14. Етичне вчення Арістотеля.
Аристотель (384-322pp.до н. е.).Основні філософські твори Аристотеля: «Про душу», «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».
Якщо для філософії Платона була притаманна релігійна спрямованість, віра у безсмертя, у потойбічний світ, то Аристотель зосереджує свою увагу на емпіричному світі речей і явищ. Згодом він розчарувався у платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За легендою, він промовив при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Деякий час Аристотель був вчителем і вихователем спадкоємця македонського царя -Олександра Македонського.
Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації всіх наукових досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив класифікацію наук. Він розділяв науки на три великі групи:
• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом з психологією), метафізика і математика;
• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика);
• науки продуктивні, мета яких -творчість (поетика і риторика).
Логікане виділяється окремо, а вважається необхідною складовою всіх наук. Вона служить підготовкою і вступом (пропедевтикою) до всього кола досліджень. її мета -дисциплінувати мислення, надати йому надійні засоби для доведення думок і запобігти можливим помилкам. Чи не найважливіша історична заслуга Аристотеля полягала саме у створенні логіки, тому Аристотеля традиційно вважають «батьком» логіки. Якщо методом філософського пізнання у Платона є діалектика, то в Аристотеля - аналітика, тобто всебічний аналіз предмета, заснований на його логічній теорії як теорії насамперед силогізму (умовиводу).
Основна увага у філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально «те, що після фізики»). Що ж таке метафізика, або «перша філософія»?
Метафізика, за Аристотелем, є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття. Метафізика - найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самоцінною. Вона відповідає на духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки більш необхідні людям, але кращої немає жодної».
Отже, метафізика -це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, -це умова і підстава існування. Аристотель визначає чотири види причин:
причина формальна;
причина матеріальна;
причина діюча;
причина фінальна (цільова).
Перші дві причини -це форма і матерія, саме вони і спричинюють всі речі. Матерія і форма є достатніми умовами для пояснення реальності, якщо її розглядати статично. Наприклад, людина є її матерія (тіло) та її форма (душа). Але якщо людину розглядати в її становленні, тобто динамічно, то необхідно ще дві причини - діюча (тобто «звідки» вона - це її батьки, що дали їй життя) і фінальна (тобто мета, напрям, у якому розвивається людина).
У своєму вченні про причини Аристотель ніби веде полеміку з Платоном. На відміну від Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей.Якщо, за Платоном, ідеї -сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, то Аристотель вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи платонівського ідеалізму.
На противагу вченню Платона про ідеї, Аристотель висуває своє вчення про категорії.За Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії -абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Аристотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу.
Усяка річ, стверджує Аристотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов'язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма -активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ - безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак є «форма всіх форм», своєрідний бог як кінцева причина всього, як першодвигун, всесвітній розумний початок.
На відміну від Платана, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу «ідей» і з недовірою ставився до емпіричного знання, Аристотель спирається на чуттєвий досвід і логіку.Він дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності - матеріальної, формальної, дієвої і цільової, - розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного й актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій - все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.
Емпіризм і поміркованість помітні не тільки в онтології і теорії пізнання Аристотеля, але й у його етиці, а також у вченні про державу.
Мета людського життя, за Аристотелем, -щастя. Шлях до нього філософ бачить у розумній діяльності. Етика Аристотеля - етика доброчинності.Доброчинність або розумна діяльність -це дотримання «золотої середини», міри у всьому. Доброчинність завжди займає серединне становище між двома крайностями. Так, мужність є дещо середнє між боягузтвом і безглуздим зухвальством, щедрість - між скупістю і марнотратством.
У своєму вченні про державу Аристотель не шукає, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема - або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи усю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що «влада закону» краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно -менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Аристотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.
15.Філософські погляди Сократа.
Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократ вважав пошук істини.Відкриття власного невігластва -початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, -казав про себе Сократі додавав, -але інші не знають навіть цього».
Тільки Богові, на думку Сократа, може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ, людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.
Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання -навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.
Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання.Основна тема сократівських роздумів, девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в дельфійський храм: «Пізнай самого себе». Цей вислів став філософським кредо Сократа.
Осередком людської природи він називає душу -ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі -розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя -це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ, а пізніше і Платон вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.
На хибність такої точки зору вперше вказало християнство. Згідно з християнською етикою, моральність людини не зв'язана безпосередньо з інтелектом, рівнем та широтою знань. Набагато важливішим тут є чисте серце, багатство душі, які не вимірюються тільки розумом. Сократ же схилявся до ідеї античного просвітництва - шлях до добра лежить через розум. Вказати шлях до істинного знання і є завданням філософа, вважав він.
Бесіди, діалог, суперечка, інтелектуальні змагання, що спираються лише на аргументи розуму, -це нормальний стан мислячих людей. Саме у бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.
Діалектика як метод пізнанняу Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання. За допомогою правильно підібраних питань він визначав слабкі сторони у знаннях та позиції свого опонента, виявляв протиріччя в його твердженнях. Сократичні бесіди виховували вміння висловлювати і обґрунтовувати свою точку зору, піддаючи кожну ідею відкритому і всебічному обговоренню. Пошук істини передбачає, за Сократом, не тільки критичне ставлення до позиції іншого, але й вміння піддавати критиці власні думки. Справжнє знання не можна просто отримати чи запозичити, воно завжди є особистим досягненням, результатом власних зусиль. Істина не закладена в тому чи іншому знанні, а виявляє себе в самому процесі пізнання. Розумність, мудрість -це здатність мислення, розміркування, а не просто «багато знань», що «розуму не навчають» (як вважав ще до Сократа Геракліт).
Свій спосіб міркування і досягнення істини філософ називав «майєвтикою», тобто повивальним мистецтвом (Сократ своєю бесідою приймав «пологи пізнання», допомагаючи істині з'явитися на світ). Справжнім же духом Сократового мислення і спілкування з людьми стала іронія. Іронія закладена в самій бесіді і є виявом проблемності, неоднозначності, суперечності теми, яка до того вважалася «безпроблемною», ясною і зрозумілою для кожного.
Коли Сократу було вже сімдесят років, його звинуватили у порушенні традицій, у тому, що він не шанує богів, визнаних в Афінах, і тим розбещує молодь. Найдемократичніша на той час влада все ж таки прирекла його до страти. Насправді ж Сократ виступав за право критичного мислення. «Життя, не перевірене критикою, не варте того, щоб його прожити», -стверджував Сократ. Маючи змогу втекти з в'язниці, він не зробив цього, пояснивши свій вчинок такими словами: «Я зневажаю людей, що засудили мене, але не можу не шанувати законів моєї держави». Згідно з легендою, він випиває келих з отрутою.
16. Філософія елліністичного періоду ( школа кініків, школа стоїцизму, школа Епікура, скептицизм, неоплатонізм).
Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою культуру від сусідніх народів (варварів). Безперервні війни стали причиною занепаду грецьких міст-полісів. Класичний період розвитку давньогрецької культури продовжувався приблизно 100років, починаючи десь з 500р. до н. є. до 338р. до н. е., коли Греція (Еллада) потрапила під владу Македонії.
Піднесення Македонії і захоплення нею величезних просторів привело до того, що грецька культура, яка вважалася еталонною, поширилася далеко за межі Еллади. Сприяли цьому і завоювання Олександра Македонського, які привели до формування імперії. Тому період після класичного розвитку античної філософії назвали елліністичним, інакше кажучи - грецьким.
Після смерті Олександра Македонського у 323р. до н. є. поступово центр античної цивілізації переміщується в Рим. Спадкоємцями греків стають римляни. У І столітті до н. є. виникає Римська імперія.
Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя.
Епоха еллінізму -час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю, і надія покладається лише на майбутнє життя. Психологічна підготовка до сприйняття вчення християнства про потойбічний світ починається з елліністичного періоду, із занепадом грецьких полісів. Світогляд епохи еллінізму стає все більш і більш суб'єктивним та індивідуалістичним.
На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали чотири філософські школи – кінічна, стоїчна, епікурейська і школа скептицизму.Вони виникли на межі IV-III ст. до н. є. і продовжили своє існування в римській філософії.
Учні Сократа заснували декілька філософських шкіл, одною з них була школа кініків.Кініки взяли за основу практичну мораль Сократа, її настанови жити у злагоді з природою, невибагливо, у спокої і самовладанні. Найбільш яскравим представником кінічної школи був Діоген Синопський, який, згідно з легендою, жив у бочці, поводився зухвало, зневажаючи норми пристойності. Саме його Платон назвав собакою (собака -«кіне»), а греки створили йому пам'ятник за те, що той «вказав найпростіший шлях до щастя». Латиняни назвали кініків циніками, негативний смисл цього слова (як зневаги до суспільних моральних норм) залишився до нашого часу.
Найважливішою школою цього періоду стає стоїцизм.Майже усі філософи стоїки були «варварами», тобто народженими на околиці римського світу. Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що кожна людина і природа в цілому пов'язані єдиним законом, логосом. Символічним у цьому плані є те, що найвидатнішими стоїками стали раб Епіктет і імператор Марк Аврелій. До пізніх стоїків належали Плутарх, Сенека, Цицерон.
Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв'язано фатальною необхідністю, доля людини наперед визначена природними законами і змінити її неможливо (таке вчення має назву «фаталізм»). Щастя і душевний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Мета людини -досягнення гармонії з космічною божественною волею. Якщо не можна змінити свою долю, вважали стоїки, то можна покоритися їй, але не підкорившись пристрастям і виявивши стійкість духу. Мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі -байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров'я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії(від грец. «апатейя» -байдужість). Тим самим фаталізм стоїків поєднувався з ідеєю внутрішньої свободи людського духу.
Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в себе, у розум і справедливість не можна було зруйнувати зовнішньою силою. Стоїчна мужність у ситуації, безнадійність якої людина усвідомлює, «боротьба без надії на успіх» -такий моральний ідеал стоїків. У цьому вони вбачали вищий прояв моральної сили людини.
Тоді ж, наприкінці IV ст. до н. є. виникла в Афінах школа Епікура. Для нього ідеалом було життя споглядача, далекого від марних, суєтних турбот. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою. Його ідеал емоційного стану людини - атараксія(від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставилися з презирством до задоволень і насолоди як сенсу і вищої мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули обґрунтувати саме таку позицію.
Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне -живіть так, щоб уникнути страху», -казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, -говорив Епікур. -Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас уже немає». Тому не варто відчувати страх перед нею.
Щоб обрати шлях до щастя у житті, люди повинні мати свободу волі, саму можливість розпоряджатися власною долею. Епікур, виступаючи проти фаталізму, проти ідеї неминучості, яку висловлювали стоїки, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків.Щоб свобода була можлива, міркував Епікур, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечує існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.
Засновником скептицизмубув Піррон (IVст. до н. е.),але найбільш відомий його представник -Секст Емпірик (II—IIIст.).Скептики оголосили неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі -абсолютно непізнаванні, а тому про них нічого не можна сказати -ні істинного, ні хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від оцінок. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово», -улюблене прислів'я скептиків. Філософський спосіб ставлення до речей повинен проявлятися в стримуванні від будь-яких суджень про них, користю від того буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.
Потрібно виявляти обережність у власних думках, оскільки пізнання має імовірнісний характер і може привести до догматичних висновків, -таку настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.
У період пізньої античності виникає і розвивається Філософська школа неоплатонізму (III-VI ст.), яка здійснила величезний вплив на філософську і богословську думку Європи.
Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням філософії Аристотеля. Неоплатонізм став великим синтезом і завершенням всієї античної філософії. Його характерною ознакою є повернення до космологічних проблем, створення грандіозної картини Всесвіту. Антична думка, як відомо, починалася зі створення космологічних вчень, і під час свого завершення вона знову звертається до осмислення світобудови. Проте тепер у ній присутня істотна відмінність від досократичних учень. У неоплатонізмі образ Всесвіту є символічним виразом людського шляху. Сам світ тут розуміється як світ шляху, долі, життєвого розвитку людини, її душі. А відтак - образ світу стає образом спасіння душі. Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення вперше в історії античності висуває ідею спасіння людської душі.Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все, Августин)застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.
Основні представники цієї школи -Плотін, Порфирій, Прокл, Ямвліх.
Філософія Плотіна, найбільш відомого серед неоплатоніків, стала завершенням грецької філософії і переходом останньої до релігійного містицизму. Центральне поняття неоплатонізму -поняття Єдиного.Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми Буття- спочатку безтілесний Розум(«Нус»), потім - безтілесну Душу(«Софію») і, нарешті, - тілесний Космос(Всесвіт, природно-космічний світ). Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожний ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла, множинності. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний
Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» -піднесення до Світової Душі і потім -до Всесвітнього Розуму.
«Єдине» є найпослідовнішим інтелектуальним виразом ідеї Бога: це Бог без імені -Бог, розглянутий у вигляді особливого буття, а не як Особи, що створює світ і що бере участь у його долі своїм промислом.
Кінцевою метою і сенсом життя людини повинно стати повернення до Єдиного.Шлях до цього - очищення душі від кайданів всього матеріального і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію, надрозумне містичне просвітлення, через екстаз. (Extas - «вихід за межі»). Екстаз - це здатність людської душі стикнутися і з'єднатися з цим абсолютом, «Єдиним». У екстатичному стані людина спроможна покинути межі розуму; їй стає доступно те, що приховано від можливостей свідомого і звичайного досвіду життя. Неоплатонізм проголосив перевагу екстазу над розумом, тим самим була зруйнована одна з основних настанов античної свідомості -раціоналізм, для якого розум завжди є вищим суддею і керівником людини у всіх її справах, у тому числі -в моральних перипетіях.
Останньому видатному філософу античності, неоплатоніку Проклу довелося пережити загибель Західної Римської імперії в 476р. -подію, що вважається кінцем античного світу. У 529р. імператор Юстиніан закрив платонівську Академію в Афінах, а філософам заборонив подальше викладання. Ця подія вважається символічним кінцем античної філософії. Але, зрозуміло, філософія античності зовсім не зникла з культурного досвіду людства. Вона здійснила величезний, багато в чому вирішальний вплив на християнське богослов'я і в цілому на християнський світогляд. Середньовічної культури не було б не тільки без Євангелія, але і без трактатів античних мислителів, які читалися і шанувалися разом з творами отців церкви.
Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера -ера християнства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23