17. Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії. Центральні проблеми і представники.
Середньовіччя – це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках античного суспільства. Вихідним пунктом нової епохи була криза III-IV ст., яка відбилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. В економічній сфері спостерігається розпад системи господарства, заснованої на праці рабів. Вже у І-ІІ ст. виникають перші християнські громади, а з ними поширюються і християнські ідеї, які витісняють античні філософські вчення.
На початку IV ст. християнство перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма. На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ставилось до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язичницькою. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на «Послання апостола Павла». Представники патристики свідомо спираються на філософію Платона, неоплатоніків та Аристотеля для систематизації й обґрунтування християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вважався відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання – божественному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології».
Теологія (від грец. «теос» – Бог, «логос» – вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення. Середньовічне християнське світосприйняття має низку особливих рис.
По-перше, теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду й філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога - монотеїзм. По-друге, теоцентризм світогляду доповнюється іншим уявленням про людину. Якщо для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина – богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму та волі.
По-третє, у християнському світогляді утверджується ідея творіння «з нічого», так званий креаціонізм. Бог творить абсолютно вільно, творить світ з небуття («з нічого» – «ех nihil»), а не «породжує» його і не «виготовляє» його з першоматерії, як це уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого. По-четверте, у середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла висновку про наявність у людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обожнення» людини.
По-п’яте, християнство відкриває віру як особливий стан людської душі (в античні часи віра розумілась як «недорозвинене» знання). «А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр., 2:1), вона є впевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму. По-шосте, середньовічні мислення і світогляд мають символічний характер: усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.
До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін. Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога. Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 p. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий
18. Апологетика і патристика в умовах середньовіччя.
Апологетика
Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Патристика
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосмос поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.
Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.
У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.
29. Схоластична філософія.
Подальше філософське теоретизування пов’язано переважно зі школою схоластики. Схоластика – панівне в середньовічній Європі філософське напрям, що прагне дати теоретичне обгрунтування християнської догматики. В історії виділяються її три періоди: це рання схоластика – IX-XII ст., Зріла схоластика – XIII в. і пізня XIV-XV ст. У період ранньої схоластики християнська філософія в основному спиралася на вчення Августина, переробив платонізм і неоплатонізм, в дусі християнства. Завдяки хрестовим походам в руках європейців виявляється велике число книг, вивезених зі Сходу. Активна діяльність їх з перекладу дозволяє ознайомитися з широким колом філософських ідей античних, арабських, європейських філософів. Розвивалася в епоху безумовного панування в суспільному житті християнства, схоластика, природно, зайняла місце «служниці богослов’я»: справою філософії було роз’яснення та обґрунтування релігійних істин. У XIII в. схоластика досягла своєї найвищої вершини. Схоластична філософія відрізняється від класичної тим, що її ув’язнення заздалегідь обмежені Святим Письмом і догмами Церкви.
У XIII в. в країнах Західної Європи настає помітне пожвавлення. Розвиваються товарно-грошові відносини, посилюється роль міст, зростає шар ремісників і купців. Множаться багатства церкви. Посилюється соціальна боротьба, множаться єретичні руху.
Потреби економіки і соціального життя вимагали освічених людей. У суспільстві посилюються світські тенденції. У великих містах виникають університети, серед них Болонський, Паризький, Оксфордський, Кембріджський. В університетах зазвичай було чотири факультети: права, медицини, теології та вільних мистецтв. Факультет вільних мистецтв був підготовчим для факультету теології. Методи викладання – лекції та семінари, семінар проходив у формі дискусії; тема пропонувалася студентами у формі питання для обговорення, студенти пропонували відповіді, завершував семінар викладач.
У даний період пізнього середньовіччя сформувався стійкий інтерес до арістотелізму; цьому сприяли контакти з арабської філософією, де твори Аристотеля були дуже популярні. У XIII в. твори Аристотеля стали широко переводитися на латинську мову. Однак, церква прагнула перешкоджати поширенню вчення Аристотеля, розглядала його вчення як єресь. Для боротьби з єресями був заснований особливий суд – інквізиція. Але спроби заборони виявилися непродуктивними. І тоді християнським ідеологам було поставлено пристосувати філософію Аристотеля до потреб церкви.
Вдалу спробу пристосувати Аристотеля до вчення католицької церкви, систематизувати і обґрунтувати християнську догматику зробив Фома Аквінський (1225-1274).
Перша проблема, яку розглядає Фома, – взаємовідношення віри й розуму, зберігаючи примат віри над розумом. Далі, запевняє в можливості погодження Святого Письма з розумом, пояснюючи це біблійним прикладом. У Книзі Буття говориться, що «Бог створив два великих світила, Сонце, Місяць, а також і зірки». Цим Священне писання як ніби хоче сказати, що Місяць більше всіх зірок; але так як встановлено незаперечними доказами, що це невірно, то не слід наполегливо захищати цей буквальний сенс. Потрібно шукати інший, відповідний цієї фактичної істини; можна, наприклад, сказати, «що слова« велике світило »позначають тільки велич Місяця по відношенню до нас, а не величину самого її тіла».
Фома стверджував, що філософія і приватні науки виконують по відношенню до теології службові функції. Теологія звертається до допомоги філософії, щоб зробити положення віри зрозумілими і переконливими для людського розуму. Він також говорив, що є загальні об’єкти і явища для роздумів, як теології, так і науки. Деякі істини Одкровення можуть бути доведені раціональним шляхом, наприклад, істини про існування Бога, безсмертя людської душі та інші. Але є істини, які не можна довести за допомогою розуму, вони відносяться виключно до сфери теології, наприклад, догмат про творіння в часі, про первородний гріх, про таїнства, про Святу Трійцю і тому подібні догмати і сюжети Святого Письма.
У своїй праці «Сума теології» Фома Аквінський висунув п’ять онтологічних доказів буття Бога.
1. Так звані кінетичні докази, що грунтуються на понятті руху. «Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше». Один предмет спонукуваний іншим, інший третій і т. Д. Ми повинні дійти до першої причини руху. Такою причиною повинен бути Бог.
2. Доказ, що грунтується на понятті виробляє причини. У ланцюзі виробляють причин має бути перша виробляє причина, яка все іменують Богом.
3. Доказ, що грунтується на поняттях необхідності і випадковості. Першою граничної необхідністю всіх конкретних потреб і випадковостей, на загальну думку, є Бог.
4. Доказ від ступенів досконалості. Це доказ виходить з передумови, що в речах виявляються різні ступені досконалості у формі благородства, добра, краси. На думку Фоми, про різних ступенях досконалості можна говорити лише у порівнянні з чимось найбільш досконалим. Найдосконалішою сутністю для всіх сутностей є Бог.
5. Доказ від божественного керівництва світом. У речах і явищах, говорить Фома Аквінський, спостерігається доцільність діяльності та поведінки, яка особливо помітна в живих істотах: всі прагнуть досягти чогось кращого, хоча одні це бажають свідомо, інші – інстинктивно. І хтось повинен цілеспрямовано керувати світом: «Його ми називаємо Богом».
Бог, згідно Хомі, – діюча і кінцева причина світу. Бог – саме буття, а світ володіє буттям, існуванням.
Суперечка номіналістів і реалістів. Однією з найважливіших філософських проблем епохи Середньовіччя була проблема універсалій (загальних понять). «Спочатку було слово», – проголошує Біблія. Не дивно, що філософи звернулися до з’ясування того, що є «слово» (т. Е. Поняття) і як воно співвідноситься з конкретними речами. Тому суть спору про Універсал (загальних поняттях) полягала в відношенні ідеальних понять і реального буття речей, або, що те ж саме – у співвідношенні загального і одиничного, мислення і дійсності. У вирішенні проблеми універсалій сформувалися два крайніх підходу, або течії. Вони називаються номіналізм і реалізм.
Номіналіста (П’єр Абеляр, Росцелин, Вільям Оккам) припускали, що універсалії існують тільки у свідомості людини як поняття про речі або їх найменування. Звідси і назва цієї течії – слово «nonem» в перекладі з латинської означає «ім’я» або «назва». Номіналіста вважали, що в реальності, крім одиничних речей, нічого не існує. У чистому вигляді ця точка зору сходить до кинику Антісфеном і стоїків, які, сперечаючись з Платоном, стверджували, що ідеї перебувають тільки в людському розумі.
Реалісти (Августин, Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий, Фома Аквінський) вважали, що загальні поняття (універсалії) реально існують і не залежать від людської свідомості. Крайні реалісти вважали, що універсалії існують незалежно від речей і до них. Найбільш прийнятними для Церкви виявилися погляди Альберта Великого і його учня Фоми Аквінського. Аквінський стверджував, що універсалії існують:
1) до одиничних речей як їх ідеї в божественному розумі;
2) у самих речах – як їх сутності;
3) після речей – як поняття про них в людському розумі. Таким чином, реалісти вважали, що людський розум здатний осягати суть речей, т. Е. Загальні поняття, тому, що вони існують в розумі божественне.
20. Філософська система Т. Аквінського.
Фома Аквінський, який походив зі знаті Неаполітанського королівства, волів мирні радості науки авантюрного життя феодального барона і, незважаючи на опір з боку батька, поступив в чернечий орден домініканців. Викрадений братами під час від’їзду з Італії в Париж, Фома був в’язнем в замку своїх батьків. По закінченні двох років йому все ж вдалося втекти і оселитися в Кельні слухачем прославленого філософа-схоластика Альберта Великого. Він став його захопленим учнем і пристрасно віддався вивченню Аристотеля. З цих пір всі помисли Фоми Аквінського зосередилися на тому, щоб познайомити християнський Захід з арістотелівською філософією за грецьким текстом і особливо з Фізикою і Метафізикою, які існували досі лише в латинському перекладі, зробленому з арабської мови. Повернувшись згодом на батьківщину, Фома помер в 1274 році, навряд маючи 50 років, після життя, цілком присвяченого науці і роздумам.
Філософія зобов’язана Фомі Аквінському цілим рядом трактатів, що відносяться до Метафізиці Аристотеля а його «Сума теології» (Summa theologiae), що мало-помалу витіснила «Сентенції» Петра Ломбарда, стала основою викладання догмату в католицькій Церкві.
Сам Фома Аквінський не рахував свою філософію оригінальною і стверджував, що прагне лише до точного відтворення основних ідей Аристотеля. Однак він наділив аристотелівські думки в нову, середньовічну форму, чия своєрідність піднімала її до рангу самостійного вчення. Ідеї та категорії Фоми Аквінського почасти заклали основу філософської мови Нового часу.
Згідно Фомі, філософія у власному змісті («Перша філософія») має своїм предметом буття як такове (ens in quantum ens). Є два види буття (entia):
матеріальні предмети, існуючі об’єктивно, реально (esse in re);
субстанції, ідеальні сутності (essentiae, substantiae).
Більшість останніх, подібно першим, складаються, як вчив і Аристотель, з форми і матерії. Є всього лише одна проста сутність або чиста форма без домішки матерії: Бог.
Як матерія, так і форма представляють собою буття (entia). Відрізняються вони один від одного тим, що форма існує in actu (насправді), а матерія – тільки in potentia (в можливості, що реалізовується за допомогою форми). Взагалі матерія і є все те, що може бути, все те, що існує в можливості.
Дивлячись по тому, чи представляє собою можлива річ субстанцію (першооснову) або акціденцію (одне з багатьох можливих проявів першооснови), філософія Фоми Аквінського проводить відмінність між materia ex qua aliquid fit («матерією з якої щось виникає», субстанцією в можливості) – і materia in qua aliquid fit («матерією, в якій щось виникає», акциденцією в можливості). Materia ex qua не існує сама по собі, materia in qua існує, як істота відносно самостійна (subjectum). Форма і є те, що надає буття речам. Дивлячись по тому, чи представляє собою річ субстанцію, або акціденцію, ми маємо справу або з субстанциальною формою, або з акциденціальною формою. З’єднання матерії з формою Фома Аквінський називає походженням (generatio – γίνεσζαι), яке в свою чергу є субстанціальним і акціденціальним. Всі форми з’єднуються з матерією, індивідуалізуються в ній і утворюють окремі предмети і поняття – роди, види, індивідууми.
За філософією Фоми Аквінського, тільки одна форма з форм, тобто Бог, не з’єднується ні з якою матерією; в ній немає ні походження, ні псування. Чим недосконаліша форма, тим більше вона прагне збільшити число індивідуумів (окремих проявів), що реалізують її; чим форма досконаліше, тим менше у неї індивідуація. Форма з форм, Бог, вже не утворює виду, який можна було б розкласти на окремі індивідууми, а являє собою цільну істоту, в якій відмінності осіб безперервно зливаються в єдності сутності. Так як один тільки Бог є чистою формою (actus purus), без матерії, а, отже, і без недосконалості (бо матерія – це, по суті, нереалізована можливість, те, чого ще немає, відсутність, нестача буття), то один Бог і є досконалий і повний розум, сенс всіх речей. У ньому полягає абсолютна істина, бо він сам є істина.
Істина, розвиває далі думку Фома Аквінський, є згода між думкою і її предметом. У людині згода ця існує в більшій чи меншій мірі, але ніколи в досконалій повноті. Ніколи у людини вона не досягає абсолютної тотожності; ніколи в його думці думка не зливається з предметом думки. Між пізнанням і його предметом завжди існує більш-менш значний проміжок. У Бозі ж ідеї не тільки точно відтворюють речі, але навіть ідеї Бога і суть самі речі. З точки зору людини спочатку існують речі, а потім він вже про них мислить. З точки зору Бога думка передує речам, які існують тільки тому, що Бог їх мислить і які існують такими, якими він їх мислить. Отже, укладає Фома, в Бозі немає різниці між думкою і її об’єктом; в ньому думка і буття тотожні. І так як ця тотожність і є істина, то Бог і є сама істина. З того, що Бог – істина, випливає, що Бог існує. Бо неможливо заперечувати існування істини, і навіть ті, які це заперечують, думають, що вони праві, а, отже, тим самим стверджують, що істина існує.
Доказ існування Бога є, згідно Фоми Аквінського, першою і головною задачею філософії; але вона ніколи не була б в змозі її виконати, ніколи б не була в змозі навіть піднятися до ідеї про Бога, без початкового Одкровення людям від самого Творця і без Одкровення від Ісуса Христа. Для того, щоб людський розум був в змозі спрямувати свої зусилля до своєї істинної мети, необхідно було, щоб з самого початку Бог вказав йому на цю мету, щоб Він сам відкрив себе людству. Філософія хороша і законна тільки за умови, якщо вона бере Одкровення за свою вихідну точку і приходить до нього, як до кінцевої своєї мети. Тільки тоді вона – на істинній дорозі, коли вона ancilla Ecclesiae (служниця церкви, служниця богослів’я). Фома Аквінський, втім, вважав, що істинна філософія є і ancilla Aristotelis (служницею Аристотеля), оскільки Аристотель, на його думку, є провісник Христа в галузі науки. Церква Божа, згідно Фомі, є мета, до якої прагнуть всі земні речі.
Природа являє собою ієрархію, де всякий розряд є (за тим же аристотелівським принципом) форма нижчого розряду і матерія вищого. Ієрархія тіл завершується природним життям людини, яка, у свою чергу, стає підставою і «матерією» для вищого, духовного життя, яка розвивається під покровом Церкви, харчується її словом і таїнствами, як природне життя харчується хлібом землі. Царство природи так само відноситься до царства благодаті, людина взагалі – до християнина, філософія – до теології, матерія – до таїнства, Держава – до Церкви і імператор – до тата, як засіб відноситься до мети, зародок – до закінченої суті, можливість – до здійснення.
Всесвіт, що складається з царств природи і благодаті, є кращий з можливих світів, бо Бог, вважає Фома, замисливши в своїй нескінченній мудрості кращий зі світів, не міг створити менш досконалий світ, не суперечачи при цьому своєї мудрості. Думати, що Бог міг замислити досконалість, але реалізувати недосконалий світ, значить, припускати протиріччя в Бозі: протиріччя між його знанням і волею, між ідеальним і реальним началами речей – що так само гидко для філософії, як і для віри. Божественна воля не є, отже, воля байдужості, і свобода Бога, далеко не є синонімом сваволі і нічим не мотивованої волі, тотожна з необхідністю.
Незважаючи на гадану протилежність, те ж відноситься і до людської волі. Подібно до того, як розум володіє принципом (розум), від якого він не може ухилитися без того, щоб не перестати бути самим собою, і воля має принцип, ухилитися від якого вона не може без того, щоб не перестати бути вільною волею: благо. Воля необхідно прагнути до блага, але чуттєвість прагне до зла і цим паралізує зусилля волі. Звідси гріх, що має своїм джерелом не свободу байдужості або вибору, а чуттєвість.
Детерміністична філософія Фоми Аквінського нагадує погляди святого Августина. Але, поширюючи свій принцип до самої вищої Істоти, чию волю він підкоряє розуму, Фома тим самим звільняє доктрину Августина від усього, що в ній є образливим для розуму і совісті. Він в один і той же час вказує і на апогей розвитку католицької метафізики і на початок її занепаду. До святого Фоми Аквінського схоластична філософія вже показувала ознаки виснаження. При ньому і в його особі вона поправляється і сяє таким блиском, що перед ним бліднуть найзнаменитіші імена. За своєю відданістю Церкві і її інтересам, за філософським даруванням, яке він віддає в розпорядження католицизму, за своєю вірою в повну згоду догми з системою перипатетиків, Фома є після святого Ансельма Кентерберійського найдосконалішим типом вченого Церкви. Але його віра в гармонію догмату і розуму, не дивлячись на всю її силу, не має тієї юнацької свіжості, яка притаманна переконанням святого Ансельма. Це, швидше, віра, створювана волею – постійне зусилля енергійної волі в боротьбі з тією тисячею утруднень, які виставляє їй роздум. Починаючи з епохи святого Фоми Аквінського розум і католицька віра, офіційна теологія і філософія представляють дві різні речі і доходять до більш-менш ясної свідомості своїх початків і своїх спеціальних інтересів. Метафізика ще довго буде васалом теології; але, незважаючи на це положення, вона відтепер веде вже окреме життя, у неї з’являється власна сфера діяльності.
Ця поява філософії у власному значенні слова отримує свою так би мовити офіційну санкцію у факті установи філософського факультету в Парижі, установи, що відбулася (1270) за чотири роки до смерті святого Фоми Аквінського. З цього часу починається занепад схоластики. Самі теологи, а на чолі їх Дунс Скот сприяли прискоренню цього занепаду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23