його проявом своєї адміністративної влади.
У сексуальних утіхах ховається від виразно видного в його роки самотності і брат начальниці, поміщик Олексій Михайлович Малютін. Йому п'ятдесят шість років, він спокушає дівчину, яка могла б стати його онукою. Про нього ми дізнаємося тільки з щоденника Олі Мещерської: "Йому п'ятдесят шість років, але він ще дуже красивий і завжди добре одягнений - мені не сподобалося тільки, що він приїхав до крилатці, - пахне англійською одеколоном, і очі зовсім молоді, чорні, а борода витончено розділена на дві довгі частини і зовсім срібна ". Він вміє доглядати, бути привабливим і дочекатися заповітної хвилини. Ми не можемо списати вчинок Малютіна на його безрозсудну молодість, як не можемо сказати, що він до божевілля був охоплений пристрастю. Він, безсумнівно, був захоплений. Але чи тільки захоплення прекрасною дівчиною криється в цьому вчинку?
Ми бачимо в ньому прагнення людини, який безплідно проживає своє життя, витрачаючи її в задоволеннях, доторкнутися до молодої душі і випробувати самому ілюзію молодості. Але душею він вже не може увібрати енергію життя, і йому залишається тільки одне - доторкнутися до тіла, яке є вмістилищем цієї енергії. Малютіним рухає потреба брати, а не давати, саме тому Оля Мещерська після від'їзду несподіваного гостя пише: "Я відчуваю до нього таку відразу, що не можу пережити цього! .." Людина не відчуває такого відчуття порожнечі, коли він відчуває себе не тільки засобом поповнення запасів енергії, а й метою, на яку спрямована енергія іншого.
Малютіна нічого було дати Оле Мещерської. Енергія радості може виникнути тільки в продуктивному, творчій взаємодії зі світом, Малютін ж - тип споживача, який вміє тільки брати.
Застрелив Олю "козачий офіцер, некрасивий і плебейського, що не мав рівно нічого спільного з тим колом, до якого належала Оля Мещерська, застрелив її на платформі вокзалу, серед великої юрби народу, тільки що прибула з потягом. І неймовірне, що приголомшило начальницю визнання Олі Мещерської абсолютно підтвердилося: офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерська заманила його, була з ним близька, присягнулася бути його дружиною, а на вокзалі, в день вбивства, проводжаючи його в Новочеркаськ, раптом сказала йому, що вона і не думала ніколи любити його, що всі ці розмови про шлюб - одне її знущання над ним, і дала йому прочитати ту сторінку щоденника, де йшлося про Малютіна.
-Я пробіг ці рядки і тут же, на платформі, де вона гуляла, чекаючи, поки я закінчу читати, вистрілив у неї, - сказав офіцер ".
Бунін неодноразово описує у своїх оповіданнях ситуації, де чоловік вважає, що він має право позбавити життя жінку за те, що вона зрадила йому або просто зацікавилася іншою людиною.
В оповіданні «Генріх» відомий австрійський письменник Артур Шпіглер вбиває пострілом з револьвера російську журналістку і перекладачку, яка працювала під псевдонімом "Генріх", тому що вона покохала іншого чоловіка і вирішила в чесній розмові припинити відносини з Шпіглера.
Лавр, герой оповідання «Дубки», "рослий мужик з цегляним обличчям в темно-червоній бороді, з якого легко міг би вийти отаман зграї муромським розбійників", задушив "зеленої подпояской на залізному гаку в дверний одвірка" свою дружину Анфісу, яка була майже вдвічі молодша за нього. Задушив за те, що ввечері застав її удвох з молодим паном.
В оповіданні «Пароплав" Саратов "» молодий офіцер вбиває свою власницю: вона вирішила повернутися до людини, якого не переставала любити. Офіцер обурений: "І що ж, ти думаєш, що я так от і віддам йому ось ці твої руки, ноги, що він буде цілувати ось це коліно, яке ще вчора цілував я?"
Погляд на жінку саме як на річ, "яку можна віддати або не віддавати", почуття власника рухають вчинками офіцера з оповідання «Кавказ», який, не знайшовши на курортах свою дружину, сховалася з коханцем, здійснює самогубство. Немає сумнівів, що він убив би дружину, якщо б зміг її знайти: "Я ні перед чим не зупинюся, захищаючи свою честь чоловіка й офіцера!" Не жінка дорога була йому, а своє власне відчуття значущості, яке він отримував, володіючи молодою, красивою дружиною.
Повернемося до розповіді «Легке дихання». Козачий офіцер після близькості з Олею Мещерської, після її клятви стати його дружиною вважає її вже своєю власністю, і визнання Олі у відсутності кохання сприймається як зазіхання на священне право чоловіки розпоряджатися долею жінки. Не пристрасть і не любов бачимо ми у вчинку офіцера, а спалах ображеного самолюбства. Особливу увагу варто звернути на те, що герой - козачий офіцер "плебейського вигляду". Як відомо, у патріархальній козацької середовищі особливо довго зберігався звичай найбільш жорстокого поводження з жінками, які зобов'язані були безмовно підкорятися чоловікам.
Звідки таке бажання володіти, мати, мати? Причина - у відчутті своєї неповноцінності, невпевненості в собі, спроба компенсації цих почуттів за рахунок володіння чим-небудь або будь-ким, утвердження своєї значущості за рахунок влади над іншими людьми. Чим більше об'єктів зовнішнього світу належить невпевненій в собі людині, тим більше його впевненість у реальності навколишнього його світу, тим тихіше і глухіше доноситься до свідомості голос самотності.
Життя самої Олі Мещерської, така світла в дитячі роки, стала трагедією не в останню мить, мить смерті, а набагато раніше. Любов до життя у всіх її проявах, "легке дихання" дівчата зіткнулися з холодним вітром навколишнього світу. Рухи душі і тіла, бажання подобатися і любити були нерозривні в її суть. З чим же вона зустрічається?
Її зустрічає легка заздрість подруг, які називають її вітряної та все ж намагаються дружити з нею; поклоніння гімназистів, які готові робити замах на самогубство через її мінливості, холодна неприязнь начальниці гімназії та щира любов молодших класів. Чоловіка, якого вона подарувала свою красу і душу, абсолютно не цікавить останнє. У ставленні до неї інших чоловіків, у тому числі і козачого офіцера, вона бачить тільки бажання володіти її тілом, і нікому немає справи до її внутрішніх переживань. Батьки купують їй дорогі речі, але, очевидно, не виявляють інтересу до її духовного життя. Підкреслимо, що Малютін не тільки сусід, але і друг батька.
Дівчина залишається наодинці зі своєю трагедією, вона нікому не може довірити свою страшну таємницю: її чекає осуд з боку всіх знайомих і близьких - і таємна потяг до забороненого з їхнього боку. І чим більша ця тяга, тим зліше і жорсткіше осуд.
Про трагедію незатребуваності душевних сил говорить Бунін в оповіданнях «Галя Ганська» і «Чистий понеділок».
Юна Галя з "веселістю та свободою у розмові, в сміху і в усьому зверненні" віддається художнику, який, як їй здавалося, любить її. Два тижні поспіль вона буває у нього і раптом від інших людей дізнається, що він днями їде до Італії. Спочатку вона запитує його: "Чому ж ти не сказав мені про це ні слова? Хотів потайки поїхати? "Вона просить його не виїжджати. Художник не відноситься серйозно до її словами, він збирається зробити по-своєму. У відповідь на його слова дівчина вигукує: "Я вам не Галя. Я вас тепер зрозуміла, все, все зрозуміла! І якщо б ви зараз стали клястися мені, що ви нікуди й ніколи навіки не поїдете, мені тепер все одно. Справа вже не в цьому! "
Галя Ганська отруїлася - померла одразу. Вона зрозуміла, що для чоловіка, якому вона віддала всю себе - і душу, і тіло, - її внутрішня життя, її потреби та бажання не означають нічого, що вона лише засіб отримання сексуальної насолоди, що він легко здатний поїхати, залишивши її одну - і надовго, що для нього, по суті, її думку, її переживання нічого не означають.
Героїня «Чистого понеділка» "Шамаханська цариця" - жінка освічена й глибока. Вона чудово бачить, що її шанувальник не цікавиться її душевної життям. "Це ви мене не знаєте", - м'яко дорікає вона його і все зважує почуття, намагаючись зрозуміти, любов це чи не любов. "Так, все-таки це не любов, не любов ..." - говорить вона після його благання про фізичну близькість, яка здається героєві останньою межею, яка відділяє його від коханої. Він гарний, багатий, закоханий і слухняний їй. В один із вечорів він йде за нею по вулиці, дивлячись з замилуванням на її маленький слід.
"... Вона раптом обернулася, відчувши це.
-Правда, як ви мене любите! - Сказала вона з тихим подивом, похитавши головою ".
Вона з глибокою повагою ставиться до православних звичаїв - і віддає улюбленій своє тіло в Чистий понеділок, в перший день Великого посту, коли церква особливо суворо забороняє фізичну близькість між чоловіком і жінкою. За цим - думка, що для жінки тіло невіддільне від душі, що навіть у Чистий понеділок люди не чинять гріха, якщо їх близькість освячена духовним єднанням, якщо вона не є лише проявом їх бездушною похоті.
Кохана їде до Твері - і звідти надсилає герою прощальний лист. "Шамаханська цариця" не отруїлася - вона пішла в монастир.
Оля Мещерська не знаходить у собі сил продовжувати жити. Говорячи офіцеру, що вона знущалася над ним, обіцяючи вийти заміж, даючи йому прочитати сторінку з свого щоденника, вона провокує його на вбивство.
Неусвідомлена спрага повною любові розбивається об тупа байдужість навколишнього світу. Образ Олі Мещерської уособлює чудову здатність любити, яка ламається під тиском світу самозакоханих егоїстів.
Найважливіша думка, на яку ми можемо спиратися в бесідах про оповідання Буніна, - тема духовності в любові, тема самовіддачі і творчості в стосунках з коханою людиною. Якщо немає прагнення віддавати, людина завжди буде самотній і нещасний, як нещасні герої Буніна. Людина може відчувати повноту життя і щастя в єдності зі світом і іншою людиною, тільки віддаючи.