З найдавніших часів до наших днів людина замислювався над тим, що є добро і зло, смерть і безсмертя, любов і дружба.
З точки зору вирішення цих філософських проблем у художній творчості мені здається найбільш цікавою трагедія О. С. Пушкіна "Моцарт і Сальєрі".
У своєму рефераті "Геній і злодійство - дві речі несумісні".
(Проблема добра і зла в трагедії О. С. Пушкіна "Моцарт і Сальєрі") я переслідую мету здійснити спробу розгляду проблеми добра і зла в розумінні А. С. Пушкіна. Виходячи з теми реферату, предметом дослідження є трагедія О. С. Пушкіна "Моцарт і Сальєрі"; завданням дослідження - розгляд категорій добра і зла в трагедії.
Творчість О. С. Пушкіна обіймає собою як предмет свого зображення всі можливі форми буття. Природа представлена Пушкіним в самих різних ракурсах, у тому числі і як носить в собі світове зло, проти якого людина шукає в собі здатність відстояти себе в зіткненні з ним. Людина всесильний, так само як і безсилий перед світовим злом: всесильний своєї непокорою йому, природно і своїм піднесенням над ним, безсилий - неможливістю повного викорінення його. Світове зло може входити в долю людини, вносячи в неї елементи випадковостей згубних, аж до катастрофічних.
Проблеми добра і зла проходять крізь всю творчість Пушкіна. З особливою гостротою вони поставлені у віршах: "Анчар", "Потопельник", "Не дай мені бог зійти з розуму ...", "Біси", в поемі "Мідний вершник", у повісті "Капітанська дочка", в маленьких трагедіях таких, в першу чергу, як "Скупий лицар", "Бенкет під час чуми", "Моцарт і Сальєрі".
З неперевершеною силою глобальний образ світового зла втілений в "Анчар".
"Анчар" пріподносіт нам світове зло в двох ликах - закладене як у природі, так і в людській історії. Виявляється, що світовому злу куди більше простору в нашому історичному бутті, ніж у природі. У природному зло, принаймні, немає наміру здійснювати згубний справу, володіючи такою можливістю. У самому справі, до Ачар'я, древу смерті, -
... І птиця не летить,
І тигр не йде ...
Зло в людському бутті представляється іншим, тому що народжується з людської свідомості.
Але людину людина
Послав до Анчар владним поглядом:
І той слухняно в дорогу потік
І до ранку повертався з отрутою.
Будучи споконвічним, світове зло викликає гнів проти себе з старона людського розуму.
Світове зло в Пушкіна нерозумно, і тим не менш, що стосується його розуму в людському суспільстві, пояснення йому слід шукати саме в самому розумі. З цієї точки зору зупинимося докладніше на трагедії "Моцарт і Сальєрі".
Трагедія "Моцарт і Сальєрі" закотчена А. С. Пушкіним 26 жовтня 1830 в Болдіну. Постановка здійснена за життя автора у Великому театрі Петербурга 27 січня 1832. На сюжет п'єси М. А. Римський-Корсаков (1844-1904) написав оперу (1897)
У записці "Про Сальєрі" (1832) Пушкін різко висловлюється про італійського композитора, обсвистали оперу Моцарта: "Заздрісник, який міг освистати" Дон Жуана ", міг отруїти його творця.
Не стільки історичні особистості цікавили Пушкіна, скільки людські типи у їхньому ставленні до прекрасного - до мистецтва. Поетапне пізнання, "перевірка алгеброю гармонії", від ремесла - до творчості "за правилами" - і інтуїтивне прозріння, божественне мана, відчуття і відтворення гармонії спонтанно - два вектори шляху в мистецтві. Не відкидаючи ні той, ні інший шлях, Пушкін створює художні образи, філософськи узагальнені, - і в центрі уваги ставить проблему моральну.
У катастрофічний атомний вік Пушкін став нам особливо близький. Подумки повертаючись до Пушкіна, ми як би говоримо собі: невже ми так добре починали, щоб так погано скінчити? Не може бути!
Пушкін у своїй творчості досліджував чи не найголовніші людські пристрасті. У "Моцарта і Сальєрі" він розкриває нам витоки однією з найбільш зловісних людських пристрастей - заздрість.
Перш ніж зупиниться на ролі заздрості в житті людини, згадаємо ким же були Вольфганг Амадей Моцарт і Антоніо Сальєрі.
Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791) - австрійський композитор, володів феноменальним слухом і пам'яттю. Виступав як клавініст - віртуоз, скрипаль, органіст, диригент, блискуче імпровізував ... Відображення гармонійної цілісності буття, ясність, краса поєднуються в музиці Моцарта з глибоким драматизмом ... У музиці Моцарта органічно втілений художній досвід різних епох, національних шкіл, традицій народного мистецтва ...
Антоніо Сальєрі (1750-1825) - італійський композитор, диригент, педагог ... Автор 40 опер, 4 ораторій, кантат, 5месс, реквієму, творів для оркестру і ін Серед учнів: Л. Бетховен,
Ф. Шуберт, Ф. Ліст.
У задумі Пушкіна, трагедія називалася "Заздрість". З ряду причин Пушкін відмовився від цієї назви. Перш за все, воно суперечить відношенню Пушкіна до заздрості, як до "сестрі змагання".
Пушкінський Сальєрі - не просто дрібний заздрісник, він великий художник, але в його ставленні до творчості міститься як дійсна істина, так і заперечення її. Таке, наприклад, його судження про творчість:
Що кажу? Коли великий Глюк
З'явився й відкрив нам нові таємниці ...
Наполегливі напруженим постійністю
Я нарешті в мистецтві безмежному
Досягнув ступеня високої ...
Хвастаючи своєю ретельністю, змушений зізнатися, що в своїй творчості він спирається на таємниці мистецтва, відкриті не їм самим, а іншим великим художником Глюком. Позиція - прямо протилежна пушкінської, який вважав, що вчитися можна у будь-кого, але дорога у кожного художника повинна бути своєю, особливою.
Нескінченно впевнений у собі, Моцарт не надто замислюється про свою особливу призначення, тому, я думаю, він обдарований нескінченним почуттям спільності з усяким іншим людиною, ким би той не був.
Навпаки, Сальєрі, як нескінченно впевненому в собі, видається, що "наполегливі, напруженому сталістю" він не тільки "досяг ступеня високою" у творчості, а й безмежно підняв себе над усіма іншими людьми.
Протистояння їх один одному досягає свого апогею в сцені зі скрипалем. Моцарт захоплюється ним, говорить оего грі "Чудо!" Сальєрі призводить це в сказ:
Мені не смішно, коли маляр негідний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, коли фігляр мерзенний
Пародією безчестить Аліг'єрі ...
Сальєрі запевняє нас, що він "заздрості не знав ... ніколи!" Мені здається, що це лише виверт.
Сальрі бачить у Моцарта нібито ухилення від норм, заданих людям людською природою:
Про небо!
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній - не в нагороду
Любові горить, самовіддано,
Праць, старанності, благання посланий -
А осяває голову безумця,
Гуляки празного?
Сальєрі намірився, так би мовити, виправити прорахунок самого бога як творця людини. Він не просто дрібний заздрісник, гідний осуду. Він - богоборець, ворог творчого початку в людині, дарованого самою людською природою. Від такої людини, рішуче відрізняється від всіх людей, як думає Сальєрі, один тільки шкода, а не користь людям. Тому за людьми право вбити його, як він і вбиває Моцарта:
Що користі в ньому? Як якийсь херувим,
Він кілька заніс нам пісень райських,
Щоб, збурити безкрила желанье
У нас, чад праху, після полетіти!
Так відлітай ж! чим скоріше, тим краще.
Моцарт - справжній геній. Сальєрі - не відбувся безкрилий геній. Б. Бурсов відзначає, що Сальєрі - "претендент на геніальність, який вважає її не" даром божим ", а плодом старанності і старанності". А раз у нього це не вийшло, він сповнений нелюбові до самого себе, тим більше до істинних геніїв, який Моцарт. Що пушкінський Сальєрі - заздрісник, ми чуємо від нього самого. Що він убивця, переконуємося, так би мовити, на власні очі. Але що ще розпалила його заздрість до сказу, до бажання вбити ненависного йому людини?
Зазвичай на це питання відповідають так: Моцарт, який для Сальєрі і сам по собі людина, недостойний свого дару, від душі слухає - безглузду, невмілу, фальшиву гру трактирного скрипаля, якого привів до Сальєрі. Сальєрі це бісить.
На думку М. М. Бахтіна, Сальєрі - "похмурий агеласт". Агеласт - людина, позбавлена гумору, нерозуміючий його. Але якщо б Моцарт знав Сальєрі як агеласта, навіщо б він привів до нього в будинок скрипаля - недотепу та ще примовляв при цьому: "Не витерпів, привів я скрипача ... Щоб пригостити тебе його мистецтвом"? Ні, він
веде себе як людина, якій не терпиться поділитися свежеуслишанним анекдотом з іншим, з одним, з тим, про кого він знає, що той його зрозуміє. Інша справа, що реакція Сальєрі ошелешує, спантеличує Моцарта, але він знаходить їй єдине правдоподібне пояснення:
Ти Сальєрі,
Не в дусі нині. Я прийду до тебе
В інший час.
Єдино логічне пояснення поведінки Сальєрі: "нині" той, на думку Моцарта, "не в дусі", тому що "в інший час" він знав Сальєрі іншим, та й подальший текст трагедії це підтверджує: он як жвавий і зовсім не похмурий Сальєрі у другий (і останній) сцені, де, до речі, виникає розмова про комедіограф Бомарше, з яким, як з'ясовується, дружив Сальєрі.
А головне, якщо прийняти, що Сальєрі доводить до несамовита саме веселість Моцарта, то зв'язок цього епізоду з звісьтью Сальєрі виявиться досить проблематичною. Як пов'язані між собою заздрість Сальєрі і його ж ненависть до Моцарта, від якої він заходиться, хапаючись за отруту і промишляючи про вбивство? Точніше - як одне тут випливає з іншого?
Відповідаючи на це, зазвичай вказують, що Сальєрі заздрить не стільки дару Моцарта, скільки тому, що "священний дар", "безсмертний геній" -
не в нагороду
Любові горить, самовіддано,
Праць, старанності, благання посланий -
А осяває голову безумця,
Гуляки празного ...
Ось, мовляв, і ввеселості Моцарта Сальєрі побачив черговий доказ нехтування мистецтвом, зайве свідчення того, що з точки зору творчості він, Моцарт, - нонсенс, неправільнсоть, непорозуміння ... Але ті, хто так відповідають, ті, хто так думають, йдуть тут не за Пушкіним, а за самим же Сальєрі, який саме так все це і зображує. Хитрий, підступний лис, який набив руку в мистецтві обману, який зумів не просто втертися в довіру до Моцарта, але зробитися близькою йому людиною, стати йому другом, він іздесь вміло і вправно замітає сліди. Зізнався було в тому, що охоплений низьким почуттям, і тут донезмоги його облагородив: він заздрить, бачте, не дару Моцарта, а тому що той отримав його не по заслугах! Заздрить, так би мовити, з почуття справедливості!
Але як не додасть чарівності виродкові ця обставина, так не облагородить заздрості констатація її благородного походження. Завити взагалі не можна облагородити, її можна тільки зжити в собі, якщо усвідомив людина, що захоплений цим низьким, корисливим чувтсво і зумів мобілізувати всі свої душевні сили на боротьбу з ним. Говорячи мовою героїв пушкінської трагедії, заздрість і почуття справедливості - "дві речі несумісні"! Мені здається, що саме в заздрості витоки сказу, якими охоплено пушкінський Сальєрі. (Хоча думки дослідників на цей рахунок різні)
У п'єсі Сальєрі довго не може опанувати себе. Не може заспокоїтися навіть тоді, коли Моцарт грає йому свою новинку. Слухає чи її Сальєрі? Напевно не дуже уважно, поточе що в цей час його уяву ще зайнято трактирного скрипаля. Він і сам скаже про це, ледь замруть останні акорди Моцартовой музики:
Ти з цим йшов до мене
І міг зупинитися біля корчми
І слухати скрипача сліпого! - Боже!
Ти, Моцарт, не гідний сам себе.
Та й у наступній, другій сцені, звичайно, щиро здивований Сальєрі, дізнавшись, що Моцарт пише реквієм. І, звичайно, навряд чи він би здивувався, якщо б вслухався в те, що говорив йому Моцарт після відходу скрипаля, перед тим як зіграти йому свою нову річ:
Уяви собі ... кого б?
Ну, хоч мене - трохи молодший;
Закоханого - не надто, а трішки -
З красунею, або з другом - хоч з тобою,
Я веселий ... Раптом: бачення гробове,
Раптовий морок иль що-небудь таке ...
Пушкін знає закони музики. Його Моцарт розповідає другу не музику, а про те душевному стані, в якому вона була написана, ділиться з тривожними передчуттями, про які заговорить ще голосніше у другій сцені. Але Сальєрі зараз його не слухає, не чує. Ось чому так неконкретна його захоплена оцінка нового твору Моцарта.
Яка глибина!
Яка сміливість і яка стрункість!
Він, здається, відчуває і сам, що його рецензія занадто абстрактна, і тому намагається розцвітити її:
Ти, Моцарт, бог, і сам того не знаєш;
Я знаю, я.
Але гармонійне вухо Моцарта вловлює невиправдане підвищення регістру тону, і він повертає одного, так би мовити, з небес на землю:
Ба! право? може бути ...
Але божество моє зголодніли.
Дивно б повірити, що Сальєрі дійсно вважає Моцарта богом. Особливо після того, як той привів до нього в будинок трактирного скрипаля, що роздув в душі Сальєрі бурхливий багаття заздрості.
Адже якщо до зустрічі зі скрипалем Сальєрі висловлював своє задоволення тим, що
Слава
Мені посміхнулася; я в серцях людей
Знайшов співзвуччя своїм створінням, -
якщо він у це вірив або хоча б хотів у це вірити, то наведений Моцартом старий не залишив від його віри каменя на камені. А закінчив так:
Не я один з моєю глухою славою ...
З "глухою" - тобто зі славою, що знайшла відгук у серцях небагатьох, з дуже малою, дуже вузької, дуже обмеженою популярністю! На власну погибель навів Моцарт сліпця скрипаля до Сальєрі, перетворивши його з найлютішого свого заздрісника в лютого ворога! (Від заздрості до ворожнечі - один крок)
Тому що слава мета і сенс існування Сальєрі в музиці, яка для нього всього лише засіб до досягнення слави, підніжжя на шляху до неї.
Сальєрі і сам свідчить, що кинувся до слави відразу ж, як тільки взявся за творчість. Свідчить, так би мовити, опосередковано - не бажаючи того, не помічаючи, що проговорюється. Тому що збирався затвердити про себе прямо протилежне враження:
Я став творити, але в тиші, але в таємниці,
Не сміючи думати ще про славу.
Але, згадуючи про перші свої кроки в творчості, описуючи, як саме "став творити", він не тільки не підтверджує, що слава його в той час не займала, але навпаки - показує, що лише про неї і думав, "думав", "смів думати":
Нерідко, просидівши в мовчазної келії
Два - три дні, забувши і сон, і їжу,
Скуштувавши захват і сльози натхнення,
Я палив моя праця і холодно дивився,
Як думка моя і звуки, мною народжених,
Палаючи з легким димом зникали.
Бо чим же ще, якщо не помислом про славу, пояснити холоднокровне знищення Сальєрі навіть тих своїх опусів, завдяки яким він скуштував "захват і сльози натхнення", які відчув як "мною народжені" - фізичної частинкою самого себе? Чим пояснити таке його самоїдство, якщо не розважливим прікідиваніем, прімеріваніе, лосягают чи ні його створення до відомих, знаменитих, прославлених зразків?
Час зуміло примирити Сальєрі зі славою. Він і сам вийшов на стежку популярності, Однак Сальєрі недобре пам'ятливий на чужій успех.Но чому ж усього цього не бачить у Сальєрі Моцарт? Звичайно, перш за все тому, що Сальєрі бездоганно грає роль одного Моцарта, а той не може розпізнати його гри. Не може не по простодушності і не тому, що нібито позбавлений проникливості, а тому що Сальєрі жодного разу не дав йому приводу що-небудь запідозрити.
Найбільше психологічний майстерність Пушкіна проявляється у цій трагедії в тому, що його герої розмовляють різними мовами, але Сальєрі так розумно при цьому пристосовується до співрозмовника, що той переконаний, що вони - союзники, однодумці. Ця переконаність особливо позначається в його зверненому до Сальєрі тості, який виражає не тільки величезну приязнь, не тільки величезне довіру до Сальєрі, а й неколебимую впевненість Моцарта в їх причетності один одному:
За твоє
Здоров'я, друже, за щирий союз,
Сполучний Моцарта і Сальєрі,
Двох синів гармонії.
Трагікомізм ситуації тут полягає в тому, що з цими словами Моцарт випиває отруту, так і не зумівши зрозуміти, з ким має справу.
Постій же: ось тобі,
Пий за моє здоров'я. (...)
Ти, Сальєрі,
Не в дусі нині ...
Осмислюючи трагедію "Моцарт і Сальєрі" як трагедію про дружбу, С. М. Булгаков писав: "Що є дружба, не в психології її, але в онтології? Чи не є вона вихід із себе в іншого (одного) і набуття себе в ньому, деяка актуалізація двуіпостасності і, отже, подолання самообмеженнями самозреченням? У одному не зрите чи те, що бажане і люблять вище свого Я, і чи не є це - споглядання себе через Друга в Бога? Опинився
жертвою зради Моцарт - "друг Моцарт", як назве його в цей момент Сальєрі, своїх "ми" остаточно скріплює не тільки вибір і вчинок, а й Долю - залишатися самим собою, - і тому на порозі смерті відкривається для нього якийсь вищий, сверхлічной і сверхматеріальний джерело сили, який надає спокійну впевненість його словами:
Нас мало обраних, щасливців пустопорожніх,
Нехтують ганебною користю,
Єдиного прекрасного жерців ...
Цей простодушний "дитина, дивак, на якого можуть у кращому разі посміхнутися всі розуміють" дорослі ", виявляється, знав усе: перш за все міру їм зробленого; знав, що таке геній і яку ціну платить він за право бути собою; знав, яка страшна це небезпека і разом з тим яке велике щастя. І питання "не правда ж?" Звучить тут скоріше не як "запрошення до діалогу", а майже як вимогу слідувати відкрилася істині - у зміцнення вірності слів, в яких вже не здогадка прозріння - свідоцтво.
Так завершується "трагедія Моцарта", в духовному досвіді якого для Пушкіна відкривається вихід з безодні - до єдиного джерела Краси, Добра та Істини.
Коли мова заходить про те, що Бомарше когось отруїв, Моцарт вимовляє знамениті слова:
Він же геній,
Як ти і я. А геній і лиходійство -
Дві речі несумісні.
Чому ж несумісні? Мені здається тому, що геній по Моцарту (і Пушкіну), - людина, найбільш пристосований творити добро, а людина, пристосований морально і фізично творити добро, не здатний на заздрість і не може бути злодієм.
Список літератури
Т. Алпатова. Трагедія Моцарта. Література, № 10, 1996р.
Б. Бурсов. Доля Пушкіна. Л., 1996р.
Ф. Іскандер. Моцарт і Сальєрі. Література, № 10, 1996р.
Г. Краснухіна. Злодіяння і відплата. Література, № 10, 1996р.