Юрій Руднєв
1. Виходячи з того, що термінологічна точність - умова, необхідно належне дотримуватися в будь-якому претендує на науковість дослідженні, тут ми звернемося до розгляду проблеми дискурсу як літературознавчого поняття. Кінцева мета цього розгляду - спроба дати власне визначення дискурсу. Зробити це представляється необхідним хоча б тому, що в сучасній науці під дискурсом розуміється практично все, що завгодно досліднику. Причому мало хто обумовлює своє розуміння терміну, надаючи, таким чином, читачеві / слухачеві чудову можливість розібратися у всьому самому. Проте далеко не завжди синтез фонових знань і конкретного контексту призводить до однозначного розуміння (а це і потрібно від терміна) того, що стоїть за таємничим словом "дискурс". І якщо соціологи та лінгвісти ще можуть зрозуміти один одного (більшою мірою - перші, у меншій - другі) завдяки наявності усталених концепцій дискурсу, на які завжди можна послатися, то літературознавці опиняються в значно складнішій ситуації. Наведемо цитату:
"В академічному побуті, як будь-хто знає з досвіду, у нас не люблять слово" дискурс ". Його і вимовляють-то (у всякому разі, у літературознавчій середовищі), закавичівая інтонаційно, так що в підсумку звучить:" так-званий-дискурс ", або" вибачте-за-вираз-дискурс ", або" я-вже-скажу-тільки-ви-не-посміхайтеся-дискурс ". Використовуючи це слово як серйозне і пряме, ви ризикуєте виставити себе педантом, гордим вченістю, але сумно глухим до домашнього контексту спілкування (на зразок людини, який на питання "Як на вулиці?" відповідає: "За повідомленнями Гідрометеоцентру ...")." [Венедиктова]
Описана ситуація не може вважатися прийнятною, з чого випливає висновок, що, змирившись з можливими докорами в педантизм, ми спробуємо все-таки запропонувати свою концепцію дискурсу як елемента літературознавчого метамови.
2. Дискурс як термін активно функціонує в науковому побуті таких дисциплін, як лінгвістика і соціологія. У рамках соціології він пов'язаний, в першу чергу, з поняттям ідеології. Ідеологія в останні роки стає і об'єктом мультидисциплінарних (міждисциплінарних) досліджень (наприклад: [Ван Дейк]). Тому розуміння дискурсу в теорії літератури доцільно коригувати щодо основних напрацювань суміжних дисциплін. І почати варто з лінгвістики.
Проте вже тут виникають перші складності. Справа в тому, що лінгвістичні розуміння дискурсу досить численні, а за деякими з них стоять складні, добре засвоєні науковою думкою концепції (Соссюр; Бенвеніст; Бюіссанс; французька школа аналізу дискурсу (Пеше тощо) і т.д.). Навіть побіжний огляд цих концепцій - складна задача, вирішення якої і не передбачається в даній роботі. Тому відразу зазначимо: згадуватися й аналізуватися будуть тільки ті положення лінгвістів, які є найбільш важливими для літературознавчого розуміння дискурсу.
Патрік Серіо називає 8 значень слова "дискурс", з яких цікаві наступні:
(1) "мова" в соссюровского сенсі, тобто будь-яке конкретне висловлювання;
(3) в рамках теорії висловлювання або прагматики - вплив висловлювання на одержувач і його внесення до "висказиваетльную" ситуацію (що передбачає суб'єкта висловлювання, адресата, момент і певне місце висловлювання);
(7) позначення системи обмежень, які накладаються на необмежену кількість висловлювань в силу певної соціальної або ідеологічної позиції (наприклад: "феміністичний дискурс", "адміністративний дискурс").
[Серіо 1999, 26]
Розвиваючи послідовно ці напрямки, ми спробуємо дати власну дефініцію дискурсу.
3. Розуміння дискурсу як промови, протиставляє мови, при переході в літературознавчі координати (хоча це не менш важливо і в лінгвістиці) викликає необхідність введення категорії тексту. Це побічно підтверджує і переклад французького discours: "на російську мову переводилося як дискурс (В. А. Звегинцев), мова, тип мовлення, текст, тип тексту" [Ільїн 1975, 453].
"Мова" літературного артефакту практично завжди фіксований письмово текст (за винятком, можливо, ситуацій, подібних читання поетом власних віршів etc.). Текст же - поняття, достатньо вивчене теоретиками літератури. Тому з двох можливих шляхів: ототожнити або диференціювати ці терміни, ми вибираємо другий, бо вибір першого робить безглуздою спробу даного дослідження визначити специфіку дискурсу.
Досить переконливо розмежовує дискурс і текст Теун Ван Дейк: "Д [іскурс] - актуально виголошений текст, а" текст "- це абстрактна граматична структура вимовленого (нагадаю: мова | мову, langue | parole, компетентність | промовлене). Д [іскурс] - це поняття, що стосується мови, актуального мовної дії, тоді як "текст" - це поняття стосується системи мови або формальних лінгвістичних знань, лінгвістичної компетентності. " [Ван Дейк]
Але в даному фрагменті ми бачимо, що дискурс вже не є власне мова (parole), але швидше абстрактне поняття мови. Ускладнення і заплутування вже існуючих уявлень не входить у наше завдання. Тому звернемося до словника: дискурс - "зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, взятий в подієвому аспекті" [Арутюнова 1990, 136].
Наведений комплекс смислів кілька прояснює ситуацію: дискурс не є текст, але є в тексті, якщо розглядати останній як ланцюг / комплекс висловлювань, тобто мовної (або комунікативний) акт і його ж результат.
4. Розгляд дискурсу з точки зору прагматики (що розуміється семіотично як частина моррісовской тріади семантика - синтактика - прагматика [Морріс, 2001]) слід почати з аналізу схеми, запропонованої бельгійським лінгвістом Е. Бюіссансом: "langue - система, якась абстрактна розумова конструкція, discours - комбінації , за допомогою реалізації яких мовець використовує код мови (тобто сема), parole - механізм, що дозволяє здійснити ці комбінації (тобто семіческій акт) ".
Як бачимо, перша і третя частини тріади практично повністю належать галузі лінгвістики. Друга ж багато в чому може бути цікава і літературознавцям. По-перше, дискурс тут має на увазі говорить (в нашому випадку, швидше за пише), це важливо для теорії літератури, де автор завжди залишається в центрі уваги дослідника, навіть проголошує його (автора) смерть. А по-друге, тут вказується роль дискурсу як свого роду коду, використовуваного мовцем для реалізації загального мовного коду.
Наведемо ще одну цитату:
"У французькій лінгвістиці головує позиція висхідна до Бенвеніст: дискурс не є простою сумою фраз, при його народженні відбувається розрив з граматичним ладом мови. Дискурс - це такий емпіричний об'єкт, з яким стикається лінгвіст, коли він відкриває сліди суб'єкта акту висловлювання, формальні елементи, вказують на присвоєння мови говорять ". [Гійому, Мальдідье 1999 124]
Тут ми бачимо, по суті, підтвердження того, що дискурс може розумітися як індивідуальний над-мовний код (тобто набір формальних елементів), що підкоряє собі (аж до розриву) граматичний лад мови. Розуміння такого коду вимагає з боку реципієнта певних зусиль, спрямованих на "підключення" до коду дискурсу і, таким чином, включення себе в "висказивательную" ситуацію (див. вище п.2).
Тепер варто згадати А. Греймаса і Ж. Курте, які у своєму пояснювальному словнику [Греймас, Курта 1983] ототожнили дискурс з семіотичним процесом, стверджуючи, що "вся безліч семіотичних фактів (відносин, одиниць, операцій і т.д.), що розташовуються на синтагматичної осі мови "[Греймас, Курта 1983, 488] можна розглядати як таке що стосується теорії дискурсу. [У цій же роботі вони зіставили поняття "вторинної моделюючої системи" у радянських семіотикою з поняттям дискурсу, виробленому на французькому грунті (яке варто тлумачити як процес, який передбачає систему).] Це останнє визначення виявляється винятково важливим, оскільки вводить в поняття дискурсу як коду синтагматичний та парадигматичні виміру, а отже - поняття системності.
5. Що стосується третьої виділеної нами у П. Серіо позиції, то вона видається достатньо ясною без додаткових коментарів. Її значення для літературознавчого розуміння дискурсу зводиться до двох положень:
"Слова можуть змінювати значення в залежності від поглядів тих, хто їх вживає" [Гійому, Мальдідье 1999, 142]
Ці зміни ведуть до звуження діапазону значень в силу того, що одна з головних складових дискурсу - ідеологія (що розуміється тут гранично узагальнено і аксіологічних нейтрально - як система установок суб'єкта висловлювання) - є системою обмежень, що передбачає норму і оперує поняттям відхилення від норми (що особливо важливо для нашого розуміння дискурсу, як буде показано нижче).
6. Таким чином, на підставі вибіркового аналізу різних розумінь дискурсу суміжними з літературознавством дисциплінами (в першу чергу, лінгвістикою), ми можемо дати таку попередню дефініцію дискурсу:
Дискурс - такий вимір тексту, взятого як ланцюг / комплекс висловлювань (тобто як процес і результат мовного (комунікативного) акта), яка передбачає всередині себе синтагматичні та парадигматичні відношення між твірними систему формальними елементами і виявляє прагматичні ідеологічні установки суб'єкта висловлювання, що обмежують потенційну невичерпність значень тексту.
7. Звернемося тепер до дискурсу як елементу метамови науки про літературу. Той факт, що такий елемент існує, не викликає жодного сумніву. У цьому можна переконатися, просто перегорнувши кілька довільно взятих сучасних літературознавчих праць. Проте чітке визначення терміна автори явно воліють не давати, розраховуючи, мабуть, на фоново-інтуїтивну складову читацького сприйняття. Тому не дивно, що найбільш повно проблема дискурсу розкривається у працях представників самого "наукоподібного" напрямку гуманітарних наук ХХ століття - структуралізму. І найбільш близький нам тут Цвєтан Тодоров, чиє розуміння дискурсу в статті "Поняття літератури" послужить підставою нашої власної концепції дискурсу.
Тодоров пише: "[...] мовні правила, обов'язкові для всіх носіїв мови, - це лише частина правил, які керують виробництвом конкретної мовної продукції. У мові - з різним ступенем строгості закріплені лише правила комбінування граматичних категорій всередині фрази, фонологічні правила, загальноприйняті значення слів . Між сукупністю цих правил, властивих усім без винятку висловлювань, і конкретними характеристиками конкретного висловлювання пролягає прірва невизначеності. " [Тодоров 1983, 366-367]
Прірва цю заповнюють, по Тодорова, правила, властиві кожному дискурсу окремо і обмеження, які накладає ситуація висловлювання / комунікації. Специфіка дискурсу визначається тим, що він розташовується "по той бік мови, але по цей бік висловлювання, тобто дана після мови, але до вислову". [Тодоров 1983, 367]
"Кожен тип дискурсу у свою чергу визначається набором правил, виконання яких він вимагає. Так, сонет - це тип дискурсу, який характеризується додатковими обмеженнями, що накладаються на його метрику і рими [...]
Парадоксальна особливість ряду дискурсивних правил полягає в тому, що вони відміняють дію тих чи інших загальномовних правил [...]
Однак з точки зору оформлення певного дискурсу справа завжди йде про збільшення, а не про зменшення числа правил; доказом служить те, що в будь-якому "відхиляється від норми" поетичному висловлюванні ми маємо можливість без зусиль відновити порушене мовне правило, тому що воно було не стільки скасовано , скільки оскаржене іншим, новим правилом "[Тодоров 1983, 367]
Ми навмисно вдалися до настільки великому цитування, щоб з усією очевидністю продемонструвати, наскільки близький Цвєтан Тодоров у своїх роздумах до визначення дискурсу, зробленому нами на підставі аналізу лінгвістичних концепцій дискурсу. Але Тодоров робить і наступний крок у бік літературознавства:
"У літературознавчих дослідженнях правила, властиві дискурсу, вивчаються зазвичай в розділі" жанри "(іноді" стилі "або" модуси "і т.п.)" [Тодоров 1983, 367]
У цій відсилання по суті міститься парадигматична частина нашого системного розуміння дискурсу. Проілюструємо це, частково скориставшись прикладом Тодорова.
Припустимо перед нами хрестоматійний сонет К. Бальмонта "Місячне світло". Аналізуючи цей текст як процес і результат мовного акту, ми отримуємо аналіз дискурсу сонета К. Бальмонта "Місячне світло". Дискурс тут - послідовність формальних елементів (слів, фраз, пропозицій, віршів тощо), тобто в наявності синтагматичний вимір дискурсу (позначимо його s-дискурс).
Далі, ми може вказати і парадигматическое вимір цього ж дискурсу (p-дискурс), більш того - не одне. По-перше, р-дискурс сонета з його обмеженням метрики і рими. По-друге, р-дискурс символізму з його чисто мовними обмеженнями та правил (див. [Гофман 1937]). Потім, р-дискурс Бальмонта (також чисто мовної). Далі можна виділити мотивно-подібний р-дискурс символізму і мотивно-подібний р-дискурс Бальмонта, просторово-часової р-дискурс ранньої лірики Бальмонта і т.д. до нескінченності. І кожна нова діскурсіонная парадигма буде давати ряд нових обмежень, які в межі зроблять обумовленим у тексті мало не кожен звук, не кажучи вже про слово. [Цей механізм бачиться нам як противагу так званої "драбини свободи" Романа Якобсона, існуючої в правилах сполучуваності лінгвістичних одиниць і ведучою вгору від фонетичного рівня (де свобода суб'єкта висловлювання комбінувати елементи мови суттєво обмежена властивостями самої мови) до синтаксичного і вище, коли "при створення тексту з пропозицій дію обмежують синтаксичних правил припиняється, і свобода кожного окремого носія досягає максимуму, особливо якщо він не повинен дотримуватися безлічі мовних кліше "(цитується по [Пеше 1999, 312]). Функціональними еквівалентами мовних кліше і здатні виступати парадигматичні дискурси з їх правилами та обмеженнями.]
Таким чином, s-дискурс представляється своєрідним вузлом на стику безлічі взаємодіючих р-дискурсів. Останні здатні вступати між собою в всеразлічние відносини, що дозволяє говорити про інтердіскурсе (це поняття використовується в метамови французької школи аналізу дискурсу (див. [Серіо 1999], [Квадратура 1999]). Парадигматичний інтердіскурс може служити еквівалентом традиційного літературознавчого терміну "стиль" ( позбавленого, на жаль, термінологічної визначеності). Дослідження в цьому напрямку представляються нам вкрай перспективними.
8. Проте така, структуралістського толку, концепція дискурсу не враховує прагматичний аспект, на важливість якого ми вказали в попередньому визначенні. Та й, як показує практика, жодна сувора структура і струнка система не працює в літературі без збоїв, тому що кожне з численних винятків, завжди з'являються в тексті / s-дискурсі, вимагає або перегляду системи, або визнання її недосконалості. Але є й інший шлях: замість аналізу самих винятків з'ясувати їх природу і включити в систему причини, за якими ці винятки з'являються. Більш того, не обмежувати кількість причин і залишити, таким чином, систему потенційно відкритою. Відкритість ця необхідна в силу того самого прагматичного аспекту в дискурсі.
Прагматичні й ідеологічні установки суб'єкта висловлювання здатні зламати систему в s-дискурсі, але не здатні відмінити р-дискурс, точно так само, як жоден р-дискурс не здатний скасувати мовний код. Р-дискурс сонета може стати для автора на місце мови в силу своєї багатої традиції і суворої канонічності. Це може підштовхнути автора, наприклад, до створення р-дискурсу сонета, написаного верлібром, на базі р-дискурсу канонічного сонета. А так як останній створений на базі р-дискурсу віршованої мови, яка сама створена на базі первинного р-дискурсу мови, то ми отримаємо променеву структуру, що має своїм початком мову, але не має кінця. Відновлення в кожному конкретному випадку s-дискурсу того певного сегмента ланцюжка р-дискурсів, який дозволить пояснити кожне конкретне відхилення від системи, відновлює систему.
Єдиний мінус тут - неможливість для дослідника вичерпного знання прагматичних та ідеологічних установок автора. Але це не звільняє літературознавця від дослідження того масиву смислів, які йому доступні. Адже не звільняє ж лінгвіста від дослідження мови той, наприклад, факт, що поети-авангардисти здатні зробити на його базі щось зовсім незрозуміле, керуючись при цьому точно такими ж незрозумілими мотивами чи переконаннями.
9. І нарешті, завершуючи розгляду проблеми дискурсу, ми змушені констатувати, що поставлена мета не досягнута у повній мірі. Створивши оригінальну концепцію дискурсу, ми, тим не менш, не можемо дати чітку дефініцію дискурсу. Причина цього в тому, що єдине поняття "дискурс" розпалася у нас на три головні частини, які ще раз перерахуємо:
9.1. S-дискурс - текст як процес і результат мовного акту;
9.2. Р-дискурс - система правил і обмежень, критерієм виділення якої можуть служити як об'єктивні (наприклад, жанр), так і суб'єктивні (тут навіть імовірний певний ступінь дослідного свавілля) фактори, за допомогою яких усуваються системні протиріччя всередині s-дискурсу на рівні інтердіскурса;
9.3. Інтердіскурс - (еквівалент стилю) - поле взаємодії р-дискурсів всередині s-дискурсу.
Список літератури
Арутюнова Н.Д. Дискурс / / Лінгвістичний енциклопедичний словник. - М., 1990. - С. 136-137.
Ван Дейк Т. А. (1998). До визначення дискурсу. [WWW-документ] URL http://www.nsu.ru/psych/internet/bits/vandijk2.htm
Венедиктова Т. Між мовою і дискурсом: криза комунікацій. [WWW-документ] URL http://magazines.russ.ru/nlo/2001/50/venedikt.html
Гійому Ж. Мальдідье Д. Про нові прийоми інтерпретації, або проблема сенсу з точки зору аналізу дискурсу / / Квадратура сенсу. - М., 1999. - С. 124-136.
Гофман В. Мова символістів / / ЛН, М., 1937, т.27-28
Греймас А.Ж. Курта Ж. Семіотика. Пояснювальний словник теорії мови / / Семіотика. - М., 1983 .- С. 481-550.
Ільїн І.П. Словник термінів французького структуралізму / / Структуралізм: "за" і "проти". - М., 1975. - С. 450-461.
Квадратура сенсу. - М., 1999.
Морріс Ч.У. Підстави теорії знаків / / Семіотика: Антологія. - М., 2001. - С. 45-97
Пеше М. Контент-аналіз і теорія дискурсу / / Квадратура сенсу. - М., 1999. - С. 302-336.
Серіо П. Як читають тексти у Франції / / Квадратура сенсу. - М., 1999. - С. 12-53.
Тодоров Ц. Поняття літератури / / Семіотика. - М., 1983. - С. 355-369.