Ім'я файлу: Середа, Кисличенко_Спеціальна педагогіка з основами спеціальної
Розширення: pdf
Розмір: 3178кб.
Дата: 29.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
Схема екологічної стежини.pdf
1.3 Діти з особливими освітніми потребами. Розширення: pdf
Розмір: 3178кб.
Дата: 29.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
Схема екологічної стежини.pdf
Види порушень психофізичного розвитку
Об’єктом спеціальної педагогіки, на який спрямоване виховання, навчання й корекційний психолого-педагогічний вплив, є особистість дитини з вадами психофізичного розвитку. Практика спеціальної освіти та відповідна нормативно-правова документація використовують різні терміни для позначення цієї категорії учнів. Наприклад, понятійно-термінологічний словник зі спеціальної педагогіки трактує їх як аномальних дітей (дітей з вадами психофізичного розвитку), тобто дітей, які мають суттєві відхиленні від нормального фізичного або психічного розвитку, зумовлених вродженими чи набутими дефектами, та потребують спеціальних умов навчання і виховання» [8, с. 25–26]. Зауважимо, що не кожна
дитина з проблемами здоров’я чи порушеннями фізичного і (або)
психічного розвитку вважається аномальною А лише та, вади якої відображаються на усьому розвитку дитини (відповідно теорії складної структури аномального розвитку, обгрунтованої
19 Л. С. Виготським) і перешкоджають засвоєнню культурного досвіду (а також традиційної освіти) у звичайних умовах життя. Для цієї категорії дітей і створені заклади системи спеціального навчання. На часі поширеними синонімами до терміну «аномальні діти» є такі: діти з особливими освітніми потребами; діти з вадами
(порушеннями) психофізичного розвитку; діти, які потребують
корекції психофізичного розвитку; діти з обмеженими можливостями
життєдіяльності, неповносправні діти. В освітній галузі України найбільш прийнятним визнано поняття «діти з особливими освітніми потребами».
Дітей особливими освітніми потребами поділяють на декілька категорій. У сучасній спеціальній педагогіці існують різні класифікації, зокрема, залежно від галузі застосування чи мети поділу. Найбільш поширеною на сьогодні у спеціальній освіті є класифікація дитячих аномалій за видом порушення. Адже саме на основі цього визначаються зміст і методи роботи з особливою дитиною, добирається освітній заклад для неї, найбільш прийнятні форми організації навчання і виховання.
Виділяють такі категорії порушень психофізичного розвитку у дітей:
9
виразні та сталі порушення слухової функції;
9
виразні порушення зору;
9
важкі мовленнєві порушення;
9
стійкі порушення інтелектуального розвитку;
9
затримка психічного розвитку;
9
порушення опорно-рухового апарату;
9
емоційно-вольові розлади;
9
комплексні порушення декількох функцій (Додаток Б.
1.3.1 Порушення слуху Слух є здатністю організму сприймати і диференціювати звуки за допомогою звукового аналізатора. Ця здатність реалізується через слухову систему або слуховий аналізатор людини, який являє собою сукупність нервових структур, що сприймають і диференціюють звукові подразнення і визначають напрямок і ступінь віддаленості джерела звуку, тобто проводять складну слухову орієнтацію в просторі.
Адекватним подразником слухового аналізатора є звук, який являє собою коливальні рухи середовища (повітря, води, землі тощо). До фізичних параметрів звуку відноситься частота звуку, якій відповідає фізіологічна якість, що визначає висоту звуку. Людське вухо
здатне сприймати звуки в діапазоні від 16–20 до 16000–20000 Гц Це характеризує значну чутливість слухового сприймання у людей.
20
Найбільш адекватне розуміння звуків людиною відбувається у
діапазоні від 1000 до 3000 Гц, в якому переважно й здійснюється мовленнєве спілкування. Другим фізіологічний параметром є
інтенсивність звуку, яка відповідає фізіологічному параметру гучності звуку. Третій параметр – тривалість. Важливим параметром є також
звуковий спектр.
Наведемо приклад рівнів інтенсивності різних звуків (див. таблицю 1.2).
Таблиця 1.2
Рівень інтенсивності різних типів звуків Звук
Рівень його
інтенсивності дБ)
Дуже тихий звук (поріг гучності)
0
Шелестіння листя
10
Шепітне мовлення
25–30
Шумовий фону місті вночі
40 Шум спокійної вулиці вдень
50–60
Мовлення середньої гучності
60–70 Оркестр, голосна музика по радіо
80 Шум в поїзді метро
90
Дуже голосне мовлення
90
Удари молотка по стальній плиті
100 Шум авіаційного мотору
120
Розрізняють природні й технічні звуки, які надають інформацію про положення в просторі об’єктів природи і технічних приладів. Весь комплекс цих звуків забезпечує адекватне уявлення людини про оточуючу дійсність і правильну орієнтацію в просторі.
Особливу групу складають звуки мовлення, які набувають переважно комунікативного навантаження. Звуковий сигнал є одним
із основних носіїв інформації під час спілкування людей. Звук як об’єкт слухового сприймання в своїй основі має комунікативну спрямованість. У процесі соціального розвитку людей склалась система звукових кодів мовлення, яку називають фонетичною. Саме вона організовує звуки мовлення, що сприймаються людиною, у складну систему їхнього сприймання. Засвоєння людиною однієї з найважливіших для людини знакових систем (фонематичної) обумовлює активне оволодіння дитиною звуковою стороною мовлення. Звукове мовлення, яке формується на основі повноцінного звукового сприймання, виступає важливим засобом спілкування і пізнання навколишнього світу.
21
Особливості розвитку, навчання і виховання осіб з порушеннями слухової функції вивчає галузь педагогічної науки – сурдопедагогіка
(від лат. surdus – глухий).
Вітчизняна та закордонна статистика останніх років свідчить, що кількість людей з порушеннями слухової функції постійно збільшується. Підвищується відсоток осіб з порушеннями слуху в групі населення після 50 років. Проведені масові дослідження в різних країнах світу показали, що приблизно від 4% до 6% всього населення земної кулі мають проблеми, що ускладнюють соціальне спілкування. При цьому біля 2% населення мають двосторонню тяжку туговухість і сприймають розмовне мовлення на відстані дома страждають на виразну односторонню туговухість. В основі деяких класифікацій лежить як здатність дітей з порушеннями слуху сприймати мовлення на різній відстані від розмовного, так і критерії гучності в децибелах. Наведемо приклад класифікації для школи (G.Beckman, 1966) (див. таблицю 1.3).
Таблиця 1.3
Типологія школи відповідно до зниження слуху
Зниження слуху дБ)
Ступінь туговухості Тип школи
35–40 Перший
Загальноосвітня школа, без слухових апаратів, перша парта
40–60
Другий
Загальноосвітня школа з використанням слухових апаратів
60–90
Третій Школа для дітей зі зниженим слухом з використанням слухових апаратів
Більше 90
Четвертий Школа для глухих дітей Для визначення рівня сприймання розмовного та шепітного мовлення існує таблиця, побудована на перерахунку даних тональної аудіометрії. Так, M. Portmann і Cl. Portmann наводять наступні дані для перерахунку втрати слуху в децибелах на сприйняття мовлення (див. таблицю 1.4).
Таблиця 1.4
Перерахунок зниження слуху на сприймання мовлення з метрів у децибелах
Відстань, з якої сприймається мовлення (ум) розмовне шепітне
Втрата слуху у дБ) норма норма До 35 4–5 0,5–0,8 35 2–4 0,25–0,5 35–40 1–2 0,25–0,5 45–50 0,25–1
Біля вушної раковини
50–60
Біля вушної раковини Не чує
65
22 У корекційній педагогіці виділяють такі групи дітей у відповідності до ступеня порушення слухової функції і часу виникнення відхилення: глухі, зі зниженим слухом (слабочуючі) і
пізнооглухлі.
Отже, за ступенем виразності та складністю порушення слухової функції поділяються на такі види: глухота – глибоке стійке двостороннє порушення слуху, вроджене або набуте у ранньому віці до того, яку дитини сформувалось мовлення;
туговухість – часткова слухова недостатність з різним ступенем виразності, яка є причиною порушень мовленнєвого розвитку;
пізнооглухлість – втрата слуху після того, як мовлення було сформованим.
Відповідно аудіометричних досліджень глухота – цене лише втрата слуху понад 80 дБ, але і його порушення або втрата на різних частотах. Особливо несприятливим є втрата або зниження слуху в коридорі частот, до яких належить розмовне мовлення. Повна відсутність слуху спостерігається рідко. Залишковий слуху дитини дозволяє їй сприймати окремі інтенсивні звуки, фонеми, які вимовляються надзвичайно голосно біля вушної раковини. При глухоті самостійне сприймання розмовного мовлення є неможливим.
Діти можуть сприймати розмовне мовлення за допомогою слухового аналізатора лише при слухопротезуванні. Через недостатність усвідомлення інформації про зовнішній світ, його особливості реакції таких дітей на навколишню дійсність є примітивнішими, безпосереднішими, часто не відповідають соціально прийнятим стандартам. Зокрема, у оточуючих формується неправомірна думка про наявність у таких дітей розумової відсталості або затримки психічного розвитку.
Крім того, відсутність слуху і значний недорозвиток або несформованоість мовлення виступає часто нездоланною перешкодою у формуванні соціального статусу такої дитині. Складні
вторинні порушення, основними з яких є відсутність мовлення,
затримка формування словесно-логічного мислення, призводять до характерного, атипового розвитку особистості глухої дитини.
Пізнооглухлі – це люди, які втратили слуху віці, коли їхнє мовлення було більшою або меншою мірою сформоване. Рівень збереженості мовлення залежить від віку, в якому дитина втратила слух, розвитку її мовлення та умов, за яких формується особистість дитини.
Якщо порушення слуху відбулось у період від х дои років, проте дитина не отримує кваліфікаційну допомогу вона втрачає звуковий склад мовлення, словниковий запас, здатність до
23 конструювання фраз. При втраті слуху після и років зберігаються словниковий запас і здатність правильно висловлюватись. Основний напрямок корекційно-розвивальної роботи у цьому випадку полягає в забезпеченні дитині зворотного зв’язку, уміння слухо-зоро- вібраційного сприймання та розуміння усного мовлення тих, хто її оточує; у збереженні фонематичної, лексичної та граматичної сторін власного мовлення. При втраті слуху у період після оволодіння дитиною писемним мовленням, за умови організації індивідуальної допомоги, словниковий запас і усне мовлення можуть зберегтись на досить високому рівні. Пізнооглухлі дорослі потребують аналогічної допомоги у забезпеченні умінь та навичок слухо-зоро-вібраційного сприймання усного мовлення та збереження чіткості власного мовлення. Значної уваги потребує формування у них впевненості, готовності вступати у спілкування.
Втрата слуху в таких дітей буває різною – тотальна, або близька до глухоти, або така, яка спостерігається у осіб зі зниженим слухом. При цьому у психічному розвитку наперший план виходить важка психічна реакція нате, що вони не чують багато звуків або чують їх спотворено, не розуміють зверненого мовлення Це інколи призводить до повної відмови від спілкування з однолітками і навіть близькими, може призвести до виникнення психічного захворювання.
Якщо у таких дітей спостерігається достатній залишковий слух, то корекційну роботу з ними можна побудувати з використанням
слухових апаратів і формування навичок читання з губ Оскільки вони вже знають характеристику формування звуків, то цей процес у них відбувається швидше, зрозуміло, за умови подолання психологічного бар’єру. При виникненні тотальної глухоти необхідно використовувати
дактилологію, писемне мовлення і, можливо, жестове. За умови
створення сприятливого середовище для виховання і навчання
пізнооглухлої дитини розвиток її мовлення, пізнавальних і вольових
якостей наближується до нормального.
Діти зі зниженим слухом (слабочуючі) – це діти з частковою недостатністю слуху, що дозволяє їм самостійно накопичити певний словниковий запас (часто неповний, дещо спотворений), оволодіти певною мірою граматичною будовою мовлення, його лексичною стороною, але в цілому призводить до яскраво виразних порушень мовленнєвого розвитку.
Слабочуючою вважається дитина, якщо вона починає чути звуки в області 20–50 дБ і більше (туговухість першої ступені) і якщо вона чує звуки висотою 50–70 дБ і більше (туговухість другого ступеня)
Відповідно у різних дітей варіюється і діапазон звуків по висоті. В одних дітей він майже не обмежений, в інших наближається до висотного слуху глухих. У деяких дітей, які розмовляють як
24 слабочуючі, визначають туговухість третього ступеня, яку глухих, при цьому відмічається можливість сприймати звуки не лише низькі, але й середньої частоти (в діапазоні від 1000 до 4000 Гц.
Характеризуючи психічний розвиток цієї категорії осіб, необхідно відмітити певні відхилення від норми. І справа тут не лише в тому, що дитина погано чує, тобто має фізичний недолік, а в тому, що цей недолік призводить до виникнення цілого ряду порушень і відхилень у розвитку. Наперший план тут, зрозуміло, виступає недорозвиток мовлення. Варіанти розвитку мовлення приданому відхиленні є досить різноманітними і часто залежать від
індивідуальних психофізичних особливостей дитини і тих соціально- побутових умов, в яких вона виховується і навчається. Але при цьому
неповноцінний розвиток обумовлюється неповноцінним слухом, що
призводить до зміни процесу загального розвитку: порушення слуху –
загальний недорозвиток пізнавальної діяльності – недорозвиток
мовлення.
Мовленнєвий недорозвиток набуває характеру вторинного відхилення, яке виникає як функціональне на фоні аномального розвитку психіки в цілому. Оскільки мовлення є складною системою, за допомогою якого передається і приймається закодована у словах
інформації, то дитина з порушеннями слуху вже з самого раннього розвитку відчуває її недостатність. Бідність словникового запасу, викривлення мовленнєвого розвитку на фоні порушеного слухового аналізатора накладає відбиток навесь хід пізнавальної діяльності. У такого школяра виникають значні труднощі при формуванні навичок читання і письма наперших етапах навчання, в засвоєнні нових текстів,
їхньому розумінні та усвідомленні.
Викривлення, недостатність, анормальність словникового запасу часто створює враження, що дитина має розумову відсталість або в кращому випадку значний пробіл у знаннях про навколишній світ. Це ускладнює соціальну взаємодію такої дитини. Оскільки такі діти мають повноцінну інтелектуальну сферу і усвідомлюють свою аномальність, проблемність, це ще більш негативно впливає на формування навичок соціальної взаємодії. Труднощі мовленнєвого спілкування є головною причиною виникнення конфліктних ситуацій з однолітками, формуванню в неї порушень емоційно-вольової сфери, проявів агресивності, егоїзму.
1.3.2
Порушення зору
Зір(від лат зір)– це здатність організму сприймати і диференціювати світлові подразнення за допомогою зорового аналізатора, що реалізується через зорову систему або зоровий аналізатор людини, який являє собою сукупність нервових структур,
25 що сприймають і диференціюють світлові подразнення і визначають силу, напрямок, активність світла, його віддаленості, тобто проводять складну зорову орієнтацію в просторі.
Зоровий аналізатор є складною нервово-рецепторною системою.
Він складається з рецепторної частини (сітчатки), провідникових шляхів (зорових нервів, хіазми, зорових трактів), зорових центрів
(підкіркових і кіркових). Периферійні частини зорового аналізатора – це очне яблуко із захисним (віки, зіниця) і допоміжним (сльозові органи, м’язи очей, кон’юктива) апаратом ока.
Найбільшу кількість інформації про навколишній світ людина отримує через зір. Саме він виступає тією аналізаторною системою, яка дозволяє отримати найбільше вражень про навколишні предмети і явища. Такі ознаки предметів, як світло, колір, форма, відстань, протяжність, розмір ми отримуємо завдяки зору. Розвиток орієнтування в просторі також значною мірою залежить від зорового сприймання. Зорові відчуття забезпечують людину найбільш диференційованими відомостями про те, що її оточує. Зокрема, відомо, що людина протягом дня робить 100000 зорових фіксацій.
Гострота зору – це здатність ока розрізняти дві точки, що світяться, як окремі при мінімальній відстані між ними. Гострота зору перевіряється за допомогою спеціальних таблиць, що містять 10–12 рядків букв або спеціальних знаків. Наприклад, у дітей гострота зору перевіряється за таблицями, на яких зображені різні предмети.
Співвідношення знаків кожного наступного рядка порівняно з попереднім відповідає різниці гостроти зору 0,1. величина знака кожного рядка відповідає відстані, з якої весь знак видно під кутом зору в 5°, а окремі його елементи (штрих або розрив) – в 1°. Гострота зору, яка зустрічається у більшості людей і характеризується здатністю бачити деталі предмета під кутом зору в 1°, розглядається як нормальна. Вона дорівнює 1,0. При гостроті зору, яка дорівнює 1,0, досліджуваний визначає знаки десятого рядка таблиці на відстані 5 м.
Якщо досліджуваний визначає знаки пятого рядка – гострота його зору дорівнює 0,5, а якщо лише першого рядка – 0,1. Для перевірки гостроти зору нижче 0,1 користуються перерахунком пальців. Якщо досліджуваний може перерахувати розчепірені пальці на відстані м, його гострота зору відповідає 0,09, Гострота зору, яка дорівнює 0,04 приблизно дорівнює рахунку пальців на відстані 2 м, 0,01 – на відстані
0,5 м, а гострота зору 0,005 – рахунку пальців на відстані 30 см. Якщо досліджуваний не розрізняє пальців, а визначає лише світло, його гострота зору характеризується як світловідчуття. Якщо він правильно вказує напрямок світла, його гострота зору визначається як світловідчуття з правильною проекцією світла. Якщо досліджуваний не відрізняє світла від темряви, його гострота зору дорівнює 0. Ступінь порушення гостроти зору є однією з основних
26 ознак, згідно з якою формується контингент шкіл для дітей зі зниженим зором.
Основними захворюваннями, що призводять до розладів зору є аномалії рефракції (міопатія, гіперметропія, астигматизм, патологія кришталика (катаракта, афакія), атрофія зорового нерва, патологія судинної оболонки та сітківки ока, уроджені вади розвитку, глаукома, наслідки травм та опіки очей. У 85–95% випадків важка патологія очей у дітей є вродженою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 18