Звіт про проходження науково-дослідної практики Студентки 2 курсу магістратури спеціальності Фінанси Андрущенко Майї Володимирівни сторінка 5

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13

Ім'я файлу: Звіт про науково-дослідну практику.doc
Розширення: doc
Розмір: 1088кб.
Дата: 19.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Реферат_ Маркетинг_Тимошенко.docx

1.2 Основні особливості функціонування інститутів фінансового ринку.

Фінансові інститути – це посередники, які забезпечують зустріч інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішьоторгівельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи) [15, c. 17].

Основними видами діяльності фінансових інститутів на ринку є:

придбання на ринку одних фінансових активів і перетворення їх на інші, які задовольняють певним вимогам (трансформація активів);
торгівля фінансовими активами за свій рахунок;
купівля-продаж фінансових активів від імені клієнтів;
допомога в створенні й розміщенні на ринку нових фінансових активів;
консультації учасникам ринку щодо інвестування;
управління активами інших учасників ринку.

Трансформація активів, що здійснюється фінансовими посередниками, як правило, виконує хоча б одну з таких економічних функцій:

узгодження термінів інвестицій;
скорочення ризику через диверсифікацію;
скорочення витрат при проведенні операцій;
забезпечення платіжного балансу [32, c. 15].

Основна функція фінансових посередників – це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки. Їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників, а саме:

відпадає потреба в пошуках один одного;
знижується ризик неповернення позики або неефективних капіталовкладень;
з попереднього випливає зростання відсоткового доходу заощаджувача;
знижуються сумарні витрати позичальника на отримання позики за рахунок зменшення моральних, фізичних зусиль та витрат часу на залучення капіталу декількох заощаджувачів для отримання потрібної суми позики;
дрібні заощаджувачі дістають можливість брати участь у бізнесі, який дає вищі прибутки (порівняно з наданням у борг невеликої суми), але який був недосяжний для них через необхідність значних інвестицій;
часто для заощаджувачів привабливішою є можливість отримання гарантованого доходу на свій капітал (наприклад, у вигляді банківського відсотка, доходу з облігацій, отримання пенсійних прав), ніж ризик участі в не завжди надійних проектах (наприклад, купівля акцій);
фінансові посередники зменшують витрати на здійснення фінансових операцій. Це досягається за рахунок уніфікації та спеціалізації, які дають можливість краще вивчити ринок, фінансовий стан потенційних клієнтів і одержувати більші прибутки.

Таким чином, фінансові посередники зменшують операційні витрати, знижують ризик, зменшують асиметричність інформації у взаєминах «кредитор (інвестор) - позичальник» (сторона, що надає позику чи інвестує гроші, має менше інформації про сторону, що її отримує) [15, c. 18-19].

Разом з цим, фінансові посередники працюють в умовах зовнішнього середовища, що постійно змінюється, наприклад, за рахунок змін у технологіях, політиці, демографії, нормах культури й інших чинниках, які впливають на інформаційні та транзакцій ні витрати на фінансовому ринку, позначаються на моделях поведінки учасників ринку, що може призвести до зниження ефективності виконання функцій фінансовими посередниками. В цьому разі під впливом державного регулювання й конкуренції відбуваються зміни в інституціональній структурі фінансового ринку, зокрема: з’являються нові або набувають подальшого розвитку вже існуючі фінансові інститути, які мають конкурентні переваги перед іншими фінансовими посередниками у виконанні тих чи інших функцій; розширюється перелік фінансових послуг, що їх надають фінансові посередники; створюються нові фінансові інструменти; модернізується технічна інфраструктура фінансового ринку через упровадження новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій; удосконалюється законодавча база тощо [2, c. 64].

Існує декілька підходів до класифікації фінансових інститутів, що виступають в ролі посередників на фінансовому ринку. Розглянемо деякі з них.

В іноземних джерелах фінансових посередників поділяють на три групи, як наприклад, Фредерік С. Мишкін:

депозитні інститути (є фінансовими посередниками, які приймають депозити від індивідів та інститутів, і надають позички): комерційні банки, ощадні і позичкові асоціації, взаємні ощадні банки, кредитні спілки;
договірні ощадні інститути (є фінансовими посередниками, які набувають кошти через періодичні інтервали на договірній основі): компанії страхування життя, компанії страхування від пожежі і нещасного випадку, пенсійні фонди;
інвестиційні посередники (залучаючи кошти інвестора, вони повинні укласти з ним угоду або продати випущені ним сертифікати, акції чи свідоцтва з зазначенням основних умов): фінансові компанії, взаємні фонди, взаємні фонди грошового ринку.

Для вітчизняної літератури характерний дещо інший підхід до класифікації фінансових інститутів. Так, Н.І. Костіна поділяє фінансових посередників на дві групи:

банки;
небанківські кредитні установи, які інколи називають спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи пара банками [9, c. 18].

І.В. Шамова всю кредитну систему поділяє на такі групи:

- банківська система, до складу якої входять центральний емісійний банк, комерційні та спеціалізовані банки;

- небанківські кредитно-фінансові установи, до яких відносять інвестиційні компанії, пенсійні фонди, ощадні установи, страхові, фінансові, лізингові та факторингові компанії [3, c. 7].

Небанківські кредитні установи – це фінансові установи, чиї функції полягають у акумулюванні коштів громадян і юридичних осіб та їх подальшому наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників. З їх допомогою здійснюється накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між окремими суб’єктами, сферами економіки і територіями [35, c. 92].

Шелудько В.М. стверджує, що фінансові інститути поділяються на дві основні категорії – депозитні та недепозитні. До депозитних інститутів належать комерційні банки, ощадні та кредитні асоціації, кредитні спілки. Основною функцією депозитних інститутів на ринку є залучення коштів у вигляді депозитів та надання позичок. До не депозитних інститутів належать інвестиційні компанії, пенсійні фонди та страхові компанії [32, c. 16-17].

М.І. Савлук поділяє всіх небанківських фінансово-кредитних посередників на:

- договірні фінансово-кредитні установи, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором);

- інвестиційних фінансово-кредитних посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо [5, c. 25].

Ознайомившись з деякими варіантами класифікації фінансових посередників, ми вважаємо доцільним для подальшого дослідження інституційної структури фінансового ринку зупинитись на поділі, запропонованому Валентиною Миколаївною Шелудько, оскільки він максимально відображає реалії функціонування вітчизняного фінансового ринку. Для кращого розуміння основ функціонування фінансових інститутів необхідно охарактеризувати кожен вид з даних посередників. Джерела фінансових ресурсів та активи депозитних та не депозитних інститутів наведено в таблиці 1.1

Таблиця 1.1. джерела фінансових ресурсів та активи фінансових інститутів

Фінансові інститути	Джерела фінансових ресурсів	Активи
Депозитні інститути
Комерційні банки	Депозити	Кредити, цінні папери
Ощадні банки	Депозити	Заставні
Ощадні та кредитні асоціації	Депозити	Заставні
Кредитні спілки	Депозити	Споживчі кредити
Недепозитні інститути
Страхові компанії	Страхові внески	Цінні папери
Інвестиційні компанії	Акції, інвестиційні сертифікати	Цінні папери
Пенсійні фонди	Внески учасників	Цінні папери

Комерційні банки здійснюють кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів. Основними операціями комерційних банків крім залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів є розрахункове й касове обслуговування клієнтів, операції з цінними паперами, довірчі операції, видача поручительств, гарантій та інших зобов’язань, надання консультаційних послуг тощо [32, c. 16].

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій фінансових посередників. Навіть назвавши першу групу фінансових посередників депозитними інституціями, Фредерік С. Мишкін зауважив, що маються на увазі банки. Така одностайність із виділенням банків у самостійну групу фінансових посередників базується на двох їхніх функціональних особливостях:

- банки приймають гроші на поточні (чекові) депозити, за якими вкладники можуть вільно розпоряджатися своїми коштами. Це робить забезпечення ліквідності надзвичайно актуальною проблемою в діяльності банків. Ця обставина примушує їх вкладати значну частину мобілізованих коштів у високоліквідні активи, зокрема в короткострокові позички, що не обтяжені ніякими додатковими умовами, які могли б погіршити ліквідність цих посередників. Так, з цих причин у США в 1933 р. Законом про банківництво, відомим як закон Гласа—Стігала, було розмежовано комерційне та інвестиційне банківництво, унаслідок чого депозитним інституціям було заборонено вкладати кошти в цінні папери корпорацій як високоризиковані та низьколіквідні операції. Відтак ідея банку як суто депозитного інституту була реалізована в найбільш чистому вигляді, хоч сучасна банківська практика США поступово відходить від цієї ідеї;

- розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні створювати нові депозити і цим впливати на пропозицію грошей, що робить їх діяльність надзвичайно відчутною і вразливою для економіки [5, c. 27].

Ощадні банки та ощадні і кредитні асоціації є фінансовими інститутами, які залучають кошти інвесторів у вигляді депозитів і надають позики під заставу нерухомості. Основним видом таких інститутів є фінансування купівлі нерухомості. Позики ощадних інститутів переважно мають довгостроковий характер — від 10 до 30 років. При наданні позичок під фіксований процент мінливість процентних ставок на ринку призводить до нестабільності прибутків ощадних інститутів, а зростання процентних ставок на ринку — до значних збитків.

Ощадні і кредитні асоціації засновуються у вигляді акціонерних товариств або взаємних фондів. Основними джерелами фінансових ресурсів ощадних та кредитних асоціацій виступають різні види депозитів: ощадні, строкові та чекові. Основні активи асоціацій — це заставні, цінні папери, забезпечені заставними, та державні цінні папери. Заставні можуть мати як фіксовану, так і плаваючу процентну ставку [28, c. 85].

Кредитні спілки є найменшими за обсягом активів та наймолодшими серед депозитних фінансових інститутів. Учасниками кредитних спілок виступають фізичні особи, об’єднані за якоюсь ознакою: спільним місцем роботи, участю в одній професійній спілці чи одній релігійній організації. Головна мета кредитних спілок – фінансовий та соціальний захист їх членів через залучення особистих заощаджень членів спілки для взаємного кредитування.

Вищим органом управління кредитної спілки є загальні збори членів кредитної спілки. Загальні збори збираються щонайменше один раз на рік. Основними повноваженнями зборів є: затвердження статуту та положень про органи управління; обрання органів управління; прийняття рішення щодо реорганізації кредитної спілки.

Спостережна Рада кредитної спілки обирається загальними зборами членів кредитної спілки в кількості не менше 5-ти осіб. Спостережна рада представляє інтереси членів кредитної спілки в період між загальними зборами. Строк повноважень членів спостережної ради визначається рішенням загальних зборів (як правило, це 3 роки) [12].

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку.

За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу.

Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи.

Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

Порівняно з комерційними банками недержавні пенсійні фонди мають такі конкурентні переваги: акумулюючи заощадження суб’єктів господарювання та домогосподарств, фонди формують потужне внутрішнє джерело довгострокових фінансових ресурсів, що надає їм «природну перевагу» у фінансуванні довгострокових інвестиційних проектів перед комерційними банками, адже ресурсна база комерційних банків є переважно коротко- й середньостроковою і значною мірою формується за рахунок зовнішніх запозичень [27, c. 69].

Страхові компанії - один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ. Для них характерною є особлива форма залучення коштів - продаж страхових полісів. При розміщенні коштів страхові компанії конкурують з іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів - облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Страхові компанії поділяються на дві групи: страхові компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, які проводять страхування майна. Найбільшого поширення набули компанії першого типу. Вони продають страхові поліси, які дають можливість отримати компенсацію у разі смерті, хвороби тощо.

Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує одів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дає змогу цим компаніям збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, насамперед в облігації промислових компаній та в заставні під нерухомість [23, c. 17].

Інвестиційні фонди та компанії – це організації, які здійснюють колективне інвестування в цінні папери. Вони випускають та продають власні цінні папери, а на виручені кошти купують цінні папери підприємств та банків та забезпечують своїм вкладникам доход по акціям.

Різниця інвестиційних компаній від інвестиційних фондів досить умовна і залежить від особливостей країни. Інвестиційна компанія займається організацією випуску цінних паперів та їх розміщення, вкладенням коштів у цінні папери, а також їх купівлею-продажем від свого імені та за свої кошти. Ресурси інвестиційних компаній формують за рахунок власних коштів засновників та емісії власних цінних паперів.

Інвестиційні компанії не мають права формувати свої залучені ресурси за рахунок коштів населення.

Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій з ціллю мобілізації грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери, а також на депозитні рахунки та вклади. Ніякими іншими видами діяльності інвестиційний фонд займатися не може.

Інвестиційні компанії та фонди мають різні принципи управління. Інвестиційна компанія управляється радою директорів та дирекцією або управлінням. В інвестиційних фондах функція управління передається зовнішньому управляючому. Інвестиційні фонди можуть бути відкритими і закритими. Інвестиційні фонди закритого типу випускають та розміщують цінні папери без обов’язків їх викупу у держателів. Відкритий інвестиційний фонд відрізняється від закритого тим, що емітує цінні папери та продає їх всім бажаючим з обов’язковим викупом у вкладника у будь-який час. Трастові компанії являють собою структури, де реалізуються економічні відносини по керуванню майном на підставі доручення, піклування й опікунства [24].

Крім фінансових інститутів, які забезпечують ефективне розміщення капіталів серед галузей економіки, значну роль на фінансовому ринку відіграють інститути інфраструктури – біржі та позабіржові системи, клірингові центри, інформаційні, рейтингові агентства тощо. Саме вони забезпечують стабільне функціонування ринку. Купівлю-продаж фінансових активів на постійній та впорядкованій основі, контроль за якістю фінансових активів, що перебувають в обігу на ринку.

Державне регулювання фінансового ринку полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері. Державне регулювання здійснюється з метою:

створення умов для ефективної мобілізації та розміщення на ринку вільних фінансових ресурсів;
захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;
контролю за прозорістю та відкритістю ринку;
дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;
запобігання монополії та сприяння розвитку добросовісної конкуренції на фінансовому ринку.

За допомогою законів та нормативних актів держава впливає на поведінку учасників ринку і певною мірою спрямовує розвиток ринку в заданому напрямі. До основних напрямів державного регулювання фінансового ринку належить регулювання:

процедур випуску та обігу фінансових активів;
різних видів фінансової діяльності, таких як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, надання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо;
діяльність конкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників);
діяльності іноземних учасників ринків [32, c. 19-20].

1.3. Економічна сутність та призначення інституційних учасників фінансового ринку в зарубіжних країнах.

Особливості інституціональних структур фінансових ринків різних країн значною мірою обумовлюється тим, які саме фінансові інститути краще виконують функції фінансових посередників в умовах відповідної країни [2, c. 64].

Система фінансування корпорацій відрізняється в різних країнах, але спільним є один визначальний факт. Дослідження багатьох розвинутих країн, в тому числі США, Канади, Великобританії, Японії, Італії, Німеччини і Франції, показують, що коли фірми шукають коштів для фінансування їхньої діяльності, то вони звичайно отримують ці кошти від фінансових посередників. У Сполучених Штатах Америки надання фінансовими посередниками позичок майже вдвічі важливіше для фінансування, аніж ринки цінних паперів [28, c. 82]. Зростання відносного розміру фінансових посередників у Сполучених Штатах показано в таблиці 1.2, яка подає величину їхніх активів на кінець 45-го, 55-го, 65-го, 75-го, 85-го, 95-го і 05-го років.

Таблиця 1.2. Активи фінансових посередників в США з 1945 по 2005 роки

Вид фінансових посередників	Вартість активів в млрд. дол. на кінець року
Вид фінансових посередників	1945	1955	1965	1975	1985	1995	2005
Комерційні банки	143,6	187,9	341,6	885,1	2 376,3	4 493,8	9 236,0
Ощадні та позичкові асоціації	25,6	69,1	187,1	453,4	1 274,9	1 012,8	1 788,7
Кредитні спілки	0,4	2,9	10,8	36,1	134,8	310,7	685,5
Компанії зі страхування життя	43,9	87,9	154,2	297,7	796,1	2 063,6	4 380,7
Компанії страхування від пожеж і нещасних випадків	6,3	19,6	36,8	80,3	298,6	740,3	1 265,4
Пенсійні фонди (приватні)	4,1	19,6	80,2	244,3	1 226,3	2 888,8	4 613,3
Державні і місцеві пенсійні фонди	2,6	10,8	34,1	104,0	398,7	1 308,1	2 721,7
Фінансові компанії	4,3	18,2	44,4	97,2	388,4	672,3	1 334,6
Взаємні фонди	1,2	7,8	35,2	43,0	245,9	1 852,8	6 045,1
Взаємні фонди грошового ринку	0,0	0,0	0,0	3,7	242,4	741,3	2 006,9

Джерело: [37].

З даної таблиці можна зробити висновок, що активи усіх основних типів посередників швидко зростали протягом останніх шести десятиліть. Лідерами за обсягами активів завжди були комерційні банки і компанії зі страхування життя. Проте останнім часом обсяги активів взаємних фондів перевищили обсяги активів страхових компаній.

В даний час в США налічується більше 15000 комерційних банків, найбільш поширені з них - безфіліальні банки, тобто банки без відділень (філій). Тому США є країною з найбільшою кількістю комерційних банків. Наприклад, в Канаді всі банківські послуги надають не більше 20 банків, що мають широку мережу філій. а частку комерційних банків у США припадає близько 35% загальної суми активів усіх фінансових установ країни. Великі банки надають повний комплекс фінансового обслуговування, включаючи кредити, прийом депозитів, розрахунки і т.д., причому всі операції супроводжуються високим рівнем обслуговування. У середині XX ст. банківська справа США характеризується гігантською концентрацією та централізацією банківського капіталу, виникненням і збільшенням банківських монополій, виходом банків за рамки кредитних операцій та зрощенням монополістичного банківського капіталу з промисловим капіталом. Останнім часом у США значного поширення набуває Такий вид банківської централізації, як створення банківських холдингів, за допомогою яких забезпечується контроль над групою банків завдяки скуповуванню пакетів акцій як на біржі, так і поза нею. Хоча формально банки зберегли свою юридичну самостійність, мають власне правління, баланс тощо, однак уся політика їх у сфері акумуляції заощаджень, залучення депозитів, інвестицій та кредиту, розподілу прибутку та іншої діяльності повністю контролюється холдингами, Провідні комерційні банки стають холдинговими компаніями. Збільшення такої форми організації комерційних банків пояснюються тим, що холдингові компанії здатні швидше вирішувати питання щодо розширення мережі філій, кореспондентських зв’язків, забезпечення фінансових послуг для своїх клієнтів, концентрації капіталу, а також конкурувати з іншими банківськими монополіями [6, c. 67].

Ощадні та позичкові асоціації є наступною найбільшою групою фінансових посередників, яка нараховує приблизно 4500 одиниць. Ощадно-позичкові асоціації набули широкого розповсюдження в США, однак мають суворо обмежені функції і займаються мобілізацією коштів шляхом залучення заощаджень населення за допомогою продажу власних акцій. Наприкінці 50-х та 60-х років ощадні та позичкові асоціації зростали значно швидше, ніж комерційні банки. Проте, коли процентні ставки різко зросли з кінця 60-х до початку 80-х років, то ці асоціації зіткнулися з труднощами, які уповільнили їхнє швидке зростання [28, c. 84-85].

Перша кредитна спілка у США почала діяти у 1909 році. До середини ХХ століття кредитні спілки США володіли невеликими активами, які не перевищували, як правило, 100 тис. дол. При цьому кількість членів кредитної спілки складала в середньому не більше 500 чоловік, постійний персонал нараховував 1-2 співробітника. Спектр послуг був також дуже обмежений. З 50-х років почався стрімкий розвиток кредитних спілок в США в кількісному та якісному відношенні. В 1970 році в порівнянні з 1950 роком активи виросли в розрахунку на одну кредитну спілку у 8 разів, власний капітал - майже в 10 разів, а заощадження членів - майже в 7 разів. Другий пік створення кредитних спілок прийшовся на 70-і (кризові для США) роки, коли кількість членів кредитної спілки виросла майже до 12 млн. чоловік, а активи - до 61 млрд. дол. До цього ж періоду склалася система державного регулювання кредитних спілок, механізм обов'язкового страхування вкладів членів. На даний момент в кредитних спілках США своєчасне та повне повернення позик - звичайне явище. Неповернені та прострочені позики складають не більше 3% від загальної їх суми [8].

Останнім часом у розвинутих країнах спостерігається тенденція до більшої універсалізації діяльності кредитних спілок. Зокрема, вони надають брокерські послуги по операціях з цінними паперами, випускають кредитні картки, надають консультації з інвестиційних питань і комерційної діяльності.

У більшості країн кредитні спілки мають право виконувати повний перелік банківських операцій. Наприклад, у США й Канаді кредитні спілки, крім залучення різних вкладів і видачі кредитів, вкладають кошти в державні та інші високонадійні цінні папери, здійснюють розрахункове обслуговування, виступають агентами з договорів страхування, займаються консультуванням з податкового й фінансового менеджменту, а також виконують безліч послуг нефінансового характеру для своїх членів. Такий широкий перелік послуг, звичайно, сприятливо позначився на кількісному та якісному зростанні кредитних спілок у цих країнах [26, c. 89].

Американські страхові монополії контролюють приблизно 50% усього страхового ринку індустріально розвинутих країн світу. У США працює понад 8 тис. компаній майнового страхування і біля 2 тис. компаній по страхуванню життя та десь 4 тис. брокерських страхових контор. Кожний штат має своє страхове законодавство і свій регулюючий орган (нагляд). Єдиного федерального закону про страхування і єдиного федерального органу по нагляду за страховою діяльністю немає. У США є два типи страхових компаній: акціонерні товариства і товариства взаємного страхування. Державних страхових фірм не існує. Найбільші компанії США по страхуванню життя відрізняються тим, що в силу наявного в них високого авторитету в їхнє керування передаються багатомільярдні засоби, що належать різним пенсійним фондам. Задача страхових товариств у цьому випадку така — шляхом розумної інвестиційної політики забезпечити цілість і приріст довірених засобів [16].

Перший пенсійний фонд був створений у 1875 р. у США. У середині 1990-х років вони мали капітал у розмірі 3,5 трлн дол. Обсяг активів пенсійних фондів у 1994 р. збільшився у 3000 разів стосовно рівня 1950 р. Наприкінці 1993 р. приватні пенсійні фонди США володіли 22 % усіх акцій і 16 % облігацій, вони контролювали 26 % фінансового ринку країни.

Якщо говорити про пенсійні фонди на глобальному рівні, то обсяг коштів, зосереджених у світових пенсійних фондах, у 2010 році склав рекордні $26,5 трлн. У цілому активи пенсійних фондів у минулому році збільшилися на 12%. У 2009 році вони показали 17% зростання. З 2000 року обсяг коштів, зосереджених у світових пенсійних фондах, збільшився на 66% (з $16 трлн. в 2000 році). Швидше за всіх за останнє десятиліття росли пенсійні фонди Бразилії (на 15%) і ПАР (на 13%), а найменше - в Японії (0,2%), Канади та Франції (по 1%). У 2010 році активи пенсійних фондів у Чехії становили 4,6% ВВП, в Угорщині – 13,1%, Польщі – 13,5%, Данії – 43%, США – 67,8%, Об’єднаному Королівстві – 73%, Нідерландах – 130%. Пенсійні фонди США, Великобританії, Австралії та Канади воліють інвестувати кошти своїх клієнтів в акції, тоді як японські, голландські та швейцарські фонди використовують більш ризиковані стратегії, вкладаючи кошти в облігації [19].

На ринку США інвестиційні банківські фірми відіграють роль універсальних фінансових посередників, які займаються на фінансовому ринку практично всіма видами діяльності: андерайтингом, торгівлею цінними паперами, управлінням активами інших учасників ринку, різними вилами діяльності з корпоративними фінансами. Інвестиційні банківські фірми допомагають у пошуку фінансових ресурсів корпораціям та іншим учасникам ринку, беруть активну участь у приватизації державних підприємств, виконують брокерські та дилерські функції, сприяючи купівлі-продажу цінних паперів учасниками ринку [32, c. 18].

Перший взаємний фонд у США був заснований в Бостоні в 1924 році. Однак у той час взаємні фонди дуже важко здобували довіру інвесторів. Аж до 50-х років індустрія взаємних фондів росла дуже слабо. Не допомогло навіть прийняття в США закону про інвестиції в 1940 року і закону про трасті в 1939 року. Бурхливе зростання числа взаємних фондів почався лише в 1950 році. Вже до 1951 року їх кількість у Сполучених Штатах перевищила 100 одиниць, а число акціонерів даних фондів - 1 мільйон людей. Серед інвестиційних фондів у США найбільш поширені управлінські компанії. Ці компанії є акціонерні товариства, вкласти гроші в які можна купивши їх акції. Дохід акціонер отримує у вигляді дивідендів, а також за рахунок збільшення вартості самих акцій. У 1990 році активи взаємних фондів у Сполучених Штатах перевищили 1 трильйон доларів, а в даний час досягли 6 трлн. доларів. На сьогоднішній день кількість американських взаємних фондів перевищує 6 тисяч [7].

Фінансові інститути відіграють важливу роль на фінансових ринках і країн Європейського союзу. Однак є певні відмінності у ступенях розвитку різних видів фінансових посередників. Умови, в яких підприємства здійснюють інвестиції, і роль посередницьких інститутів все ще значно варіюють по окремих країнах ЄС і ЄВС, що є наслідком історично укорінених відмінностей в законодавчих базах, ринковому й інституціональному розвитку і ролі держави.

Сегменти, формують ринкову (небанківських) модель фінансового ринку, розвинені в різних країнах ЄС в різній мірі, але, навіть будучи складеними за кількісними показниками, вони поступаються американському ринку. Найбільше значення мають наступні ринки в країнах:

пенсійні фонди - Великобританія, Нідерланди, Ірландія;

інвестиційні фонди - Франція, Іспанія, Люксембург.

Загальна кількість фінансових інститутів на фінансовому ринку окремих країн ЄС відображена в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2. Кількість фінансових інститутів країн-членів ЄС

Країна	Населення країни, млн. чол.	Кількість фінансових інститутів				На 1 млн. чол.
Країна	Населення країни, млн. чол.	01.05.04	01.01.07	01.01.09	06.12.10	На 1 млн. чол.
Німеччина	81,757	2268	2106	2061	1997	24,42
Іспанія	46,072	512	366	477	412	8,94
Франція	65,447	1577	1440	1354	1219	18,62
Італія	60,340	854	856	853	810	13,42
Угорщина	10,013	238	241	243	246	24,56
Польща	38,163	659	729	716	710	18,60

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13

скачати