Ім'я файлу: госсы.docx
Розширення: docx
Розмір: 340кб.
Дата: 21.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
масаж.doc
рррр.docx
практична 7.docx
Практична_робота_підбір_компонентів_персонального_комп'ютера.doc
Розширення: docx
Розмір: 340кб.
Дата: 21.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
масаж.doc
рррр.docx
практична 7.docx
Практична_робота_підбір_компонентів_персонального_комп'ютера.doc
9. Коротка характеристика І етапу реабілітації.
10. Коротка характеристика ІІ етапу реабілітації.
11. Коротка характеристика ІІІ етапу реабілітації
І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний) — розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетера-пії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.
II етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний починається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращання і стабілізації стану хворого, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі перважає фізична реабілітація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяльності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування (рис. 1) і засобами пересування.
Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов'язковим тестуванням фізичного стану подають висновки щодо функціональних можливостей пацієнта і його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і анатомічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотних змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутові навички.
III етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і покращання його фізичного стану і працездатності у процесі життя.
Програма передбачає профілактичні заходи, періодичні перебування у санаторії, заняття фізичними вправами у кабінетах лікувальної фізкультури, групах здоров'я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональних можливостей організму. Останнє дає об'єктивні показники для обґрунтованих рекомендацій щодо адекватності виконуваної роботи, змін, умов праці, перекваліфікації і, загалом, способу життя.
12. Кінезотерапія: визначення, форми, методи.
Кінезотерапія (лікування рухами) або лікувальна фізкультура (ЛФК) – це галузь медичної реабілітації, що вивчає механізми терапевтичної дії на організм руху з профілактичною, лікувальною і реабілітаційною метою. У кінезотерапії розрізнюють тренування загальне і спеціальне. Загальне тренування переслідує мету оздоровлення, зміцнення і загального розвитку організму хворого. Вона використовує найрізноманітніші види загальнозміцнюючих і розвиваючих фізичних вправ. Спеціальне тренування ставить за мету розвиток функцій, порушених у зв’язку із захворюванням або травмою. Для цього використовують види фізичних вправ, що безпосередньо впливають на травмований осередок або функціональні розлади тієї чи іншої ураженої системи (дихальні вправи при плевральних зрощеннях, вправи для суглобів при поліартритах і т. ін.).
Методичні принципи кінезотерапії
Принцип систематичності - безперервність і планомірність використання всіх засобів кінезотерапії в усіх можливих формах протягом лікувального курсу, що забезпечується регулярністю занять, що проводяться.
Принцип від простого до складного - поступове підвищення вимог до того, хто займається. Призначення наступного рухового режиму можливе тільки після стійкої адаптації хворого до фізичних навантажень попереднього режиму. У процесі тренування поступово зростають функціональні можливості та здібності організму, що вимагають підвищення фізичного навантаження.Принцип доступності всі засоби кінезотерапії мають бути доступні хворому за структурою і засобом проведення процедури, доступностю методики і форм лікувальної фізкультури. Принцип тривалості – існує пряма залежність між ефективністю фізичних вправ і тривалістю фізичних навантажень. Обов’язкове подальше продовження занять в амбулаторних і домашніх умовах.
Принцип індивідуальності – необхідно обов’язково зважати індивідуальні фізіологічні і психологічні особливості кожного пацієнта.
Принцип наочності – контроль інструктора ЛФК за методично і технічно грамотним виконанням вправ з необхідною корекцією під час занять. Принцип урахування ефективності лікування – необхідне регулярне урахування ефективності впливів фізичних вправ щодо динаміки функціональних показників організму
13. Ерготерапія: визначення, мета і завдання.
Мета ерготерапії – не просто відновити втрачені рухові функції, а й заново адаптувати людину до нормального життя, допомогти йому досягти максимальної самостійності і незалежності в побуті.
Ерготерапія – це не просто спеціальна лікувальна гімнастика, що спрямована на тренування дрібної моторики і координації, вона включає в себе знання з декількох спеціальностей – психології, педагогіки, соціології, біомеханіки і фізичної терапії. За допомогою ерготерапії поліпшуються не тільки рухові, а і когнітивні й емоційні можливості . Ерготерапія розроблена ще й для того, щоб пробудити в пацієнтах бажання вчитися чомусь новому, спілкуватися на рівних зі своїм оточенням, розважатися і навіть піклуватися про інших. Повсякденна діяльність включає в себе самообслуговування, трудову діяльність, дозвілля і пов'язані з цим міжособистісні відносини. Кінцева мета ерготерапії – не тільки максимально відновити рухові функції, а й адаптувати пацієнта до звичного життя здорової людині, допомогти стати самостійним, соціально пристосованим і незалежним у побуті .
Найважливіше завдання ерготерапії – допомога у вирішені конкретних проблем, які виникають у пацієнта при виконанні нормальних повсякденних справ, для цього він повинен виконувати різні вправи, наприклад, відкривання двері, малювання якоїсь фігури (кола) тощо. Контролюючи процес, лікар усвідомлює для себе фактичне обмеження обсягу рухів пацієнта та складає індивідуальний план терапії для хворого. Існує багато методів ерготерапії, наприклад: функціональні ігри, мобілізація суглобів, захист суглобів (консультації та навчання), тренування функції м'язів, регулювання тонусу м'язів, тренування координації, навчання малим правильним рухам, тренування чутливості, тренування сприйняття, тренування написання текстів та інші навчання навичок, що необхідні в повсякденному житті. Арт-терапія – плетіння, малювання, вільна творча робота з різних матеріалів з метою отримання видимих результатів і, як наслідок, незабутніх вражень від успіху
18. Характеристика та забезпечення розширеного ліжкового рухового режиму.
19. Характеристика та забезпечення палатного рухового режиму.
20. Характеристика та забезпечення вільного рухового режиму
Призначення і застосування різних форм ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації тісно пов'язані з руховим режимом, який регламентує рухову активність хворого під час лікування у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації. Він призначається лікарем і змінюється залежно від перебігу хвороби, етапу лікування, реакції організму на дію чинників, що входять у зміст певного рухового режиму.
На стаціонарному етапі лікування ці режими поділяються на: ліжковий, палатний та вільний.
Ліжковий: суворий ліжковий та розширений ліжковий. Суворий ліжковий призначається для забезпечення хворому фізичного та психічного спокою. Хворий весь час знаходиться в положенні лежачи на спині чи животі, лежачи з припіднятим головним кінцем. Йому не дозволяється самостійно повертатися та проводити рухи в великих суглобах. Прийом їжі, туалет здійснюються з допомогою обслуговуючого персоналу. На цьому режимі хворого навчають поворотам на бік. В кінці режиму дозволяють рухи в малих і частково в середніх суглобах. При адаптації до цього режиму, покращенні стану хворого переводять на розширений ліжковий режим.
Знаходження на суворому ліжковому режимі довгий час несприятливо впливає на самопочуття хворих і перебіг хвороби. Тому його не рекомендують /по можливості/ призначати більше як на 1-3 діб. Основними задачами цього режиму є: попередження ускладнень в легеневому апараті, профілактика тромбоемболій.
Розширений ліжковий режим передбачає періодичні зміни положення хворого в ліжку. Він добре опановує поворотами тіла в ліжку, якими його почала навчати на попередньому режимі, сидінням в ліжку з опорою на подушки або на спинку функціонального ліжка. В кінці режиму хворий сидить в ліжку з опущеними з нього ногами, що є етапом підготовки до вставання з ліжка. Сидіння в ліжку починається з однієї до трьох хвилин і поступово досягає 15-20 і більше хвилин.
Поступово хворі опановують побутовими навичками самообслуговування/ прийом їжі, вмивання, гоління для чоловіків. Організм хворих адаптується до положення сидячи в ліжку, проводиться легке тренування серцево-судинної та дихальної систем, малих та середніх груп м'язів.
Позитивна реакція функціональних проб, що свідчать про покращення. стану хворого, дозволяють перевести його на наступний - палатний режим.
Палатний режим або напівліжковий характеризується тим, що хворий половину денного часу знаходиться в ліжку, а половину поза ліжком сидячи в кріслі, ходить по палаті, приймає їжу за столом, користується туалетом, який є в блоці палати Поступово зменшується час перебування в ліжку, збільшується час ходьби у палаті, а в кінці режиму - вихід в коридор.
Якщо на попередньому режимі заняття лікувальною гімнастикою виконуються в вихідному положенні лежачи в ліжку, то на палатному - вихідними положеннями є положення лежачи в ліжку, сидячи в ліжку та на стільці, стоячи. Хворий може бути зайнятий на протязі дня трудотерапією /в'язання, вишивання, плетіння, ліплення з пластиліну/, читанням, настільними іграми, переглядом телепередач, малюванням, тощо.
На цьому режимі хворі адаптуються до ходіння, починається тренувальний процес всього організму і окремих його систем. Адаптація хворих до цього режиму дозволяє перевести їх на. наступний-вільний, режим.
Вільний режим спонукає хворих на значне розширення об'єму побутових навантажень і збільшення фізичних навантажень під час занять лікувальною фізкультурою. Основним на даному етапі лікування є продовження процесу тренування організму для підготовки частини хворих до перебування в домашніх чи санаторно-курортних умовах, а другої частини для виконання виробничих завдань, На цьому режимі хворим призначають майже всі форми лікувальної фізкультури в залежності від захворювання.
На поліклінічному чи санаторно-курортному етапах лікування хворим призначають: щадний, щадно-тренуючий та тренуючий режими.
Щадний режимпередбачає тренування всіх систем організму, стимуляцію обмінних процесів, подальше оволодіння побутовими навичками, підвищення фізичної працездатності. В перші дні після виписки хворих із стаціонару рухова активність їх дещо зменшується, а надалі поступово наростає за рахунок збільшення кількості вправ, їх ускладнення.
Щадно-тренуючий режим передбачає повну адаптацію хворих до побутових навантажень та виробничої практики. Фізичні навантаження наданому режимі значно зростають і дозволяють пацієнтам приступити до виконання виробничих завдань. Допомагають цьому призначення майже усіх форм лікувальної фізкультури.
Тренувальний режим діє до повної адаптації людини до побутових та виробничих навантажень. За своїм вибором пацієнти починають займатися одним із видів спорту, але в змаганнях участі брати не можуть.
Час перебування на кожному із режимів поліклініки та санаторії визначається індивідуально, в залежності від віку хворого, хвороби, різня фізичної працездатності та професії хворого.
Переведення з режиму на режим залежить від адаптації хворих до попереднього, що визначається з допомогою функціональних проб.
21Характеристика рухових режимів на ІІІ етапі реабілітації.
ІІІ етап реабілітації – диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за пацієнтом, підтримка і покращення його фізичного стану і працездатності у процесі життя. На всіх етапах реабілітації, особливо на ІІ – ІІІ, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на адаптацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв‘язанню питань професійної працездатності, працевлаштування і т. д. Незалежно від етапу реабілітації з пацієнтами постійно працюють реабілітологи, які коригують програму з врахуванням досягнутого ефекту. Отже, принципова схема сучасної медичної реабілітації виглядає так: лікарня – поліклініка (реабілітаційний центр,
санаторій) – диспансер.
2. Лікувальні рухові режими на різних етапах реабілітації. Режим рухів. Введення режимів рухів у лікувальних установах дає змогу організувати і уніфікувати фізичне навантаження, що дуже зручно для призначення засобів лікувальної фізкультури. Режим залежить від типу лікувальної установи.
В стаціонарах у лікарняний період звичайно розрізняють:
1.Суворий ліжковий режим – призначається пацієнтам, які потребують повного спокою (допускається лікування положенням).
2. Ліжковий режим–призначається під час одужання і поліпшення стану здоров‘я, при нормальній чи субфебрильній температурі. Дозволяється сідати в ліжку і вставати.
Призначається індивідуальна гімнастика в положені лежачи і масаж.
3. Напівліжковий режим– приписують хворим при подальшому одужанні і адаптації до фізичних навантажень. Хворі можуть виконувати ранкову гімнастику і лікувальну гімнастику індивідуально чи невеликими групами з вихідного положення лежачи, сидячи, стоячи з обережним збільшенням навантаження.
4. Тонізуючий, або вільний режим – призначається в період підготовки хворого до виписування. Мета цього режиму – подальше поліпшення функціонального стану організму хворого і підготовки його до домашніх умов і трудової діяльності. Рекомендуються ранкова гігієнічна і лікувальна гімнастика, які проводяться з невеликими групами, з різних вихідних положень. Дозволяються нетривалі прогулянки в саду, малорухливі ігри, легкі трудові процеси. У післялікарняний період реабілітації:
1. Щадний режим – для практично здорових, що потребують відпочинку. Дозволяється без обмежень застосовувати всі фізкультурні заходи, передбачені в санаторії.
2. Щадно-тренуючий режим – призначається особам з хронічними захворюваннями, фізично слабким, неадаптованим до фізичних навантажень.Обмежуютьсявправи, які можуть викликати втому, неадекватні реакції організму, рекомендується ранкова гігієнічна гімнастика з обмеженням бігу, без підскоків. Дозволяються малорухливі ігри, екскурсії.
3.Тренуючий режим дає змогу якнайповніше використовувати засоби і форми ЛФК, брати участь у всіх заходах, які проводять у стаціонарі. Інтенсивність вправ велика. У реабілітації спортсменів застосовуються вправи максимальної інтенсивності.
22. Особливості обстеження м’язів: експрес оцінка
23Лінійні виміри кінцівок: відносні та абсолютні довжини
Вимірювання довжини кінцівок Дуже важливий спосіб одержання додаткової інформації про стан системи опори та рухів. Дослідження слід проводити, порівнюючи хвору та здорову кінцівки на
Приклад вимірювання довжини нижньої кінцівки: А – перший етап встановлення симетричної позиції таза шляхом визначення відстані між мечоподібним відростком та передньоверхньою остю клубової кістки; В – якщо позиція таза симетрична, то довжину нижньої кінцівки вимірюють від передньоверхньої ості клубової кістки до внутрішньої кісточки кісточки підставі результатів виміру сантиметровою стрічкою. При дослідженні хворого вимірюють довжину кінцівки та її окружність. Виміри виконують як ураженої, так і здорової кінцівки. Отримані результати порівнюють, що дає уявлення про ступінь анатомічних і функціональних порушень. Довжину та окружність кінцівки вимірюють звичайною сантиметровою стрічкою. Розпізнавальними точками при порівняльному вимірюванні довжини кінцівки є кісткові виступи. Хворий при вимірюванні повинен бути правильно укладений: звертають увагу на те, щоб таз хворого був не перекошений, а лінія, що приклад вимірювання довжини стегна та гомілки: а) вимірювання довжини стегна від верхівки великого вертлюга до суглобової щілини колінного суглоба; б) вимірювання довжини гомілки від суглобової щілини колінного суглоба до латеральної кісточки пвимірювання довжини стегна та гомілки: а) вимірювання довжини стегна від верхівки великого вертлюга до суглобової щілини колінного суглоба; б) вимірювання довжини гомілки від суглобової щілини колінного суглоба до латеральної кісточки сполучає обидві передньоверхні ості, була перпендикулярна серединній лінії тіла. При визначенні довжини нижньої кінцівки вимірюють відстань від передньоверхньої ості клубової кістки до нижнього краю внутрішньої кісточки. При вимірюванні довжини стегна визначають відстань між великим вертлюгом і суглобовою щілиною колінного суглоба. Довжину гомілки визначають вимірюванням відстані від суглобової щілини колінного суглоба до нижнього краю зовнішньої кісточки Вимірювання обводу кінцівки виконують на однакових відстанях від певних кісткових орієнтирів.
Довжину верхньої кінцівки вимірюють від надплечового відростка лопатки до шилоподібного відростка променевої кістки або до кінця III пальця. Довжину плеча – від краю надплечового до вершини ліктьового відростка. Довжину передпліччя – від вершини ліктьового до шилоподібного відростка ліктьової кістки
Вимірювання довжини верхньої кінцівки
При записі результатів вимірювання необхідно позначити точки, від яких виконувався вимір довжини кінцівки або її сегмента.
Розрізняють наступні види укорочення кінцівки:
Абсолютне або анатомічне вкорочення (істинне) – обумовлене анатомічною зміною кінцівки і визначається шляхом порівняння сумарних даних виміру довжини стегна і гомілки (плеча і передпліччя) на пошкодженій і здоровій кінцівках. Визначається при вимірюванні анатомічної довжини по сегментах (стегно, гомілка і т.д.). Таке вкорочення спостерігається при затримці росту кістки, зміщенні уламків та ін.
Проекційне (уявне) укорочення – обумовлене порочною установкою кінцівки внаслідок контрактури або анкілозу в суглобі.
Відносне (дислокаційне) укорочення – зустрічається при вивихах, коли одна кіст
Визначення функціонального вкорочення лівої нижньої кінцівки шляхом підкладання компенсуючих прокладок під стопу до вирівнювання симетрії кісткових орієнтирів таза
Сумарне (функціональне) укорочення може бути виміряне за допомогою планок (дощечок), що мають певну товщину. Підкладають ці планки під укорочену ногу доти, поки таз не прийме правильне положення (лінія, що сполучає передньоверхні клубові ості, повинна прийняти горизонтальне положення). За висотою підкладок визначають сумарне вкорочення нижньої кінцівки (рис. 1.33).
Окружність кінцівок (хворої і здоровоі) вимірюють у симетричних місцях на певній відстані від нижньої кінцівки кісткових розпізнавальних точок: для нижньої кінцівки – від передньоверхньої ості клубової кістки, великого вертлюга стегна, суглобової щілини колінного суглоба, головки малої гомілкової кістки та ін.; для верхньої кінцівки – від надплечового відростка, внутрішнього надвиростка плеча та ін.
Визначення м'язової сили. Функціональні можливості опорно-рухового апарату значною мірою залежать від стану м'язів. Особливо великого значення для вироблення правильного плану лікування набуває дослідження м'язової сили при нерівномірному ураженні м'язів (поліомієліт, дитячий спастичний параліч, парези та ін.). У клініці при дослідженні м'язової сили широко застосовується метод активних рухів із подоланням опору, створеного рукою дослідника. Хворому пропонують зігнути, розігнути, привести або відвести кінцівку, а той, що досліджує, прагне створити опір, протидію цим рухам. Порівнюючи дані, отримані на хворій і здоровій кінцівках, можна уявити стан сили м'язів. Оцінюють силу м'язів за п'ятибальною системою: 5 – сила м'яза нормальна, 4 – сила м'яза знижена, 3 – виражене зниження, 2 – значне зниження, 1 – повний параліч.
При проведенні спеціальних досліджень для об'єктивного визначення м'язової сили використовують динамометр, який з одного боку фіксують нерухомо, а з друго-
Дослідження травм та захворювань хребта. У діагностиці травм і захворювань хребта використовуються клінічні, рентгенологічні, електрофізіологічні, Інструментальні та лабораторні методи дослідження. Основним методом є клінічний, який передбачає певну систему послідовних дій лікаря. Рекомендується дотримуватися наступного порядку: з'ясування скарг, збір анамнезу (механізм травми), огляд хворого, встановлення попереднього діагнозу.
Як і при інших захворюваннях, необхідно зібрати анамнез життя хворого: стан здоров'я при народженні, умови життя в дитинстві, юності і зрілому віці, умови праці і виробничі шкідливості, перенесені хвороби, алергологічний анамнез.
Об'єктивний огляд. Хребет досліджують у положенні хворого стоячи, сидячи і лежачи, як у спокої, так і в русі (голови, тулуба, кінцівок). Рівень ураження хребта визначають шляхом відліку кількості хребців від певних анатомічних орієнтирів або за спеціальною схемою. Для огляду хворого стоячи, він повинен повернутися спиною до світла. Досліджуваному слід стояти рівно, з розслабленою мускулатурою, босим, руки вільно звисають уздовж тулуба. У нормально складеної дорослої людини хребет має фізіологічні викривлення у вигляді двох лордозів у шийному і поперековому відділах і одного кіфозу в грудному відділі. Остаточна форма хребта встановлюється до зрілого віку і зберігається до 45-50 років, після чого грудний відділ знову починає поступово округлятися, наближаючись до старечого кіфозу. У дорослих жінок лордоз поперекового відділу більш виражений, ніж у чоловіків. Спеціальним маркером або поглядом (при достатньому досвіді дослідження) відзначають лінію остистих відростків (серединна борозна спини), нижні кути лопаток, гребені клубових кісток, бічні контури талії і шиї, положення надпліч, відхилення міжсідничної борозни від вертикалі. При огляді остистих відростків виявляють їх випинання; різке випинання одного відростка щодо інших у нормі не зустрічається. Оглядаючи спину, звертають увагу на контури м'язів, розташованих поряд із хребтом.
Практично, окрім нормальної будови хребта, прийнято розрізняти наступні різновиди постав: плоску, круглу та сутулу спину. У грудному відділі навіть через незначну деформацію кіфоз стає досить помітним. Поява кіфозу в шийному або поперековому відділах свідчить про наявність серйозних патологічних змін: виступ одного або кількох остистих відростків при кутоподібному кіфозі утворює горб [gibbus), що може спостерігатися при частковому або повному руйнуванні тіл хребців. Бічне викривлення хребта називається сколіозом. Він виявляється по відхиленню лінії остистих відростків від вертикальної осі тіла. Віссю хребта є вертикальна лінія, проведена від потиличного горба через усі остисті відростки хребців до міжсідничної складки.
Функціональний сколіоз, обумовлений значним укороченням однієї ноги, проявляється в положенні хворого стоячи, а в положенні лежачи зникає. При грудному сколіозі на опуклій стороні утворюється реберний горб, який досить добре видно при згинанні. Напруження довгих м'язів спини помітне у вигляді випинань по сторонах від остистих відростків; особливо часто цей симптом спостерігається при дискогенному радикуліті.
Травматологічних хворих оглядають за певною схемою, що не дозволяє пропустити ознаки ушкоджень. Після огляду і виявлення провідних симптомів хребет оглядається по сегментах. У момент первинного огляду положення хворого або ураженого сегмента може бути активним, пасивним та вимушеним.
Активне положення, як правило, свідчить про відносне благополуччя, пасивне – найчастіше свідчить про важку травму або ураження спинного мозку, що ускладнилися паралічем. Необхідно звернути особливу увагу на вимушене положення тіла; як правило, це компенсаторні, пристосувальні та патологічні установки. Виражений лордоз поперекового відділу хребта у вертикальному або горизонтальному положенні хворого може бути зумовлений згинальною контрактурою в кульшовому суглобі.
Пальпація. Пальпація хребта дозволяє доповнити дані огляду, визначити локалізацію, ступінь і характер болючості. Слід пам'ятати, що в нормі остистий відросток II поперекового хребця більше виступає назад, ніж сусідні остисті відростки. Для виявлення болючості при натисканні на остистий відросток ставлять на нього великий палець і тиснуть, переходячи від вище- до нижчерозташованого відростка. При патологічному процесі, що залучає суглобові і поперечні відростки, відзначають біль при натисканні в паравертебральних точках по лінії, що йде паралельно остистим відросткам на 1,5-2 см збоку (у поперековому відділі на 2-3 см).
Для виявлення болю постукують по остистих відростках, натискають на них збоку і використовують інші спеціальні діагностичні прийоми, наприклад, навантаження по осі хребта (на голову або на плечовий пояс). При пальпації відзначають також напруження м'язів, розташованих поряд із хребтом, оскільки більшість травм і захворювань хребта супроводжуються підвищенням м'язового тонусу. Пальпацію передньої поверхні хребта на рівні III–IV шийних хребців здійснюють через рот, за звичай вказівним пальцем. На рівні перснеподібного хряща перед груднинно-ключично-соскоподібним м'язом промацують горбик VII шийного хребця. У худих людей при бімануальній пальпації живота доступні пальпації тіла поперекових хребців. Крижовий і копчиковий відділи хребта спереду пальпуються через пряму кишку.
Щадна пальпація тканин у місцях ушкодження, видимої деформації, болючості дозволяє визначити місцеву температуру, виявити тургор м'яких тканин, їх набряклість.
Визначення обсягу рухів у шийному відділі хребта: А – нахил убік; Б – згинання; В – розгинання Визначення обсягу рухів у поперековому відділі хребта за симптомом Шобера: лікар маркером наносить першу точку над остистим відростком S, та другу точку на 10 см вище, при згинанні в нормі вона повинна збільшуватися до 13-14 см, а при розгинанні зменшуватися до 8-9 см. При згинанні також виміряють відстань між пальцями та підлогою
Пальпація остистих відростків для визначення болючості, яка характерно для перелому хребця поширеність ділянки ущільнення і встановити зв'язок запального процесу з поверхнево чи глибше розташованими тканинами, іррадіацію болю при натисканні. Пальпаторне дослідження також дозволяє
Паровертебральна пальпація для визначення болючих точок при пошкодженні поперечного відростка та при обстеженні хворого на остеохондроз проконтролювати стан нервових корінців, судин, наявність новоутворень, деформацію суглобів. Пальпація може проводитися усією кистю, кінчиками пальців однієї' або двох рук, кінчиком другого пальця у разі здійснення пальпації двома руками; вона називається дворучною, або бімануальною.
Визначення обсягу рухів хребта наведено на рис. 1.35-1-37. Прийоми пальпації – на рис. 1.38,1.39
27. Визначення інтенсивності болю за 4-х бальною шкалою.
Візуальна аналогова шкала (ВАШ) являє собою відрізок прямої лінії довжиною 10 см, початкова крапка якої відповідає відсутності болю, а кінцева – нестерпним больовим відчуттям. На цьому відрізку інколи роблять сантиметрові відмітки, інколи не роблять. На нашу думку, краще, щоб ВАШ була з відмітками. Хворий відображає силу болю в період обстеження у вигляді оцінки на даному відрізку. Дослідник зіставляє відстані «до і після» лікування, що дозволяє оцінити динаміку сприйняття пацієнтом своїх больових відчуттів.
Чотирискладова візуально-аналогова шкала болю використовується для оцінки безпосередньо больового синдрому, характеризує «розмах» суб’єктивних больових відчуттів у процесі захворювання (М. фон Koфф та ін., 1993).
Вербальна оцінкова шкала містить ряд слів, що описують силу болю: біль відсутній, слабкий, помірний, сильний, найсильніший. Оцінкою сили болю служить порядковий номер обраного визначення. У цій шкалі мале число наявних визначень болю заважає виявленню тонких змін стану хворого, що і є недоліком цього тесту.
Процентна шкала проводиться в такий спосіб: хворого просять позначити інтенсивність його початкового болю за 100 % і вказати, на скільки відсотків зменшився біль до кінця лікування.
Малювання болю: пацієнта просять заштрихувати на намальованому контурі людського тіла ті ділянки, де він відчуває біль, різним за інтенсивністю або за характером больовим відчуттям відповідає різна інтенсивність або різні способи штрихування.
Комбінована шкала болю, у якій для кількісної характеристики больового синдрому використовують поєднання візуальних, цифрових і вербальних шкал і являє собою пряму горизонтальну лінію довжиною 10–15 см. З рівними проміжками над лінією розташовуються опорні слова-дескриптори, а під лінією – опорні числа від 0 до 10: так над цифрами 1–2 розміщене слово «слабка», над цифрами 2–4 – «помірна», над 4–6 – «сильна», над 6–8 – «дуже сильна», над 8–10 – «нестерпна». Опорні слова полегшують задачу вибору вихідного рівня болю, опорні числа дозволяють точніше визначити кількісну характеристику болю, а відсутність розподілів на прямій лінії рятує пацієнта від відомої прив’язки до конкретних точок на ВАШ.
Принцип використання аналогових шкал і методу малюванням болю лежить в основі багатьох опитувачів.
Висока чутливість і простота використання методу рангової шкальної оцінки дозволяють досить точно визначити кількісні характеристики болю й піддати їх математичній обробці. Однак, ці методи не дають можливості оцінити якісні характеристики больового відчуття.
Опитувач болю Макгілла (McGill University Pain Questionnaіre – MPQ) – найпоширеніший метод оцінки болю. Опитувач спрямований на суб’єктивне сприйняття пацієнтом характеру болю і на оцінку його інтенсивності. Макгілловський больовий опитувач запропонували Р. Мелзак і У. Toрґeрсoн для більш точної якісно-кількісної оцінки болю. Опитувач отримав ім’я університету, у якому він був створений.
питувач отримав міжнародне визнання і переведений на більшість європейських мов. Опитувач містить 78 слів-дескрипторів (лат. descriptor – описуюючий) болю, згрупованих у 3 класи і 20 підкласів за принципом смислового значення. 1-й клас – сенсорний, містить у собі з 1-го по 13-й підкласи; 2-й клас – афективний – з 14-го по 18-й підкласи; 3-й клас – еволютивний (розкривається) – 19-й і 20-й підкласи.
Математична обробка даних зводиться до отримання в основному двох показників: 1-й – ранговий індекс болю є сумою рангів відзначених дескрипторів (ранг – це порядковий номер слова-дескриптора в даному підкласі зверху вниз), 2-й – число обраних дескрипторів болю. Ці показники можуть бути підраховані як для всіх класів разом, так і для кожного окремо.
Запропонований опитувач дозволяє не тільки якісно і кількісно визначити больове відчуття, але і зробити заключення про психоемоційний стан пацієнта. Так, показники афективного класу виявляються значно вищі в емоційно-лабільних осіб і жінок, а також у пацієнтів із хронічним болем.
Опублікована ще в 1975 р. довга версія тесту припускала, як відмічалося раніше, обчислення 3-х балів, що відображають сенсорне, афективне й оцінне описання болю. Надалі була розроблена коротка версія опитувача Макгілла, на думку Р. Мелзака (1987) значно зручніша для використання в клінічній практиці. Коротка версія включає 15 описів болю, зокрема 11 з них відносяться до сенсорного компонента, а 4 – до афективного, та 4-х бальну шкалу оцінки інтенсивності болю (за якою оцінюються всі 15 пунктів опитувача). Після заповнення бланка розраховуються 3 бали: «сенсорний» бал – сума оцінок за пунктами 1–11, «афективний» бал – сума оцінок за пунктами 12–15 і загальний бал болю – сума оцінок за всіма 15 пунктами опитувача. Також коротка версія опитувача Макгілла передбачає визначення індексу інтенсивності існуючого болю.
Інтенсивність існуючого болю
0 Немає болю__________________
1 Слабкий_____________________
2 Дискомфортний_______________
3 Призводить до дистресу________
4 Жахливий___________________
5 Нестримний__________________
30Реабілітаційний діагноз, його складові, принцип його побудови
Реабілітаційний діагноз (РД) – це список проблем пацієнта, сформульований у категоріях МКФ, що відображає всі актуальні аспекти функціонування пацієнта (Шмонин А. А. зі співавт., 2017). Індивідуалізація реабілітаційного втручання, у тому числі фізичної терапії (ФТ), відбувається вже на етапі встановлення реабілітаційного діагнозу.
Мета дослідження: проаналізувати принципи встановлення реабілітаційного діагнозу в системі фізичної реабілітації пацієнтів з ХОЗЛ.
Результати дослідження та їх обговорення. У РД включають виявлені проблеми пацієнта, які впливають на його функціонування, використовуючи усі категорії МКФ. Встановлення РД відбувається після обстеження пацієнта, зокрема, фізичним терапевтом.
Враховуючи полісистемність ХОЗЛ, існуючі клінічні настанови щодо легеневої реабілітації, сучасні клінічні дослідження, обстеження пацієнтів у процесі ФТ повинне бути всебічним (Тимрук-Скоропад К. А., 2018). У процесі ФТ пацієнтів з ХОЗЛ слід включати оцінювання наступних аспектів:
Якість життя та складові якості життя.
Прояв симптомів захворювання.
Рухова сфера.
Показники дихальної та серцево-судинної систем.
Показники госпіталізації.
Інтегральні показники.
Інформованість, грамотність і освіченість пацієнтів.
На основі обстеження пацієнта фізичний терапевт в межах своєї компетенції складає список проблем, сформульованих у категоріях МКФ, проводить кількісне оцінювання прояву порушення або обмеження та ролі фактора середовища.
1 2 3 4 5 6 7