Коли я вночі чекаю її приходу.
Життя, здається, висить на волосині.
Що почесті, що юність, що свобода
Перед милою гостею з сопілкою в руці ...
А. Ахматова
Ім'я Анни Ахматової - одне з небагатьох імен російської поезії XX століття, зазначених у десятиліттях незмінністю читацьких симпатій, хоча революційні потрясіння та соціально-історичні зміни цих років, здавалося б, здатні були безповоротно віддати забуттю цей неголосно і з великими перервами звучний ліричний голос.
Стисла руки під темною вуаллю ...
"Чому ти сьогодні бліда?"
- Через те, що я терпкою печаллю
Напоїла його доп'яна ...
Задихаючись, я крикнула: "Жарт
Все, що було. Підеш, я помру ".
Усміхнувся спокійно і моторошно
І сказав мені: "Не стій на вітрі"
Поезія Ахматової ніколи не була на гребені суспільно-політичних подій, і в цьому сенсі її не можна порівняти не тільки з голосом Маяковського, але і з куди більш близьким їй А. Блоком, що присвятили революції останній високий порив своєї поетичної життя. Однак коло читачів і шанувальників Анни Андріївни Ахматової, яка замолоду не була обійдена визнанням, в останні роки незмірно розширився.
Не повинен бути дуже нещасним
І, головне, потайним. О ні! -
Щоб бути сучаснику ясним,
Весь навстіж відчинено поет ...
Наш вік на землі швидкоплинний,
І тісний призначений коло.
А він незмінний і вічний -
Поета невідомий друг.
Так просто, відкрито і пристрасно зізнавалася в коханні читачам Ахматова. Літературна та життєва доля Анни Андріївни була на рідкість нелегкою, і через усі випробування вона пройшла з витримкою і гідністю, які не можуть не викликати поваги.
Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: "Іди сюди.
Залиш свій край глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди ... "
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.
Поетичне ім'я Ахматової в читацькому поданні асоціюється з любовною лірикою. Дійсно, більшість її віршів одухотворено цим прекрасним і високим почуттям. Перед нами любляча, страждаюча, рідше щаслива і ніколи - заспокоєна жінка.
Так безпорадно груди холонула.
Але кроки мої були легкі.
Я праву руку наділу
Рукавичку з лівої руки.
Здалося, що багато ступенів,
А я знала - їх тільки три!
Між кленів шепіт осінній
Попросив: "Зі мною умри!"
Її лірична героїня плаче і страждає, завмирає від передчуття любові або від її втрати. Глибокі і щирі переживання поетеси знайшли відгук у серцях читачів. Її поезії чужа брехня, гра в почуття, манірність. Тільки щирі і глибокі почуття відображає Ахматова у своїх віршах, тому вони відкриті світу людей, позбавлені навіть натяку на вульгарність.
Повинен на цій землі випробувати
Кожен любовну тортури.
Палю до зорі на віконце свічку
І ні про кого не сумую,
Але не хочу, не хочу, не хочу
Знати, як цілуєш іншу ...
Її поезію не можна назвати "жіночої, дамській", з їх обмеженістю думки і почуття, представленої, наприклад, в минулому столітті Ростопчиной.
Поезія Анни Ахматової - це перш за все справжність, невидуманность почуттів, поезія, зазначена надзвичайною зосередженістю і вимогливістю морального початку. Це своєрідний щоденник складного і вдумливого сучасника величної епохи, але відображеної не безпосередньо, як у дзеркалі, а пропущеної через серце поета.
Добре тут: і шелест і хрускіт;
З кожним вранці сильніше мороз,
У білому полум'я хилиться кущ
Льодяних сліпучих троянд.
І на пишних парадних снігах
Лижний слід, немов пам'ять про те.
Що в якихось далеких століттях
Тут з тобою пройшли ми вдвох.
Головна і незнищенна тема Ахматової - любов - ще задовго до охолоджуючої мудрості зрілого віку ускладнюється і збагачується інший "повинністю" її життя - покликанням поета. Поезія - вищий суд, перед яким упокорюється навіть невідворотна і безоглядна сила любовних переживань молодості. Спілкування поета зі своєю музою - потреба не менш владна, цінність життя не менш висока.
Муза пішла по дорозі.
Осінньої, вузькою, крутою,
І були смагляві ноги
Окроплені великої росою ...
Я, дивлячись їй услід, мовчала,
Я любила її одну,
А в небі зоря стояла,
Як ворота в її країну.
Поезію Анни Ахматової відрізняють благородний лаконізм, небагатослівна ємність мови, коли за мізерними рядками вірша живе можливість багатьох тонких подробиць і відтінків. Можна багато говорити про чудових рисах поетичної майстерності Ахматової, але зупинимося на одному - її мовою. Це не був ніколи "мова квітів", а жива, буденний, повсякденний, нарочито прозаїчний. Витоки її мови та поезії у пушкінської, класичній манері, в цьому запорука її успіху і "довголіття".
Двадцять перше. Ніч. Понеділок.
Очертанья столиці в імлі,
Склав ж якийсь нероба,
Що буває любов на землі.