Пушкін а. с. - Геній і лиходійство дві речі несумісні

Всеосяжна, переважна й інші почуття пристрасть самоствердження, прагнення будь-якою ціною утвердити себе нарівні з еталонами, героями, геніями, довести свою перевагу, винятковість - ось основний двигун вчинків головного персонажа трагедії "Моцарт і Сальєрі". У цьому його спорідненість з героями інших "Маленьких трагедій". Подібні Сальєрі люди наділені індивідуалістичним свідомістю, всі їхні вчинки спрямовані на задоволення свого честолюбства, затвердження особистої незалежності, переваги. Щастя для них - затвердження своїх духовних принципів, незважаючи на життєві принципи інших людей.
Звідси і придушення всіх природних людських почуттів: прихильності, любові, дружби.
Трагедія починається з драматичного монологу Сальєрі, підвідного безрадісний підсумок своєї цілеспрямованої, наповненою жорсткими обмеженнями життя.
Всі кажуть: немає правди на землі.
Але правди немає - і вище.
Гіркота і скорботу цього вигуку - пряме продовження обуреної репліки герцога в трагедії "Скупий лицар":
"Жахливий століття, жахливі серця!" Однак, познайомившись з Сальєрі ближче, ми усвідомлюємо, що ця людина - не духовний спадкоємець уособлює справедливість герцога, а прямий нащадок одержимого егоїстичної пристрастю барона. Що ж так глибоко обурило Сальєрі? Те, чого побоювався і барон: руйнування системи цінностей. Історія його життя, при істотному відмінності в часі, соціальне положення і інтелектуальному рівні - той же многотрудний шлях до самоствердження, до створення свого непорушного світу.
Сальєрі з гідністю прожив осмислену, цілеспрямовану життя людини говорить:
Покинув я рано пусті забави;
Науки, чужі музиці, були
Осоружний мені; вперто і гордовито
Від них відрікся я і віддався
Однією музиці.
Шляхом самовідданої праці, повної відмови від нормального людського життя він вистраждав тонке відчуття музики, розуміння законів гармонії, визнання жерців мистецтва:
Наполегливі, напруженим постійністю
Я нарешті в мистецтві безмежному
Досягнув ступеня високою.
Слава Мені посміхнулася ...
Сальєрі знайшов душевний спокій, випробував задоволення, поступово пізнаючи таємниці музики. І все це раптом виявилося розтоптаним, зруйнованим появою Моцарта - геніального, обдарованого природою музиканта. Вся система духовних цінностей виявилася повалені в порох, що призвело Сальєрі у відчай, викликало у нього і обурення:
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній - не в нагороду
Любові що горить, самоотвержен'я,
Праць, старанності, благання посланий -
А осяває голову безумця,
Гуляки дозвільного? ..
Точно так само обурюється панує у своїх підвалах із золотом барон при думці про те, що результат його самовідданої життя дістанеться "безумцю, марнотратнику молодому" Альберу, не доклав жодних зусиль для досягнення цього могутності. Образа Сальєрі, на мій погляд, зрозуміла і викликає співчуття. Але хіба можна підпорядкувати геній сухий логіці?
"Повірити алгеброю гармонію" вже створеного твору, зрозуміло, можна, і тут бездоганний смак і досконале знання музичної культури підносять Сальєрі на вершину обраного ним мистецтва. Проте досконале володіння теорією і технікою музики ще не гарантія створення геніальних творів.
Сальєрі до того же так і залишився ремісником в творчості, вона може вийти з-під впливу то Глюка, то Пуччіні, то Гайдна.
Моцарт і Сальєрі - дві протилежності. Сальєрі - уособлення гордої самотності та зневаги, Моцарт - втілення життєлюбства, наївною довірливості, зворушливою людяності. Обидва вони стоять високо над натовпом. Але Моцарт універсальний, а Сальєрі вузький, Моцарт вміщує в себе весь світ і щедро ділиться з ним своїми творчими одкровеннями, Сальєрі ж ця його щедрість обурює:
Мені не смішно, коли маляр негідний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, коли фігляр мерзенний
Пародією безчестить Аліг'єрі ...
Сальєрі захоплюється геніальними осяяннями Моцарта-музиканта, йому досконало вивчив музику чітко видно гармонійна бездоганність звукоряду, що виражає вільний політ думки "щасливця дозвільного".
Яка глибина!
Яка сміливість і яка стрункість!
Ти, Моцарт, бог, і сам того не знаєш;
Я знаю, я.
Несправедливий устрій світу втілилося для Сальєрі у Моцарта-людину. Якби той був відчуженим від життя аскетом, напруженою працею постигающим таємницю музики, Сальєрі, мені здається, по-доброму радів би його успіхам. Але в Моцарта зосереджується вороже Сальєрі творчий початок. Незаслужений дар Моцарта руйнує всю систему цінностей, обессмислівает і руйнує весь жертовний життєвий шлях Сальєрі. І він усім своїм єством протестує проти цього. Виправдовуючи себе, Сальєрі стверджує, що він "обраний, щоб його зупинити - не то ми всі загинули. Ми всі, жерці, служителі музики, не я один з моєю глухою славою ... "Моцарт повинен піти, щоб не порушувався усталений світопорядок, щоб кілька поривів натхнення генія не знецінили дающееся працею мистецтво обраних, тому що," обурив безкрила желанье "в прості людях, він все одно не зможе підняти їх на більш високу духовну щабель. Моцарт не вчитель, він бог у мистецтві, бо він неповторний, а отже - неправильний, даремний.
Великодушне визнання Моцартом за Сальєрі належності до високого, не підвладному розуму, "марної" мистецтву на тлі міркувань Сальєрі виглядає як жорстокий вирок:
Нас мало обраних, щасливців пустопорожніх,
Нехтують ганебною користю,
Єдиного прекрасного жерців ...
А остаточним вироком йому стають безсмертні слова шляхетного, чужого дріб'язкових пристрастей, світлого Моцарта: "Геній і злодійство - дві речі несумісні".