Лермонтов м. ю. - Осміяний пророк. про поета і поезії

Напевно, для багатьох людей проникнення в світ поезії починається зі знайомства з двома російськими геніями: Пушкіним і Лермонтовим. Ось уже кілька років вони змагаються в моїй душі, а довгий час я не знала, кому віддати
перевагу. То на довгі тижні полонив мене безтурботно-іронічний автор "Євгенія Онєгіна", то раптом я потрапляла в полон до несамовито-похмурому творцеві "Демона". Читання Пушкіна для мене завжди відпочинок, розвага. Занурення в Лермонтова, навпаки, - напружена робота серця і думки. Пушкін ясний, як сонце, Лермонтов загадковий, як місяць. Саме загадковістю полонила мене його творчість. Я була вражена, коли на уроці літератури вчитель звернув нашу увагу на дату написання вірша "Вітрило". У 1832 році Михайлу Лермонтову було всього 18 років. Ще більшою несподіванкою було для мене побачити, що у повному зібранні творів цього вірша передує не один десяток творів. У 16 років Лермонтов написав "Самотність", а "Скарги турка" були написані у 14 років! Мимовільна заздрість до ровесника ворухнулася в моїй душі. Нічого схожого не відбувалося зі мною, коли я читала ліцейські лірику Пушкіна. У "сонця російської поезії" у підлітковому віці не було подібних віршів. Я почала читати все підряд і буквально "захворіла" Лермонтовим. Захотілося побільше дізнатися про поета, проникнути у таємницю такій ранній творчої зрілості. Мені порадили звернутися до книги Даниїла Андрєєва "Роза світу", де є глава, присвячена творчості Лермонтова. Книга великого людини про генія російської літератури допомогла знайти відповіді на хвилювали мене питання. Данило Андрєєв переконаний, що Михайло Юрійович Лермонтов був вісником, якому понад була призначена дивовижна місія. На думку Андреєва, багато російські письменники і поети, в тому числі Пушкін і Гоголь, повинні були донести до людей вищі істини, що відкрилися їм в інших світах. Андрєєв докладно аналізує, в чому полягала місія Пушкіна, але розмова про Лермонтова починає словами: "Місія Лермонтова - одна з найглибших загадок нашої культури". Спробуємо знайти підтвердження думкам Данила Андрєєва у віршах М. Ю. Лермонтова. У 1832 році у віці 18 років поет пише:
Ні, я не Байрон, я інший,
Ще невідомий обранець,
Як він, гнаний світом мандрівник,
Але тільки з руською душею.
Дивно, що в цих віршах слова, найбільш важливі для розкриття основної думки твору, римуються. "Інший" перегукується з "душею", а слово "душа" супроводжується епітетом "російська". Стає зрозумілим, що Лермонтов - "інший обранець" саме тому, що народжений в Росії. "Російська душа" - це душа "гнаного світом мандрівника". Рима "мандрівник - обранець" підкреслює важливість для поета саме такого сенсу. Отже, Лермонтов сам знаходить собі ім'я. Він "гнаний світом" обраний "мандрівник ... з руською душею ". Так говорить про нього Д. Андрєєв. Звідки і куди лежить шлях цього мандрівника? Чому він "гнаний світом"? І чим же врешті-решт відрізняється від душі Байрона? Відповіді на ці питання ми знову знайдемо у творчості М. Ю. Лермонтова.
Ось вірш "Ангел". Читаєш перший раз і звичайно ж сприймаєш його як майстерну баладу, дивну, чаруючу фантазію. Однак для Данила Андрєєва "Ангел, який ніс його [Лермонтова] душу на землю і співав ту пісню, якій потім" замінити не могли їй нудні пісні землі ", є не літературний прийом ... а факт ". Перечитуєш вірш і раптом розумієш, що, якщо прийняти точку зору Андрєєва, відповіді на поставлені вище питання приходять самі собою. Вони перед очима!
... Він душу діте в обіймах ніс
Для світу смутку і сліз ...
Саме "світом печалі і сліз" женемо "невідомий обранець".
І звук його пісні в душі молодий
Залишився - без слів, але живий.
Знайти слова цієї пісні тут, на землі, - ось призначення "мандрівника". Це покликання болісно, ​​бо прирікає поета-вісника на самотність серед "строкатого натовпу" світського суспільства і серед покоління, майбутнє якого "і порожньо, і темно". Чи не тут витоки переживань, що вилилися в рядки віршів "І нудно і сумно", "На північ від Санта Клауса стоїть самотньо", "Виходжу один я на дорогу ..."? Лермонтов пише про душу:
... І довго на світлі тужила вона
Бажанням дивовижним повна ...
І звуків неба замінити не могли
Їй нудні пісні землі ...
Може бути, в цих рядках - розгадка неповторності "російської душі", постійно спрямованою до вищих світів, тяготящийся кайданами земного існування.
Чим ти страждаєш? -
Скажуть мені люди.
Тим я нещасливий,
Добрі люди, що зірки і небо -
Зірки і небо! - А я людина!
Ми звикли до слів М. Горького: "Людина! Це - чудово! Це звучить ... гордо! "А в уривку з вірша Лермонтова" Небо і зірки "прозирає скорботу небесної душі, укладеної в людському тілі, усвідомлення нікчемності людини перед Всесвітом. Але моральна чистота поета в тому і полягає, що він, на відміну від "світської черні", відчуває свою недосконалість і здатний усвідомити велич світової гармонії. За десятиліття до першого польоту людини в космос Лермонтов писав:
У небесах урочисто і прекрасно!
Спить земля у сяйві блакитному ...
Ці рядки до цього дня не перестають дивувати читачів, літературознавців і ... космонавтів. Ніхто з підкорювачів космосу не міг і припустити, що можна написати таке, не побачивши землю в ілюмінатор космічної станції.
Духу Лермонтова були знайомі дивовижні прозріння, але самому поетові доводилося жити серед тих, кого у вірші "Смерть поета" він назвав катами Свободи, Генія і Слави.
Стає зрозумілим постійне звернення до теми туги, самотності, незадоволеності навколишнім світом. У Лермонтова, на відміну від Пушкіна, практично немає віршів про дружбу, а вірші про кохання наповнені гіркотою та розчаруванням. Неможливо уявити Лермонтова, пише "На пагорбах Грузії ...", як неможливо співвіднести пушкінський геній з рядками з" Неба і зірок ". Кому ж у "хвилину душевної негоди" може довіритися "гнаний мандрівник"? Що або хто може втішити його стражденну душу? Тільки природа рідної землі, злиття з її красою і спокоєм дарують поетові хвилини піднесеного відпочинку.
Коли хвилюється жовтіюча нива,
І свіжий ліс шумить при звуці вітерця ...
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі, -
І щастя я можу осягнути на землі,
І в небесах я бачу Бога ...
Ось так знаходить поет своє щастя. Один на один з природою, без людей, в стороні від "світу печалі і сліз"! Рядки ці пронизані любов'ю до рідної країни. Любов до Батьківщини мучила Лермонтова все життя. Він багато знав про її сьогодення і навіть про її майбутнє. Ця обтяжувало його дріб'язковістю, моральним і соціальним недосконалістю.
Прощай, немита Росія,
Країна рабів, країна панів ...
У Російській державі життя будується за законами брехні, насильства, лицемірства і підлості. Тут холоднокровно можуть вбити поета ("Смерть поета"), тут чесної людини і в минулі часи чекала плаха ("Пісня про купця Калашникова").
Майбутнє Росії лякає поета.
... Настане рік, Росії чорний рік,
Коли царів корона впаде ...
... І їжею багатьох буде смерть і кров ...
Сьогодні ми з гіркотою можемо сказати, що жахливе пророцтво збулося, і це ще один доказ того, що Лермонтов - поет особливої ​​місії, що залишилася, на жаль, незавершеною. Збулося і сумне пророцтво Лермонтова про свою долю. З юних років він знав, що фінал його життя буде забарвлений кров'ю, а життя буде коротка, як розчерк падаючої зірки.
Я раніше почав, закінчу рані,
Мій розум трохи зробить ...
Знайшлася в Росії ще один холоднокровний вбивця з порожнім серцем, і не стало ще одного російського поета. Долі Пушкіна і Лермонтова намагалися осмислити багато російські класики: Ф. Достоєвський, А. Григор 'єв, М. Цвєтаєва, А. Ахматова, В. Ходасевич, І. Анненський ... Кожен з них по-своєму визначав місце великих поетів у російській і світовій літературі. Коли І. Буніну було вже за шістдесят, він несподівано зрозумів, що помилявся, вважаючи Пушкіна першим російським поетом. На схилі життя письменник переконався: перший російський поет - Лермонтов. Перечитуючи Лермонтова, все більше погоджуєшся з цією думкою.
Д. Андрєєв писав:
"Якщо б не вибухнула П'ятигорська катастрофа, з часом російське суспільство виявилося б глядачем такого життєвого шляху, який привів би Лермонтова-старця до вершин, де етика, релігія і мистецтво зливаються в одне".
Можливо, Лермонтов відкрив би нам шлях покаяння і очищення від гріхів світу цього через залучення до тієї краси, яка, за словами Ф. Достоєвського, "врятує світ".
Лермонтов забрав із собою таємницю російського серця, залишивши нам лише натяк на розгадку. Розгадати цю таємницю не дано нікому, але долучитися до неї, увійти в світ Лермонтова і повернутися в "світ смутку і сліз" з оновленою душею може спробувати кожен. Світ поезії Лермонтова - це космос, і працьовитий читач - невід'ємна частина його, без якої цей космос далеко не повний.

Напевно, для багатьох людей проникнення в світ поезії починається зі знайомства з двома російськими геніями: Пушкіним і Лермонтовим. Ось уже кілька років вони змагаються в моїй душі, а довгий час я не знала, кому віддати
перевагу. То на довгі тижні полонив мене безтурботно-іронічний автор "Євгенія Онєгіна", то раптом я потрапляла в полон до несамовито-похмурому творцеві "Демона". Читання Пушкіна для мене завжди відпочинок, розвага. Занурення в Лермонтова, навпаки, - напружена робота серця і думки. Пушкін ясний, як сонце, Лермонтов загадковий, як місяць. Саме загадковістю полонила мене його творчість. Я була вражена, коли на уроці літератури вчитель звернув нашу увагу на дату написання вірша "Вітрило". У 1832 році Михайлу Лермонтову було всього 18 років. Ще більшою несподіванкою було для мене побачити, що у повному зібранні творів цього вірша передує не один десяток творів. У 16 років Лермонтов написав "Самотність", а "Скарги турка" були написані у 14 років! Мимовільна заздрість до ровесника ворухнулася в моїй душі. Нічого схожого не відбувалося зі мною, коли я читала ліцейські лірику Пушкіна. У "сонця російської поезії" у підлітковому віці не було подібних віршів. Я почала читати все підряд і буквально "захворіла" Лермонтовим. Захотілося побільше дізнатися про поета, проникнути у таємницю такій ранній творчої зрілості. Мені порадили звернутися до книги Даниїла Андрєєва "Роза світу", де є глава, присвячена творчості Лермонтова. Книга великого людини про генія російської літератури допомогла знайти відповіді на хвилювали мене питання. Данило Андрєєв переконаний, що Михайло Юрійович Лермонтов був вісником, якому понад була призначена дивовижна місія. На думку Андреєва, багато російські письменники і поети, в тому числі Пушкін і Гоголь, повинні були донести до людей вищі істини, що відкрилися їм в інших світах. Андрєєв докладно аналізує, в чому полягала місія Пушкіна, але розмова про Лермонтова починає словами: "Місія Лермонтова - одна з найглибших загадок нашої культури". Спробуємо знайти підтвердження думкам Данила Андрєєва у віршах М. Ю. Лермонтова. У 1832 році у віці 18 років поет пише:

Ні, я не Байрон, я інший,
Ще невідомий обранець,
Як він, гнаний світом мандрівник,
Але тільки з руською душею.

Дивно, що в цих віршах слова, найбільш важливі для розкриття основної думки твору, римуються. "Інший" перегукується з "душею", а слово "душа" супроводжується епітетом "російська". Стає зрозумілим, що Лермонтов - "інший обранець" саме тому, що народжений в Росії. "Російська душа" - це душа "гнаного світом мандрівника". Рима "мандрівник - обранець" підкреслює важливість для поета саме такого сенсу. Отже, Лермонтов сам знаходить собі ім'я. Він "гнаний світом" обраний "мандрівник ... з руською душею ". Так говорить про нього Д. Андрєєв. Звідки і куди лежить шлях цього мандрівника? Чому він "гнаний світом"? І чим же врешті-решт відрізняється від душі Байрона? Відповіді на ці питання ми знову знайдемо у творчості М. Ю. Лермонтова.
Ось вірш "Ангел". Читаєш перший раз і звичайно ж сприймаєш його як майстерну баладу, дивну, чаруючу фантазію. Однак для Данила Андрєєва "Ангел, який ніс його [Лермонтова] душу на землю і співав ту пісню, якій потім" замінити не могли їй нудні пісні землі ", є не літературний прийом ... а факт ". Перечитуєш вірш і раптом розумієш, що, якщо прийняти точку зору Андрєєва, відповіді на поставлені вище питання приходять самі собою. Вони перед очима!

... Він душу діте в обіймах ніс
Для світу смутку і сліз ...

Саме "світом печалі і сліз" женемо "невідомий обранець".

І звук його пісні в душі молодий
Залишився - без слів, але живий.

Знайти слова цієї пісні тут, на землі, - ось призначення "мандрівника". Це покликання болісно, ​​бо прирікає поета-вісника на самотність серед "строкатого натовпу" світського суспільства і серед покоління, майбутнє якого "і порожньо, і темно". Чи не тут витоки переживань, що вилилися в рядки віршів "І нудно і сумно", "На північ від Санта Клауса стоїть самотньо", "Виходжу один я на дорогу ..."? Лермонтов пише про душу:

... І довго на світлі тужила вона
Бажанням дивовижним повна ...
І звуків неба замінити не могли
Їй нудні пісні землі ...

Може бути, в цих рядках - розгадка неповторності "російської душі", постійно спрямованою до вищих світів, тяготящийся кайданами земного існування.

Чим ти страждаєш? -
Скажуть мені люди.
Тим я нещасливий,
Добрі люди, що зірки і небо -
Зірки і небо! - А я людина!

Ми звикли до слів М. Горького: "Людина! Це - чудово! Це звучить ... гордо! "А в уривку з вірша Лермонтова" Небо і зірки "прозирає скорботу небесної душі, укладеної в людському тілі, усвідомлення нікчемності людини перед Всесвітом. Але моральна чистота поета в тому і полягає, що він, на відміну від "світської черні", відчуває свою недосконалість і здатний усвідомити велич світової гармонії. За десятиліття до першого польоту людини в космос Лермонтов писав:

У небесах урочисто і прекрасно!
Спить земля у сяйві блакитному ...

Ці рядки до цього дня не перестають дивувати читачів, літературознавців і ... космонавтів. Ніхто з підкорювачів космосу не міг і припустити, що можна написати таке, не побачивши землю в ілюмінатор космічної станції.
Духу Лермонтова були знайомі дивовижні прозріння, але самому поетові доводилося жити серед тих, кого у вірші "Смерть поета" він назвав катами Свободи, Генія і Слави.
Стає зрозумілим постійне звернення до теми туги, самотності, незадоволеності навколишнім світом. У Лермонтова, на відміну від Пушкіна, практично немає віршів про дружбу, а вірші про кохання наповнені гіркотою та розчаруванням. Неможливо уявити Лермонтова, пише "На пагорбах Грузії ...", як неможливо співвіднести пушкінський геній з рядками з" Неба і зірок ". Кому ж у "хвилину душевної негоди" може довіритися "гнаний мандрівник"? Що або хто може втішити його стражденну душу? Тільки природа рідної землі, злиття з її красою і спокоєм дарують поетові хвилини піднесеного відпочинку.

Коли хвилюється жовтіюча нива,
І свіжий ліс шумить при звуці вітерця ...
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі, -
І щастя я можу осягнути на землі,
І в небесах я бачу Бога ...

Ось так знаходить поет своє щастя. Один на один з природою, без людей, в стороні від "світу печалі і сліз"! Рядки ці пронизані любов'ю до рідної країни. Любов до Батьківщини мучила Лермонтова все життя. Він багато знав про її сьогодення і навіть про її майбутнє. Ця обтяжувало його дріб'язковістю, моральним і соціальним недосконалістю.

Прощай, немита Росія,
Країна рабів, країна панів ...

У Російській державі життя будується за законами брехні, насильства, лицемірства і підлості. Тут холоднокровно можуть вбити поета ("Смерть поета"), тут чесної людини і в минулі часи чекала плаха ("Пісня про купця Калашникова").
Майбутнє Росії лякає поета.

... Настане рік, Росії чорний рік,
Коли царів корона впаде ...
... І їжею багатьох буде смерть і кров ...

Сьогодні ми з гіркотою можемо сказати, що жахливе пророцтво збулося, і це ще один доказ того, що Лермонтов - поет особливої ​​місії, що залишилася, на жаль, незавершеною.
Збулося і сумне пророцтво Лермонтова про свою долю. З юних років він знав, що фінал його життя буде забарвлений кров'ю, а життя буде коротка, як розчерк падаючої зірки.

Я раніше почав, закінчу рані,
Мій розум трохи зробить ...

Знайшлася в Росії ще один холоднокровний вбивця з порожнім серцем, і не стало ще одного російського поета.
Долі Пушкіна і Лермонтова намагалися осмислити багато російські класики: Ф. Достоєвський, А. Григор 'єв, М. Цвєтаєва, А. Ахматова, В. Ходасевич, І. Анненський ... Кожен з них по-своєму визначав місце великих поетів у російській і світовій літературі.
Коли І. Буніну було вже за шістдесят, він несподівано зрозумів, що помилявся, вважаючи Пушкіна першим російським поетом. На схилі життя письменник переконався: перший російський поет - Лермонтов. Перечитуючи Лермонтова, все більше погоджуєшся з цією думкою.
Д. Андрєєв писав:
"Якщо б не вибухнула П'ятигорська катастрофа, з часом російське суспільство виявилося б глядачем такого життєвого шляху, який привів би Лермонтова-старця до вершин, де етика, релігія і мистецтво зливаються в одне".
Можливо, Лермонтов відкрив би нам шлях покаяння і очищення від гріхів світу цього через залучення до тієї краси, яка, за словами Ф. Достоєвського, "врятує світ".
Лермонтов забрав із собою таємницю російського серця, залишивши нам лише натяк на розгадку. Розгадати цю таємницю не дано нікому, але долучитися до неї, увійти в світ Лермонтова і повернутися в "світ смутку і сліз" з оновленою душею може спробувати кожен. Світ поезії Лермонтова - це космос, і працьовитий читач - невід'ємна частина його, без якої цей космос далеко не повний.