Конституція Російської Федерації сутність структура та зміст

Курсова робота
по курсу «Державне право»
Тема:
«Конституція Російської Федерації: сутність, структура і зміст»

Зміст
Введення
1. Закріплення основ конституційного ладу в Конституції РФ
2. Відображення в Конституції прав і свобод людини і громадянина
3. Закріплення системи влади РФ в Конституції
4. Відображення правових інститутів законодавчої, виконавчої та судової влади в Конституції РФ
Висновок
Список використаних джерел

Введення
Прийняття в 1990 р. Декларації про державний суверенітет РРФСР спричинило за собою глибокі зміни у політичному житті Росії, в її державному устрої та організації державної влади. З цього часу почав досить інтенсивно розширюватися коло проблем, які потребують завершеного і цілісного конституційно-правового рішення, - це поява нових федеральних органів влади (Президент, Конституційний Суд), розмежування предметів ведення і повноважень між федеральною владою і владою суб'єктів Федерації, що здійснювалося в рамках Федеративного договору. Все це вимагало прийняття нової Конституції. У ході референдуму, що відбувся 12 грудня 1993 р., більшість виборців, що проголосували - 32937630 чоловік - висловилися за її ухвалення.
Дана робота присвячена сутності, структури та змісту діючої Конституції РФ. Робота складається з чотирьох розділів, зміст яких в основному збігаються з основними розділами Конституції.

1. Закріплення основ конституційного ладу в Конституції РФ
Конституцію РФ відкриває преамбула, тобто вступна частина, що передує тексту глав Конституції. Державознавець відзначають, що преамбула не містить правових норм, проте вона має істотне значення для розуміння сенсу як Конституції в цілому, так і її окремих статей, оскільки саме у вступній частині зазначені підстави та обставини, що послужили приводом до видання Конституції і як би визначили її зміст [1].
Преамбула констатує, перш за все, що дана Конституція прийнята багатонаціональним народом Російської Федерації, сполученим спільною долею на своїй землі, підкреслює особливе значення цього акту для подальшого розвитку держави і суспільства.
У преамбулі Конституції називаються шість основних цілей, реалізація яких є головним завданням держави. Вони відображають суть всієї конституційної реформи в Росії. Це:
утвердження прав і свобод людини,
утвердження громадянського миру і злагоди в Російській Федерації,
збереження історично сформованого державного єдності,
відродження суверенної державності Росії,
затвердження непорушності демократичних основ Російської держави,
забезпечення благополуччя і процвітання Росії.
Ці цілі лежать в основі всіх конституційних норм, пронизують весь зміст Конституції.
У преамбулі звертається увага на те, що Конституція підтверджує непорушність демократичної основи Російської Федерації. Конституція РФ характеризує нашу державу як демократична. Ковешніков відзначає, що значення демократії як одного з початків конституційного ладу ширше [2]. Можна говорити про певний ідеалі: весь спосіб життя, характер суспільних відносин, уклад буття, психологія людей, політичний режим в країні повинні бути просочені традиціями (ідеями) демократії. По-перше, демократія є такий лад і такий спосіб життя, коли народ сам управляє всіма своїми справами - і державними, і громадськими. Над ним ніхто не повинен стояти, вважаючи народ лише об'єктом управління, тим більш зневажати ім. Органи законодавчої влади і що займають керівні позиції у своїй системі органи виконавчої влади похідні від народу, тобто депутати і керівники виконавчих органів обираються народом і відповідальні перед ним. «Ніхто не може привласнювати владу в Російській Федерації. Захоплення влади або присвоєння владних повноважень переслідуються по федеральному закону », - говорить ч. 4 ст. 3 Конституції. По-друге, демократія як основа конституційного ладу виявляється і в тому, що в суспільстві повинні забезпечуватися гласність, свобода, повна інформація, право обговорювати найважливіші проблеми, висловлювати свою думку і домагатися - законними способами - його обліку в актах і діях відповідних органів. При цьому демократія - це і внутрішнє усвідомлення (відчуття) громадянином своєї корисності суспільству, необхідність участі в його житті. По-третє, демократія - це ще і політичний режим, коли закон і реальність адекватні. По-четверте, демократія як основа конституційного ладу - це і дисципліна, організованість, відповідальність особистості перед суспільством і державою (а не тільки їх відповідальність перед особою).
Основам конституційного ладу присвячена гл. 1 Конституції, яка носить однойменну назву.
Основи конституційного ладу закріплюють форму Російської Федерації як держави (ст. 1), встановлюють джерело державної влади способи здійснення народовладдя (ст. 3), визначають просторові межі дії суверенітету Російської Федерації (ст. 4). Згідно з ч. 1 ст. 3 Конституції єдиним джерелом влади і носієм суверенітету в Російській Федерації є його багатонаціональний народ. Формулюються також принципи федеративного устрою Росії (ст. 5), закріплюється принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 10) і встановлюється коло органів, які здійснюють державну владу в Російській Федерації (ст. 11). Особливо виділяється ст. 7, згідно з якою соціальна політика держави зводиться в ранг конституційної основи, що гарантує забезпечення гідного життя і розвитку кожного росіянина незалежно від роду занять та діяльності.
Згідно з діючою Конституцією приватна власність визнається і захищається в тій же мірі і тими ж засобами, що і державна власність. Громадянин може мати у приватній власності заводи, фабрики, банки, верстати та інше обладнання, транспортні засоби, а також стати землевласником. Забороняються будь-які форми державного втручання в інтереси власників, створення будь-яких штучних перешкод для здійснення власником правомочностей володіння, користування та розпорядження своїм майном. Конституція допускає лише добросовісну конкуренцію і гарантує свободу переміщення товарів, послуг і фінансових коштів на всій території Російської Федерації (ст. 8).
Конституція закріплює економічний лад російського суспільства, способи виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ. Конституційні положення про свободу економічної діяльності, про рівність приватної та державної форм власності, про право кожного займатися підприємницькою діяльністю - все це наріжні каміння економічних відносин, заснованих на волі приватної власності.
Не можна розвивати ринкові відносини в промисловості, будівництві та сільському господарстві, визнаючи держава та органи місцевого самоврядування єдиними господарями землі. У ч. 2 ст. 9 міститься положення про те, що земля та інші природні ресурси можуть перебувати у приватній власності.
Згідно економічній основі Російської Федерації, орієнтованої на ринкові відносини, добудовується і вдосконалюється Російська держава, його органи.
У Конституції 1993 р. відтіняється принцип єдності держави. Конституція використовує поняття «суверенітет» тільки по відношенню до Російської Федерації. Вона говорить, що суверенітет РФ поширюється на всю її територію. Визначено, що Конституція РФ і федеральні закони мають верховенство на всій території держави. РФ забезпечує цілісність і недоторканність території. Поважаючи право суб'єктів на свою територію, РФ, тим не менш, не допускає встановлення внутрішніх митних кордонів, мит, зборів та будь-яких перешкод для вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів. Види форм власності, визначені Конституцією РФ, можуть існувати на території кожного суб'єкта РФ, їм забезпечується рівний захист державою. Грошова одиниця єдина для всієї країни, а загальні принципи оподаткування і зборів в РФ встановлюються федеральним законом.
Розділ 2 Конституції «Прикінцеві та перехідні положення» чітко визначає пріоритет Конституції перед іншими актами. Якщо їй не відповідають положення Федеративного договору, інших договорів між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб'єктів РФ, а також договори між органами влади суб'єктів - діють положення Конституції РФ. Закони та інші правові акти, що діяли на території РФ до набуття чинності Конституцією, застосовуються в частині, що не суперечить їй.
У гол. 9 Конституції РФ регламентується порядок зміни діючої та прийняття нової Конституції. Положення гол. 1 «Основи конституційного ладу» не можуть бути змінені Федеральними Зборами. При необхідності перегляду зазначеної глави Конституції Російської Федерації скликається Конституційні Збори, але тільки за тієї умови, що конституційна ініціатива з цього питання підтримана 3 / 5 голосів від загального числа членів Ради Федерації і депутатів Державної Думи.
2. Відображення в Конституції прав і свобод людини і громадянина
Другий розділ Конституції «Права і свободи людини і громадянина» конкретизує і розвиває положення ст. 2 і 7 про людину, її права і свободи як вищої цінності. З прийняттям Конституції завершився визначений період, що почався в 1991 р., в рамках якого здійснювався поворот правової системи Російської Федерації до визнання та гарантованості прав людини і громадянина.
Розмежування конституційних (основних) прав і свобод людини на особисті, політичні та соціально-економічні - найбільш поширена підстава їх класифікації [3]. У вітчизняній літературі піддана справедливій критиці концепція ієрархії прав за ступенем їх значущості. Зокрема, відзначаються «зигзаги сприйняття ролі соціально-економічних прав», спроби оголосити їх «соціалістичним винаходом», невідомим «цивілізованим країнам». Ці права нібито позбавлені якостей «юридичних можливостей, що захищаються судом». Пом'якшеним варіантом такого підходу є відсування на другий план соціально-економічних прав як прав іншого порядку у порівнянні з особистими невід'ємними правами, що відносяться до «вищому розряду». [4] Проте, навряд чи виправдане таке протиставлення має рацію - всі вони для особистості важливі і потрібні , кожна їх група по-своєму виражає її інтереси. Більше того, саме зараз російські громадяни на собі відчули значущість багатьох соціально-економічних прав, які раніше були більшою мірою гарантовані, ніж зараз, коли складаються «несоціалістичні» відносини. Втрата цих завоювань особливо гостро відчувається в наші дні.
Зараз на першому плані - людина, її гідність, індивідуальна свобода, можливості вільно розпоряджатися своїми поглядами, силами і здібностями. Тому і в Конституції особисті права і свободи стоять на першому місці. Далі: не виключаючи інтересу особистості до публічної сфери, не можна все зводити до політичного початку. Поряд з відносинами політичного владарювання є ще й аж ніяк не завжди політизована, а нерідко й далека від політики суспільне життя, задовольняє потреби і інтереси багатьох людей і грунтується в принципі на тих же правах і свободах. Тому друга група - тепер не політичні, а суспільно-політичні, або публічно-політичні, права і свободи. Після цього можна далі говорити, безумовно, про місце людини в системі соціально-економічних зв'язків, оскільки кожен з нас повинен щось робити і чим-то користуватися для підтримки свого матеріального існування і соціального положення. Причому і зміст соціально-економічних прав, і їх послідовність принципово інші, ніж раніше. На першому плані - вільне використання своїх здібностей для підприємницької та іншої економічної діяльності, право приватної власності, свобода праці, потім вже все інше. Нарешті, велику увагу тепер приділяється забезпеченню і захисту прав і свобод людини і громадянина. Крім того, що гарантії супроводжують зазначені вище права і свободи, з'являється потреба у виділенні в Конституції спеціальної групи основних прав, що служать для забезпечення всіх інших основних прав і свобод особистості.
Особисті права і свободи громадян РФ перераховані в статтях 19-29 Конституції РФ. Розглянемо основні з них.
Стаття 19 присвячена принципу рівноправності і розкриває його конкретні значення. Частина 1 статті визначає рівноправність як рівність усіх перед законом і судом. Закон як акт, що приймається у вигляді конституції чи закону, є об'єктивно необхідним засобом формулювання прав і свобод. Тому так важливо утвердження рівності перед законом як загальної для всіх нормою (рівним масштабом), яка визначає свободу особистості. Надзвичайно істотно рівність всіх перед судом, оскільки суд є найбільш ефективним засобом захисту і відновлення прав і свобод у разі спору або їх порушення. Слід зазначити, що положення ч. 1 про рівність всіх перед законом і судом означає, що цей принцип поширюється на громадян Російської Федерації, громадян інших держав, осіб без громадянства [5].
Частина 2 статті визначає рівноправність як рівність людини і громадянина у володінні правами і свободами. Тут сформульована обов'язок держави гарантувати це рівність незалежно як від природних властивостей людини, так і від його суспільних рис. Серед природних властивостей людини вказані стать, раса, національність. Громадські ознаки людини включають мовну приналежність, походження, майновий стан і посадове становище, місце проживання, релігійні переконання, переконання, участь у громадських об'єднаннях. Ці властивості особистості виділені і захищені в статті, оскільки специфікою Російської Федерації є багатонаціональний склад населення, наявність різних рас, різноманітність мов, релігійних конфесій.
Серед основних прав людини, які, згідно зі ст. 17 Конституції, є невідчужуваними і належать кожному від народження, найважливішим є право на життя (ч.1 ст. 20), яке випливає і зі змісту ст. 2 Конституції, яка визнала людину, її права і свободи найвищою цінністю нашого суспільства.
У ч. 2 ст. 20 Конституції викладено найважливіші положення, пов'язані з найсуворішому покаранню за кримінальні злочини - смертної кари. У колишніх конституціях нашої країни, в тому числі і в Конституції 1978 р., не було норми, подібної ч. 2 ст. 20, де б визначалися коло злочинів, за які може бути призначена смертна кара, і особливі умови, при дотриманні яких може бути винесений смертний вирок [6].
Конституція забороняє застосування тортур, насильства або іншого жорстокого або принижуючого гідність людини поводження і покарання (ст. 21), які розглядаються як образу людської гідності і засуджуються як порушення прав людини та основних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини. Включення до Конституції заборони тортур, іншого такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання - нове встановлення російського конституційного права. Воно відповідає також ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Право на свободу та особисту недоторканність, закріплене в ст. 21 Конституції - найважливіше право людини, яке він отримує з моменту народження (ст. 21). Свобода та особиста недоторканність дають людині можливість здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону.
Нормами Конституції вперше суду надано право приймати рішення про арешт, взяття під варту, а також утримання під вартою осіб, підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів. Арешт, взяття під варту і утримання під вартою допускаються тільки за судовим рішенням. До судового рішення особа не може бути піддано затримання на термін більше 48 годин (ч. 2, ст. 21).
Це положення відповідає п. 4 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Право на недоторканність приватного життя (ч. 1 ст. 23) означає надану людині і гарантовану державою можливість контролювати інформацію про самого себе, перешкоджати розголошенню відомостей особистого, інтимного характеру. Право на приватне життя гарантується такими конституційними та іншими правовими законами, як недоторканність житла (ст. 25 Конституції), можливість безперешкодного спілкування з іншими людьми за допомогою пошти, телеграфу, телефону та інших засобів комунікації, право розпоряджатися сімейним бюджетом, особистої і приватною власністю, грошовими вкладами, таємниця яких гарантується законом. Винятки з цього загального правила можуть передбачатися лише федеральними законами.

4. Отображение правовых институтов законодательной, исполнительной и судебной власти в Конституции РФ
У ст. 5, 10 и 11 гл. 1 «Основы конституционного строя» раскрыты значение и сущность принципов разделения властей на законодательную, исполнительную и судебную, каждая из которых самостоятельна. Каждой из этих властей в Конституции посвящена отдельная глава. Права и обязанности законодательной власти рассматриваются в основном в гл. 5 «Федеральное Собрание», исполнительной – в гл. 6 «Правительство Российской Федерации» и судебной – в гл. 7 «Судебная власть».
Логика построения Конституции Российской Федерации соответствует принципу разделения властей. Реализация принципа разделения властей в российской Конституции также не означает многовластия. Власть изначально едина, так как ее единственным источником, согласно ст. 3 Конституції, є багатонаціональний народ Російської Федерації. То, что главам, посвященным трем ветвям власти, в Конституции предшествует гл. 4 «Президент Российской Федерации», объясняется важностью единства государственной власти[11]. С этой главы начинается изложение в Конституции системы государственных органов Российской Федерации, что, помимо прочего, объясняется также особым значением Президента в организации государственной власти Российской Федерации.
Президент Російської Федерації займає в системі федеральних державних органів особливе положення. Конституція покладає на нього завдання забезпечення єдності державної влади, здійснюваної законодавчими, виконавчими та судовими органами. Саме Президент забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади, хоча сам він безпосередньо не належить ні до однієї з трьох гілок влади. В этом, в частности, смысл содержащегося в Конституции положения: «Президент Российской Федерации является гарантом Конституции Российской Федерации, прав и свобод человека и гражданина», а также того, что Президент устанавливает основные направления политики государства[12].
Важно отметить, что, обеспечивая и направляя деятельность всех государственных органов Российской Федерации и выполняя функцию по их координации, Президент действует только в пределах, установленных Конституцией Российской Федерации, точно так же, как и все остальные федеральные органы государственной власти: Федеральное Собрание, Правительство, суды[13]. Они самостоятельно осуществляют свои конституционные функции.
Правовое положение Президента характеризуется, прежде всего, тем, что он является главой государства, из чего следует, что он – первый среди государственных должностных лиц, единственный, кто избирается всем избирательным корпусом Российской Федерации. Он представляет Российскую Федерацию внутри страны и в международных отношениях. Исходя из сложившейся международной практики, это означает, что его заявления и акции не нуждаются в каком-либо удостоверении, в каких-то специальных полномочиях.
Президент всегда действует ex officio, т.е. на основании факта, что именно он является главой суверенного государства.
Именно как глава государства Президент наделен правом обращаться с посланиями к федеральному законодательному органу, правом законодательной инициативы и отлагательного вето. Президент в случае несогласия с законом может его отклонить и направить на новое рассмотрение в палаты Федерального Собрания. Однако право отклонения законов неприменимо к федеральным конституционным законам, которые принимаются квалифицированным большинством голосов в обеих палатах Федерального Собрания, а также к тем федеральным законам, которые повторно одобрены в ранее принятой редакции 2/3 голосов от общего числа членов Совета Федерации и депутатов Государственной Думы.
Важнейшие функции Президента связаны с исполнительной властью. Часть из них осуществляется им лично (руководство внешней политикой, реализация функций Главнокомандующего Вооруженными Силами Российской Федерации и т.д.) либо относится к исполнительной власти. Так, Президент оказывает решающее влияние на формирование и отставку Правительства, вправе председательствовать на заседаниях Правительства и т.п.
Очевидно, что в той мере, в какой Президент лично реализует функции исполнительной власти и определяет содержание деятельности Правительства, которому принадлежит исполнительная власть в Российской Федерации, на него должен распространяться принцип разделения властей. При этом надо учитывать сложность переплетения сфер деятельности и полномочий Президента и Правительства[14].
Президент с согласия Государственной Думы назначает Председателя Правительства, а по предложению последнего – и персональный состав Правительства. Кроме того, Президент имеет возможность ограждать Правительство от необоснованного, по его мнению, ограничения законодательной властью свободы действий власти исполнительной. Так, Президент может не согласиться с выраженным Государственной Думой недоверием Правительству и в предусмотренных Конституцией случаях и порядке распустить Государственную Думу (ст. 84, 109, 111, 117).
Концепция президентской власти, принятая в действующей Конституции Российской Федерации, существенно отличается от проводившейся в прежней Конституции. Суть изменений состоит, прежде всего, в том, что Президент перестал быть главой исполнительной власти. Згідно зі ст. 110 Конституции исполнительная власть осуществляется теперь Правительством Российской Федерации. Заметим, что именно Председатель Правительства, а не Президент определяет основные направления деятельности Правительства и организует его работу (ст. 113).
Глава 5 раскрывает основы организации и деятельности парламента Российской Федерации. Згідно зі ст. 11 Конституции Федеральное Собрание наряду с Президентом, Правительством и судами Российской Федерации осуществляет государственную власть в нашей стране.
На федеральном уровне Федеральное Собрание представляет законодательную власть Российской Федерации.
Правовой статус Федерального Собрания определен не только в гл. 5 Конституции. Основы взаимодействия Федерального Собрания с Президентом Российской Федерации установлены в гл. 4 «Президент Российской Федерации» и охватывают чрезвычайно широкий спектр вопросов, в частности согласование назначений ряда должностных лиц, назначение выборов и роспуск Государственной Думы, участие Президента в законодательном процессе, введение военного и чрезвычайного положения, отрешение Президента от должности и некоторые другие. Порядок назначения Председателя Правительства Российской Федерации, а также выражения недоверия Правительству Государственной Думой отражены в гл. 6 «Правительство Российской Федерации». У гол. 7 «Судебная власть» определены полномочия Конституционного Суда во взаимоотношениях с палатами Федерального Собрания.
В действующей Конституции изменился конституционный статус законодательного и представительного органа государственной власти Российской Федерации. Если прежней Конституцией за ним признавалось право решения практически всех вопросов, относящихся к ведению Российской Федерации, в новой Конституции перечень вопросов, подлежащих рассмотрению палатами Федерального Собрания, ограничен. Из сферы ведения парламента исключены распорядительные функции. Претерпели изменения также контрольные функции законодательного органа. Парламентский контроль достаточно ограничен. За палатами парламента сохранено право осуществлять контроль за исполнением федерального бюджета (ст. 101), а за Государственной Думой – также полномочие решать вопрос о доверии Правительству Российской Федерации (ст. 103).
Федеральное Собрание состоит из двух палат: Государственной Думы и Совета Федерации. Формально Совет Федерации не является верхней палатой парламента и соответственно Государственная Дума – его нижней палатой, так как это не установлено Конституцией. Подобные характеристики вытекают главным образом из аналогии с зарубежной практикой организации двухпалатных парламентов.
В Государственной Думе через депутатов представлены все граждане Российской Федерации независимо от места их проживания на территории Российской Федерации.
Существуют три основные группы полномочий палат Федерального Собрания, установленные Конституцией: 1) относящиеся к исключительному ведению каждой из палат Федерального Собрания (ст. 102 и 103); 2) связанные с организацией деятельности палат (ст. 101); 3) полномочия по принятию федеральных законов (ст. 105).
У ст. 102 и 103 определены вопросы, которые выходят за пределы законодательной деятельности парламента и являются юридическим выражением системы сдержек и противовесов в построении и функционировании высших органов законодательной, исполнительной и судебной власти. Рассмотрению парламентом подлежат и другие вопросы, которые находятся в ведении Российской Федерации и должны решаться представительным органом.
Новая Конституция, сохраняя известную преемственность в законодательной регламентации деятельности Правительства, весьма существенно изменила его статус и место в системе федеральных органов власти.
Правительство осуществляет государственную власть в Российской Федерации наряду с Президентом, Федеральным Собранием и судами Российской Федерации, что закреплено ст. 11 Конституции. Згідно зі ст. 110 федеральное Правительство осуществляет исполнительную власть Российской Федерации. Из содержания этих положений ясно, что Правительство – высший орган исполнительной власти, хотя слово «высший» применительно к федеральным органам в новой Конституции не употребляется, но для организации власти это имеет практическое значение[15]. Дело в том, что в ряде статей Конституции и текущем законодательстве применяется обобщающий термин «федеральные органы исполнительной власти», без расшифровки, какие конкретно органы включаются в эту систему и кому они подчиняются.
Конституция повышает статус Правительства, закрепляет его самостоятельность (ст. 10). В отличие от прежней Конституции, которая возлагала непосредственное руководство исполнительной властью на Президента, а также предусматривала подотчетность Правительства федеральным представительным и законодательным органам (Съезду народных депутатов и Верховному Совету) и Президенту, действующая Конституция исходит из самостоятельности всех ветвей власти и подобной субординации и подчиненности не предусматривает.
В современном облике Правительства более последовательно выражены прерогативы федеральной исполнительной власти с учетом принципа разделения властей, ответственность Правительства за проведение социально-экономических преобразований в стране, осуществление единой государственной политики в отраслях и сферах народного хозяйства, отнесенных к ведению Российской Федерации (ст. 71) и совместному ведению Федерации и субъектов, входящих в ее состав (ст. 72). Важно отметить, что Основной Закон России создает реальные предпосылки к тому, чтобы Правительство стало действительно способным реализовать намеченные им программы по стабилизации экономики и нести всю полноту ответственности за свои решения и действия.
От других федеральных органов Правительство отличается, прежде всего, предметом и сферой деятельности. Оно не занимается принятием законов, как Федеральное Собрание, а обеспечивает управление экономикой всей страны. Достаточно сказать, что, согласно ст. 114 Конституции, Правительство разрабатывает федеральный бюджет и отчитывается о его исполнении, осуществляет управление федеральной собственностью, обеспечивает проведение единой финансовой, кредитной и денежной политики, государственную поддержку культуры, науки, образования и здравоохранения.
Одной из основных функций Правительства являются организация исполнения федеральных законов, систематический контроль за их исполнением органами исполнительной власти всех уровней и принятие необходимых мер по устранению допущенных нарушений. Данная задача пронизывает деятельность Правительства, предопределяет содержание и характер его полномочий, подзаконность его решений, т.е. принятие их на основе и во исполнение Конституции, федеральных законов и указов Президента.
Свои полномочия Правительство реализует, принимая постановления и распоряжения по стратегическим и текущим вопросам управления, а также используя право законодательной инициативы (ст. 104) путем разработки и внесения в Государственную Думу проектов законов, формирующих необходимую правовую базу. Активное участие Правительства в законотворческом процессе, обязательность его заключений по всем проектам, предусматривающим расходы, покрываемые за счет федерального бюджета, дают возможность Правительству осуществлять возложенные на него функции и намеченную экономическую программу.
На федеральном уровне Правительство объединяет и координирует работу министерств, комитетов и других подведомственных ему органов. В этом отношении Правительство и федеральная система (структура) управленческих органов тесно связаны. Большинство центральных органов управления, входящих в систему исполнительной власти, находятся в непосредственном ведении Правительства и ему подчиняются.
В главе 7 утверждается понятие правового института судебной власти в действующем законодательстве.
Основу судебной власти составляет совокупность судебных органов различной компетенции, действующих независимо от органов представительной и исполнительной власти. Одновременно законодатель наделяет органы судебной власти некоторыми полномочиями по контролю за законностью выполнения отдельных функций субъектами иных ветвей власти. Сказанное не означает, что особое положение судебных органов в правоохранительной системе Российской Федерации исключает взаимодействие ветвей власти по ряду направлений.
Закрепление в конституционных нормах и федеральном законодательстве судебной власти как государственно-правового института позволяет выделить его специфические признаки, отметить необходимость утверждения системы гарантий, позволяющих судебной власти осуществлять свои функции и решать поставленные перед ней законом государственные задачи.
Характерными свойствами судебной власти являются самостоятельность, исключительность, подзаконность и полнота. Все эти качества нашли свое отражение в нормах Конституции Российской Федерации.
Назначением судебной власти является защита прав и свобод граждан, конституционного строя Российской Федерации, обеспечение соответствия актов законодательной и исполнительной власти Конституции, соблюдение законности и справедливости при исполнении и применении законов и иных нормативных актов. Обеспечение реализации предусмотренных Конституцией прав и свобод человека и гражданина составляет основное содержание деятельности органов судебной власти (ст. 18 Конституции). Судебная власть имеет прямое отношение к соблюдению гарантированных каждому прав на жизнь, свободу и личную неприкосновенность, неприкосновенность жилища, тайну переписки, телефонных, почтовых и иных сообщений. Возрастание роли суда в охране прав и свобод граждан прямо вытекает из положений гл. 2.
Система федеральных органов судебной власти, определение порядка их организации и деятельности относятся к ведению Российской Федерации (п. «г» ст. 71). В систему этих судов входят Конституционный Суд, Верховный Суд, Высший Арбитражный Суд Российской Федерации, иные федеральные суды.
Конституция не устанавливает структуру всей судебной системы, предоставляя решение этого вопроса федеральному конституционному закону о судебной системе, который должен установить соподчиненность ее звеньев, перечень федеральных судов, виды местных судов, их полномочия и структуру.
Полностью исключая возможность создания чрезвычайных судов, федеральное законодательство о судоустройстве допускает известную дифференциацию судебных органов для рассмотрения различных категорий дел, т.е. определяет возможность некоторой специализации судов. Они будут различаться своей предметной подсудностью и процедурой судопроизводства.
Новым для установления пределов судебной власти и ее внутреннего построения является включение Конституцией в структуру судебной власти прокуратуры Российской Федерации. Генеральный Прокурор Российской Федерации назначается Советом Федерации Федерального Собрания и возглавляет всю систему органов прокурорского надзора. Осуществление органами прокуратуры уголовного преследования и поддержание государственного обвинения в судебном разбирательстве – важный элемент функционирования органов правосудия.
Подзаконность судебной власти находит свое выражение не только в том, что судебные органы и судьи действуют на основе закона, подчиняются только Конституции и федеральным законам, но и в том, что ее носители не вправе отступать в своей деятельности от требований процессуального законодательства.
Конституция утверждает независимость, несменяемость, неприкосновенность носителей судебной власти (ст. 120, 121, 122). Только судьям Конституция предоставляет право при рассмотрении дела отказаться от применения актов государственных органов, если они, по их мнению, не соответствуют закону.
Укреплению авторитета носителей судебной власти служит установленный Конституцией порядок назначения на должность судей Конституционного Суда Российской Федерации, Верховного Суда Российской Федерации, Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации Советом Федерации Федерального Собрания по представлению Президента (п. «ж» ч. 1 ст. 102 Конституции) и назначение судей других федеральных судов Президентом Российской Федерации (ч. 2 ст. 128). Укрепление гарантий служебного положения судей в немалой степени зависит от активности органов судейского сообщества, которым федеральным законом предоставлены широкие полномочия в формировании судейского корпуса.
Порядок пересмотра статей Основного Закона глав 4-7 аналогичен рассмотренному в предыдущем разделе.

Висновок
Конституция дала мощный импульс для становления новой российской государственности. Несомненно ее влияние на развитие всей правовой системы, всего российского законодательства.
В отличие от идеологизированных конституций бывшего Союза ССР и союзных республик, включая предшествующую Конституцию РСФСР, провозглашавших высшей целью построение коммунистического общества, положения действующей Конституции России (ст. 2) четко определяют, что высшей ценностью являются человек, его права и свободы. При этом Конституция не ограничилась, как это нередко бывало ранее, декларацией, а установила, что признание, соблюдение и защита прав и свобод человека и гражданина – обязанность государства. Далее, в Конституции имеется отдельная глава (гл. 2), которая содержит конкретные нормы и предписания, раскрывающие совокупность основных прав и свобод, гарантированных высшим Законом. По объему это самая обширная глава Конституции. Она состоит из 47 статей. В целом же вопросы, непосредственно связанные со статусом личности, регламентируются более чем в 60 статьях Конституции.
Конституция 1993 г. отразила качественные изменения в социальной политике государства. Из нее исключен классовый подход к различным слоям населения, в частности нет упоминания о ведущей роли рабочего класса и других категорий трудящихся в построении общенародного государства, о трудовых коллективах как активной части политической системы. В то же время закреплены институты частной собственности и свободного предпринимательства, которые типичны для экономики, основанной на свободном рыночном хозяйстве.
По своей структуре и содержанию Конституция 1993 г. близка к традиционным конституциям развитых демократических стран, большинство которых отражает стремление обеспечить координацию деятельности всех ветвей власти в государстве и в то же время установить реальные приоритеты каждой из них с учетом специфики сложившихся политических отношений на определенном историческом этапе развития государства.
Из девяти глав Конституции организации власти посвящено полностью пять (гл. 4-8) и в значительной мере – две (гл. 1 «Основы конституционного строя» и гл. 3 «Федеративное устройство»).
При оценке значения и места Президента, Федерального Собрания и Правительства в новой Конституции многие правоведы и политологи находят аналоги в зарубежном законодательстве, и прежде всего во французской Конституции, утвержденной на референдуме 28 сентября 1958 г. Отметим, что контуры и концепция ее были определены Президентом Ш. де Голлем исходя из необходимости сильной личной власти для выхода Франции из тяжелого в те годы кризисного положения.

Список використаних джерел
1. Конституція РФ.
2. Баглай М.В. Конституційне право Російської Федерації: Підручник для юридичних вузів і факультетів. М., 1997.
3. Безуглов А.А., Солдатов С.А. Конституційне право Росії: Підручник для юрид. вузів (повний курс). В 3 т. М., 2001.
4. Зиновьев А.В. Конституционное право: Конспект лекций. СПб., 1998.
5. Ігнатенко Г.В. Конституція і права людини: міжнародно-правовий аспект / / Правові проблеми євроазіатського співробітництва: глобальні та регіональні виміри. Єкатеринбург, 2004.
6. Ковешніков Є.М. Конституційне право Російської Федерації: Короткий курс лекцій. 2-е вид. М, 2000.
7. Коментар до Конституції Російської Федерації / За заг. ред. Л.А. Окунькова. М., 1996.
8. Конституція Російської Федерації: Проблемний коментар / Відп. ред. В.А. Четверніна. М., 1997.
9. Мартишін О.В. Російська Конституція 1993 року і становлення нової політичної системи / / Держава і право. 2004. № 10.