Родинна педагогіка — складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.
Педагогічна деонтологія — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.
Педагогіка народного календаря передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею
і характером.
Народна педагогіка – це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам’яті народу постійно ним використовується, систематично збагачується й вдосконалюється і передається з покоління в покоління.
Форми організації виховного процесу:
-індивідуальна (раннє виховання у колі сім'ї);
-групова (включення дитини у спілкування з однолітками),
-фронтальна (участь дитини у великих народних світах та обрядах).
Методи:
1. Метод формування суспільної сутності (розповідь, бесіда, порада, дискусія).
2. Метод формування поведінки: уклад життя та діяльність дітей; вправи з метою виховання розумних звичок; дотримання режиму праці та відпочинку, виконання різних доручень та обов'язків, що формують почуття відповідальності.
3. Методи стимулювання: суспільна думка, орієнтація на очікувану радість; застереження, заохочення.
4. Методи самовиховання. самооцінка; самопереконання; самозобов'язання.
8. Основні категорії педагогічної науки, їх співвідношення.
Традиційно до найважливіших категорій педагогіки відносять виховання, освіту і навчання. Однак останнім часом їхнє коло дещо розширюється за рахунок таких понять, як розвиток, навчальний процес, педагогічний процес, навчально-виховний процес та ін. Виховання - цілеспрямований та організований процес формування особистості. У педагогіці поняття "виховання" використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значеннях. Виховання в широкому соціальному значенні означає формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу.
Стверджуючи "виховує життя", мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова.
Особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до них. Виховання в широкому педагогічному значенні охоплює формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка ґрунтується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки). Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні реалізується як спеціально організований процес щодо формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію вихователя і вихованця.
Предмет вивчення педагогічної науки – одне з найважливіших і, в той же час, одне з найскладніших питань педагогіки. Ще видатний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський, визнаючи складність цього питання, давав таке визначення предмету педагогіки: “До широкого кола антропологічних наук належать: анатомія, фізіологія і патологія людини, психологія, логіка, фізіологія, географія, що вивчає землю як житло людини, і людину як жителя земної кулі; статистика, політична економія та
історія в широкому розумінні, куди ми відносимо історію релігії, цивілізації, філософських систем, літератур, мистецтв і, власне, виховання у вузькому розумінні цього слова. В усіх цих науках
викладаються, співвставляються і групуються факти і ті співвідношення фактів, у яких виявляються властивості предмета виховання, тобто людини
9. Процес
розвитку
особистості.
Поняття
«людина»,
«індивід»,
«особистість».
Людина – біосоціальна істота, якій притаманні членороздільна мова, свідомість, вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.) і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.
Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду – людина.
Представник людського роду – homo sapiens.
Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.
Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння
індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства.
Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.
Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.
Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством.
При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.
Розвиток особистості — це процес, в ході якого змінюються системні якості особистості людини, як результат його соціалізації та взаємодії з навколишнім соціальним середовищем. Зміни в даному випадку не є кількісними, а якісними. У кожної людини є передумови до розвитку, спочатку особистість розвивається через пізнання навколишньої дійсності, в дитячому віці. В першу чергу на це впливають дорослі. Тобто виховання — важлива складова розвитку особистості. Надалі на процес впливає діяльність людини та значущі для нього люди.
За сприятливих обставин особистість розвивається в три етапи:
- Адаптація. Людина знайомиться з діючими в середовищі цінностями й правилами, входить в соціальну групу й уподібнюється її учасникам.
- Індивідуалізація. У людини виникають суперечності між встановленими нормами та прагненням проявити власну індивідуальність. Тобто індивідуум не хоче "бути як всі", він прагне виділитися з маси. На даному етапі людина шукає способи проявити свою індивідуальність.
- Інтеграція. Людина хоче проявити свої індивідуальні якості й при цьому прагне, щоб вони були прийняті та схвалені іншими членами соціальної групи.
10. Чинники, що впливають на розвиток людини та їх характеристика
З розвитком біологічної науки, зокрема генетики, в середині XX ст. утвердилася генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції вважають, що на розвиток людини впливають як біологічні, так і соціальні чинники. Вплив біологічних чинників виявляється у передачі через генно-хромосомну систему (спадковість) певних задатків, які є потенційними для фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних
9. Процес
розвитку
особистості.
Поняття
«людина»,
«індивід»,
«особистість».
Людина – біосоціальна істота, якій притаманні членороздільна мова, свідомість, вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.) і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.
Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду – людина.
Представник людського роду – homo sapiens.
Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.
Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння
індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства.
Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.
Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.
Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством.
При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.
Розвиток особистості — це процес, в ході якого змінюються системні якості особистості людини, як результат його соціалізації та взаємодії з навколишнім соціальним середовищем. Зміни в даному випадку не є кількісними, а якісними. У кожної людини є передумови до розвитку, спочатку особистість розвивається через пізнання навколишньої дійсності, в дитячому віці. В першу чергу на це впливають дорослі. Тобто виховання — важлива складова розвитку особистості. Надалі на процес впливає діяльність людини та значущі для нього люди.
За сприятливих обставин особистість розвивається в три етапи:
- Адаптація. Людина знайомиться з діючими в середовищі цінностями й правилами, входить в соціальну групу й уподібнюється її учасникам.
- Індивідуалізація. У людини виникають суперечності між встановленими нормами та прагненням проявити власну індивідуальність. Тобто індивідуум не хоче "бути як всі", він прагне виділитися з маси. На даному етапі людина шукає способи проявити свою індивідуальність.
- Інтеграція. Людина хоче проявити свої індивідуальні якості й при цьому прагне, щоб вони були прийняті та схвалені іншими членами соціальної групи.
10. Чинники, що впливають на розвиток людини та їх характеристика
З розвитком біологічної науки, зокрема генетики, в середині XX ст. утвердилася генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції вважають, що на розвиток людини впливають як біологічні, так і соціальні чинники. Вплив біологічних чинників виявляється у передачі через генно-хромосомну систему (спадковість) певних задатків, які є потенційними для фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних
організмів передавати задатки своїм нащадкам. Крім біологічного успадкування на розвиток людини та її становлення як особистості значний вплив має соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всіх оточуючих (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості тощо). Поняття "соціальне успадкування" ввів у науковий обіг російський генетик академік М.П. Дубінін. Важливе місце у процесі розвитку і формування особистості посідає її безпосередня активна діяльність (ігрова, навчальна, трудова, художньо-естетична, спортивна та ін.). Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак, суттєвим чинником фізичного, психічного та соціального розвитку. Отже, розвиток — це не просто кількісні зміни успадкованих і закладених від народження ознак. Передусім він засвідчує якісні зміни в організмі та психіці під впливом навколишнього середовища. У процесі розвитку спадкове обумовлена організація людини реалізується лише у відповідному природному і соціальному середовищі під впливом різноманітних біологічних, соціальних і виховних чинників, найсуттєвішими серед яких є виховання і навчання, що спрямовують вплив біологічних і соціальних чинників розвитку.
11. Рушійні сили розвитку особистості.
Рушійними силами розвитку особистості є протиріччя, внутрішньо властиві цьому процесу.
Протиріччя - це зіткнулися в конфлікті протилежні початку.
Виділяють внутрішні і зовнішні, загальні та індивідуальні протиріччя.
Внутрішні суперечності виникають на грунті незгоди з собою і виражаються в індивідуальних спонукань людини. Наприклад, протиріччя між зростаючими вимогами людини до себе, свого організму і тим потенціалом, який людина має в своєму розпорядженні.
Зовнішні протиріччя стимулюються силами ззовні, відносинами людини з іншими людьми, суспільством, природою. Наприклад, протиріччя між вимогою, що пред'являються навчальним закладом, і бажанням учня.
Загальні (універсальні) протиріччя обумовлюють розвиток кожної людини і всіх людей. Наприклад, протиріччя між матеріальними і духовними потребами і реальними можливостями їх задоволення, що виникають в результаті впливу об'єктивних чинників.
Індивідуальні протиріччя характерні для окремо взятої людини.
Дозвіл протиріч відбувається через більш високі рівні діяльності. Коли потреба задовольняється, протиріччя знімається. В результаті людина переходить на вищий щабель свого розвитку. Але задоволена потреба породжує нову потребу, більш високого порядку. Одне протиріччя змінюється
іншим, і процес триває.
Вивчаючи розвиток людини, дослідники встановили ряд важливих залежностей, що виражають закономірні зв'язки між процесом розвитку і його результатами, з одного боку, і причинами, що впливають на них, - з іншого. До числа основних відносяться закономірності , що визначають, що розвиток людини:
• детерміновано внутрішніми і зовнішніми умовами;
• обумовлено мірою його власної активності, спрямованої на самовдосконалення, участь в діяльності
і спілкуванні;
• детерміновано типом провідної діяльності;
• залежить від змісту і мотивів діяльності, в якій він бере участь;
• обумовлений взаємодією багатьох чинників: спадковістю, середовищем (соціальної, біогенної, абіогенной), вихованням (великою кількістю видів спрямованого суспільства на формування особистості), власної практичної діяльністю людини. Ці фактори діють - не чергою, а разом - на складну структуру розвитку особистості.
12. Біологізаторські і соціологізаторські теорії розвитку особистості.
Біологізаторські теорії розвитку особистості
1. Теоретичні основи:
1) теорія еволюції Ж. Ламарка (1744-1829) і Ч. Дарвіна;
11. Рушійні сили розвитку особистості.
Рушійними силами розвитку особистості є протиріччя, внутрішньо властиві цьому процесу.
Протиріччя - це зіткнулися в конфлікті протилежні початку.
Виділяють внутрішні і зовнішні, загальні та індивідуальні протиріччя.
Внутрішні суперечності виникають на грунті незгоди з собою і виражаються в індивідуальних спонукань людини. Наприклад, протиріччя між зростаючими вимогами людини до себе, свого організму і тим потенціалом, який людина має в своєму розпорядженні.
Зовнішні протиріччя стимулюються силами ззовні, відносинами людини з іншими людьми, суспільством, природою. Наприклад, протиріччя між вимогою, що пред'являються навчальним закладом, і бажанням учня.
Загальні (універсальні) протиріччя обумовлюють розвиток кожної людини і всіх людей. Наприклад, протиріччя між матеріальними і духовними потребами і реальними можливостями їх задоволення, що виникають в результаті впливу об'єктивних чинників.
Індивідуальні протиріччя характерні для окремо взятої людини.
Дозвіл протиріч відбувається через більш високі рівні діяльності. Коли потреба задовольняється, протиріччя знімається. В результаті людина переходить на вищий щабель свого розвитку. Але задоволена потреба породжує нову потребу, більш високого порядку. Одне протиріччя змінюється
іншим, і процес триває.
Вивчаючи розвиток людини, дослідники встановили ряд важливих залежностей, що виражають закономірні зв'язки між процесом розвитку і його результатами, з одного боку, і причинами, що впливають на них, - з іншого. До числа основних відносяться закономірності , що визначають, що розвиток людини:
• детерміновано внутрішніми і зовнішніми умовами;
• обумовлено мірою його власної активності, спрямованої на самовдосконалення, участь в діяльності
і спілкуванні;
• детерміновано типом провідної діяльності;
• залежить від змісту і мотивів діяльності, в якій він бере участь;
• обумовлений взаємодією багатьох чинників: спадковістю, середовищем (соціальної, біогенної, абіогенной), вихованням (великою кількістю видів спрямованого суспільства на формування особистості), власної практичної діяльністю людини. Ці фактори діють - не чергою, а разом - на складну структуру розвитку особистості.
12. Біологізаторські і соціологізаторські теорії розвитку особистості.
Біологізаторські теорії розвитку особистості
1. Теоретичні основи:
1) теорія еволюції Ж. Ламарка (1744-1829) і Ч. Дарвіна;
2) біогенетичний закон Е. Геккеля (1834-1919) - Ф. Мюллера (1821-1897). Сформульований уперше в
1866 році Е. Геккелем (онтогенез є скороченим повторенням філогенезу) і стосувався ембріогенезу;
3) ідея спонтанності психічного розвитку (розвиток є незалежним від виховання).
2. Основні ідеї:
1) психічний розвиток людського індивіда є спадково зумовленим відтворенням основних етапів біологічного та історичного розвитку його предків; вирішальна роль у розвитку належить біологічному чиннику, особливо спадковості (пасивна реалізація генного коду);
2) "дозрівання" людини (організму) є першою детермінантою поведінки людини, а розвиток є здебільшого комплексом кількісних змін (визрівання);
3) між дитиною і суспільством існує біологічний зв'язок;
4) соціальне середовище і виховання тільки створюють умови для тієї "картини", яку дитина отримує в спадок (вони здатні її прискорити або загальмувати);
5) втручання в природу дитини є свавіллям (теорія "вільного виховання").
До таких концепцій відносяться: фрейдизм, натуралізм, волюнтаризм.
Соціологізаторські теорії розвитку особистості
1. Теоретичні основи:
1) розвиток дитини - це результат впливу навколишнього середовища як вирішального чинника в розвитку;
2) визначальною в розвитку є сенсорна сфера (Дж. Локк, 1632-1704), тому пріоритети в становленні особистості належать навчанню і вихованню (авторська система виховання джентльмена);
3) розвиток дитини - це асиміляція, засвоєння нею досвіду навколишнього світу, що визначає особливості її душевної діяльності.
2. Основні ідеї:
1) дитина - це чиста дошка (tabula rasa) (Дж. Локк);
2) "соціально-навчальна теорія": дитина розвивається, засвоюючи соціальні норми поведінки;
3) для вивчення людини достатньо проаналізувати структуру її середовища;
4) пасивне сприймання дитиною умов зовнішнього середовища.
До таких концепцій відносяться: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм.
Спільною ознакою біогенетичної та соціогенетичної концепцій є розгляд джерел і рушійних сил розвитку в поза психологічних факторах, тобто людина вивчалася як біосоціальна істота.
13. Вікові та індивідуальні особливості виховання і розвитку людини.
Характеристика основних періодів розвитку людини відповідно до
вікової періодизації Д.Б. Ельконіна.
Віковими особливостями називаються характерні для певного періоду життя анатомо-фізіологічні і психічні якості. Сутність вікових особливостей наочно розкривається на прикладі фізичного розвитку людини. Ріст, зростання ваги, поява молочних зубів, а потім зміна їх, статеве дозрівання та
інші біологічні процеси здійснюються в певні вікові періоди з незначними відхиленнями. Оскільки біологічний і духовний розвиток людини взаємопов'язані між собою, то з віком відповідні зміни відбуваються і в психічній сфері. Поступово здійснюється соціальне дозрівання, проявляється динаміка духовного розвитку особистості. Це й слугує природною основою для виділення послідовних етапів розвитку людини і складання вікової періодизації.
Е. Еріксон виділив 8 стадій у розвитку людини: немовля (з моменту народження до одного року), ранній вік ( 1 - 3 роки), дошкільний вік (3 - 6, 7 роки), ранній шкільний вік (7-12 років), юність (13 - 18 років), рання зрілість (третє десятиліття), середній вік (четверте і п'яте десятиліття життя), пізня зрілість (після шостого десятку років життя). Кожен вік або період розвитку людини характеризується наступними показниками (Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін): а) певною соціальною ситуацією розвитку або конкретною формою відносин, в які вступає людина з
іншими людьми в даний період; б) основним чи провідним видом діяльності; в) основними психічними новоутвореннями (від окремих психічних процесів до властивостей особистості).
Таблиця вікової періодизації за Д. Б. Ельконіним:
Епоха Вікові періоди
Соціальна
ситуація
Провідна
діяльність
Новоутворення
Ра нн
є ди ти нс тв о
Немовлячий вік: до 1 року (етап «довіри до світу»)
Повна залежність від батьків
Емоційне спілкування
Потреба у спілкуванні; емоційне пожвавлення; закладання структур мовленнєвої і предметної дії
Ранній вік: 1-3 роки
(етап
«самостійності»)
Співпраця дитини з дорослими в оволодінні побутовими предметами
Предметно- маніпуляційна діяльність
Система «Я»; прямоходіння; мова; наочно-дієве мислення
Д
ит ин ст во
Дошкільний вік: 3-7 років (етап «вибору та ініціативи»)
Освоєння соціальних ролей, взаємовідносин між людьми
Ігрова діяльність
Потреба у суспільно- значущий та суспільно-оцінюваній діяльності; супідрядність мотивів; засвоєння моральних норм
Молодший шкільний вік: 7-11 років (етап
«майстерності»)
Вступ до школи, освоєння знань, розвиток
інтелектуально- пізнавальної сфери особистості
Навчальна діяльність
Довільність психічних процесів; внутрішній план дій; рефлексія; самоконтроль
О
тр оц тв о
Підлітковий вік: 11-
15 років (етап
«егоідентичності»)
Освоєння норм відносин між людьми
Спілкування з ровесниками
(інтимно- особистісні відносини)
Почуття
«дорослості»; критичність мислення; потреба в самоствердженні; самооцінка; потреба в самоповазі
Ранній юнацький вік:
15-18 років (етап
«самовизначення»)
Освоєння фахових знань і умінь
Навчально- професійна діяльність
Світогляд; самовиховання; професійне та особистісне самовизначення
14. Педагогічний (освітній) процес як соціальне явище і предмет
професійної діяльності педагога.
Освіта як суспільне явище – складний і суперечливий соціально-історичний процес входження, включення підростаючих поколінь в життя суспільства; в побут, суспільно-виробничу діяльність, творчість, духовність; становлення їх людьми, розвиненими особистостями і індивідуальностями.
Його мета в тому, щоб пристосувати дитину до дійсності, зорієнтувати його в різноманітних життєвих умовах і ситуаціях, підготувати до трудової діяльності. Освіта як суспільне явище є цілеспрямована, організована систематична передача старшим і засвоєння підростаючим поколінням досвіду суспільних відносин, суспільної свідомості, культури продуктивної праці, знань про активне перетворення і охорони навколишнього середовища. Воно забезпечує спадкоємність поколінь, повноцінне функціонування суспільства і відповідний рівень розвитку особистості. У цьому полягає його об'єктивне призначення в суспільстві. Змістом освіти є основні форми суспільної свідомості, перш за все наука, мистецтво, право, мораль, культура, виробничий досвід і трудові навички.
Освіта носить культурно-історичний характер, будучи показником і характеристикою тієї чи іншої суспільно-економічної формації.
На певному етапі розвитку людства було накопичено такий обсяг досвіду, який неможливо було освоїти в ході природного існування. З цього моменту процес передачі соціального досвіду виділився і став цілеспрямованим. Здійснювався він у ході взаємодії старшого (навчає) з молодшим
(учнів). Ця взаємодія отримало назву «педагогічний процес».
У науковій літературі
1 2 3 4 5 6 7 8