Введення

В умовах ринкових відносин виникнення конкуренції має як соціально - психологічні, так і економічні причини. Крім того, конкуренція в значній мірі пов'язана з обмеженістю ресурсів, породжує суперництво за право їх використання для швидкого досягнення найвищого рівня власного добробуту.
Конкуренція відіграє в економічному житті суспільства позитивну роль, спонукаючи громадян, фірми та країни шукати найбільш раціональні способи отримання та використання обмежених ресурсів усіх видів.
У сучасному національному господарстві бере участь безліч господарюючих суб'єктів. Серед них - ті, які прийнято називати фірмою - домашні господарства, держава в цілому і його господарюючі структури, банки, страхові і кредитні товариства, індивідуальні підприємства і товариства, акціонерні товариства. Головною дійовою особою на фірмі виступає підприємець.
Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку, тобто перевищення грошової виручки, отриманої від реалізації товару, над витратами (витратами) на його виробництво і реалізацію. Змістом підприємницької діяльності є пошук таких комбінацій, що є в розпорядженні роботодавця ресурсів (грошей, матеріальних благ, праці тощо), які забезпечують йому досягнення зазначеної мети.
Метою роботи є дослідити фірму в умовах досконалої конкуренції. Відповідно до поставленої мети в роботі необхідно вирішити ряд завдань:
- Розглянути характеристику ринкових структур;
- Визначити досконалу конкуренцію;
- Показати прибуток і витрати фірми;
- Вивчити закон спадної віддачі;
- Простежити загальний, середній і граничний прибуток фірми.
Об'єктом дослідження є досконала конкуренція.
Предметом дослідження є фірма в умовах цієї досконалої конкуренції.
У роботі використовуються навчальні матеріали (книги і методичні посібники), періодична література (Економіст, Фінанси).

1. Досконала конкуренція

1.1 Характеристика ринкових структур

Умови, в яких протікає ринкова конкуренція, як і ряд інших процесів, зазвичай називають ринковою структурою. Вона характеризується низкою рис: число і розмір фірм, тип пропонованого продукту, ступінь контролю над цінами, умови входу в галузь і виходу з неї, доступність інформації. [4, С. 45]
Зазвичай виділяють наступні чотири їх типу або моделі ринку: досконала конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, монополія. Кожна з названих структур відрізняється ступенем конкурентності ринку, тобто здатністю фірм впливати на ринок, і насамперед на ціни. Чим менше цей вплив, тим більш конкурентним вважається ринок.
Таблиця 1. Ринкові структури

В умовах досконалої конкуренції в галузі одночасно діє дуже велика кількість фірм, які виробляють стандартизований продукт. Нові фірми можуть легко увійти в галузь.
Чиста монополія є ринок, де одна фірма є єдиним продавцем продукту або послуги. Проникнення в галузь інших фірм заблоковане, так що існуюча там фірма і складає всю галузь.
Монополістична конкуренція характеризується великою кількістю продавців, які виробляють різноманітні продукти. Вступити в галузь досить просто.
Олігополія відрізняється невеликим числом продавців. Кожна фірма відчуває на собі вплив рішень, що приймаються її конкурентами, і повинна враховувати ці рішення у своєму власному поведінці, встановлюючи ціни і плануючи виробництво. Вступити в олігополістичних галузі дуже складно.
Досконала конкуренція і монополія є «ідеальні» (абстрактні) типи ринкових структур. Прикладом структури, наближеної до типу «досконала конкуренція» може служити сільське господарство, а до «монополії» - місцеві підприємства громадського користування. Що ж стосується монополістичної конкуренції та олігополії, то ці структури характерні для величезної більшості ринків будь-якої країни. [5, С. 124]
Таким чином, поняття структури ринку дає можливість сформувати теорію пропозиції і максимізації прибутку.

1.2 Сутність досконалої конкуренції

Досконала конкуренція - вид галузевого ринку, на якому багато фірм продають стандартизований продукт і жодна фірма не має контролем над такою часткою ринку, яка дозволила б впливати на ціну продукту.
При вільній конкуренції частка кожної фірми в загальному випуску продукції, що продається на ринку, становить менше 1%. Тому конкурентні фірми не можуть впливати на ринкову ціну зміною обсягу продажів, що має місце в умовах олігополії. У силу того що на зовсім конкурентних ринках продається не диференційована (як при монополістичної конкуренції), а стандартизована, тобто позбавлена ​​особливих якісних характеристик, продукція, фірми також не можуть впливати на ринкову ціну, а змушені приймати її як задану ззовні, самим ринком. Жодна з фірм не розглядає конкурентів як загрозу її ринковій частці продажів і, отже, не цікавиться виробничими рішеннями своїх конкурентів.
Основною рисою чисто конкурентного ринку є наявність великого числа незалежно діючих продавців, зазвичай пропонують свою продукцію на високоорганізованому ринку. Конкуруючі фірми виробляють однорідну продукцію. При даній ціні споживачу байдуже, у якого продавця купується продукт. Внаслідок стандартизації продукції відсутня підстава для нецінової конкуренції, тобто конкуренції на базі розходжень в якості продукції, рекламі або стимулюванні збуту. Окремий конкуруючий виробник знаходиться у владі ринку; ціна продукту є дана величина, на яку виробник не робить впливу. Фірма може одержати ту ж саму ціну за одиницю продукції як при більшому, так і при меншому обсязі виробництва.
Ніяких штучних обмежень попиту, пропозиції або ціни не існує і ресурси - змінні фактори виробництва - мобільні.
Учасники конкурентного ринку мають рівний доступ до інформації, тобто всі продавці мають уявлення про ціну, технології виробництва, можливого прибутку. У свою чергу, покупці інформовані про ціни та про їх зміни. Існує свобода входу і виходу: будь-яка фірма, при бажанні, може почати виробництво даного товару або безперешкодно покинути ринок. [2, С. 147]
Інформація про ціни, технології та ймовірну прибутку доступна для будь-якої фірми, і існує можливість швидко реагувати на зміну умов ринку за допомогою переміщення застосовуваних виробничих ресурсів, тобто продажу одних факторів виробництва і вкладення отриманих коштів в інші. Для продавців вхід на ринок і вихід з нього абсолютно вільні, так як не існує бар'єрів, що не дозволяють фірмі продавати свій товар на даному ринку, нема і труднощів з припиненням операцій на ринку. Порушення кожного з перерахованих вимог призводить до підриву досконалої конкуренції і виникнення недосконалої конкуренції.
Всі перераховані вище ознаки досконалої конкуренції зумовлюють той факт, що фірма, що працює на зовсім конкурентному ринку, жодним чином не може вплинути на ціну своєї продукції. Вона приймає ціну як задану ззовні, самим ринком, на якому ця ціна формується під впливом ринкових попиту і пропозиції. Отже, абсолютно конкурентна фірма не в змозі сама встановлювати ціну на свою продукцію. Саме тому крива попиту для конкурентної фірми - це горизонтальна лінія, що проходить на рівні заданої ринком ціни. Така конфігурація кривої попиту означає, що ціна, за якою продає кожну одиницю продукції ідеально конкурентна фірма, абсолютно не залежить від того, скільки продукції зробить і доставить на ринок кожна фірма; вся продукція буде викуплена споживачами за однією ціною. Це пояснюється тим, що ідеально конкурентна фірма дуже мала, а її частка в загальному обсязі ринкових продажів просто нікчемна. Тому при збільшенні обсягу виробництва (у півтора, в два і навіть три рази) їй не потрібно знижувати ціну на свою продукцію, щоб споживачі погодилися викупити додатково вироблену кількість товару, - воно практично непомітно з точки зору ринку в цілому.
Нові фірми можуть вільно входити в галузь, а існуючі фірми - вільно залишати чисто конкурентні галузі. Зокрема, не існує ніяких серйозних перешкод - законодавчих, технологічних, фінансових, які могли б перешкодити виникненню нових фірм і збуту їхньої продукції на конкурентних ринках.

2. Прибуток і витрати фірми в умовах досконалої конкуренції

2.1 Прибуток як стабілізація діяльності фірми

Найважливішою категорією ринкової економіки є прибуток. Саме за цієї умови фірма може стабільно існувати і забезпечувати собі основу для росту. Стабільний прибуток фірми виявляється у виді дивіденду на вкладений капітал, сприяє залученню нових інвесторів і, отже, збільшенню власного капіталу фірми. Тому стає ясним інтерес до проблем прибутковості діяльності фірми.
Прибуток - це різниця між сумарною виручкою, або сумарними надходженнями, які отримує фірма від продажу своєї продукції, і сумарними економічними витратами, які несе фірма для того, щоб зробити цю продукцію [2, С. 173].
Прибуток, точніше, її максимізація виступає безпосередньою ціллю виробництва в будь-якій галузі національної економіки. Виробники, однак, можуть зіштовхуватися з особливими ситуаціями, що висувають на перший план рішення проблем, що не укладаються в русло максимізації прибутку, або навіть викликають протиріччя з цією метою: наприклад, різке зниження цін для виходу на нові ринки або проведення дорогих рекламних компаній для залучення споживачів , здійснення мір екологічного порядку і т.п. Але всі подібні кроки носять усе ж тактичний характер і в кінцевому підсумку підпорядковані рішенню головної стратегічної задачі - одержання можливо великого прибутку.
Для фірми велике значення має розмір прибутку. Щоб судити про розмір прибутку, необхідно враховувати способи її вимірювання. Абсолютна величина прибутку безвідносно до обороту або величині активів фірми нічого не говорить. Так, річний прибуток в 1 млрд. дол для фірми з капіталом в 10 млрд. дол - це досить значно, але дуже мало для фірми з капіталом в 100 млрд. дол Тому величину прибутку за рік зіставляють або з річним оборотом фірми, або з її капіталом.

2.2 Різні підходи до оцінки витрат і прибутку

Головним обмежувачем прибутку є витрати виробництва. До їх визначення і виміру існують різні підходи, у яких можна виділити погляд економіста, орієнтований на перспективу фірми, і позицію бухгалтера, якого насамперед цікавлять фінансові звіти і баланси підприємства.
Оскільки усі види ресурсів обмежені, будь-яке рішення про виробництво якого-небудь товару припускає відмову від використання тих же ресурсів для випуску якогось іншого виробу. Таким чином, всі витрати являють собою альтернативні витрати. Точніше кажучи, витрати будь-якого ресурсу залучені для виробництва товарів, відбивають його цінність при найкращому з всіх альтернативних варіантів використання або цінність тих альтернативних можливостей, якими доводиться жертвувати. Наприклад, метал, витрачений на виробництво озброєння вже неможливо застосувати для виготовлення медичного устаткування або автомобілів. І якщо робітник здатний робити як озброєння, так і медичне устаткування, то витрати, які суспільство несе при використанні цього робітника на військовому заводі, будуть дорівнюють внеску, який він міг би внести у виробництво медичного устаткування.
Слід дати наступне визначення економічним витратам: економічні витрати фірми - це ті виплати, які вона зобов'язана зробити власникам ресурсів, щоб залучити ці ресурси для визначеного виробничого процесу і відвернути їх тим самим від альтернативних варіантів застосування. Всі альтернативні витрати, які понесе фірма в процесі виробництва, можуть бути або зовнішніми (фактичними, явними), або внутрішніми (неявними). [4, С. 187]
Зовнішні витрати приймають форму грошових платежів постачальникам факторів виробництва, проміжних виробів і ділових послуг. Тут йдеться про заробітну плату робітників і службовців, витратах на сировину і матеріали, комісійних винагородах торговим фірмам, внесках банкам і іншим фінансовим установам, розрахунках за юридичні консультації, транспортні послуги і т.п. Іншими словами, зовнішні витрати являють собою плату за ресурси постачальникам, самостійним по відношенню до даної фірми, що не належить до числа її власників.
У процесі виробництва фірма може також використовувати ресурси, що належать їй самої. У цьому випадку вона несе внутрішні витрати. Вони не передбачені контрактами, обов'язковими для зовнішніх платежів, і тому не набувають грошову форму. З точки зору фірми, вони дорівнюють грошовим платежам, які могли б бути отримані за власний ресурс при найкращому з альтернативних способів його застосування. Так, якщо фірма використовує одне із приналежних їй будівель, то вона не несе ніяких зовнішніх витрат у вигляді орендної плати. Проте внутрішні витрати є, тому що фірма втрачає можливість отримання грошей, здаючи ця будівля кому-небудь в оренду. Хоча внутрішні витрати не відображаються в бухгалтерській звітності, ні існують цілком реально і відповідно впливають на ухвалення економічних рішень: які обов'язково повинні враховувати упускаемое можливості кращого використання власних ресурсів виробника.
У якості одного з елементів внутрішніх витрат розглядається і так звана нормальна прибуток підприємця, тобто винагороду за виконувані їм функції. Прикладом тут може слугувати ситуація, в якій одноосібний власник дрібної фірми застосовує в ній виключно власну працю і грошовий капітал.
Зовнішніх витрат на виплату заробітної плати і відсотків він не несе. Але підприємець, про який йде мова, адже міг би покласти свої гроші в банк і одержувати по них відсотки. Крім того, керуючи власним підприємством, він відмовляється від заробітку, який міг би мати, запропонувавши такі ж управлінські послуги іншій фірмі. Та мінімальна плата, яка необхідна, щоб утримати його підприємницькі здібності та грошові кошти в даному підприємстві, називається нормальним прибутком. Якщо вона не забезпечується, перед підприємцем стоїть питання про відмову від даного способу діяльності. Практично величина нормального прибутку визначається самим підприємцем як оцінка альтернативних можливостей застосування свого капіталу (норма віддачі) і підприємливості (норма доходу). [3, С. 221]
На підставі цього ми можемо розглядати величину прибутку як різниця між валовим доходом (тобто загальним виторгом від реалізації продукції) та всіма витратами - як зовнішніми, так і внутрішніми (включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця).
Таким чином, якщо за оцінкою економіста фірма ледь покриває витрати, це означає, що вона лише відшкодовує всі зовнішні і внутрішні витрати на виробництво. Підприємець при цьому отримує винагороду, якого ледь - ледь вистачає, щоб утриматися в рамках даного напрямку діяльності. Величина ж перевищення доходів від реалізації продукції над її економічними витратами утворить економічну або чистий прибуток, тобто дохід підприємця, отриманий понад нормального прибутку.

2.3 Короткостроковий і довгостроковий періоди діяльності фірми

Витрати, які фірма має при виробництві того чи іншого об'єму продукції, залежать не тільки від цін на необхідні ресурси, але й від технології, і від того, які саме і в якій кількості ресурси застосовуються. Тому, в залежності від часу, що витрачається на зміну кількості використовуваних у процесі виробництва ресурсів, можна виділити короткостроковий і довгостроковий періоди.

Короткостроковий - той, протягом якого підприємство не може змінити свої виробничі потужності. У цей період воно в стані домагатися зсувів лише в інтенсивності використання цих потужностей - через ресурси (сировина, паливо, енергія, жива праця і т.п.), які піддаються швидкому коригуванню.
Довгостроковий період - такий, що достатній для зміни кількості всіх що залучаються ресурсів, включаючи виробничі потужності. Протягом цього періоду можуть виникати нові фірми і закриватися старі.
Короткостроковий і довгостроковий періоди не є чітко визначеними інтервалами, однаковими для всіх галузей. Останні розрізняються перш за все по можливостях зміни виробничих потужностей, а не по тривалості.
Суть розходження між періодами складається в можливості зміни виробничих потужностей. У рамках короткострокового періоду неможливо ввести в дію нові потужності, але можливо підвищить ступінь їх використання. У межах довгострокового періоду можна розширити виробничі потужності. Деление на два периода имеет большое значение при определении стратегии и тактики фирмы в максимизации прибыли [1, С. 87].
В течении краткосрочного периода фирма может изменить объем производства путем присоединения переменных ресурсов к фиксированным мощностям. К примеру, на небольшом предприятии по производству радиоприемников при постоянном количестве оборудования владелец может нанять больше рабочих для его обслуживания. Чтобы принять решение о том, сколько людей нанять, он должен знать, как возрастет количество выпускаемых изделий по мере увеличения числа работников.
В самом общем виде динамику объема производства, связанную со все более интенсивным использованием фиксированных мощностей, описывает так называемый закон убывающей отдачи, или закон убывающего предельного продукта. Согласно этому закону, последовательное присоединение добавочных единиц переменного ресурса (например, труда) к фиксированному ресурсу (например, капиталу или земле) начиная с определенного момента приводит к уменьшению добавочного, или предельного продукта, получаемого в расчете на каждую дополнительную единицу переменного ресурса. Это означает, что если количество рабочих, обслуживающих данное производственное оборудование, будет возрастать, то наступит момент, когда рост объема производства будет происходить все медленнее по мере привлечения каждого дополнительного рабочего.
Для того, чтобы лучше понять этот закон, стоит привести пример с той же фирмой. Предположим, что на ней было занято только трое рабочих. По мере увеличения этого количества появляется возможность и дополнительной специализации, в результате снижаются потери времени при переходе от одной операции к другой, производственные мощности используются более полно.
Таким образом, каждый добавочный рабочий вносит все больший вклад (дает все больший добавочный, или предельный продукт) в общий объем производства. Однако на определенном этапе занятых станет слишком много; рабочее пространство, производственное оборудование окажутся «перенаселенными». Пять человек сможет обслужить линию сборки лучше, чем три, но если рабочих станет десять, они начнут мешать друг другу. Им придется простаивать, чтобы воспользоваться тем или иным оборудованием. В итоге каждый добавочный рабочий будет вносить все меньший вклад в общий объем производства по сравнению со своим предшественником. Приведенный пример относится к обрабатывающей промышленности. Но та же закономерность обнаруживается, в частности, и в сельском хозяйстве, когда в качестве переменного ресурса берутся удобрения, а фиксированного – количество обрабатываемой земли. С внесением большего количества удобрений урожай будет увеличиваться, но с определенного момента прирост на каждую дополнительную внесенную тонну станет сокращаться. Более того, переизбыток удобрений чреват полной гибелью урожая. [8, С. 126]
Закон убывающей отдачи применим ко всем производственным процессам и ко всем переменным ресурсам, когда, по меньшей мере, один производственный фактор остается неизменным.
Взаимосвязь между количеством используемых ресурсов и достигаемым объемом производства в натуральных показателях представляет собой важное ограничение деятельности фирмы, анализ которого, следовательно, должен, играть важную роль в управлении. Однако большинство деловых решений принимаются на основе не натуральных, а денежных показателей. Отсюда вытекает необходимость объединения данных о производстве, полученных на базе анализа закона убывающей отдачи, с данными о ценах на ресурсы. Такой подход позволяет определить динамику общих издержек производства различных объемов продукции и издержек в расчете на ее единицу.

2.4 Закон убывающей отдачи

Закон убывающей отдачи утверждает, что, начиная с определенного момента, последовательное присоединение единиц переменного ресурса (например, труда) к неизменному, фиксированному ресурсу (например, капиталу или земле) дает уменьшающийся добавочный или предельный продукт в расчете на каждую последующую единицу переменного ресурса.
Это означает, что если количество рабочих, обслуживающих данное производственное оборудование будет возрастать, то наступит момент, когда рост объема производства будет проходить все медленнее по мере привлечения каждого дополнительного рабочего. Возьмем пример с каким-нибудь предприятием. Пусть в начале на предприятии было занято трое рабочих. По мере увеличения их количества появляется возможность к дополнительной специализации, в результате чего снижаются потери времени при переходе от одной стадии производства к другой.
Таким образом, производственные мощности используются оптимальным образом, а каждый дополнительный рабочий вносит все больший вклад в производство, и как результат идет процесс максимизации прибыли. но со временем увеличивающееся количество рабочих начинает тормозить процесс и каждый последующий рабочий приносит все меньше пользы предприятию. Пять рабочих смогут обслужить производство лучше чем три, но если их будет 10–15 то они начнут мешать друг другу. Им придется подстраиваться и ждать, чтобы работать с тем или иным оборудованием. Этот закон применим абсолютно ко всем производственным процессам и ко всем переменным ресурсам, когда хотя бы один производственный фактор остается неизменным. Взаимосвязь между количеством используемых ресурсов и достигаемым объемом производства в натуральных показателях представляет собой важное ограничение деятельности фирмы, анализ которого должен играть важную роль в управлении экономикой. [8, С. 126]
Закон убывающей отдачи применим ко всем производственным процессам и ко всем переменным ресурсам, когда, по меньшей мере, один производственный фактор остается неизменным.
Взаимосвязь между количеством используемых ресурсов и достигаемым объемом производства в натуральных показателях представляет собой важное ограничение деятельности фирмы, анализ которого, следовательно, должен, играть важную роль в управлении. Однако большинство деловых решений принимаются на основе не натуральных, а денежных показателей. Отсюда вытекает необходимость объединения данных о производстве, полученных на базе анализа закона убывающей отдачи, с данными о ценах на ресурсы. Такой подход позволяет определить динамику общих издержек производства различных объемов продукции и издержек в расчете на ее единицу.

2.5 Общий, средний и предельный доход фирмы

Кривая спроса, с которой сталкивается отдельная конкурентная фирма, совершенно эластична. Фирма не может добиться более высокой цены, ограничивая объем выпуска; не нуждается она и в более низкой цене, для того чтобы увеличить свой объем продаж.
Очевидно, что кривая спроса на продукцию фирмы является в то же время кривой дохода. То, что выступает как цена за единицу продукции для покупателя, является доходом от единицы продукции, или средним доходом, для продавца. Сказать, что покупатель должен уплатить цену в 100 дол. за штуку, – то же самое, что сказать: доход от единицы продукции, или средний доход, полученный продавцом, равен 100 дол. Средний доход AR (Average Revenue) и цена – это одно и то же, рассмотренное с разных точек зрения.
Валовой доход TR (Total Revenue) при любом уровне продаж может быть легко определен путем умножения цены на соответствующее количество продукции, которое фирма может продать. В этом случае валовой доход увеличивается на постоянную величину – 100 дол. – с каждой дополнительной единицей продаж. Каждое проданное изделие прибавляет ровно свою цену к валовому доходу. [2, С. 310]
Всякий раз, когда фирма обдумывает, насколько изменить объем производства, она будет озабочена и тем, как изменится ее доход в результате этого сдвига в выпуске. Какой будет дополнительный доход от продажи еще одной единицы продукции? Предельный доход есть дополнение к валовому доходу, то есть добавочный доход, который является результатом продажи еще одной единицы продукции. Валовой доход увеличивается на постоянную сумму с каждой дополнительно проданной единицей. В условиях чистой конкуренции цена товара является постоянной для отдельной фирмы; добавочные единицы, следовательно, могут быть проданы без понижения цены продукта. Это означает, что каждая дополнительная единица продаж присоединяет точно свою цену – в данном случае 100 дол. – к валовому доходу. И предельный доход – это увеличение валового дохода. Предельный доход постоянен в условиях чистой конкуренции, потому что дополнительные единицы могут быть проданы по постоянной цене. [5, С. 69] На рисунке 1 представлены прямые, характеризующие валовой и предельный доход фирмы.

Малюнок 1. Спрос, предельный доход и валовой доход фирмы
Из рисунка 1 видно, что валовой доход увеличивается на постоянную величину с каждой дополнительной единицей продаж.

2.6 Издержки фирмы в краткосрочном и долгосрочном периоде

Поведение фирмы, максимизирующей прибыль, в краткосрочном периоде определяется с одной стороны, ценой товара на рынке, а с другой – издержками производства.
Исходя из того, что выше говорилось о краткосрочном периоде, ясно, что в его пределах издержки правомерно разделить на постоянные и переменные. Постоянными называются такие, величина которых не зависит от изменения объема производства. Они связаны с самим существованием производственного оборудования фирмы и взятыми ею на себя обязательствами. Это, как правило, расходы на содержание заводских зданий, машин и оборудования, рентные платежи, страховые взносы, а также затраты на выплату жалования управленческому персоналу и, возможно, минимальному количеству работающих. Постоянные издержки, очевидно, являются обязательными и сохраняются даже в том случае, если фирма вообще ничего не производит. На рисунке 2 постоянные издержки FC (Fixed Cost – фиксированные затраты) представлены линией, параллельной оси абсцисс. Это означает, что данные и издержки фирма несет даже при нулевом производстве.
Переменными называются такие издержки, величина которых находится в зависимости от изменения объема производства (это расходы на сырье, вспомогательные материалы, комплектующие изделия, топливо, электроэнергию, транспортные услуги и большую часть трудовых ресурсов). [4, С. 199]
Чтобы решить, сколько выпускать продукции, руководителям фирм необходимо знать, как возрастут переменные издержки с ростом объема производства. На рисунке 2 представлена кривая VC (Variable Cost – переменные затраты), которая показывает динамику переменных издержек. Она выходит из начала координат: при отсутствии производства фирма не несет переменных издержек. Любое увеличение производства связано с ростом суммы переменных издержек. Однако до определенного положения переменные издержки фирмы повышаются медленнее, чем рост объема производства. Затем они увеличиваются ускоряющимися темпами в расчете на каждую дополнительную единицу производимой продукции. Такое поведение переменных издержек обуславливается законом убывающей отдачи. Увеличение предельного продукта до определенного момента будет вызывать все меньший прирост переменных ресурсов для производства каждой последующей единицы продукции.
Из рисунка видим, что, следовательно, и сумма переменных издержек будет увеличиваться меньшими темпами, чем объем производства. Но с момента падения предельной производительности все большее количество дополнительных переменных ресурсов будет использоваться для производства каждой дополнительной единицы продукции. Соответственно, сумма переменных издержек будет увеличиваться темпами, превышающими темпы роста объема производства.
Общие (валовые) издержки – это сумма постоянных и переменных издержек при каждом данном объеме производства. На рисунке 2 представлена кривая TC, характеризующая динамику общих издержек в зависимости от объема производства. В соответствии с определением она полностью повторяет линию переменных издержек TC (Total Cost), но сдвинута от нее вверх по вертикали на величину постоянных издержек.
Для принятия управленческих решений производители должны знать не только общую сумму издержек, но и их величину в расчете на единицу выпуска продукции, т.е. уровень средних издержек. Этот показатель необходим, например, для сравнения с ценой, которая всегда дается на единицу продукции. Имеются три вида средних издержек: средние постоянные; средние переменные; средние общие издержки.
Средние постоянные издержки (AFC) представляют собой постоянные издержки на единицу продукции:
AFC =FC/Q,
где Q – количество произведенной продукции. Так как постоянные издержки не изменяются в зависимости от объема производства, средние постоянные издержки сокращаются по мере увеличения производимой продукции. На рисунке 2 представлена кривая AFC, отражающая динамику средних постоянных издержек. Она непрерывно понижается по мере роста производства.
Средние переменные издержки AVC представляют собой переменные издержки в расчете на единицу продукции:
AVC = VC/Q
C, издержки

AVC

AFC

MC

AC

Q, объем продукции
Малюнок 3. Соотношение средних постоянных и переменных издержек
На рисунке 3 кривая AVC отражает динамику средних переменных издержек. Она имеет дугообразную форму в соответствии с законом убывающей отдачи. Когда отдача в стадии возрастания, все меньшее количество дополнительных переменных ресурсов требуется для производства каждой дополнительной единицы продукции. Следовательно, в расчете на эту единицу снижаются переменные издержки. На стадии же убывающей отдачи картина противоположная, и переменные издержки в расчете на единицу продукции увеличиваются.
Средние общие издержки (ATC) представляют собой валовые издержки в расчете на единицу продукции. Их можно рассчитать путем деления валовых издержек на количество произведенной продукции. Кривая ATC изображена на рисунке 3, она имеет дугообразную форму, как и кривая AVC, но превышает ее на величину AFC при каждом данном объеме производства.
Введем понятие предельных издержек (MC). Для каждой дополнительной единицы продукции их можно определить, выявив то изменение суммы издержек, которое явилось результатом производства этой единицы:
MC =DTC/DQ
На рисунке 3 представлена кривая MC, отражающая динамику предельных издержек. Форма этой кривой задана действием закона убывающей отдачи. Поскольку постоянные издержки не изменяются вслед за сдвигами в объеме выпуска продукции фирмы, предельные издержки определяются изменением только переменных издержек для каждой дополнительной единицы продукции.
Следовательно, растущая отдача переменных ресурсов выражается в падении предельных издержек, а убывающая отдача – в их росте. [5, С. 199]
Таким образом, определение предельных издержек имеет для фирмы очень важное значение, поскольку позволяет определить те издержки, величину которых она всегда может контролировать. Предельные издержки показывают, каков объем тех затрат, которые фирма понесет в случае увеличения производства на последнюю единицу продукции.

Висновок

Таким образом, совершенная конкуренция представляет собой вид отраслевого рынка, на котором много фирм продают стандартизированный продукт и ни одна фирма не обладает контролем над такой долей рынка, которая позволила бы влиять на цену продукта. При совершенной конкуренции доля каждой фирмы в общем выпуске продукции, продаваемой на рынке, составляет менее 1%. Поэтому конкурентные фирмы не могут воздействовать на рыночную цену изменением объёма продаж. В силу того что на совершенно конкурентных рынках продаётся не дифференцированная (как при монополистической конкуренции), а стандартизированная, т.е. лишённая особых качественных характеристик, продукция, фирмы также не могут влиять на рыночную цену, а вынуждены принимать её как заданную извне, самим рынком. Ни одна из фирм не рассматривает конкурентов как угрозу её рыночной доле продаж и, следовательно, не интересуется производственными решениями своих конкурентов.
Основной чертой конкурентного рынка является наличие большого числа независимо действующих продавцов, обычно предлагающих свою продукцию на высокоорганизованном рынке. Конкурирующие фирмы производят однородную продукцию. При данной цене потребителю безразлично, у какого продавца покупается продукт. Вследствие стандартизации продукции отсутствует основание для неценовой конкуренции, то есть конкуренции на базе различий в качестве продукции, рекламе или стимулировании сбыта. Фирма может получить ту же самую цену за единицу продукции как при большем, так и при меньшем объеме производства.
В условиях совершенной конкуренции при любом уровне цены существует внешний предел, при котором производители или вступают в данную отрасль, или же выталкиваются из нее. Повышение цены обусловливает появление новых фирм и сохранение старых. Снижение цены приводит к тому, что предприятия с высоким уровнем издержек становятся убыточными и должны данную отрасль покинуть.
Важнейшей категорией рыночной экономики является прибыль. Саме за цієї умови фірма може стабільно існувати і забезпечувати собі основу для росту. Стабильная прибыль фирмы проявляется в виде дивиденда на вложенный капитал, способствует привлечению новых инвесторов и, следовательно, увеличению собственного капитала фирмы. Тому стає ясним інтерес до проблем прибутковості діяльності фірми.
Прибыль – это разница между суммарной выручкой, или суммарными поступлениями, которые получает фирма от продажи своей продукции, и суммарными экономическими издержками, которые несет фирма для того, чтобы произвести эту продукцию.
Прибыль, точнее, ее максимизация выступает непосредственной целью производства в любой отрасли национальной экономики. Производители, однако, могут сталкиваться с особыми ситуациями, выдвигающими на первый план решения проблем, не укладывающихся в русло максимизации прибыли, или даже вызывающих противоречия с этой целью.
Экономические издержки фирмы – это те выплаты, которые она обязана сделать владельцам ресурсов, чтобы привлечь эти ресурсы для определенного производственного процесса и отвлечь их тем самым от альтернативных вариантов применения. Все альтернативные издержки, которые понесет фирма в процессе производства, могут быть либо внешними (фактическими, явными), либо внутренними (неявными).
Внешние издержки принимают форму денежных платежей поставщикам факторов производства, промежуточных изделий и деловых услуг. Здесь говорится о заработной плате рабочих и служащих, расходах на сырье и материалы, комиссионных вознаграждениях торговым фирмам, взносах банкам и другим финансовым учреждениям, расчетах за юридические консультации, транспортные услуги и т.п. Другими словами, внешние издержки представляют собой плату за ресурсы поставщикам, самостоятельным по отношению к данной фирме, не принадлежащим к числу ее владельцев.
В процессе производства фирма может также использовать ресурсы, принадлежащие ей самой. В этом случае она несет внутренние издержки. Они не предусмотрены контрактами, обязательными для внешних платежей, и поэтому не приобретают денежную форму. С точки зрения фирмы, они равны денежным платежам, которые могли бы быть получены за собственный ресурс при наилучшем из альтернативных способов его применения. Так, если фирма использует одно из принадлежащих ей зданий, то она не несет никаких внешних издержек в виде арендной платы. Однако внутренние издержки есть, так как фирма теряет возможность получения денег, сдавая это здание кому-либо в аренду. Хотя внутренние издержки не отражаются в бухгалтерской отчетности, ни существуют вполне реально и соответственно влияют на принятие экономических решений: которые обязательно должны учитывать упускаемые возможности лучшего использования собственных ресурсов производителя.
Таким образом, если по оценке экономиста фирма едва покрывает издержки, это означает, что она лишь возмещает все внешние и внутренние расходы на производство. Предприниматель при этом получает вознаграждение, которого еле – еле хватает, чтобы удержаться в рамках данного направления деятельности. Величина же превышения доходов от реализации продукции над ее экономическими издержками образует экономическую или чистую прибыль, т.е. доход предпринимателя, полученный сверх нормальной прибыли.

Бібліографічний список

1. Бабич А.М., Павлова Л.Н. Основи економічної теорії. – М.:ЮНИТИ, 2006. - 326 с.
2. Брайчева Т.В. Економічна теорія. - СПб.: Питер, 2005. – 299 с.
3. Борисов Є.Ф. Основи економіки. М.: МАУП, 2006. - 336 с.
4. Вахрин Г.К. Економіка. - М.: Омега-Л, 2006. - 499 с.
5. Врублевская О.В. Економіка. – М.: Перспектива: Юрайт, 2005. - 287 с.
6. Гальперин В.М., Игнатьев С.М., Моргунов В.И., Экономическая теория – СПб.: Экономическая школа, 2007. - 318 с.
7. Дадашев А.З., Черник Д.Г. Курс економічної теорії. - М.: ИНФРА-М, 2006. - 401 с.
8. Дробозіна Л.А. Економічна теорія. – М.: ЮНИТИ, 2006. - 421 с.
9. Емцов Р.Г., Лукин М.Ю. Економічна теорія. МГУ, 2006. - 478 с.
10. Лубнев Ю.П., Кравцова Н.И. Краткая энциклопедия по экономической теории и практики. – Ростов н/Д., 2005. - 420 с.
11. Камаєв В.Д. Економічна теорія. – М.: ВЛАДОС, 2006. – 630 с.
12. Курс экономической теории: Учебник/под общей ред. М.М. Чепурина, Е.А, Кисилёвой. – Киров: АСА, 2005. - 488 с.
13. Макконел К.Р., Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми і політика. - М.: ИНФРА-М, 2006. – 974 с.
14. Міляков Н.В. Економіка. - М.: ИНФРА-М, 2004. - 421 с.
15. Нурієв Р.М. Економічна теорія. - М.: НОРМА, 2005. - 572 с.
16. Райзберг Б.А. Курс економіки. – М: Инфра-М, 2004. - 344 с.
17. Райзберг Б.А. Економічна теорія. – М: Инфра-М, 2005. - 512 с.
18. Резников С.С. Економіка. - М.: ЮНИТИ, 2005. - 385 с.
19. Родіонова В.М. Економічна теорія. – М.: ИНФРА, 2004. - 363 с.
20. Поляк Г.Б. Економіка. – М.: ЮНИТИ, 2006. - 338 с.
21. Поляк Г.Б. Економічна теорія. - М.: ЮНИТИ, 2005. – 423 с.
22. Сабанти Б.М. Економічна теорія. – М.: Инфра, 2006. - 400 с.