1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18
Ім'я файлу: Середа, Кисличенко_Спеціальна педагогіка з основами спеціальної
Розширення: pdf
Розмір: 3178кб.
Дата: 29.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
Схема екологічної стежини.pdf
Параліч (від гр. paralio – розслаблюю) – повне випадіння рухових функцій, яке залежить від ураження рухового апарату центральної або периферійної нервової системи. Паралічі діляться на функціональні і органічні.
Функціональні
паралічі не супроводжуються анатомічними змінами в нервовій системі, частіше всього є істеричними і виникають внаслідок розвитку стійкого осередку гальмування в ділянці рухового аналізатора кори головного мозку. Вони виникають раптово, так само раптово зникають і не залишають зовні видимих наслідків. Неповний ступінь паралічу, або параліч у стадії зворотного розвитку, називається парезом Органічні
паралічі залежно від місця ураження нервової системи поділяються на периферійні і центральні. При периферійних паралічах уражуються рухові клітини передніх рогів спинного мозку або ж периферійні нервові стволи; випадають всі рухи і падає тонус м’язів (в’ялий параліч), м’язи атрофуються, сухожильні рефлекси і рефлекси шкіри затухають. При центральних паралічах спостерігається ураження пірамідної системи і порушення можуть виникати у різних відділах головного і спинного мозку. При ньому окремі м’язи кінцівок ушкоджуються неоднаково; м’язовий тонус підвищується (спастичний параліч); рухові функції випадають не повністю: довільні рухи стають неможливими, а сухожильні рефлекси різко зростають; з’являються патологічні рефлекси. Проблемою дитячих церебральних паралічів почали займатись досить давно. Перший клінічний опис дитячого церебрального паралічу зроблений В. Д. Литтлем (1810–1894), який сам страждав на лівосторонню клишоногість. У 1853 році ним опублікована робота, яка називалась Про природу і лікування людського каркасу. Він доповів про цена засіданні Королівського медичного клубу, а потім опублікував свої спостереження над дітьми, у яких після перенесених під час пологів травм розвивались паралічі кінцівок. Майже 100 років це захворювання називалось хворобою Литтля.
Термін «дитячий церебральний параліч» належить З. Фройду. У
1893 році він запропонував об’єднати всі форми спастичних паралічів внутрішньочеревного походження з подібними клінічними ознаками в групу церебральних паралічів. У 1958 році на засіданні ВООЗ в
Оксфорді відповідно до 8 перегляду класифікацій хвороб цей термін було затверджено і запропоноване визначення:
Дитячий
церебральний параліч – непрогресуюче захворювання головного мозку, яке вражає ті його відділи, що відповідають за рухливість і положення тіла, і виникає на ранніх етапах розвитку головного мозку.

49
ДЦП виникає внаслідок патологічних процесів, які відбуваються у нервовій системі матері і дитини до, під час і після пологів. Хоча ці порушення мають непрогредієнтний характер, але з віком вони стають все більш помітними. Рухові розлади можуть бути мінімальними, помітними лише при інтенсивних фізичних навантаженнях (біг, точність, сила, координація рухів тощо) або значними, які призводять до інвалідності. Часто паралічі поєднуються з іншими відхиленнями, наприклад з епілептичними нападами, порушеннями мовлення або інтелектуальними розладами. Прогнози є різними. У деяких випадках правильне лікування і надання адекватної медичної та реабілітаційної допомоги на ранніх етапах протікання патології може допомогти дитині вести практично нормальне життя у соціальному середовищі. При аналізі причин розвитку ДЦП вчені визначають зв’язок ДЦП з тим чи іншим періодом розвитку з використанням терміну період
ризику. Порушення формування мозкової діяльності на ранніх етапах онтогенезу, які призводять до ДЦП, є результатом цілого ряду факторів. За часом впливу на мозок хвороботворного чинника їх поділяють на пренатальні, натальні та постнатальні. За даними ряду дослідників вирішальна роль у виникненні ДЦП належить пренатальним факторам – від 37% до 60%, натальним – від 27% до
40%, постнатальних – від 5% до 25%. Водночас окремі автори не надають такого значення пренатальним факторам. Так, на думку
Дешесни лише у 30% випадків причини ДЦП лежать у пренатальному періоді, 60% – у натальному, і лише 10% – після народження у ранньому віці. Але при цьому переваги того чи іншого періоду, напевно, є вторинними, а головне значення мають окремі етіологічні фактори, вплив яких проявляється в певні періоди розвитку плоду і новонародженого. До пренатальних факторів
відносять: конституцію матері; її соматичні, інфекційні, ендокринні захворювання у період вагітності;
інтоксикацію
її організму
(вживання алкоголю, нікотину, наркотичних речовин, отруєння продуктами харчування, медикаментозними препаратами, хімічними речовинами тощо); ускладнення попередньої вагітності; діабет; неправильне кріплення плаценти; несумісність крові матері і плоду негативний вплив факторів навколишнього середовища (проживання або праця на екологічно забруднених територіях, підприємствах, радіоактивних зонах, біля підприємств хімічної, видобувної, металургійної галузей тощо). До цих факторів можна віднести і несприятливі попередні пологи лікування тироідними гормонами під час вагітності; кровотеча в пізні періоди вагітності; вживання матір’ю екстрогенних гормонів, внутрішньо маточні ушкодження. Також до цих факторів відносять і маленьку вагу новонародженої дитини дог відсоток ДЦП серед таких дітей в межах 43–50%, що в 6 разів більше, ніж у дітей з нормальною вагою тіла); ненормальну позицію плоду малу вагу плаценти; вагітність терміном менше 37 тижнів; виражений дефект пологів; аномалії кінцівок; мікроцефалію; генетичні фактори
(приблизно у 2%). До натальних
факторів відносяться: недоношеність; асфіксія під час пологів (частота випадків ДЦП серед дітей, які народились з асфіксією в межах від 3 допри цьому чіткий зв’язок прослідковується порівняно з дітьми, які народились передчасно); механічні порушення під час пологів; неправильне попереднє положення плоду швидкоплинні пологи тривалі пологи слабкість пологової діяльності; стимулювання пологів тощо. До постнатальних факторів відносяться: травми черепа, кісток, субдуральні гематоми, травми шиї; інфекційні захворювання: менінгіт, енцефаліт, абсцес мозку тощо;
інтоксикації: медикаментозними препаратами, хімічними речовинами, продуктами харчування, наркотиками, алкоголем свинцем, миш’яком тощо; киснева недостатність; при новоутвореннях та інших набутих відхиленнях в мозку: кіста, гідроцефалія, пухлина тощо. У світовій літературі запропоновано більше 20 класифікацій
ДЦП. В своїй основі вони містять етіологічні ознаки, клінічні прояви, патогенетичні особливості. У дітей з ураженням рухових систем головного мозку можуть розвиватись: параліч чотирьох кінцівок – тетраплегія (відсутність або послаблення рухів всіх кінцівок з переважанням проблему руках диплегія (при переважання паралічу ніг); геміплегія (параліч однієї половини тіла); нижня параплегія
(ураження ніг). У вітчизняній практиці роботи використовується класифікація КА. Семенової (1979): двойна геміплегія; спастична диплегія; геміпаратична форма гіперкінетична форма атонічно- астатична форма.
Спастичнаформа церебрального паралічу зустрічається у 70% випадків. Для неї характерні підвищення сухожильних рефлексів, рефлексу розтягування м’язів, судоми, які швидко змінюються, м’язова слабкість, недорозвиток ушкоджених кінцівок, реакція м’язів у відповідь на подразнення, тенденція до контрактур. Дитина з церебральним паралічем в основному пересувається на носочках, ставлячи одну ногу навперехрест з іншою.
Атетоїднаформа церебрального паралічу зустрічається приблизно у 20% випадків і проявляється у довільних рухах – кривлянні, повільних, вичурних рухах пальців рук, тіла, швидких посмикуваннях. В основному більше виражені порушення у рухах верхніх кінцівок; довільні рухів м’язів обличчя здатні ускладнити мовлення. Стрес посилюється довільними рухами, під час релаксації вони послаблюються і повністю зникають під час сну.

51
Атаксична форма церебрального паралічу зустрічається приблизно у 20% випадків. Вона характеризується порушенням координації рухів, особливо рухів рук, зростанням рефлексів, швидкими рухами очних яблук, м’язовою слабкістю, тремором. В ранньому дитинстві рухи ніг дитини обмежені. Коли вона починає ходити – широко розставляє ноги. Неузгодженість роботи м’язів призводить до неможливості виконувати точні і спонтанні рухи.
Характеризуючи ДЦП як основну патологію необхідно зупинитись і на інших патологічних станах або захворюваннях, які призводять до порушень опорно-рухового апарату.
Прогресуючі м’язові атрофії – це велика група спадкових захворювань, що характеризуються постійним збільшенням м’язової слабкості і атрофії. Їх умовно розділяють на первинні і вторинні форми. Вторинні, або нейрогенні атрофії залежать від ураження периферійного рухового нейрону, їх також називають аміотрофіями. При первинних м’язових атрофіях спинний мозок і нерви залишаються інтактивними, спостерігається первинне ушкодження м’язів внаслідок порушення в них обміну речовин. Ці атрофії ще називають прогресуючими м’язовими дистрофіями.
Прогресуюча м’язова дистрофія (або міопатія) – це клінічно і генетично гетерогенна група спадкових захворювань м’язів, основними ознаками яких є зниження м’язового тонусу зниження або відсутність сухожильних рефлексів; зміни в біоелектричній активності м’язів. Поширеність прогресуючої м’язової дистрофії складає біля 200 випадків на 1 млн. населення, що дозволяє віднести
їх до групи найбільш поширених спадкових захворювань. До теперішнього часу немає засобів, які виліковують м’язову дистрофію. Розрізняють чотири основних види цієї патології.
Найбільш часто зустрічається дистрофія Дюшена (50% випадків).
Захворювання починається у ранньому віці і хворий помирає приблизно у 20-річному віці. М’язова дистрофія Беккера розвивається повільніше – хворі помирають приблизно у 40-річному віці. Плече- лопаточно-лицьова і кінцівочно-пояснична не впливають на тривалість життя. До порушень опорно-рухового апарату призводить таке захворювання, як поліомієліт (від гр. polios – сірий, mielos – мозок) – гостре інфекційне захворювання, що вражає головним чином сіру речовину спинного мозку. У 50–60-ті роки ХХ століття це захворювання було досить поширеним, на теперішній час за наявності вакцинації воно практично не зустрічається. Хворіють діти віком від х до ми років. Зараження відбувається через травний апарат, рідше – через дихальні шляхи. Процес починається з симптомами гострого респіраторного захворювання, потім уражає передні роги

52 спинного мозку. Тому в дітей розвиваються в’ялі паралічі кінцівок з атрофіями і відсутністю рефлексів.
Ще однією патологією, яка призводить до виникнення порушень опорно-рухового апарату є сколіоз – бокове викривлення хребта, яке може проявлятись у його різних відділах. Хребет може бути викривлений вправо (частіше в плечовому відділі) або вліво (частіше в поясничному відділі). Хребет може скручуватись навколо вертикальної осі, що призводить до деформації грудної клітини.
Сколіоз часто поєднується з такими деформаціями, як кругла спина і горб.
Деформація хребта при сколіозі може бути стійко фіксованою або функціональною, коли хребет тимчасово викривляється внаслідок неправильної осанки або різної довжини ніг.
Фіксований сколіоз може бути наслідком вродженого дефекту, наприклад клиноподібного хребта, зрощених ребер або хребців.
Паралітичний або м’язово-скелетний сколіоз може розвиватись через декілька місяців після одностороннього паралічу в результаті поліомієліту. Найбільш поширена форма сколіозу – ідіоматична, походження якої ще недостатньо зрозуміле. Ця форма поділяється на
інфантильну – частіше спостерігається у хлопчиків віком дох років; ювенільна – у хлопчиків і дівчаток віком від х до 10-ти років; підліткова – в основному у дівчаток у віці від 10 років і до настання зрілості.
Спостерігаються й такі порушення опорно-рухового апарату, як
остеоартрит,
остеомієліт,
артрогрипоз,
хондродистрофія,
міопатія, патологічний кіфоз та інші. Але оскільки вони зустрічаються значно рідше порівняно з попередніми описувати і характеризувати їх мине будемо. Всю багатогранність психічних відхилень і розладів, властивих дітям з ДЦП умовно можна розподілити на 4 групи: 1) відносно легкі
психічні розлади непсихотичного рівня; 2) виразні психічні
розлади непсихотичного типу 3) тяжкі психічні розлади
психотичного типу 4) інтелектуально-мнестичні розлади.
Виникнення у дитини з ДЦП тих чи інших варіантів порушення психічного здоров’я, різноманітності їхнього поєднання є результатом одночасного або послідовного впливу на її організм різних несприятливих факторів, які вступають у взаємодію з позитивними, компенсаторними механізмами. До останніх можна віднести і позитивне ставлення до дитини в сім’ї, сприятливий морально- економічний клімат, прагнення батьків до адекватності надання допомоги таким дітям, організація ранньої діагностики і, як наслідок, адекватної корекційної допомоги, залучення відповідних фахівців. Ці фактори сприятимуть зменшенню або й запобіганню різних негативних вторинних відхилень, які можуть негативно впливати на

53 формування особистості такої дитини і посилення первинних дефектів. Не менш важливу роль відіграють правильно організоване харчування дітей, відповідний режим праці й відпочинку, дозування фізичних навантажень, необхідних медикаментозних препаратів і фізіотерапевтичних процедур. Необхідно також зазначити, що в кожному віковому періоді характер клінічних проявів психічних розладів у дітей з ДЦП може мати свої особливості. Причому, чим меншим є вік дитини, тим простіші у неї психопатологічні прояви. Це говорить на користь ранньої діагностики і, відповідно, початку ранньої корекційно-реабілітаційної роботи з такими дітьми. До першої групи – відносно легкі психічні розлади
непсихотичного рівня віднесяться діти з такими провідними проявами а) цереброастенічного синдрому б) неврозоподібного синдрому в) вторинних невротичних синдромів.
Провідним проявом цереброастенічної симптоматики у хворих з
ДЦП є синдром «дратівливої слабкості». Він об’єднує в собі, з одного боку, підвищену стомлюваність, виснаженість психічних процесів дитини, зниження працездатності, з іншого – наявність підвищеної дратівливості, схильність до афективних спалахів, немотивованих змін поведінки. Для цих дітей притаманні розсіяність та труднощі переключення уваги, значні труднощі при необхідності зосередження на певній діяльності. Розумові процеси уповільнені, відчуваються труднощі при виконанні аналітико-синтетичної діяльності, розумова працездатність знижена. Память недорозвинена, дитина погано запам’ятовує і утримує матеріал, відчуває значні труднощі у процесі його пригадування. На патологічний розвиток психічних процесів впливає і недостатній розвиток просторового гнозису. Ці діти відчувають труднощі у сприйнятті форми предметів, співвіднесенні елементів у просторі. Також спостерігається затримка формування мовлення, наявність різних варіантів мовленнєвих відхилень: від нескладних порушень звуковимови аж до моторної алалії. При неврозоподібних
розладах у дітей з ДЦП також відсутні грубі порушення психіки, але при цьому спостерігаються різні варіанти цереброастенічних розладів. Ці діти мають знижений фон настрою, для них притаманні немотивовані фобічні реакції: від страху темряви, води, самотності до страху за своє здоров’я. Це часто формує у них підвищену увагу до свого здоров’я, санітарно-гігієнічних умов середовища і на цьому ґрунті провокуються конфлікти. У деяких випадках фобічні реакції мають яскраві прояви підвищене серцебиття, пітливість, часте дихання, зниження температури тіла, порушення сприймання власного тіла. Часто виникають істероїдні реакції, які більше притаманні дівчаткам. Можуть спостерігатись приступи афективно-рухового розгальмування, збудження, невмотивований сміх, плач, крики тощо.

54
Вторинні невротичні синдроми виникають у дітей зі збереженою психікою у підлітковому вівці. Такі діти усвідомлюють свою фізичну неповноцінність і при відсутності активної психолого- педагогічної корекції і допомоги у них можуть виникати невротичні зриви, клініка яких є різноманітною, але переважно з тими ж симптомами, що і при неврозоподібних розладах. До другої групи – виразні психічні розлади непсихотичного типу – відносять тих хворих на ДЦП, клінічна картина яких містить яскраво виражені різноманітні варіанти порушення поведінки та особистісні девіації. До другої групи психопатичних проявів у дітей з
ДЦП можна віднести 5 наступних варіантів, які по-різному проявляються у різні вікові періоди: 1) синдром невропатії;
2) синдром РДА; 3) гіпердинамічний синдром 4) різні варіанти патологічного формування особистості; 5) органічні психопатії і психопатоподібні синдроми. Синдром невропатії,
або «вродженої дитячої нервовості» є досить поширеною психопатологічною ознакою у дітей з явищами органічного ушкодження головного мозку, що виникає досить рано.
Центральне місце у структурі цього синдрому посідає різко підвищена збудливість дитини і виражена нестійкість її вегетативних функцій, порушення формули сну і неспання, а також апетиту. Вони поєднуються з загальною гіперстезією хворого і його швидкою виснаженістю. Характерними є підвищена тривожність, наявність фобічних реакцій, особливо перед всім новим. Цей синдром в основному діагностується у дітей перших х років життя. Надалі, при відносно позитивному протіканні, він пом’якшується і трансформується у цереброастенічні прояви. У більш тяжких випадках він поступово набуває рис гіпердинамічного синдрому або ж стає основою для формування у дитини з ДЦП психопатій і психопатоподібних форм реагування гальмівного кола.
Основним проявом синдрому раннього дитячого аутизму (РДА) є виражена недостатність або повна відсутність потреби у спілкуванні, емоційна холодність по відношенню до близьких людей. Для таких дітей притаманний страх нового, будь-яких змін у навколишній обстановці, одноманітна поведінка зі схильністю до стереотипних рухів, відсутність мовлення або наявність різноманітних його порушень.
Мовлення, вірніше небажання дитиною його використовувати, відсутність елементарних орієнтовних рефлексів, реакцій на зовнішні подразники створюють ілюзію про наявність у неї порушень аналізаторних систем. Поведінка таких дітей одноманітна. Вони можуть годинами виконувати одні і ті ж маніпуляції з іграшками, перекладати їх з одного місця на інше, але помітити при цьому ігрові дії, сюжетно-рольову гру буває надзвичайно складно. Ці діти надають перевагу самотності. На самоті вираз їхнього обличчя задоволений, у

55 присутності інших людей – невдоволений, без емоційний. Найбільш часто цей синдром проявляється у віці від 2 до 5 років, хоча його окремі прояви можуть виникати і раніше. У дітей з ДЦП синдром ОДА спостерігається надзвичайно рідко, та в окремих хворих і при відсутності спеціальних психокорекційних заходів може сприяти формуванню у дитини з ДЦП ознак аутистичної (шизоїдної) психопатії.
Основними проявами гіпердинамічного синдрому виступають загальна рухова тривожність дитини, її непосидючість, недостатня цілеспрямованість, а частой імпульсивність вчинків, надмірна відволікаємість, порушення концентрації уваги. Інколи в таких дітей спостерігається агресивність, схильність до руйнівних дій (вона все розкидає, ламає іграшки, розбирає предмети, розриває книжки тощо), наявність явищ негативізму. Цим дітям притаманні явища дратівливості, швидке виникнення афективних спалахів, тенденції до різких, немотивованих змін настрою. Частим явищем цього синдрому, особливо у хворих на ДЦП, виступають труднощі засвоєння навичок письма і порушення просторового синтезу. Цей синдром зустрічається у діапазоні від 1,5 до 15-ти років, але частіше всього у період дошкільного та початку шкільного навчання. При несприятливому протіканні і відсутності психокорекційних засобів може сприяти фіксації і розвитку у хворих на ДЦП ознак психопатії і психопатоподібних форм поведінки збудливого кола.
Ще одними з порушень при ДЦП є різні варіанти патологічного
формування особистості та органічні психопатії і психопатоподібні
синдроми. Під ними розуміється набуття людиною в дитячому та підлітковому віці під впливом несприятливих соціально-побутових факторів деяких досить стійких негативних якостей характеру, які негативно впливають на процес соціалізації особистості. У своїй основі вони містять особливості психогенезу порушень характеру, який формується і клінічні особливості провідного синдрому патологічних змін характеру. Частіше всього у дітей з ДЦП зустрічаються афективно-збудливий, гальмівний, істероїдний і нестійкий варіанти патологічного розвитку особистості. За механізмами свого формування патологічний розвиток особистості дітей з ДЦП відбувається за дефіцитарним типом – тобто пов’язаним з наявністю у підлітків різноманітних фізичних дефектів, до яких відносяться і порушення опорно-рухового апарату. Саме вони стають основою набутої дитиною з ДЦП психопатії відповідного кола – афективно-збудливого, гальмівного, істероїдного тощо). При правильному підході ці стани поступово можуть згладжуватись.
Характерними відмінностями при поєднанні ДЦП і психопатій та психопатичних форм поведінки є патологічні механізми їх формування, переважно спадкові і резидуально-органічні – при

56 психопатіях, і психогенні – при психохарактеріологічних формуваннях.
Оскільки в реальному житті у більшості випадків можна говорити про вплив на дитину і тих, і інших факторів таких розподіл особистісних девіацій набуває ще більш умовного характеру. Але наявність органічного ушкодження головного мозку у хворих на ДЦП дозволяє розглядати властиві їм особистісні аномалії як ознаки органічної психопатії (якщо ушкодження відбулось у період вагітності або під час пологів) або психопатоподібного резидуально-органічного синдрому
(якщо ушкодження відбулось на ранніх етапах постнатального розвитку).
Третя група психопатичних проявів –
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

скачати

© Усі права захищені
написати до нас