1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: ПРОГРАМА ПАРТІЇ.docx
Розширення: docx
Розмір: 165кб.
Дата: 15.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Асканія-Нова.docx
ФРИКЦІЙНІ ПЕРЕДАЧІ (2).docx
Шановні клієнти.docx
безпека.docx
5569.docx
0-02-05-c4077bf2a87691e98728d26bf3f72ea687bcfadcea1a6fc32640ad84
Реферат, УС-412 ФККПІ, Зінчук М. С..docx
Білети.docx
Курсова_робота_Microsoft_Access_БД_Пенсійний_фонд.docx
SPPR_tema-2.pdf
258839.doc
Помилки в англійському буклеті.docx
реферат.docx
fpnvs01_01_2006(ukr).doc
Навчальний проект.doc
2. Система органів забезпечення правопорядку

Система органів, на які покладається забезпечення правопорядку на території держави, складається із кримінальної поліції та муніципальної міліції.

  • Кримінальна поліція є загальнодержавним автономним органом, який організаційно перебуває в структурі Міністерства внутрішніх справ. Основною функцією кримінальної поліції є оперативна і слідча діяльність стосовно виявлення, встановлення і переслідування осіб, які вчинили кримінально карані правопорушення, що законом визначені як злочини. Ця структура діє незалежно від органів місцевого самоврядування і підзвітна лише центральним органам державної влади.

  • Муніципальна міліція є органом, який забезпечує правопорядок в межах території, на яку поширюється юрисдикція відповідного місцевого самоврядування. Муніципальна міліція підпорядкована виконавчому органу місцевого самоврядування та підзвітна представницькому органу місцевого самоврядування. Її утримання здійснюється коштом місцевого бюджету. До складу муніципальної міліції увійдуть як постійно найняті службовці, так і добровольці (волонтери), які згодились епізодично виконувати функції охорони громадського порядку не на постійній основі. Повноваження і обов’язки у цих двох категорій представників муніципальної міліції під час здійснення охорони громадського порядку однакові. Керівник муніципальної міліції обирається населенням шляхом загальних виборів або призначається місцевим представницьким органом.

 Розділ 10.

РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Одна з основних причин сучасного кризового стану Української держави – це низька якість державного управління, неналежне урядування.

Кабінет Міністрів та міністерства неспроможні виробляти та впроваджувати реформи. Державна служба політизована та непрофесійна.

У відносинах з приватними особами (громадянами та бізнесом) досі домінує управлінсько-начальницький тип спілкування. Приватні особи є ресурсом для корупційного збагачення бюрократів і політиків.

Отже, Україна першочергово потребує системної реформи державного управління. Основними сферами при цьому реформуванні виступають:

  • відносини щодо надання адміністративних послуг;

  • інспекційна діяльність адміністративних органів;

  • правові стандарти відносин адміністративних органів з приватними особами, в тому числі інститут досудового оскарження рішень, дій та бездіяльності адміністративних органів;

  • організація діяльності Кабінету Міністрів та міністерств, особливо в частині формування політики;

  • повноваження та організація роботи служб, агентств, інспекцій;

  • статус регуляторів у сферах природних монополій та суміжних ринків;

  • справжня реформа системи державної служби.

При цьому реформа державного управління має відбуватися на засадах європейських стандартів, а також кращих світових практик.

1. Адміністративні послуги.

Із точки зору громадян, державний апарат має функціонувати для того, щоб своєчасно і комфортно надавати необхідні адміністративні послуги.

Для цього ми будемо:

  • системно впроваджувати у діяльність органів влади «сервісну» ідеологію, тобто ставлення до громадянина/платника податків як до роботодавця і клієнта – з повагою та позитивним налаштуванням. Комунікаційні навички – важливі вимоги для кожного чиновника;

  • максимально скорочувати загальну кількість адміністративних послуг. У всіх випадках, де можна відійти від державного втручання (дозволів тощо), потрібно це впроваджувати. Що менше адміністративних послуг, то краще. Першочергово потрібно скорочувати адміністративні послуги, які обтяжують бізнес, а також ті , що мають масовий характер, але мети можна досягти в інший спосіб. Зокрема, доцільно скасувати вимагання у громадян довідки про несудимість, дозволів на вчинення правочинів з майном неповнолітніх тощо;

  • спрощувати процедури надання конкретних адміністративних послуг (при цьому пріоритетно оптимізувати найпопулярніші необхідні адміністративні послуги). Зокрема, необхідно впроваджувати принципи: «єдиного офісу» (більшість популярних справ повинні вирішуватися в одному місці); «єдиного вікна» (особа подає мінімум документів, а збирання довідок і погоджень має здійснюватися органами влади без участі особи);  «мовчазної згоди» (коли ненадання відповіді у встановлений строк вважається позитивним рішенням на користь особи). Сфера, що обраховується десятками мільярдів гривень, потребує прозорості, раціональності та справедливості. З одного боку, необхідно обмежити рамками собівартості розмір плати (адміністративного збору) за окремі адміністративні послуги (зокрема, у паспортній сфері чи при реєстрації транспортних засобів), з іншого – раціоналізувати розміри адміністративних зборів, встановлених понад два десятки років тому (наприклад, 85 копійок за реєстрацію місця проживання чи реєстрацію шлюбу).

 2. Інспекційна діяльність держави

Інспекційна діяльність держави має бути зведена до мінімуму. Оскільки тотальна корупція не дозволяє досягти цілей на які спрямована інспекційна діяльність держави, то на даному етапі, допоки це дозволяє інтеграційний процес до ЄС, необхідно максимально відмовитися від різного роду перевірок та інспекційних заходів щодо бізнесу і громадян.

Виняткові сфери контролю мають бути вичерпно визначені законом. У всіх сферах, де це можливо, перейти до мінімізації людського фактору та до автоматизації процесів (контроль безпеки дорожнього руху, перевірка звітності тощо).

3. Адміністративна процедура та адміністративне оскарження

Окрему увагу необхідно приділити правовим стандартам відносин адміністративних органів з приватними особами, тобто так званій загальній адміністративній процедурі. Як це гарантується в країнах ЄС – кожній особі має бути забезпечено право на неупереджене вирішення її справи протягом розумного часу. Для цього на законодавчому рівні мають бути забезпечені:

  • право кожної особи бути вислуханою перед прийняттям рішення, що може негативно вплинути на її права та законні інтереси; а також право особи на доступ до усіх матеріалів справи, що її стосуються;

  • обов’язки адміністративних органів залучати зацікавлених осіб до провадження, мотивувати свої несприятливі рішення та повідомляти порядок їх оскарження.

Особлива увага має приділятися справам з великою кількістю учасників (зокрема, при наданні дозволів на будівництво). Замість бійок та інших конфліктів на будівельних майданчиках, має бути забезпечена прозора процедура участі всіх зацікавлених у прийнятті рішення осіб.

У контексті адміністративної процедури має розглядатися і реформа інституту адміністративного оскарження. Необхідно забезпечити розвиток досудових механізмів захисту прав громадян та суб’єктів господарювання для прискорення розгляду скарг, повернення довіри до адміністрації та заощадження ресурсів приватних осіб.

З цією метою необхідно, насамперед, забезпечити неупередженість органів з розгляду скарг в адміністративному порядку. Цьому може сприяти створення спеціальних колегіальних органів з розгляду скарг із залученням до їхнього складу представників громадськості. Така дебюрократизація дозволить подолати відомчу корпоративну солідарність, сприятиме вирішенню справ по справедливості, розвантажить судову систему.

4. Реформування органів виконавчої влади

Другим блоком у реформуванні державного управління, поряд з клієнтоорієнтованістю адміністративних органів, є зміна організації та порядку діяльності органів виконавчої влади центрального рівня.

4.1. Кабінет Міністрів

Найпершим завданням тут є реформування самого Кабінету Міністрів. При цьому головними завданнями є:

  • перетворення Уряду на центр вироблення і впровадження реформ в державі. Основна увага в його роботі має приділятися стратегічним рішенням, документам політики і законопроектам. Інші повноваження необхідно максимально деконцентрувати на нижчі рівні виконавчої влади або скасувати взагалі;

  • у ході реформи потрібно забезпечити єдність формування та роботи Уряду як команди. Для цього має бути запроваджений єдиний порядок призначення всіх членів Кабінету Міністрів, включно з міністрами оборони і закордонних справ. При цьому роль глави держави має поступово звужуватися до традиційної у парламентських республіках;

  • підвищення рівня колегіальності в роботі Уряду. Зважаючи на коаліційний характер в Уряді не повинно бути надмірного домінування прем’єр-міністра та міністрів, наближених до керівника Уряду. Думка всіх членів Уряду і їхні позиції повинні братися до уваги, а ініціативи усіх членів Уряду, які відповідають програмі діяльності Кабінету Міністрів, мають право на просування;

  • підвищення рівня прозорості у роботі Уряду. Всі проекти урядових рішень повинні завчасно оприлюднюватися на урядовому порталі. Дотримання регламенту Уряду повинне стати важливим правилом у його роботі, а ухвалення рішень «у невідкладних випадках» має стати дійсно винятковим і також обґрунтовуватися;

  • секретаріат Кабінету Міністрів повинен очолюватися професійним керівником зі статусом державного службовця та забезпечувати міжміністерську координацію, інституційну пам’ять, контроль за дотриманням процедур;

  • кількість «доручень» міністерствам з боку Уряду і його секретаріату повинна бути зведена до мінімуму. Це ж стосується й Адміністрації Президента.

4.2. Міністерства

Ключовою ланкою виконавчої влади для реформування є міністерства. Основними завданнями у реформі міністерств є:

  • чітке усвідомлення та впровадження правила, що головними завданнями міністерств є відповідальність за певні сфери державної політики. Тобто реформи, а не надання адміністративних послуг чи перевірки, – це призначення міністерств. Для виконання адміністративних функцій є органи місцевого самоврядування та служби, інспекції, агентства;

  • принципово необхідна зміна – робота міністерств має ґрунтуватися на основі «аналізу політики», що включає в себе моніторинг сектору відповідальності, виявлення можливих проблем, їхніх причин; оцінку і пріоритезацію проблем; вироблення варіантів рішень тощо . Тобто замість роботи в режимі «гасіння пожеж» і очікування на «доручення» потрібно перейти до системної і випереджальної діяльності. При цьому необхідно забезпечити належний обрахунок вартості владних ініціатив та фінансову забезпеченість ухвалених рішень;

  • процес вироблення рішень повинен передбачати участь зацікавлених осіб (груп) та належні публічні консультації. Участь та партнерство мають бути основними принципами для напрацювання і впровадження рішень влади. На етапах розробки проектів мають створюватися відкриті робочі групи. Замість акценту на негайній розробці проектів нормативних актів, спочатку потрібно зосередитися на аналізі та документах політики. Усі проекти рішень повинні завчасно оприлюднюватися. При розробці проектів рішень з особливо чутливих питань (соціального характеру тощо), для публічних консультацій повинні використовуватися проактивні форми, починаючи з адресного залучення профільних об’єднань громадян і закінчуючи повідомленням у ЗМІ про результати публічних консультацій;

  • у міністерствах повинні бути запроваджені посади державних секретарів – як вищих професійних державних службовців, що забезпечують наступництво та інституційну пам’ять, а також надання належних послуг міністру з боку апарату міністерства. За міністром має зберігатися функція визначення політики міністерства, і зовнішня комунікація. Державний секретар повинен забезпечувати сталість роботи міністерства та організовувати виконання завдань міністра. Стабільний апарат міністерств, що очолюється професійним державним службовцем, сприятиме більш ефективній роботі політиків-міністрів, особливо новопризначених;

  • департаменти міністерств повинні бути укрупнені й надалі утворюватися не з урахуванням чисельності персоналу, а цілісності напрямів державної політики. Це дозволить впорядкувати пріоритети в діяльності міністерств, а також підвищити прозорість їхньої роботи;

  • для наскрізного обслуговування роботи міністерств доцільно змінити підходи до утворення підрозділів організаційного, кадрового, юридичного та іншого забезпечення. Типові секретаріати можуть бути спільними для кількох міністерств та навіть інших центральних органів виконавчої влади;

  • міністерства, зокрема МВС та Мін’юст, не повинні мати власних територіальних органів. Оскільки основне призначення міністерств – це вироблення політики, то адміністративні функції мають виконуватися через відповідні служби, інспекції та агентства;

  • у системах міністерств з великими бюджетами та високими корупційними ризиками (як-от Міністерство інфраструктури чи МВС) розвивати підрозділи внутрішньої безпеки. При цьому має бути забезпечений належний рівень незалежності таких підрозділів, включно з кадровими, фінансовими та оперативно- слідчими повноваженнями.

Абсолютна більшість наших міністерств за 20 років так і не стали міністерствами демократичної держави, продовжуючи ще радянську практику розподілу ресурсів у ручному режимі, вирішення міністрами адміністративних питань. Спроби їх реформувати і навчити аналізу політики з метою забезпечення реформ і розвитку у сферах їхньої відповідальності не мали успіху. Тому краще їх перезаснувати, ніж реформувати. Оскільки без належного функціонування міністерств неможливо реалізувати жодної реформи.

Необхідне узгодження місії кожного міністерства, структури його апарату та складу його системи, підготовка зелених і білих книг та проектів стратегій розвитку відповідних сфер, конкурсний відбір працівників до апарату міністерств. При цьому доцільно починати з мінімальної чисельності службовців, але зразу забезпечувати їм належний рівень зарплати.

Доцільно передбачити існування 14 міністерств (це практично мінімальний набір, його обґрунтування потребує додаткових пояснень щодо місії кожного міністерства, розподілу повноважень та організації взаємодії між ними):

  • Міністерство юстиції,

  • Міністерство внутрішніх справ і адміністрації,

  • Міністерство місцевого та регіонального розвитку,

  • Міністерство освіти і науки,

  • Міністерство фінансів,

  • Міністерство економіки,

  • Міністерство промисловості і торгівлі,

  • Міністерство сільського господарства,

  • Міністерство соціальної політики,

  • Міністерство екології та охорони здоров’я,

  • Міністерство транспорту і зв’язку,

  • Міністерство закордонних справ,

  • Міністерство оборони,

  • Міністерство культури, туризму та спорту.

Наступним кроком має бути реорганізація системи центральних органів виконавчої влади в систему урядових органів з повним розмежуванням у їхній компетенції надання адміністративних послуг (при цьому слід мати на увазі, що абсолютна більшість адміністративних послуг має надаватися органами місцевого самоврядування), здійснення інспекційних повноважень і управління об’єктами державної власності та віднесення їх до сфер відповідальності міністерств.

Крім міністерств та урядових органів мають функціонувати ще 10-15 конституційних органів (правовою підставою для їх утворення чи реорганізації мають служити перехідні положення нової конституції):

  • Служба безпеки України,

  • Уповноважений з прав людини,

  • Рахункова палата,

  • Центральна виборча комісія,

  • Вища рада юстиції з кваліфікаційною та дисциплінарною комісіями,

  • Вища рада державної служби,

  • Національний банк,

  • Фонд державного майна і ресурсів,

  • Антимонопольний комітет,

  • Національні комісії (регулятори) у сфері природних монополій,

  • Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

 4.3. Інші центральні органи виконавчої влади

Власне «інші центральні органи виконавчої влади» (далі – інші ЦОВВ), складають адміністративну серцевину системи державного управління. Необхідними змінами у цій сфері є:

  • забезпечення правила, що інші ЦОВВ повинні бути виключені з політичного процесу (розробки законодавства і супроводу проектів в Уряді та парламенті). Діяльність цих органів має бути зосереджена виключно на виконанні чинного законодавства;

  • кожен ЦОВВ (служба, інспекція, агентство) повинен перебувати у сфері спрямування та координації окремих міністрів. Необхідно подолати існуючу практику спрямування інших ЦОВВ Кабінетом Міністрів як колегіальним органом, адже це веде до втрати підзвітності та підконтрольності таких ЦОВВ;

  • кількість ЦОВВ має вторинне значення, порівняно з неконфліктністю функцій в межах одного ЦОВВ. При цьому максимум повноважень з надання адміністративних послуг (особливо базового рівня) потрібно передавати органам місцевого самоврядування. Можливим варіантом є модель, коли служба або агентство є утримувачем певних державних реєстрів, здійснює допуск до них, а також виконує функції інстанції з розгляду скарг в адміністративному порядку. Натомість безпосереднє спілкування зі споживачами послуг здійснюється органами місцевого самоврядування та/або іншими провайдерами послуг. Також потрібно заохочувати розвиток вільних професій (медичних, юридичних тощо) та професійне самоврядування у цих сферах замість регулювання з боку ЦОВВ;

  • сприяти достатній автономізації роботи ЦОВВ. Рівень втручання Уряду, міністрів та інших суб’єктів має бути обмежений і повинен стосуватися лише випадків порушення закону або низької ефективності роботи ЦОВВ. Серед варіантів досягнення цієї мети має розглядатися і питання перенесення центральних апаратів інших ЦОВВ за межі столиці, наприклад, в обласні центри у межах 200-300 кілометрів від Києва. Це зменшить оперативне втручання у роботу таких органів, а також розвантажить судові органи у столиці.

 
1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас