Єгор Отрощенко
Образ жінки в ліричних віршах Лермонтова часто поєднується поетом з водною стихією, хоча остання може виступати і як фон відбувається з героїнею, а безпосередньо з водою пов'язана жінка з простого народу, що живе на природі, що, можливо, вказує на фольклорні корені даного подання.
У вірші «Не грай моєю тугою ...» ліричний герой, згадуючи минуле, говорить про якесь таємниче вбивство "діви". Для нас тут цікаво те, що вбивство відбувається на березі річки:
Я дивлюся на біг річки,
На удар моєї руки,
На повалену діву!
Це якраз той випадок, коли річка - фон, що відбувається, але фон значимий, так як стоїть в одному ряду з самим вбивством.
Перша строфа вірша «Черкешенки» присвячена опису природи і людей, що живуть серед цієї природи:
Я бачив вас: пагорби і ниви,
Різноманітних гір кущі,
Природи дикої краси,
Степів глухих народ щасливий
І вдачі тихої простоти!
У цій строфі немає жодної згадки про річку, море і тому подібних речах. Друга строфа починається з противительного союзу "але", а потім говориться про річку і "діві" біля неї:
Але там, де Терек протікає,
Черкешенку я побачив ...
Створюється відчуття емоційного єдності картини і протиставлення її попередньої, дівчина і річка - це дві частини одного цілого.
Вірш «Грузинська пісня» оповідає про любов "старого вірменина" до "грузинці молодий" і про зраду дівчини.
Але вірменин відкрив підступність,
Зраду і невдячність
Як перенести!
.................................
І труп злочинниці хвилях
Він зрадив.
У вірші йдеться про "високих, міцних" стінах палацу вірменина, але не згадується річка або море. Однак, убив "діву", старий кидає її в "хвилі", таким чином, відбувається щось на зразок злиття двох споріднених образів.
Мабуть, серед віршів 1829 найбільш красномовно говорить про спорідненість водної стихії і жінки «Балада». У цьому творі три рівноправних героя: "красуня-діва", море і юнак. Діва просить юнака на доказ його любові дістати з "безодні" намисто. Юнак кидається в "пінну безодню" і приносить намисто.
"Скажи, не люблю иль люблю я тебе,
Для перлів прекрасною і життя не жаліючи,
По слову спустився на чорне дно,
У кораловому гроті лежало воно. -
Візьми! "- І сумний він погляд спрямував
На те, що дорожче він життя любив.
Відповідь була: "О милий, про юнак мій!
Дістань, якщо любиш, корал дорогою ".
З душею безнадійної младой молодець
Стрибнув, щоб знайти иль корал, чи кінець.
З безодні перлові бризки летять,
І хвилі тісняться, і мчать тому,
І знову приходять і об берег б'ють,
Але милого друга вони не несуть.
З вірша зрозуміло, що для "красуні-діви" море зовсім не є чимось ворожим, скоріше навпаки. "Діву" зовсім не лякають ті небезпеки, які таяться в "безодні" для "милого", в той час як для юнака море явно вороже. Юнак бореться зі стихією і врешті-решт гине. Не можна обійти увагою і той момент, що море тут є чимось на зразок символу любові, пристрасті, в яку впадає чоловік. Звичайно, символ пристрасть-море цілком у дусі романтизму, але в контексті даної теми це вірш і цей символ мають інше, важливе для нас значення.
Вірш «Незабудка» має підзаголовок - «Казка». Це важливо, тому що зв'язок нашої теми з фольклором безсумнівна. У вірші йдеться:
У вологи струмочка холодної
..........................................
Одного разу лицар благородний
Сидів з ланя своєї.
Знову з'являється вже зустрічалася нам раніше тема: юнак з дівчиною сидять поруч з морем, річкою чи в даному випадку зі струмком. Потім "діва", говорячи про любов "лицаря", порівнює її з "дзвінкої струменем". Далі "красуня" говорить, що "лицар" має довести свою любов і зірвати їй незабудку. "Милий" "летить квіточко дорогоцінний зірвати поспішно рукою", але потрапляє в болото і тоне, кидаючи на прощання "красуні" зірвана квітка. Знову виникає та ж ситуація, що і в «Баладі». Знову чоловік через любов до жінки тоне в якійсь безодні, адже болото - теж свого роду водна стихія.
У вірші «Отаман» йдеться про помсту "грози-отамана" невірної (на його думку) дівчині. Дівицю "кинули в пінні хвилі". Подібний сюжет вже зустрічався в «Грузинської пісні», і ми не стали б звертатися до цього вірша, коли б не потрібно було дещо уточнити. По-перше, дія відбувається на судні, що пливе по Волзі, а по-друге, після того як "красуню" втопили, отамана мучить совість:
Горе тобі, молодецький!
Як совість зовсім видалити? -
Відтепер він чистою водою
Боїться руки умити.
Це згадка "чистої води", як нам здається, є як би непрямим порівнянням невинної дівчини і чистої води. Крім того, в чорнових записах Лермонтов вжив словосполучення не "чистою водою", а "річковою водою", що більш конкретно, тому що, кинувши дівчину в Волгу, отаман як би з'єднав їх, і річка для нього символізувала колишню кохану.
Варто сказати і про вірш «Очерет», в якому сопілочка з тростини розповідає сумну історію вбитої дівчини. Вбивство сталося на березі річки, і труп нещасної був там же заритий. Як бачимо, дівчина закінчила своє життя саме на березі річки, таким чином, знову як би зблизившись зі спорідненою стихією.
Згадаємо вірш «До портрета», щоб не складалося враження, ніби тільки жінки, що живуть в дикій природі, зв'язувалися поетом з водою. Звичайно, це відбувалося в переважній більшості випадків, але не завжди. Говорячи про жінку, намальованої на портреті (цілком світської), Лермонтов зауважує:
В очах - як на небі світло,
В душі її темно, як у морі!
Причому коли поет пише про зовнішність, про характер цієї жінки, весь час підкреслюється мінливість:
Те істиною дихає в ній все,
То все в ній удавано і брехливо.
Коли ж мова йде про саму глибині жіночої натури, поет дає лише один варіант: душа як море.
Балада «Тамара» починається з опису "старовинної вежі", що стоїть на березі Терека. У вежі жила цариця Тамара, "прекрасна, як ангел небесний, як демон, підступна і зла". Цариця заманювала до себе на ніч подорожніх, а вранці вбивала їх і кидала в Терек. Поет пише, що вранці в палаці запановувало мовчання і
Лише Терек в тіснині Дар'ялу
Трясучи порушував тишу;
Хвиля на хвилю набігала,
Хвиля поганяла хвилю;
І з плачем безголосо тіло
Поспішали вони забрати ...
Як бачимо, хвилі несли тіло невдалого подорожнього "з плачем", тобто співчуваючи йому, але підкоряючись бажанням Тамари.
Створюється ситуація, так чи інакше все ж схожа на попередні. Жінка за свою любов відбирає в чоловіка життя: віддає його хвилях або кидає його у вир, звідки він вже не в силах вибратися.
Нарешті, «Морська царівна» дає нам зовсім протилежну картину. "Царська дочка" намагалася заманити царевича до себе на дно, обіцяючи йому всілякі задоволення, але він виніс русалку на берег, і вона померла. Взаємозв'язок жінки і моря в даному випадку не вимагає ніяких доказів, але цікаво, що вірш закінчується чимось на кшталт погрози:
Їде царевич задумливо геть.
Буде він пам'ятати про царську дочку!
І ця загроза цілком (у контексті всього вище розглянутого матеріалу) закономірна, так як людина зазіхнув на стихію, явно йому протистоїть, і отже, це не пройде йому даром.