Ім'я файлу: госсы.docx
Розширення: docx
Розмір: 340кб.
Дата: 21.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
масаж.doc
рррр.docx
практична 7.docx
Практична_робота_підбір_компонентів_персонального_комп'ютера.doc
Розширення: docx
Розмір: 340кб.
Дата: 21.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
масаж.doc
рррр.docx
практична 7.docx
Практична_робота_підбір_компонентів_персонального_комп'ютера.doc
13. Будова спинного мозку. Оболонки спинного мозку
Будова спинного мозку
Спинний мозок (medulla spinalis) - це частина центральної нервової системи, що розміщена в каналі хребта, має вигляд тяжа, довжина якого у дорослої людини приблизно 45 см. Верхній кінець спинного мозку, який лежить на межі між атлантом, переходить у довгастий мозок, а нижча, на рівні 1 і 2 поперекових хребців, звужується і переходить у кінцеву нитку. Спинний мозок розділений двома борознами (передньою і задньою) на праву і ліву половини
Оболонки спинного мозку
Спинний мозок оточений трьома оболонками: твердою, павутинною і м'якою (рис. 31). Зовнішня тверда оболонка (dura mater spinalis), утворена щільною сполучною тканиною, в деяких місцях зростається з кістками хребта. У межах міжхребцевих отворів тверда оболонка вкриває спинномозкові корінці, вузли та нерви. Тверда оболонка внизу оточує "кінський хвіст" і разом з кінцевою ниткою приростає до окістя куприка. Від твердої оболонки відходять сполучнотканинні волокна (2223 пари), які утворюють зубчасті зв'язки, між м'якою й твердою оболонками, зміцнюючи спинний мозок. Між павутинною й твердою оболонками утворюється субдуральний простір, заповнений спинномозковою рідиною. Простір між твердою оболонкою й окістям хребетного стовпа називається епідуральним. У ньому містяться жирова клітковина й венозні сплетення. Павутинна оболонка (arachnoidea mater spinalis) лежить під твердою - це тонка, щільна пластинка, бідна на нерви і судини. В тих місцях, де павутинна оболонка перекидається між звивинами мозку, утворюються особливі пустоти - цистерни, в яких накопичується спинномозкова рідина. Найбільші з них - цистерна бокової ямки великого мозку, міжніжкова цистерна, мозочково-мозкова цистерна тощо.
Під павутинною оболонкою лежить м'яка оболонка (pia mater spinalis), яка щільно прилягає до поверхні мозку і заходить у всі заглибини на його поверхні. Вона утворена пухкою сполучною тканиною, містить багато кровоносних судин.
Між м'якою і павутинною оболонками утворюється надпавутинний простір, заповнений рідиною, яка відіграє роль лімфи.
Від бокових поверхонь спинного мозку відходять зубчасті зв'язки, утворені відростками м'якої оболонки.
Вони прикріплюються до твердої мозкової оболонки, підтримують і фіксують занурений у спинномозковій рідині спинний мозок. Завдяки цьому значно зменшується вплив поштовхів і потрясінь, які зазнає тіло при різних рухах, на спинний мозок. Судинні сплетіння продукують спинномозкову рідину, яка циркулює у шлуночках мозку і в підпавутинному просторі головного і спинного мозку.
Кровопостачання головного мозку здійснюється гілками лівої і правої внутрішніх сонних артерій і гілками артерій хребта.
Кровопостачання спинного мозку здійснюється через передню і задню спинномозкові артерії, які є гілками артерій хребта.
14. Будова головного мозку. Оболонки головного мозку.
Людський мозок становить 91-95 % ємності черепа, він складається з трьох відділів: мозкового стовбура, підкоркового відділу та кори великого мозку.
Стовбурова частина головного мозку складається з довгастого мозку, моста, середнього мозку і проміжного мозку.
Довгастий мозок є продовженням догори спинного мозку, форму якого він зберігає.
Середній мозок лежить ще вище. На його верхній поверхні добре видно дві пари горбиків чотиригорбкового тіла.
Проміжний мозок розташований найвище у стовбурі. Від нижньої його поверхні відходить гіпофіз.
Всередині стовбура проходить канал, що подекуди розширяється. Він є продовженням спинномозкового каналу.Більша частина поверхні стовбура мозку вкрита білою речовиною. Сіра речовина утворює ядра всередині стовбура. Від ядер починаються дванадцять пар черепномозкових нервів.
Оболони головного мозку
Головний мозок, як і спинний, покритий трьома мозковими оболонами: м'якою, павутинною і твердою.
М'яка оболона
М'яка, або судинна, оболона головного мозку[en] (лат. ріа mater encephali) безпосередньо прилягає до речовини мозку, заходить у всі борозни, покриває всі звивини. Складається вона з пухкої сполучної тканини, в якій розгалужуються численні судини, що живлять мозок. Від судинної оболони відходять тоненькі відростки сполучної тканини, які заглиблюються в масу мозку.
Павутинна оболона
Павутинна оболона головного мозку[en] (лат. arachnoidea encephali) — тоненька, напівпрозора, не має судин. Вона щільно прилягає до звивин мозку, але не заходить у борозни, внаслідок чого між судинною й павутинною оболонами утворюються підпавутинні цистерни, заповнені спинномозковою рідиною, за рахунок якої й відбувається живлення павутинної оболони. Найбільша мозочково-довгаста цистерна розміщена позаду четвертого шлуночка, в неї відкривається серединний отвір четвертого шлуночка; цистерна бічної ямки лежить у бічній борозні великого мозку; міжніжкова — між ніжками мозку; цистерна перехрестя — у місці зорової хіазми (перехрестя).
Долі великих півкуль головного мозку
Тверда оболона
Тверда мозкова оболона (лат. dura mater encephali) — окістя для внутрішньої мозкової поверхні кісток черепа. У цій оболоні спостерігається найвища концентрація больових рецепторів в організмі людини, в той час як в самому мозку больові рецептори відсутні.
Тверда мозкова оболона побудована із щільної сполучної тканини, вистеленої зсередини пласкими зволоженими клітинами, що щільно зростаються з кістками черепа в ділянці його внутрішньої основи. Між твердою й павутинною оболонами є субдуральний простір, заповнений серозною рідиною.
15. Ендокринна система. Склад, властивості гормонів.
Ендокринна система – це сукупність залоз внутрішньої секреції, які функціонально пов'язані між собою і становлять єдину систему. Вчення про ендокринну систему регуляції створене А. А. Бертольдом, М. Броун-Секаром у другій половині XIX ст. Науку про будову і функцію залоз внутрішньої секреції, а також захворювання, зумовлені порушенням їхньої функції, називають ендокринологією.
Залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози, забезпечують ендокринну регуляцію, яка є складовим компонентом загальної гуморальної регуляції функцій організму людини. Ендокринна регуляція – це регуляція функцій організму, яка здійснюється через рідинні середовища (кров, лімфу, тканинну рідину) за допомогою гормонів. Ендокринна система продукує гормони (інкрети), що стимулюють або, навпаки, гальмують розвиток і життєдіяльність окремих органів та організму в цілому. Усі залози внутрішньої секреції знаходяться в постійній взаємодії. "Координаційним центром" ендокринної системи є гіпоталамус, який аналізує сигнали від ЦНС і виділяє ряд регуляторних нейрогормонів. Основними принципами ендокринної регуляції цілісності організму людини є такі:
• принцип системноїієрархічності – елементарні внутрішньоклітинні процеси регуляції є підлеглими вищим рівням регуляції: гіпоталамус – гіпофіз – ендокринні залози –• клітини-мішені;
• принцип взаємодії систем регуляції – гіпоталамус взаємодіє з гіпофізом за допомогою рилізинг-гормонів, гіпофіз впливає на залози, утворюючи тропні гормони тощо;
• принцип зворотнього зв'язку – система зворотнього зв'язку може сприяти вивільненню гормону при його нестачі в крові (позитивний зворотний зв'язок) або, навпаки, гальмувати його (негативний зворотний зв'язок). При цьому якщо гормон однієї залози посилює роботу іншої, то друга гальмує дію першої, що призводить до зменшення впливу першої залози на другу;
• принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем – процеси ендокринної регуляції змінюються відповідно до змін зовнішнього середовища (наприклад, виділення адреналіну в стресових ситуаціях).
Гормони, їх властивості, різноманітність та значення
Гормони (інкрети) – це біологічно активні речовини, які продукуються залозами внутрішньої секреції і здійснюють свій вплив далеко від місця синтезу. Термін "гормон" (від грец. гормао – збуджувати) запропонував 1905 році англійський фізіолог Е. Старлінг. Відомо понад 50 гормонів, а також багато гормоноподібних сполук. За хімічною природою гормони людини поділяють на три класи: стероїдні, похідні амінокислот і білково-пептидні.
Залози внутрішньої секреції людини: 1 – епіфіз; 2 – гіпофіз; З – щитоподібна залоза; 4 – вилочкова залоза; 5 – наднирники; 6 – підшлункова залоза; 7 – яєчники; 8 – яєчка; 9 – прищитоподібні залози
Залози внутрішньої секреції людини: 1 – епіфіз; 2 – гіпофіз; З – щитоподібна залоза; 4 – вилочкова залоза; 5 – наднирники; 6 – підшлункова залоза; 7 – яєчники; 8 – яєчка; 9 – прищитоподібні залози
Основними властивостями гормонів людини є:
1) висока біологічна активність – обумовлюють значний ефект у дуже низьких концентраціях;
2) специфічність дії – здатні взаємодіяти з певними клітинами-мішенями завдяки наявності у них молекул-рецепторів;
3) дистантність дп – переносяться від місця синтезу до клітин-мішеней, де взаємодіють з певним рецептором на мембранах клітин (білково-пептидні гормони) або проникають усередину клітини і далі в ядро (стероїдні гормони);
4) короткочасність дії – у процесі дії швидко розпадаються в печінці, нирках, травній системі або виводяться з організму;
5) різноманітність механізмів дії – свою дію на обмін речовин виявляють різними шляхами: а) підвищують проникність мембран; б) регулюють активність ферментів як ефектори та інгібітори; в) діють на генетичний апарат клітини і регулюють процеси транскрипції та ін.
Різноманітність гормонів
Серед гормонів виділяють:
• ефекторні гормони – це гормони, які здатні безпосередньо впливати на органи-мішені (наприклад, тироксин);
• тропні гормони – гормони, що регулюють синтез і виділення ефекторних гормонів (тиреотропний гормон);
• стероїдні гормони – це гормони ліпідної природи, які легко проходять плазматичні мембрани і проникають усередину реагуючих клітин; це гормони кори наднирників (кортикостероїди) і статевих залоз (андрогени і естрогени); не мають видової специфічності;
• білково-пептидні гормони – це гормони, які взаємодіють з певним рецептором на мембранах клітин і виявляють видову специфічність; це найчисельніша група гормонів, до якої входять інсулін, глюкагон, вазопресин, окситоцин, соматотропін, тиротропін, рилізинг-гормони та ін.;
• гормони – похідні амінокислот, до яких відносять: катехоламіни (адреналін і норадреналін); тироїдні гормони (тироксин, трийодтиронін, паратгормон); мелатонін;
• тканинні гормони (гістогормони, або паракринні гормони, або гормони місцевої дії) – це гормони, які синтезуються клітинами тканин і здійснюють регулюючий вплив на сусідні клітини, не переміщуючись з кров'ю; до них відносять: нейрогормони – це рилізинг-гормони, нейрорегуляторні пептиди (ендорфіни, енкефаліни) гіпоталамуса; гормони ендокринних органів (наприклад, у нирках – еритропоетин, простагландини, у серці – натрій-уретичний фактор, у травних органах – гастрин, секретин, гістамін, у плаценті – релаксин, плацентарний лактогенний гормон);
• залозисті гормони – гормони, що синтезуються спеціалізованими ендокринними залозами (наприклад, адреналін).
Значення гормонів
Гормони регулюють такі функції, як обмін речовин та енергії (тироксин, інсулін); процеси росту і розвитку органів (наприклад, соматотропін); статеве дозрівання (статеві гормони); фізичний і психічний розвиток (тропні гормони); реакцію організму на стрес у комплексі з нервовою системою (адреналін).
Фізіологія з основами патофізіології
2. Властивості м`язової тканини. Одиночне м’язове скорочення та тетанус.
Структурна організація м'язового волокна. М'язове волокно є багатоядерної структурою, оточеній мембраною і містить спеціалізований скорочувальний апарат – міофібрили (рис. 5. Крім цього, найважливішими компонентами м'язового волокна є мітохондрії, системи поздовжніх трубочок – саркоплазматична мережа (ретикулум), і система поперечних трубочок – Т-система. Функціональною одиницею скоротливого апарату м'язової клітини є саркомер; із саркомерів складається міофібрила. Саркомери відокремлюються один від одного Z-пластинками. Саркомери в міофібрилі розташовані послідовно, тому скорочення саркомерів викликає скорочення міофібрили і загальне вкорочення м'язового волокна.
В період відносного спокою скелетні м'язи повністю не розслабляються і зберігають помірний ступінь напруги, тобто м'язовий тонус.
Основні функції м'язової тканини:
- рухова – забезпечення руху;
- статична – забезпечення фіксації, в тому числі і в певній позі;
- рецепторна – у м'язах є рецептори, що дозволяють сприймати власні рухи;
- депонує – в м'язах запасаються вода і деякі поживні речовини.
Фізіологічні властивості скелетних м'язів:
1. Збудливість. Нижче, ніж збудливість нервової тканини. Збудження поширюється уздовж м'язового волокна.
2. Провідність. Менше провідності нервової тканини.
3. Рефрактерний період м'язової тканини більш тривалий, ніж нервової тканини.
4. Лабільність м'язової тканини значно нижче, ніж нервової.
5. Скорочення – здатність м'язового волокна змінювати свою довжину і ступінь напруження у відповідь на подразнення порогової сили.
При ізотонічному скороченні змінюється довжина м'язового волокна без зміни тонусу. При ізометричному скороченні зростає напруження м'язового волокна без зміни його довжини.
В залежності від умов стимуляції і функціонального стану м'яза може виникнути одиночне, злите (тетаніческе) скорочення або контрактура м'яза.
Одиночне м'язове скорочення. При подразненні м'язи одиночним імпульсом струму виникає одиночне м'язове скорочення. Амплітуда одиночного скорочення м'яза залежить від кількості міофібрил, що скоротились в цей момент. Збудливість окремих груп волокон різна, тому порогова сила струму викликає скорочення лише найбільш збудливих м'язових волокон. Амплітуда такого скорочення мінімальна. При збільшенні сили дратівної струму в процес збудження утягуються і менш збудливі групи м'язових волокон; амплітуда скорочень підсумовується і росте до тих пір, поки в м'язі не залишиться волокон, не охоплених процесом порушення. У цьому випадку реєструється максимальна амплітуда скорочення, яка не збільшується, незважаючи на подальше наростання сили дратівної струму.
Тетаніческе скорочення. У природних умовах до м'язових волокон надходять не поодинокі, а ряд нервових імпульсів, на які м'яз відповідає тривалим, тетаніческое скорочення, або тетанус. До тетаніческого скорочення здатні тільки скелетні м'язи. Гладкі м'язи і поперечнополосатий м'яз серця не здатні до тетаніческого скорочення через тривалу рефрактерного періоду. Тетанус виникає внаслідок сумації одиночних м'язових скорочень. Щоб виник тетанус, необхідно дію повторних подразнень (або нервових імпульсів) на м'яз ще до того, як закінчиться її одиночне скорочення. Якщо дратівливі імпульси зближені і кожен з них припадає на той момент, коли м'яз тільки почала розслаблятися, але не встигла ще повністю розслабитися, то виникає зубчастий тип скорочення (зубчастий тетанус). Якщо дратівливі імпульси зближені настільки, що кожен наступний припадає на час, коли м'яз ще не встигла перейти до розслаблення від попереднього подразнення, тобто відбувається на висоті її скорочення, то виникає тривале безперервне скорочення, що одержало назву рівного тетануса.
Гладкий тетанус – нормальний робочий стан скелетних м'язів обумовлюється надходженням з ЦНС нервових імпульсів з частотою 40-50 в 1с.
Зубчастий тетанус виникає при частоті нервових імпульсів до 30 в 1с. Якщо м'яз отримує 10-20 нервових імпульсів в 1с, то вона перебуває в стані м'язового тонусу, тобто помірного ступеня напруги.
3. Порушення трофічної функції нервової системи.
Надзвичайно важливим є виконання нервовою системою нейро-трофічної функції, яка шляхом впливу на обмін речовин забезпечує нормальну життєдіяльність інервованих органів і тканин.
Виділяють наступні механізми нервово-трофічних впливів:
1. Медіаторні – забезпечуються впливом медіаторів периферичних нервів на постсинаптичних мембрани та метаболізм відповідних органів і тканин.
2. Немедіаторні (власне трофічна функція) пов’язані з аксоплазматичним транспортом.
3. Судинні – опосередковано реалізують нейрогенні впливи на інтенсивність обміну речовин через зміни тонусу кровоносних судин
Нейродистрофічним називається комплексний процес, за якого внаслідок випадіння чи порушення різних нервових впливів як соматичної, так і вегетативної нервової системи виникають розлади її трофічної функції з наступним розвитком в організмі складних змін, а саме:
1) структурних розладів — дистрофічні зміни, некроз і виразкування, атрофія;
2) функціональних змін - підвищення чутливості денервованих структур до дії гуморальних факторів;
3) метаболічні розлади — зміна інтенсивності, патологічне пригнічення чи активація ферментних систем, поява біохімічних процесів ембріонального характеру.
В основі нейродистрофічного процесу – зміни синтезу, секреції чи дії нейромедіаторів, комедіаторів, трофогенів, а також утворення патотрофогенів, тощо; посилюється при розладах гемо- та лімфоциркуляції, енергетичного та пластичного обмінів. Трофічні розлади виникають у будь-якому органі, якщо порушується його іннервація.
4Фізичний розвиток, методи його дослідження.
Фізичний розвиток. З метою визначення і вивчення показників фізичного розвитку учнів використовують методи антропометричних досліджень, за допомогою яких визначають зріст у положенні стоячи і сидячи, масу тіла, окружність грудної клітки, окружність плеча, передпліччя, стегна, життєвий об'єм легень тощо. Дані цих досліджень дають можливість визначити рівень і особливості фізичного розвитку, ступінь його відповідності щодо статі та віку, наявність відхилень, а також динаміку внаслідок занять фізичними вправами. Слід пам'ятати про дотримання загальноприйнятих необхідних умов під час проведення антропометричних вимірювань (періоди дня, до приймання їжі, вивірений інструментарій), а також про правила їх проведення.
Вагозростовий показник (індекс Кетле) вираховується діленням маси тіла в грамах на його довжину в сантиметрах. Задовільна оцінка знаходиться в межах: для жінок - 360-405г, для чоловіків - 380 - 415г.
Коефіцієнт пропорційності (КП). Який вимірюється у відсотках: КП=100*(L1-L2)/L2 де L1 - довжина тіла в положенні стоячи; L2 - довжина тіла в положенні сидячи; У нормі КП = 87 - 92%.
Життєвий показник визначається діленням ЖОЛ на масу тіла в грамах. Частка від ділення нижче 65-70 мл/кг у чоловіків і 55-60 мл/кг у жінок свідчать про недостатність життєвого об'єму легень або про надлишок маси тіла.
Силовий показник (СП). Між масою тіла і м'язовою силою є своєрідне співвідношення. Зазвичай, чим більше м'язова маса тіла, тим більша сила. Силовий показник визначається за формулою і виражається у відсотках: Показник міцності будови тіла виражає різницю між довжиною тіла і сумою маси тіла та окружності грудної клітини під час видиху. Наприклад, якщо зріст 181см, маса 80 кг, окружність грудної клітини - 90 см, то цей показник буде дорівнювати: 181-(80+90)=11 якщо показник менший ніж 10, то це свідчить про досить міцну будову тіла, від 10 до 20 - про задовільну, від 21 до 25 про середню, від 26 до 35 - про слабку і більше 36 - про дуже слабку будову тіла. Проте необхідно враховувати, що показник міцності будови тіла, який залежить від розвитку грудної клітини; маси тіла, може бути помилковим, якщо великі величини маси тіла і окружності грудної клітки пов'язані не з розвитком м'язів а збільшені внаслідок ожиріння.
Зростово-ваговий індекс вираховують за формулою:
Зріст (см) - 100 = маса (кг). Але необхідно також враховувати віковий показник. Після 17 років до вагового показника додають 1 кг на кожні 3-5 років.
Функціональний стан і адаптація організму до фізичних навантажень. Тісний взаємозв'язок між серцево-судинною і дихальною системами, з одного боку і фізичною працездатністю з іншого, дозволяють використовувати ряд показників кровообігу і дихання в умовах напруження цих систем для оцінки адаптації організму до м'язової діяльності. Найбільш поширеним тестом дослідження функції серцево-судинної і дихальної систем є відносно проста проба з 20 присіданнями (проба Мартіне) у студента, який попередньо 2-3 хв. сидить у спокійному стані підраховують пульс за кожні 10 с безперервним методом до одержання стійких цифр (2-3 десятисекундних відрізків часу з однаковою кількістю пульсових ударів). Отримані цифри записують у графі "Пульс до навантаження". Потім вимірюють систолічний і діастолічний артеріальний тиск і записують у графі "тиск до навантаження". Далі, протягом півхвилини, підраховують частоту дихання (за рухом грудної клітки), результат множать на 2 і записують у графу "дихання до навантаження". Досліджуваному дають завдання - не затримуючи дихання зробити 20 ритмічних присідань за ЗО секунд з підніманням рук вперед. Після того, як студент закінчив фізичне навантаження, він знову сідає за стіл і протягом 10 секунд в нього підраховують чистоту пульсу, фіксуючи її в графі "пульс після навантаження". Зразу за цим швидко вимірюють артеріальний тиск із записом "Тиск після навантаження". Далі відновлюється підрахунок пульсу і запис його показників за десятисекундними відрізками і триває доти, поки пульс не прийде в норму до вихідних величин, після цього втретє вимірюють артеріальний тиск і записують у графі "кров'яний тиск після відновлення".
Ритм дихання після навантаження підраховується з одночасним підрахунком пульсу за 10 секунд і множать на 6, щоб одержати частоту дихання за 1 хвилину. Оцінка результатів проби з 20 присіданнями. Результат визначається за такими показниками: збудливість пульсу, час відновлення пульсу, реакція артеріального тиску (систолічного, діастолічного), час відновлення тиску. Залежно від характеру зрушень, у діяльності серцево-судинної системи після дозованого навантаження розділяють сприятливий (нормальний) та несприятливий типи реакцій. Для сприятливого типу характерно:
збудливість пульсу до 80%;
час відновлення пульсу до 3 хвилин;
реакція артеріального тиску: систолічний + 40 мм рт. ст.;
час відновлення тиску до 3 хвилин;
Несприятливий тип реакції поділяється на астенічний, дистонічний, гіпертонічний, і східчастий типи.
Для всіх несприятливих типів характерна:
збудливість пульсу більше 80%;
час відновлення пульсу більше 3 хвилини;
час відновлення тиску більший 3 хвилин. Для загальних ознак характерно:
для астенічного типу на 1 хвилину після навантаження систолічний тиск мало або зовсім не підвищується; для дистонічного типу на 1 хв. після навантаження характерне не різке підвищення систолічного та різке падіння діастолічного тиску, де інколи може бути феномен "нескінченого тону" (тони Короткова прослуховуються при знижені діастолічного тиску в манжеті до 0).
Для гіпертонічного типу на 1 хвилину після навантаження значно - зростає і систолічний і діастолічний тиск;
Для східчастого типу тиск досягає максимального рівня не зразу після навантаження, а на 2-3 хвилину періоду відновлення.
Але потрібно враховувати, що в "чистому" вигляді ці типи реакцій не зустрічаються. В практичній діяльності частіше визначається змішані типи реакцій серцево-судинної системи на функціональну пробу Мартіне. Що стосується адаптації дихальної системи, то в практичній діяльності для дослідження використовують дві проби: Штанге (затримка дихання під нас вдиху) і Генчі (затримка дихання під час видиху). Середня норма затримки дихання - 30 секунд. Відновлення в бік більших відрізків часу затримок дихання розглядається як добрі показники функціональної проби дихальної системи, а разом з нею і серцево-судинної, відхилення в бік менших відрізків - як незадовільні показники.
1 2 3 4 5 6 7