МОУ ліцей № 23
Проблеми національного характеру в російській прозі
20 століття
РЕФЕРАТ
Виконала учениця 11 «Е» класу
Лисих Юлія
Володимирівна
Керівник: вчитель російської
мови та літератури
Горбачова
Світлана Павлівна
м. Калінінград
2004
Зміст
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 2
1. Російський характер у творах М. С. Лєскова ... ... ... ... ... ... 4
Російський характер у творах І. А. Буніна, (новітня проза 20 століття - початок) ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 6
Російський характер в творах В. І. Бєлова, (середина 20-го століття) ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 8
Відображення російського характеру у творах Солженіцина, (література періоду Великої Вітчизняної війни) ... ... ... .10
В. Шукшин, проблеми російської характеру (російська проза в 50-90-ті роки - кінець 20-го століття) ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 13
Висновок. ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 15
Бібліографія ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 16
Введення
Двадцяте століття є століттям появи нових течій в літературі, де формується новий погляд на російську літературу, змінюється уявлення про цінності цього світу. У двадцятому столітті відбувалося безліч подій, особливо вплинули на формування національного характеру. Ми розглянемо декілька історичних подій, визначимо їх вплив на літературу. Перш за все - вплив революційних потрясінь. Росія початку двадцятого століття пережила, як відомо, три революції (1905-1907 рр.., Лютневу і Жовтневу 1917 р.) і попередні їм війни - російсько-японську (1904-1905), першу світову (1914-1918) і громадянську війну. В буремні і грізний час протиборствували три політичні позиції: прихильників монархізму, захисників буржуазних реформ, ідеологів пролетарської революції. Російській літературі завжди були чужі ідеї будь-якого насильства, як і буржуазного практицизму. Не приймалися вони й тепер. Л. Толстой у 1905 р. передчував, що світ «стоїть на порозі величезної перетворення». Зміні «форм суспільного життя» він предпославши, однак, духовне самовдосконалення особистості.
«Вищі питання», на думку Ів. Буніна, «про сутність буття, про призначення людини на Землі» придбали рідкісний драматизм. Письменник усвідомлював свою «роль в людський безмежної натовпі».
Шлях до мистецтва лежав через осягнення багатопланових відносин людей, духовної атмосфери часу. І там, де конкретні явища як-то погоджувалися з цими проблемами, народжувалося живе слово, яскравий образ. Письменники прагнули до творчого перетворення світу. І шлях до справжнього буття лежав через самозаглиблення художника. Таким чином, саме через самозаглиблення художника створюється новий образ, що відображає дійсну реальність. І в цих образах відбивається характер людини. На мій погляд, проблема національного характеру є дуже важливою і цікавою, оскільки впродовж багатьох років вона хвилювала уми багатьох письменників і вчених. Я вибрала цю тему, щоб зрозуміти, який він, російська людина, а, можливо і з метою самоідентифікації. Крім того, хотілося б співвіднести свій характер, характер оточуючих мене людей з характером всього російського народу.
Почати я хотіла б з визначення поняття національного характеру. У філософії, під словом характер розуміється: «цілісний і стійкий індивідуальний склад душевного життя людини, що виявляється в окремих актах і станах його психічного життя, а також в його манерах, звичках, складі розуму і властивому людині колі емоційного життя. Характер людини виступає в якості основи його поведінки і становить предмет вивчення характерології ». (21)
Як особлива галузь психологічних досліджень вивчення характеру отримало розвиток головним чином в німецькій психології 1-ї половини 20-го століття, знаходила у значній мірі з ідей філософії життя, феноменології та ін, причому термін «характер» нерідко виступав як синонім особистості.
У психології, під терміном «характер» мається на увазі: «1. Первісне значення в перекладі з латинської «напис» або «маркування, що відрізняє одну річ від інших» з метою її ідентифікації. Хоча це значення все ще існує, більш кращі тут синоніми «чорта» або «характеристика». Коли цей термін вживається в психології, він означає: 2. загальна кількість чи інтеграція всіх таких характеристик (рис), в результаті дають об'єднане ціле, яке показує сутність (характер) ситуації, події або людини.
Сучасна психологія, виходячи з марксистського розуміння людини як сукупності суспільних відносин, підкреслює соціально-історичну обумовленість характеру і розглядає його як складну єдність індивідуального і типологічного, як результат взаємодії спадкових задатків і якостей, що виробляються в процесі розвитку особистості та її виховання ». (22)
У перекладі з грецької мови, слово характер означає «відбиток, ознака».
Таким чином, національний характер трактується як відмінна риса нації, притаманна тільки їй. Причому цей характер історично і соціально зумовлений.
Моя гіпотеза полягає в наступному: чи можна знайти визначення російського характеру в літературних джерелах? Яким постає російська людина на сторінках книг російських ж письменників?
Для дослідження цієї проблеми, використовуються такі методи, як: 1) спостереження; 2) філологічний аналіз; 3) також використовується метод синтезу. Тут досліджується в усьому різноманітті багатонаціональний характер, для того щоб представити цілісний портрет російської людини. 4) Крім того, застосовується і порівняльний аналіз, з метою виявлення загального та різного в зображенні російського характеру в різних письменників.
Свої спостереження я веду за творами М. С. Лєскова, І. А. Буніна, В. І. Бєлова, В. Шукшина, а також розглядаю військову прозу за розповідями Солженіцина. Я вибрала Лєскова, оскільки він перший відкрив тему російського національного характеру і почав її вивчення. Цій темі він присвятив все своє життя. Тому я і хочу звернутися до творів саме цього письменника. Вибір Буніна і Бєлова пояснюється тим, що їхні твори багато в чому схожі, а також, на мій погляд, ці письменники є яскравими представниками свого часу. Творчість Солженіцина приваблює своєю правдивістю, болем за те, що відбувається, прозорливістю. Він дуже докладно описує жорсткий режим в табірні часи. Твори Шукшина залучили мене своєю незвичайністю. Його герої бачать навколишній їх світ по-іншому, не так як всі, у них особлива поведінка, звички. Цим мене і зацікавив Шукшин.
М. С. Лєсков.
Для того щоб простежити, наскільки змінилися погляди, а також сама література в 20 столітті, розглянемо відображення російського характеру в творах М. С. Лєскова, тобто в кінці 19 століття.
Творчість Лєскова справила величезний вплив на долі російської літератури. Живі, колоритні постаті лесковских персонажів як би являють собою різні боки «загадкової російської душі», як прекрасні, так і страшні.
Розглянемо найвідоміший приклад - «Казка про тульському косому Лівше ...». Головний його герой - працюючий майстровий. Непоказний на вигляд (косою, волосся у науку видерті, борода рідка), він виявляє дива працьовитості та скромності. Самоучку Лівша англійці умовляють залишитися у них інженером, але на батьківщині в нього немає навіть імені, він подорожує на підлозі карети «без тугамента», а після повернення з Англії валяється в багнюці біля дверей лікарні. Протягом розповіді він здійснює два «подвигу» заради престижу Росії - виконує царську завдання з блохою і довідується військовий секрет - щоб рушниці не чистили цеглою.
У нагороду за перший він отримує каптан з чужого плеча і запас «горілки-кісляркі». Підкована їм блоха викликає більший інтерес, ніж він сам. Але через другого він готовий пожертвувати життям, а цей секрет так і не досягає вух царя - царедворці ховають його серед буденних справ. А адже Лівша - не який-небудь обраний геній. Він один з майстрів, яких багато в Тулі, і взагалі в Росії. Його розмова повний ненав'язливого гумору, судження - суто народного здорового глузду (наприклад, згадайте, як він відгукується про англійську нареченій); він сильний і в іншому «національному» занятті - винопиття (весь шлях з Росії, як вже згадувалося, він харчується кісляркой, а весь шлях назад - змагається з шкіпером). Але в тому-то й біда, що лише це вміння вирішує його долю, а все, що сам Лівша вважає найголовнішим, виявляється даремним і нікому не потрібним. Такий же марною виявилася і саме життя Лівші.
Ще один приклад того, як неабияка сила волі, здатності витрачаються марно, якщо не сказати більше. Тепер герой - жінка, Катерина Львівна Ізмайлова, прозвана «Леді Макбет Мценського повіту». Вона, на відміну від Лівші, бореться за своє особисте щастя. І в цій боротьбі вона готова йти на все. Нудьга штовхає її до Сергія, але потім справа приймає трагічний оборот.
Катерина міряє людей по собі, від Сергія вона чекає тієї ж пристрасті і вірності, які він розбудив у ній. Перше вбивство робить вона, намагаючись захистити свого коханого. Друге - захищаючи своє право на любов, на власну гідність. Вона горда, вона сміється над погрозами чоловіка. Поруч з нею Сергій - боягуз і нікчема. Але вона вже відчула легкість досягнення свого життя ціною чужого життя - і гине її хворий племінник, беззахисна дитина. Здавалося б, Ізмайлова - звичайна вбивця, але Лєсков не зупиняється на сцені покарання. І тут виявляється, що Катерина жертвує не тільки іншими. Скільки принижень, горя, мук доводиться їй перенести на етапі, але вона байдужа до всього, крім одного - ставлення до неї Сергія. І тут кожен відкриває своє справжнє обличчя. І головним покаранням для Катерини стає зраду коханого. Той, кому вона стільки віддала і від кого має право зажадати того ж, на очах у всіх топче її любов і сміється над нею. І Катерина вирішується на останній крок останню жертву - вона кінчає з собою і вбиває суперницю. Автор залишає читача перед питанням: хто ж вона - користолюбна злочинниця або мучениця в ім'я любові? І любові чи що?
Так цілком з протилежних сторін відкривається нам російський характер. Чого ж у ньому більше - скромності, самопожертви або страшних темних глибин, що ведуть до злочину, до розбійної видали?
Любов, майстерність, краса, злочин - все перемішано і ще в одному оповіданні Н. С. Лєскова - «Запечатаний ангел». Тут немає якогось одного головного героя; є оповідач і ікона, навколо якої розгортається дія. Через неї стикаються віри (офіційна і старообрядницька), через неї ж творять чудеса краси і йдуть на самопожертву, жертвуючи не тільки життям, а й душею. Виходить, заради одного і того ж можна і вбити і врятувати? І навіть справжня віра не рятує від гріха? Фанатичне поклоніння навіть самої високої ідеї веде до ідолопоклонства, а, отже, суєті і суемудрие, коли за головне приймається щось дрібне і неважливе. І грань між чеснотою і гріхом невловима, кожна людина несе в собі і те, й інше. Але звичайні, які загрузли в життєвих справах і проблемах люди, що переступають мораль, не помічаючи цього, відкривають у собі висоти духу «... заради любові людей до людей, явленої в цю страшну ніч».
Так і російський характер поєднує в собі віру і безвір'я, силу і слабкість, ницість і величність. Він багатоликий, як люди, які втілюють його. Але ненаносние, дійсні його риси проявляються лише в самому простому і в той же час неповторну - у відношенні людей один до одного, в коханні. Аби вона не загубилася, не була знищено дійсністю, дала людям сили жити.
Так ми познайомилися із творчістю М. С. Лєскова, відзначили головні риси національного характеру в його творах.
Але для того, щоб зробити якісь висновки, давайте розглянемо прояв російського характеру у творах інших авторів двадцятого століття. Почнемо з новітньої епохи 20-го століття, так званої новітньої прози. І головним її представником є Іван Олексійович Бунін.
1.Русскій характер у творах І. А. Буніна
У творах Буніна особливо яскраво виявляється національний характер, оскільки він сам і його предки були пов'язані з народом і з землею, були поміщиками.
І. Бунін був великим майстром художнього слова, справжнім російським письменником, який віддзеркалив життя свого часу, який створив характери сучасників різних соціальних груп.
Особливе місце в творчості Ів. Буніна займають твори про долю російського села того часу. Тема селянства цікавила Ів. Буніна і в ранній період творчості, коли він створював такі оповідання, як "Танька" (1892), "Епітафія" (1900), "Сосни" (1901), зображуючи в них життя народу в пореформений період. Наша увага зосереджена на двох більш пізніх його оповіданнях "Веселий двір" (1911) та "Захар Воробйов" (1912), в яких з величезною силою автор відображає побут села в пореформений період, показує особливості життя селянина, що формують його характер і світогляд. Ці розповіді не були обійдені увагою дослідників. Про них писали В. Афанасьєв, А.А. Волков, Т.Г. Дмитрієва, О.Н. Михайлов, В.К. Сігов, Л.А. Смирнова та ін
Творчість Ів. Буніна вплинуло не тільки на його сучасників, а й на письменників наступних поколінь. Наше завдання - розглянути спадкоємність традицій І.А. Буніна в зображенні народного характеру.
Високо цінував чудовий Бунінська талант В. Бєлов, який відзначив, що "після Толстого Бунін був найбільш значним явищем у російській літературі, останнім, поки що ніким не перевершеним її класиком. Бунін, як і Толстой, належить не тільки Росії, але і всьому світу" .
Ріднить В. Бєлова і Ів. Буніна насамперед та обставина, що долі російського села і російського селянства вони показують в напружені історичні моменти. В оповіданнях "Веселий двір" і "Захар Воробйов" І.А. Бунін осмислював життя російського народу після революції 1905-го року, прекрасно усвідомлюючи, що істотних змін у долі селянина не відбулося, тому в цих творах Бунін акцентує увагу на тяжке становище села і розкриває своєрідність російського характеру.
Над протиріччями російського національного характеру Ів. Бунін розмірковував давно, але особливо чітко позначив їх у щоденникових записах 1919 року: "Є два типи в народі. В одному переважає Русь, в іншому - Чудь, Меря. Але і в тому і в іншому є страшна мінливість настроїв ... Народ сам сказав про себе: "З нас, як з дерева, - і дубина, і ікона", - залежно від обставин, від того, хто це дерево обробляє ...".( 1)
Якщо у визначення "Русь" входять поняття смирення, розсудливості, самозречення, то "Чудь" слід розглядати як стихійний, свавільний, неврівноважений народний тип.
Ці два типи характерів - "Русь" і "Чудь" - ми розглянемо на прикладі оповідань Ів. Буніна "Веселий двір" і "Захар Воробйов", а також спробуємо виявити їх у творчості В. Бєлова, але його ми розглянемо пізніше.
В одному з шедеврів бунинского таланту, оповіданні "Веселий двір", дано два початку російського національного характеру, уособлені в образах Анисьи і Єгора. Онися - тип жінки-матері, яким Бунін захоплювався в своїх творах. Усі життєві негаразди вона смиренно приймає і терпеливо переносить. У цьому жіночому образі письменник уособлює багатостраждального, лагідного, витривалого російської людини.
Повною протилежністю Онисії є її син Єгор. "Він білясті, широкий, вона - суха, вузька, темна, як мумія; ветха понева бовтається на тонких і довгих ногах. Він ніколи не роззувається, вона вічно боса. Він весь хворий, вона за все життя не була хвора жодного разу. Він пустоболт, часом боягузливий, часом, з ким можна, сміливий, нахабний, вона мовчазна, рівна, покірна. Він бродяга, любить народ, бесіди, випивки, - се, аби день перейшов. А її життя проходить у вічному самоті, в сидінні на лавці, в безперестанному відчутті тягнучої порожнечі в шлунку ...". Вона думала про те, що її син схаменеться, а "він не визнавав ні родини, ні власності, ні батьківщини". Єгор Мінаєв свавілля, душевно спустошений, він позбавлений будь-якої прихильності, безпорадний перед життям, звідси почуття безвиході і свідомий порив до самогубства.
Найбільш важливою якістю російського характеру, сформованим віковим укладом народного життя, слід вважати смирення. Але не тільки смиренні старики втілюють кращі якості російської душі. В оповіданні "Захар Воробйов" перед нами селянин-богатир, в якому втілилися патріархальні риси, що зникають у зіткненні з впливами зароджується нової епохи.
У вигляді Захара відображені риси старовини: "Він був рудувато-рус, бородатий і настільки вище, крупніше звичайних людей, що його можна було показувати. Він сам відчував себе приналежним до якоїсь іншої породи, ніж інші люди в давнину, кажуть, було багато таких, як він, та перекладається ця порода ... Налаштований він був незмінно чудово. Здоров на рідкість. Складний відмінно ... Борода в нього була м'яка, густа, трохи хвиляста ... "
Захар - сильний, вольовий характер, повний спраги життя і в той же час російська людина, що не знає ні в чому міри.
У характері Захара Воробйова мають місце темні і світлі сторони душі людини. Молодецтво його натури стикається з відчайдушністю, він не знаходить застосування своїй богатирську силу, що і призводить Захара до загибелі.
Протистоять 3ахару Воробйову дрібні люди - кучер, урядник і Альошка, які заздрять силі і благополуччю головного героя повісті.
Отже, в оповіданнях 1910-х років автор зображує типи народних характерів, неоднорідність яких пояснюється суперечливістю психології російського селянина, зумовленої соціальними чинниками.
Давайте тепер розглянемо творчість В. І. Бєлова. Тематика його творів багато в чому схожа з тематикою творів Буніна. Саме спільне і відмінне в зображенні національного характеру в їхніх творах, мені необхідно виявити.
Національний характер у творах В. І. Бєлова.
В. Бєлов у повістях "Звична справа" (1966) і "Плотницкие оповідання" (1968) відображає іншу історичну епоху, період середини XX століття, коли Росія пройшла через горнило Великої Вітчизняної війни.
Твори В.І. Бєлова відкрили нову сторінку в зображенні села. Автор не ідеалізує сучасну сільське життя, як це робили в своїх романах С. Бабаєвський "Кавалер золотої зірки", Г. Мединський "Марія", Г. Миколаєва "Жнива", а показує того горя реально.
У творах В. Бєлова ми спостерігаємо приблизно ті ж типи характерів, що і у Ів. Буніна. В. Бєлова, як і Ів. Буніна, цікавлять протилежні властивості російського народу: лагідність, смиренність, доброта і твердість, бунтарство, схильність до насильства.
Всі перераховані вище якості послідовно, в тій чи іншій мірі, втілені в образі Івана Африканович Дринова, героя повісті В. Бєлова "Звична справа".
Протягом усього твору автор показує трагедію селянської сім'ї післявоєнного періоду, що працює в колгоспі. Глава сімейства Іван Дринь, учасник Великої Вітчизняної війни, працюючи день і ніч, не може прогодувати дружину та дев'ятьох дітей. Піддавшись на умовляння шурина Митька, він вирушає на заробітки в Заполяр'ї. Але, не доїхавши до пункту призначення, пропив всі гроші, затужила за сім'ї, Іван Африканович вирішує повернутися в рідне село.
Він ще не знає, що через три дні після його від'їзду трапилася трагедія, спричинена нелюдськими умовами життя. Його дружина, Катерина, доглядаючи за коровами і намагаючись накосити для них корм, надірвалася і померла.
В образі Катерини є щось спільне з Бунінська Онисією: обидві вони віддали свою любов чоловіка й дітей, були велика трудівниця, смиренно переносячи тяготи життя, непосильної роботи, обидві тихо йдуть з життя.
Сумирному, воістину національного образу Катерини, супроводжує образ чоловіка. Простий, нехитрий, що пройшов рядовим солдатом через Велику Вітчизняну війну, він у життєво важливі моменти може бути упертий, крутий з оточуючими, може відстояти свою думку. Як і Бунінська Захар Воробйов, Іван Африканович не може знайти додаток своїй силі, не може реалізувати себе, перебуваючи в постійному пошуку, намагаючись усвідомити життя. Але не можна знайти повної аналогії між цими героями, тому що вони належать різним історичним епохам.
Багато чого в житті Івана Дринова змінюється після смерті дружини. У сценах, наступних за поверненням Івана Африканович в село, В. Бєлов виступає як філософ. Автор змушує головного героя проаналізувати своє життя, поміркувати про значення життя і смерті. Іван Дринь замислюється про те, що залишається після людини, і його вражає проста думка: "Ось, народився для чогось він, Іван Африканович, але ж до цього-то його теж не було ... І ліс був, і мох, а його не було, жодного разу не було, ніколи, зовсім не було, так чи не все одно, якщо і знову не буде? ... Ну, а інші-то, живі-то люди? ... Адже вони-то будуть, вони-то залишаться? І озеро, і цей проклятий ліс залишиться, і косити знову будуть. Тут-то як? Виходить життя-то все одно не зупиниться і піде як раніше, нехай без нього, без Івана Африканович. Виходить все- таки, що треба було народитися, чому не народитися ... " (11)
Образ Івана Африканович наповнюється філософським змістом. В. Бєлов показує духовний світ героя, процес усвідомлення нею краси життя, народження в результаті душевних переживань життєствердною філософії.
Представником іншого типу народного характеру, відповідного Бунінська визначенню "Чудь", є шурин І. Дринова Митька, який з його гонитвою за рублем протиставлений героям, в чиїх характерах домінують працьовитість, витримка, цілісність і любов.
Характери-антиподи дано В. Бєловим і в повісті "Плотницкие розповіді". Олеша Смолін багато в чому близький Івану Дринова. Він працьовитий, може зрозуміти і пробачити інших людей, тяготи селянської житті не робили його серце.
Антагоністом Олеші є Авінер Козонков - дармоїд, пристосуванець. У роки колективізації він приніс односельцям багато неприємностей. Образ Козонкова необхідний для того, щоб краще визначити особливості народної психології, сформованої соціальними умовами життя.
Однодумцем О. Смоліна виступає К. Зорін, людина нового покоління. Якщо характер Смоліна сформований багатовіковим селянським укладом, то характер Зоріна знаходиться в процесі становлення. Життєва мета Зоріна - перейняти народні традиції і звичаї і удосконалювати їх у сучасних умовах.
О. Смоліна і А Козонкова пов'язує багаторічна дружба-ворожнеча. Козонков, постійно завдає образи своєму товаришеві, не розуміє причин обурення Смоліна, так як у кожного з них своя правда.
Останній їх конфлікт, який відбувається в будинку Зоріна, повинен, здається, довести відносини героїв до логічного кінця. Але пропозиція К. Зоріна розібратися, хто правий, хто винен, закінчується бійкою.
Життєві позиції героїв настільки різні, що, здавалося б, примирення неможливе. Але, тим не менш, на наступний день після бійки: "... За столом сиділи й мирно, як старі ветерани, розмовляли і Авінер і Олеша. Не було ні крику, ні шуму. Пляшка зеленіла між чайних приладів, на столі остигав самовар ".
Головна ідея цього заключного уривка - ідея смирення та всепрощення в дусі християнської філософії, що є споконвічною рисою національного російського характеру.
Таким чином, розглянуті нами твори Ів. Буніна і В. Бєлова можна об'єднати не тільки тематичним зверненням до насущних проблем російського села, але і зображенням сокровенних рис народного характеру. Тут В. Бєлов є спадкоємцем і продовжувачем традицій Ів. Буніна. Письменників хвилюють духовні основи російської людини, зумовлені психологічними і соціальними чинниками.
Ів. Бунін і В. Бєлов змушують задуматися не тільки над гіркою долею російського мужика, але й над трагічною долею всієї Росії, пов'язуючи долю Батьківщини з долею її народу.
Давайте ознайомимося з національним характером людини, що розвиваються, у воєнний час, час таборів. І тут найяскравішим представником є Олександр Ісаєвич Солженіцин.
Відображення національного характеру в творах А. І. Солженіцина.
У російській прозі 1970-90-х років значне місце займають твори, в яких відтворена трагедія народу, що пережив масові репресії в сталінську епоху. Ця тема знайшла відображення в прозі Солженіцина, що зазнав на собі пекло ГУЛАГу.
Дослідити минуле, спираючись не стільки на документи (вони або знищені, або не доступні до цих пір), скільки на мемуари, власний досвід, - така мета «Архіпелагу ГУЛАГ», яке створювалося в 1958-68 роки.
«Архіпелаг ГУЛАГ» - книга про людей, їх трагедії, покалічених, але живих душах. У ній є образи, подані письменником крупно, масштабно. Не мало людей, порушених ескізно, мимохідь. Але найбільше - мовчазних, нерідко безграмотних страждальців, що представляли багатомільйонний російський народ.
У книзі перед нами постає дійсно особлива спільність людей, що живуть за власними законами, які мають своєю територією і навіть своїм табірним мовою. Каторжна праця, виснажливий арештантів, виявляється несумісним з справжньою роботою, він нерезультатівен тому, що примусовий. Крім того, ув'язнені розуміють, що добре працювати - означає підтримувати тоталітарну систему, тобто працювати проти себе і собі подібних.
Головними цінностями є в таборі їжа, спокій, сон, а вираженням найвищої мудрості афоризм: «не вір, не бійся, не проси».
Однак, продуманий і налагоджений механізм насильства іноді давав збої, які не передбачалися інструкціями. По-перше, самі виконавці в якісь миті виявлялися «порочними»: виявляли жалість і співчуття до ув'язнених. По-друге, чимало було безладності та лінощів серед табірного начальства. По-третє, діяв фактор, названий Солженіциним «сердечністю».
«Сердечність» спонукала табірників під час війни проситися в штрафні батальйони: «Ось це і був російський характер: краще померти в чистому полі, ніж у гнилому закутку». Звичайно, підкреслює письменник, в таборі важливо вижити «за всяку ціну», але все ж не ціною втрати душі чи духовного омертвіння. Тому багатьом засудженим і перш за все самому автору вдалося зберегти свою живу душу, не осквернити її підлістю, брехнею, доносительством та іншими «свинцевими мерзотами» табірного буття. «Душа і колючий дріт» - так символічно названа одна з глав книги.
Думкою про велич духу людського автор «Архіпелагу ГУЛАГ» кидає виклик самим основам тоталітаризму. «Протистояння душі та решітки» нерідко закінчувалося моральною перемогою безсилого зека-одинаки над всесильним режимом.
Для деяких в'язнів, до яких, перш за все, ставиться сам автор, перебування в пеклі ГУЛАГу означало взяття духовно-моральної висоти. Люди внутрішньо очищалися і прозрівав, тому у Солженіцина неодноразово можна зустріти незрозумілі на перший погляд слова подяки на адресу в'язниці.
Солженіцин переконаний: в тоталітарній державі багато уявлень про історію, добро і зло фальшиві. Тому він закликає всіх і кожного «жити не по брехні». Все, що виходить з-під пера письменника, включаючи і його публіцистику, і численні виступи перед аудиторією, значні тим, що примушують замислитися про сьогодення, про етичні вищих орієнтирах, які в усі часи були дороговказом зірками для чесно мислячих і безстрашних людей.
Цим твором автор показує: з одного боку, поведінка людини в екстремальних ситуаціях на межі між життям і смертю. З іншого боку, показуються такі якості російського людини як довготерпіння, твердість духу, вміння виживати. Тим самим, Солженіцин намагається розгадати загадки російської душі.
У різних життєвих ситуаціях ми спостерігаємо поведінку героя: і в мирному житті, де не потрібно робити якихось серйозних подвигів, а також у ситуаціях, що мають складний характер, де від героя потрібна максимальна віддача, наприклад, сил, де перевіряється людська витримка.
Розглянемо твір Солженіцина «Матренин двір», написане трохи пізніше. Головною героїнею цього твору є Мотрона.
Що являє собою характер самотньої безгрішною селянки-праведниці Мотрони з села Тальнова?
Зараз, коли стали очевидні теоретичні, філософські передумови цього характеру, стало ясно, як багато думав письменник про проблеми зла і добра в житті, про те, коли світло доброти здатний перемагати темряву жорстокості та жадібності, яке важке життя праведника.
Мотрона нічого не може звести у власні заслуги. Цей ангел небесний все життя запізнювався до будь-якого поділу благ земних. Вона прожила життя як дочіновний, досословний людина, поза всякою кар'єри, послужних списків. У результаті її як би і ні для чиновників, вона ніде не врахована, ні на що не може претендувати. Фактично Мотрона - поза законом, поза підданства, як звірятко лісова:
«... Вона була хвора, але не вважалася інвалідом; вона чверть століття пропрацювала у колгоспі, а тому, що не на заводі - не належало їй пенсії за себе, а домагатися можна було тільки за чоловіка, тобто за втрату годувальника. Але чоловіка не було вже п'ятнадцять років, з початку війни, і нелегко було тепер добути ті довідки з різних місць про його стаж, і скільки він там отримував ». (14)
Але героїня загинула, і виявилося, що осиротіли всі, що, звалилася моральна опора села. У ній був запас співчуття до людей, доброти і гідності, які зникають у світі. Так, відроджуючи багато забуті традиції російської класичної літератури і, перш за все інтерес до типу жалісливого, безкорисливого, совісного страждальця за гріхи всіх, за неправедність багатьох душ, праведника і навіть юродивого з його німий молитвою, Солженіцин створив характер селянки Мотрони. Він нагадав читачеві, що ці слабкі, беззахисні, наділені даром молитви люди грали цілющу, «санітарну» роль, вбирали в свої душі грубість, жорстокість, бруд і бездушність світу. Так Солженіцин зобразив народний характер людини через лінію добра і зла, відображаючи в героїв свого роду подвижницьку характер.
Солженіцин завжди був переконаний, що лінія боротьби між добром і злом не має очевидною, наочної прямизни, що вона часто лабіринтно, що революції і всякі реформи не спрямляють шляхи історії, а часто заплутують і ускладнюють їх, що сама людська історія вже обтяжлива, непосильна для природи, для людської душі. Тому він і створює такі персонажі, на яких, в принципі, і повинна триматися людська душа.
Давайте познайомимося з російською прозою в 50 - 90 роки 20-го століття, на прикладі творів одного з видатних письменників Василя Макаровича Шукшина.
Проблеми національного характеру у творчості В. М. Шукшина.
Як письменник, актор і режисер Василь Шукшин знайшов себе відразу: у літературі і кіно він з'явився зі своїми темами, героями і стилем. Можна відразу зауважити, що персонажі шукшинських творів - якісь незвичайні, «дивні» люди: «чудики», «психопати», «шизи».
Якась дивна незрозуміле відхилення від норми, від прийнятих стандартів поведінки, бажання піднятися над похмурою повсякденністю, нехай навіть шляхом самообману.
Будучи зануреними в житейську повсякденність, на нудне одноманітність буднів, шукшинські персонажі наважуються на який-небудь з ряду геть що виходить вчинок, щоб хоч на одну мить піднятися і над буденністю, і над самим собою.
Василя Шукшина, перш за все, цікавила душа людини в її раптовому пробудженні, в моменти прозріння. Все, що передує цій миті, письменником опускається. Звідси лаконізм його оповідань, стислість матеріалу, динамізм розповіді.
Герої Шукшина часто приймають рішення і здійснюють вчинки, на перший погляд, несумірні з реальними причинами, що викликали їх. Так в оповіданні «Даєш серце!» Ветфельдшер Козулін салютує пострілами з рушниці, вражений звістками про першу пересадки серця. Сашка Єрмолаєв, ображений продавщицею (оповідання «Образа»), готовий «проломитися з молотком» до правди. Від образи «зводить щелепи», Сашку «трясе» на ньому «немає обличчя». Чому ж така бурхлива реакція? Грубість - звичайне явище в нашому житті і до неї вже звикли? У тому-то й річ, що «чудики» і «психопати» звикнути не можуть. Вони психологічно нестійкі, «вибухонебезпечні», і причину їх «дивної» поведінки автор вбачав у нестійкості, невпорядкованості їх життя. (17)
Достатньо невеликого поштовху ззовні, щоб розгубленість, душевна невлаштованість, внутрішній дискомфорт виплеснулися назовні вибухом ненависті, образи і нерозсудливості. «Я вас всіх ненавиджу, гадів!» - Закричав в серцях герой оповідання «Зміїний отрута», зневірившись знайти ліки для своєї матері. У цьому крику сконцентрувалося все: і відчуття свого безсилля, невлаштованість, і прагнення пробити байдужість в інших, але головне - в ньому висловилася біль, яка переповнювала серце героя і була так добре знайома самому автору-оповідач.
Вчинки шукшинських героїв часом несподівані, часто непередбачувані, але вони змушують не тільки дивуватися дивацтв людського характеру (хоча це не головне), але поважати особистість, рахуватися з нею. Витоки конфлікту, на який так легко йдуть Сашка Єрмолаєв, Олександр Бесконвойний або Сьомка Рись, не в склочництва або вередливості їх натур. Духовні запити особистості набагато перевищують те, що може дати людині життя. І цей важковирішуваних конфлікт з дійсністю стає драмою персонажів, яка нерідко переходить у трагедію.
Шукшинские герой прагне заповнити внутрішню порожнечу: один пише трактат про державу, інший створює живописне полотно, третій складає куплетик для естради. ... Не витримує душа, не вміє жити порожнечею, що вимагає сенсу, якого відразу не збагнути: «Ну, живеш, ну дітей народу - а навіщо? Забезпечили себе насущним, думали, що стали не гірше за людей, а вийшло - то ... »« Народитися б мені ще раз! А? Нехай це не вважається - що прожив ... »- міркує Максим Ярик, трудящий, в оповіданні« Вірую! »
Твори Шукшина пройняті великою любов'ю до людей. Єгор Прокудін в «Калині червоній» - образ людини, глибоко переживає. З темного злодійського світу він зробив крок у нове і світле. Його душа залишилася чистою, він не хоче повертатися в минуле. Автор показує, що справжня доброта і моральність не можуть зникнути. Герой твору «Живе такий хлопець ...» вражає безпосередністю і добротою. Він може щось наївно «загнути», але в душі він прекрасний.
Так, в різноманітті типів персонажів шукшинських творів представлений, по суті, національний характер.
Висновок
З усього вищесказаного випливає, що російський характер багатогранний і загадковий. Час проходить, змінюються життєві підвалини, змінюється сама література та літературне життя. Але характер людини практично не змінюється, залишаються старі проблеми, головною з яких є проблема вивчення таємниць людської душі. Змінюється навколишній світ, змінюється і літературний процес.
Зробивши висновки, ми розуміємо, що російський характер суперечливий. В людині одночасно може поєднуватися добро і зло, любов і ненависть та ін Часом, ми самі не здогадуємося, які таємниці ховає в собі людська душа, кожна людина індивідуальна сам по собі, і не можна судити характер інших людей по своєму. Російський характер непередбачуваний, його неможливо зрозуміти розумом, можна тільки дивуватися, наскільки він незвичайний.
Виходячи зі своєї гіпотези, зробивши необхідні спостереження, я зрозуміла, що проблемою національного характеру займається і займалося безліч письменників. І всі вони по-своєму бачать і оцінюють людську душу, адже кожен дивиться на світ своїми очима, тому й все навколишнє, в тому числі і характер людини кожен письменник сприймає по-різному.
Таким чином, поняття російського характеру можна знайти не тільки в довідкових матеріалах, але також і в багатьох літературних джерелах, в тому числі і в художній літературі, де можна виявити відображення російського характеру через художні образи.
На сторінках книг російських письменників російська людина постає загадковою особистістю, трохи неординарною, але в основному, письменники описують такі риси людського характеру, якими можна пишатися, завдяки яким і тримаються людські взаємини, а може бути, навіть і ціла нація.
Зараз можливий наступний крок у пошуках і здобутті нового погляду на «країни рідної минулу долю», і долю людського характеру. Головне - в усвідомленні художниками величезної відповідальності за виховання людської особистості, за можливість її гідного буття.
Бібліографія
Теоретична література:
Афанасьєв В. Іван Бунін. Нарис творчості. - Москва, Просвещение, 1996
Волков А.А. Проза Івана Буніна. - М.: Московський робочий, 1969
Дмитрієва Т.Г. Проблеми національного характеру в прозі І.А. Буніна / / І.А. Бунін і російська література XX століття: За матеріалами Міжнародної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження І.А. Буніна. - М.: Спадщина, 1995;
Кунар А. А. Російська література 20-го століття, практикум (11 клас) Москва, 2002
Михайлов О.М. Строгий талант. Іван Бунін. Життя. Доля. Творчість. - Москва: Сучасник, 1976;
Проніна Є.П. Російська література 20-го століття (у двох частинах). - Москва: «Просвещение», 2002
Сігов В.К. Народний характер і доля Росії в творчості І.А. Буніна / / І.А. Бунін і російська література XX століття: За матеріалами Міжнародної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження І.А. Буніна. - М.: Спадщина, 1995;
Смирнова Л.А. Іван Олексійович Бунін: Життя і творчість. - Москва: Просвещение, 1991.
Чалмаев В.А А. І. Солженіцин. - Москва: Просвещение, 1998
Художня література
Бєлов В. Повісті. - Москва: Дитяча література, 1998
Бунін І.О. Літературна спадщина. - Москва, Т. 84. Кн. 2, 1973
Бунін І. Зібр. соч.: У 6-ти тт. - Т.6. - М., Сантакс, 1994.
Солженіцин А.І., «Матренин двір», «Архіпелаг ГУЛАГ». - Ленінград: «Художня література», 1967
Шукшин В.М. , Оповідання. - Москва: «Москва», 2002
Лєсков Н.С., повісті та оповідання. - Москва: Художня література, 1981
Журнали:
«Новий світ», 1998 № 10, «Народ у творах В. М. Шукшина»
«Знак питання» 2003р. «Жити не по брехні» роздуми над сторінками книги А. І. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».
«Юність» 2002р. № 6 «Проблеми моральності в сучасній радянській прозі» за творами В. Бєлова.
*** Четверікова О.А «До проблеми народного характеру в прозі І. О. Буніна», www. Allsoch. Ru
*** Філософський Енциклопедичний словник - М.,: «Радянська енциклопедія», 1983
*** Великий тлумачний психологічний словник - М.: «Віче-Аст»