4. Маса і зріст при народженні
Маса тіла при народженні – маса тіла новонародженого при першому зважуванні.
Мала маса тіла при народженні – маса тіла новонародженого менше 2500 г (до і включаючи 2499 г).
Дуже мала маса тіла при народженні – маса тіла новонародженого менше 1500 г (до і включаючи 1499 г).
Надзвичайно мала маса тіла при народженні – маса тіла новонародженого менше 1000 г (500-999 г).
Зріст новонародженого – довжина тіла новонародженого в сантиметрах від маківки до п’ят, яка визначається при витягнутому його положенні упродовж перших двох годин життя.
5. Зрілість новонародженого
Зрілий новонароджений – новонароджений, який має зріст 47 см і більше та/або масу 2500 г і більше. Додаткові ознаки зрілості новонародженого: розвинений підшкірний жировий шар; рожево-білий колір шкіри; пушок, збережений лише на плечовому поясі, верхніх відділах спини та плечах; складки, що займають усю підошву, досягають п’яти; яєчка, що розташовані нижче лінії зрощення; мошонка повністю вкрита складками; великі статеві губи прикривають клітор і малі статеві губи; вушні раковини розправлені і мають гострі краї; тканина молочної залози 5 мм і більше; нігті ледь виступають на кінчиках пальців; очі відкриті; місце відходження пуповини розташоване посередині між лоном та мечоподібним відростком або дещо нижче; фізіологічні рефлекси; розвинені рефлекси смоктання та ковтання; наявна реакція на світло; активні рухи кінцівок; голосний крик.
Незрілий новонароджений – новонароджений, який має зріст менше 47см та/або масу менше 2500 г. Додаткові ознаки незрілості новонародженого: морфофункціональна невідповідність органів і систем встановленому гестаційному віку.
Стан зрілості чи незрілості новонародженого визначається у кожному випадку спільно лікарями педіатром-неонатологом та акушером-гінекологом пологового будинку (відділення), який приймав пологи, і документується в карті розвитку новонародженого та в історії пологів.
Основні критерії зрілості (див. п.5.1) відносяться лише до новонароджених від одноплідних пологів. Зріст і маса зрілих новонароджених від багатоплідних пологів можуть бути менше 47см і 2500 г відповідно.
Зрілість однояйцевих новонароджених визначається за ознаками більш розвиненої дитини.
Зрілість різнояйцевих новонароджених, враховуючи можливість різних термінів запліднення, визначається за масою, довжиною і додатковими ознаками кожної дитини окремо.
Критерії перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості
1. Критерії перинатального періоду:
– початок – повні 154 доби від першого дня останнього нормального менструального циклу;
– кінець – 168 годин життя.
2. Таким, що народився живим, є новонароджений, у якого наявна хоча б одна з таких ознак:
– дихання;
– серцебиття;
– пульсація судин пуповини;
– рухи скелетних м’язів.
Таким, що народився мертвим, є новонароджений, у якого немає жодної з ознак життя, а саме:
– дихання;
– серцебиття;
– пульсації судин пуповини;
– рухів скелетних м’язів.
Порядок реєстрації живонароджених і мертвонароджених
Порядок реєстрації живонароджених та мертвонароджених (далі – Порядок) є обов’язковим для усіх закладів охорони здоров’я на території України незалежно від форми власності та підпорядкування.
1. При надходженні вагітної до пологового будинку (відділення) з повного 22- го тижня вагітності відомості про жінку записуються у «Журнал обліку прийому вагітних, роділь і породіль» (ф.№ 002/о).
У випадках переривання вагітності, починаючи з повного 22-го тижня, заповнюється первинна облікова документація, а саме: «Історія пологів» (ф. № 096/о), «Журнал запису пологів у стаціонарі» (ф. № 010/о); на дітей, що народились (живими і мертвими) – «Карта розвитку новонародженого» (ф. № 097/о) та «Журнал обліку новонароджених у відділенні (палаті)» (ф. № 102/о).
Усі народжені живими при вагітності менш ніж 22 тижні підлягають виходжуванню, на них заповнюється «Карта розвитку новонародженого» (ф. № 097/о) і здійснюється запис в окремому «Журналі обліку новонароджених у відділенні (палаті)» (ф. №102/о). Якщо вони прожили понад 7 повних діб (168 годин після народження), відомості про них вносяться у загальний «Журнал обліку новонароджених у відділенні (палаті)» як про живонароджених, які народились при передчасних пологах.
На кожний випадок народження живої дитини, яка народилась у терміні вагітності 22 тижні вагітності та більше, заповнюється «Медичне свідоцтво про народження» (ф. №103/о).
У разі народження дитини поза закладом охорони здоров’я «Медичне свідоцтво про народження дитини» не заповнюється, а видається «Медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу» (ф. №103-1/о). Цей документ видає територіальний педіатричний заклад охорони здоров’я, до якого звернулися з живою новонародженою дитиною, яка народилась поза лікувальним закладом без надання медичної допомоги.
Трупи мертвонароджених або померлих протягом перших 168 годин життя плодів, які народилися при терміні вагітності між 20 та 22 тижнем, підлягають антропометрії, результати якої заносяться до «Карти розвитку новонародженого». За необхідності проводять патологоанатомічний розтин їх, результати якого у вигляді другого примірника «Протоколу патологоанатомічного дослідження трупа плода, мертвонародженого, новонародженого, дитини першого року життя» (ф. № 013-2/о) підклеюються до первинної облікової документації матері / дитини («Карта розвитку новонародженого»).
Трупи мертвонароджених або померлих новонароджених протягом перших 168 годин, які народились при терміні вагітності 22 тижні та більше незалежно від маси тіла, підлягають обов’язковому патологоанатомічному розтину. Примірник «Протоколу патологоанатомічного дослідження трупа плода, мертвонародженого, новонародженого, дитини першого року життя» (ф. № 013-2/о), підклеюється до первинної документації дитини «Карта розвитку новонародженого».
Примірник «Протоколу патологоанатомічного дослідження посліду» (ф. № 013-1/о) у вище зазначених випадках вноситься до «Історії пологів» (ф. № 096/о).
На кожний випадок смерті в перинатальному періоді в порядку, встановленому МОЗ, заповнюється «Лікарське свідоцтво про перинатальну смерть» (ф. № 106-2/о). У разі смерті новонародженого в перші 168 годин життя заповнюється «Медичне свідоцтво про народження» (ф. № 103/о). Зазначені первинні облікові документи реєструються у «Журналі обліку випадків перинатальної смерті» (ф. № 153/о).
2. Реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану підлягають:
1) народжені живими або мертвими з масою тіла 500 г і більше (або якщо маса тіла при народженні невідома, з довжиною тіла 25см і більше, або при терміні вагітності 22 тижні і більше);
2) народжені живими або мертвими з масою тіла менше 500 г при багатоплідних пологах, якщо термін вагітності становить 22 тижні і більше;
3) плоди, що народилися живими до 22-го тижня вагітності (тобто зростом менше ніж 25 см і масою тіла менше ніж 500 г) та прожили понад 7 повних діб (168 годин після народження) як живонароджені при передчасних пологах.
Реєстрація в органах реєстрації актів цивільного стану випадків смерті в перинатальному періоді здійснюється тими закладами охорони здоров’я, у яких відбувся випадок мертвонародження або смерті новонародженого, згідно з вимогами діючих нормативно-правових актів. У разі смерті новонародженого здійснюється також реєстрація народження цієї дитини.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Нозологія – вчення про захворювання, яке включає етіологію, пато- і морфогенез, синдромологію, номенклатуру, класифікацію, принципи лікування і профілактики захворювань, їх патоморфоз і статистику.
Захворювання – життя, змінене у своєму розвитку внаслідок пошкодження структури і функцій організму під впливом зовнішніх та/або внутрішніх факторів, яке проявляється якісно новими формами, котрі характеризуються зниженням процесів пристосування до навколишнього середовища та обмеженням свободи життєдіяльності організму.
Номенклатура – перелік (каталог) загальноприйнятих найменувань хвороб і патологічних станів, використовуваних у практичній медицині.
Класифікація – певна система розподілу та об’єднання хвороб і патологічних станів в окремі групи і класи відповідно до загальноприйнятих критеріїв.
Етіологія (розділ нозології) – вчення про причини виникнення і розвитку хвороби.
Патогенез (розділ нозології) – механізми виникнення, розвитку хвороби і її наслідків.
Морфогенез – структурна основа патогенезу, морфологічні зміни на різних стадіях розвитку хвороби.
Патоморфоз – стійка зміна типового перебігу хвороби, спричинена впливом різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників. Може бути природнім (спонтанним) й індукованим.
Саногенез – механізми одужання, комплекс компенсаційно-пристосувальних механізмів, що активізуються впродовж хвороби і скеровані на відновлення порушеної саморегуляції организму.
Танатологія – наука про смерть, вивчає стан організму в кінцевій стадії патологічного процесу, динаміку і механізми вмирання, безпосередні причини смерті, клінічні, біохімічні й морфологічні прояви поступового припинення життєдіяльності організму.
Танатогенез – механізми смерті; послідовність структурно-функціональних порушень, спричинених взаємодією організму з пошкоджувальними чинниками, що призводить до смерті (динаміка клінічних, біохімічних і морфологічних змін впродовж процесу вмирання).
Основні варіанти танатогенезу:
– мозковий: крововиливи в ділянці вегетативних ядер ствола, на межі довгастого мозку й моста; ознаки дислокації мозку (странгуляційні борозни на мигдаликах мозочка); виражений набряк і набрякання мозку зі значним порушенням відтоку ліквора; поширені незворотні зміни нейронів ретикулярної формації ствола мозку: каріоліз, цитоліз, рідше зморщування клітин з каріопікнозом;
– серцевий: в’ялість міокарда; розширення порожнин серця; розповссюджені (не менше 1/2 зрізу) мікроскопічні зміни (фрагментація та хвилеподібна деформація кардіоміоцитів – морфологічні еквіваленти фібриляції шлуночків серця); міогена дилатація камер серця з вакуольною дистрофією, цитолізом і розповсюдженою релаксацією клітин – прояв асистолії).
У випадку кардіогенного шоку (морфологічно – великий трансмуральний інфаркт): міогенна дилатація серця, рідкий стан крові, множинні дрібні крововиливи у різних органах, набряк легень, повнокров’я мозку, серця, легень і пірамід нирок, малокров’я селезінки і кори нирок, мускатна печінка. Патогістологічно інколи виявляється легеневий дистрес-синдром та ДВЗ-синдром.
Гемотампонада перикарду за звичай призводить до смерті при наявності 300-400 мл крові у серцевій сорочці (зрідка смерть може виникнути й при 200 мл). Патогістологічно найважливіші негативні ознаки – відсутність набряку мозку і легень, тяжких змін нейронів, гострих пошкоджень кардіоміоцитів.
– легеневий (недостатність дихання): двосторонній пневмоторакс із субтотальним/ тотальним ателектазом легень; тотальний бронхоспазм і тотальна обструкція бронхів корками зі слизу (астматичний статус).
Комбіновані варіанти легеневого танатогенезу:
– при тромбоемболії легеневої артерії провідну роль має неспроможність правого шлуночка серця;
– при набряку легень серцевого генезу – порушення газообміну в легенях, вторинному щодо декомпенсації серцевої функції;
– при пневмонії (крім недостатності дихання) – інтоксикація, що спричинює набряк мозку й параліч дихального центру.
Набряк легень неминуче закінчується смертю при заповнені трансудатом не менше 2/3 від усієї кількості альвеол. Таку ж площу мають займати інтерстиціальна пневмонія з потовщенням міжальвеолярних перетинок, структурно недозрілі ділянки легень у новонароджених та блокада газообміну гіаліновими мембранами.
Тромбоемболія є смертельною при обтурації ствола легеневої артерії, її головних гілок або не менше 1/3 сегментарних гілок. В інших випадках смерть може настати від інфарктної пневмонії або від причини, не пов’язаної з тромбоемболією.
Пневмонія будь-якої етіології призводить до смерті від недостаточності дихання при трьохчастковому, субтотальному чи тотальному ураженні.
Менші осередки, так як і одно-/двочасткова крупозна пневмонія, спричинюють смерть переважно внаслідок інтоксикації.
– печінковий (печінкова кома): некроз не менше 2/3 паренхіми;
– нирковий (ниркова недостатність): загибель не менше 9/10 клубочків або 2/3 клітин проксимальних канальців.
Різноманітні термінальні стани при нирковій недостатності – набряк легень і мозку, порушення серцевого ритму й уремічна пневмонія в різних пропорціях. Однак, варіант танатогенезу вважаєтться нирковим, оскільки саме їх ураження визначає вихід.
– коагулопатичний: клінічно діагностований (коагулограма в динаміці), морфологічно підтверджений ДВЗ-синдром (множинні крововиливи різної локалізації без повнокров’я внутрішніх органів; патогістологічно – фібринові та/або гіалінові тромби в судинах мікроциркуляторного русла не менше ніж у трьох органах, найчастіше у мозку (множинні), печінці, легенях.
– епінефральний: руйнація не менше 2/3 одного органу при повній деструкції другого, з мозковою речовиною включно.
Провідною ланкою механізму вмирання може стати недостатня/надмірна функція будь-якого ендокринного органу (крім статевих залоз). При поєднанні декількох уражень танатогенез є комбінованим.
У випадках конкуруючих основних ушкоджень і хвороб встановлення танатогенезу необхідно для виявлення пошкоджувального чинника з найважнішого щодо летального виходу.
При наявній серйозній супутній патології (ішемічна хвороба серця, атеросклероз судин мозку тощо) смерть настає при меншому обсязі уражень будь-яких життєво важливих органів.
Все перелічене стосується гострих патологічних процесів.
При хронічних ураженнях процес прогресує повільно, що уможливлює підключення усіх компенсаційно-пристосувальних механізмів, тому смерть настає при влученні з функціонування більшого об’єму паренхіми (при туберкульозі легень смерть не завжди настає навіть при субтотальному ураженні, а при пухлинах печінки життя может тривати при збереженні лише 1/6 органу).
Абсолютно несумісні з життям зміни життєво важливих внутрішніх органів (патогістологічні):
– поширений набряк легень;
– дифузна фрагментація кардіоміоцитів;
– загибель більшості нейронів ретикулярної формації та вегетативних ядер стовбура головного мозку, його деструктивний набряк;
– розповсюджений тромбоз судин мікроциркуляторного русла;
– масивні некрози печінки, нирок й ендокриних залоз.
Типи вмирання (смерті) за часом розвитку:
– раптова смерть (вмирання впродовж 10-20 хв.);
– гостра смерть (вмирання триває до 48 год.);
– хронічне вмирання (впродовж декількох днів, місяців і навіть років).
Стадії термінального періоду (етапи відносно уповільненого вмирання), характеристика:
– передагональний стан (поступове зниження артеріального тиску, пригнічення свідомості та електричної активності мозку, тахікардія, що змінюється брадикардією, порушення стовбурових рефлексів);
– термінальна пауза – (тимчасова затримка дихання, брадикардія, періодична асистолія);
– агонія – останній етап вмирання (можлива раптова активація бульбарних центрів при повному виключенні вищих відділів головного мозку; невпорядкована діяльність вегетативних центрів з тимчасовим підйомом артеріального тиску, відновленням синусового ритму, посиленням дихальних рефлексів в результаті спастичних скорочень соматичних м’язів);
– клінічна смерть – зворотній стан, триває декілька (3-4) хвилин після припинення кровообігу та дихання (життєдіяльність окремих клітин підтримується шляхом анаеробного гліколізу, існує принципова можливість відновлення життєвих функцій);
– біологічна смерть – незворотній стан організму (відновлення життєдіяльності неможливе).
Діагноз – короткий медичний висновок про стан здоров’я, наявне захворювання/травму (вид, група, форма, стадія, активність, ускладнення) або причини смерті особи, сформульований термінами відповідно до загальноприйнятих класифікацій і номенклатури.
Види діагнозів:
– клінічний (при госпіталізації; у ході лікування; остаточний)
– патологоанатомічний (попередній, остаточний).
Основний принцип конструкції діагнозу – нозологічний, що включає етіологічний, патогенетичний, морфологічний та функціональний компоненти діагнозу.
Патологоанатомічний діагноз – підсумок діагностичного процесу, встановлюється на основі виявлених морфологічних змін.
Зміст діагнозу залежить від етапу медичної допомоги.
Види діагнозів та їх зміст
| Вид діагнозу | Зміст діагнозу – офіційний висновок про: | Відповідальний фахівець | |
| Клінічний | комісійний | працездатність | Лікар – член лікарської комісії |
| при госпіталізації | хворобу, яка потребує невідкладної медичної допомоги | Лікар приймального відділення | |
| на етапах лікування | хворобу, яка є найбільшою загрозою працездатності або життю | Лікар-куратор | |
| остаточний | хворобу, яка за об’єктивними (інструментальними, лабораторними) даними найімовірніше спричинила смерть | ||
| Патолого-анатомічний | попередній | хворобу, яка за об’єктивними клініко-лабораторними й аутопсійними даними спричинила смерть | Лікар-патологоанатом |
| остаточний | хворобу, яка за об’єктивними клініко-лабораторними, аутопсійними, некропсійними даними та даними необхідних додаткових досліджень аутопсійного матеріалу спричинила смерть | ||
Структура діагнозу
Просте
Основне захворювання
Конкуруючі хвороби
Комбіноване
Поєднані хвороби
Діагноз
Фонові хвороби
Головне
(безпосередня причина смерті)
Ускладнення основного захворювання
Другорядні
Супутні захворювання
1. Основне захворювання (основна причина смерті) – визначена за міжнародною класифікацією нозологічна форма1/нозологічні форми, яка(і) сама(і) по собі або через ряд ускладнень призводить(ять) до функціональних розладів, що зумовлюють клініку хвороби і є причиною смерті.
1 нозологічна форма – сукупність клінічних, параклінічних, морфологічних діагностичних ознак, які дозволяють ідентифікувати хворобу (отруєння, травму, патологічний стан) для її відповідного лікування та статистичного опису.
Основне захворювання може бути одним (простим),або множинним (комбінованим).
Варіанти комбінованого основного захворювання:
–
Хвороба А
Хвороба Б
конкуруючі захворювання – дві однаково тяжкі хвороби, кожна з яких могла призвести до смерті (ІХС: інфаркт міокарда + рак легень);
=
Смертельне ускладнення хвороби А
Смертельне ускладнення хвороби Б
=
– поєднані захворювання – наявність декількох несмертельних (по одинці) хвороб, які у поєднанні спричинюють одне загальне (смертельне) ускладнення – «поліпатії» (ГХ + перелом «хірургічної шийки» стегна, що ускладнився бронхопневмонією, яка стала безпосередньою причиною смерті);
Хвороба А
Хвороба Б
Хвороба В
+ +
Загальне смертельне ускладнення
– фонові хвороби – приєднані до першої (смертельної) хвороби інші (фонові), які зумовлюють особливу тяжкість перебігу першої та сприяють виникненню смертельних ускладнень (атеросклероз коронарних судин при інфаркті міокарда, цукровий діабет при септикопіемії).
Хвороба А
Хвороба Б
Смертельне ускладнення хвороби А
> 2. Ускладнення (головне, другорядні) – патологічні процеси та стани, патогенетично поєднані з основним захворюванням (або з лікарськими маніпуляціями), що не є його проявами2.
2 – прояви хвороби – симптоми (морфологічні прояви), які постійно зустрічаються при певній нозології;
Головне (смертельне) ускладнення є безпосередньою причиною смерті.
3. Супутнє захворювання – захворювання, етіологічно та патогенетично не пов’язане з основним і його ускладненнями, не вплинуло на їх розвиток і не сприяло смерті. Воно не має ускладнень.
«Друга» («інша») хвороба – нове захворювання, що виникає на тлі перенесеного раніше і зумовлене його тяжкими наслідками, які стають причиною нової недуги (наприклад, спайкова хвороба після перенесеного оперативного втручання, ускладненого перитонітом).
Основні схеми структури клінічного і патологоанатомічного діагнозів (Г.Г.Автанділов,1982)
| Монокаузальний діагноз | Бікаузальний діагноз | Мультикаузальний діагноз |
| 1. Основне захворювання (основна причина смерті | 1. Комбіноване основне захворювання: а) дві конкуруючі хвороби; б) дві поєднані хвороби; в) основна і фонова(і) хвороби | 1. Поліпатії: а) етіологічно і патогенетично пов’язані декілька хвороб та станів (сімейство хвороб); б) випадкові поєднання декількох хвороб (асоціація хвороб) |
| 2. Ускладнення (включно зі смертельним – безпосередньою причиною смерті) | 2. Ускладнення (включно зі смертельним – безпосередньою причиною смерті) | 2. Ускладнення (включно зі смертельним – безпосередньою причиною смерті) |
| 3. Супутні захворювання | 3. Супутні захворювання | 3. Супутні захворювання |
Ятрогенія (за визначенням ВООЗ) – це будь-який небажаний або несприятливий наслідок профілактичних, діагностичних, терапевтичних втручань або процедур, які спричинили порушення функцій організму, обмеження звичної діяльності, інвалідність або смерть.
Категорії ятрогеній
1. Ятрогенії, що впливають на танатологічний процес:
а) зумовлені неадекватними, помилковими або неправильними медичними заходами, які стали безпосередньою причиною летального наслідку;
б) спричинені медичними діями, проведеними за обгрунтованими показаннями та виконаними правильно.
2. Ятрогенії, що не впливають на танатологічний процес (не мають патогенетичного зв’язку з основним захворюванням або його ускладненнями).
Різновиди ятрогеній (несприятливих наслідків лікувальних і діагностичних дій) – еквіваленти основного захворювання:
– ускладнення діагностичних процедур (технічні помилки, зайві діагностичні процедури і маніпуляції) та профілактичних заходів (використання вакцин і сироваток, порушення епідеміологічного режиму як причина виникнення інфекційного захворювання);
– ускладнення в процесі лікування (побічна дія лікарських препаратів, їх індивідуальна непереносимість, неправильне призначення, неправильний вибір лікувальної тактики та хірургічних методів, передозування анестетиків, технічні огріхи проведення анестезії та оперативних втручань, наслідки радіаційного опромінення, хіміо- або гормональної терапії);
– віддалені наслідки оперативних втручань «друга (інша) хвороба»;
– ускладнення при проведенні реанімаціних заходів та інтенсивної терапії (травматичні/ нетравматичні наслідки, захворювання оживленого організму);
– наслідки недотримання принципів деонтології (зміни психіки хворого);
– наслідки дефектів організації медичної допомоги, обслуговування хворих (бездіяльності, зокрема).
Реанімаційна патологія
1. Травматичні ускладнення реанімації:
а) серцевої:
при відкритому/закритому масажах серця;
при пункції серця та катетеризації великих вен;
травматичний синдром Малорі-Вейса при закритому масажі серця;
б) легеневої:
внаслідок інтубації трахеї;
при трахеостомії;
при штучній вентиляції легень.
ІІ. Нетравматичні ускладнення реанімації:
патологія трансфузійної терапії (гостре розширення серця, повітряна емболія, тромбози та емболії, посттрансфузійний шок, цитратна інтоксикація, пірогенні реакції, синдром масивних трансфузій, патологія гемодилюції);
патологія методів детоксикації організму (промивання шлунка, кишечний діаліз, гемодіаліз “штучна нирка”, перитонеальний діаліз, йонообмінні смоли, активоване вугілля, штучний кровообіг);
патологія гіпербаричної оксигенації;
осмотичний нефроз;
сепсис внаслідок катетеризації вен;
ускладнення ендоартеріальних маніпуляцій.
ІІІ. Хвороби оживленого організму
– постаноксичні енцефалопатія та ендокринопатія;
– печінково-нирковий синдром;
– кардіо-пульмональний синдром та інш..
Завдання лікаря-патологоанатома – встановлення факту ятрогенії (без його правової оцінки).
Причини смерті при захворюванні
Основна
Ідентична основному захворюванню,
його еквіваленту «друга хвороба» тощо
Причина смерті
Ідентична головному ускладненню
основного захворювання
Безпосередня
КЛІНІКО-ПАТОЛОГОАНАТОМІЧНИЙ АНАЛІЗ
Проводиться з метою оцінки якості наданої медичної допомоги в кожному конкретному випадку захворювання.
Порівняння остаточного клінічного та патологоанатомічного діагнозів – важлива частина клініко-патологоанатомічного аналізу.
Помилки при встановленні діагнозу
Лікарські помилки – помилки лікаря при виконанні професійних обов’язків внаслідок хибного уявлення про патологічний процес або захворювання, які не містять складу злочину або недобросовісного відношення.
Класифікація лікарських помилок
1. За характером діяльності лікаря:
– тактичні – неправильна організація лікувального процесу;
– технічні – неправильне оформлення медичної документації.
2. За періодом надання медичної допомоги:
– діагностичні;
– лікувальні;
– з профілактики.
3. За причинами «загального плану» (конкретними обставинами):
– об’єктивні (не свідчать про погану роботу лікаря):
а) складність діагностики: короткостроковість (до 3 діб) перебування хворого в клініці, тяжкість стану, особливості хвороби;
б) недоліки в системі охорони здоров’я (підвищення кваліфікації лікарів, система атестації);
– суб’єктивні – характерологічні особливості лікаря (відсутність достатнього досвіду та кваліфікації, вузька спеціалізація).
«Збіг» та «розбіжність» клінічного і патологоанатомічного діагнозів
Поняття «збіг» та «розбіжність» клінічного і патологоанатомічного діагнозів використовуються лише щодо «основного захворювання».
При порівнянні діагнозів враховується лише той остаточний клінічний діагноз, який написаний останнім на лицевій стороні історії хвороби. При відсутності дати встановлення клінічного діагнозу вважають, що він визначений із запізненням (на визначення відводиться три дні).
«Збіг» діагнозів – їх відповідність щодо основного захворювання за кількістю та нозологією. Порядок перерахування хвороб чи їх співвідношення (конкуруючі, поєднані, фонові) при порівнянні діагнозів не беруть до уваги.
При комбінованому основному захворюванні недіагностованість будь-якої з конкуруючих, поєднаних або фонових хвороб, як і їх клінічна гіпердіагностика вважаються розбіжністю діагнозів
«Розбіжність» діагнозів – розбіжність за абиякою нозологічною формою щодо основного захворювання (монокаузального чи комбінованого) відносно:
– суті та наявності (гіпер-, гіподіагностика);
– локалізації (навіть у межах одного органа);
– етіології або характера патологічного процесу;
– помилкової трактовки основного захворювання як поєднаного;
– нерозпізнання однієї з хвороб комбінованого основного захворювання чи поліпатії.
Категорії розбіжностей діагнозів:
Основне захворювання не розпізнане на догоспитальному етапі, а у клініці діагностувати його було неможливо через об’єктивні труднощі: короткотерміновість перебування (< 24 годин), неможливість обстеження (тяжкий стан, відсутність необхідного устаткування тощо).
І КАТЕГОРІЯ
Захворювання не діагностоване внаслідок недоліків обстеження у даному закладі, однак неправильний діагноз не вплинув на вихід хвороби (інкурабільний стан при госпіталізації).
ІІ КАТЕГОРІЯ
Неправильна діагностика хвороби (за наявних умов правильної) зумовила помилкову лікарську тактику, що мало провідне значення у летальному виході (наприклад, недотримання режиму при недіагностованому інфаркті міокарда).
ІІІ КАТЕГОРІЯ
1 2 3 4 5 6 7