Д. Михальча
Батькові Джованні (Giovanni Papini, 1881 -) - італійський письменник. Р. у Флоренції в бідній міщанській родині. Про виховання, дитинстві та юності П. дає багато відомостей його автобіографічний роман «пропаща людина». Творчий шлях П. вкрай звивистий. «Примхливий волоцюга без керма», як письменник сам себе називає, П. у пошуках виходу з похмурого лабіринту, яким йому малюється життя, весь час метається, проходячи в пориві шукання стадії від футуризму через буддизм, анархізм і атеїзм до фашизму і католицизму. П. не зазіхає на капіталістичний лад, навіть коли «бунтує» проти нього, його «бунт» завжди суто індівідуалістічен, метафізичний, часто це всього лише протест проти філістерства, не здатного спрямовуватися в царство «духу», «великих обдарувань». У цьому відношенні показовим його прихід до фашизму, який вінчає «шукання» письменника. Доля П. типова для великої кількості дрібнобуржуазних письменників сучасної Італії, серед яких П. займає визначне місце. Наділений значним талантом, досвідчений, П. належить до числа найвидатніших італійських письменників XX ст.
У своїй першій збірці новел 1903 «Il tragico quotidiano» (Трагічна щоденність) він показав себе парадоксальним новатором, винахідливим фантастом. Прагнучи «підкреслити в природі та житті невидиме, болісно-загадкове», П. створює «рід абсурдних, неймовірних і нереальних історій», глибоко витончених і болісно витончених. Він ретельно працює над мовою, над формою, досягаючи тут своєрідною віртуозності. Роки співпраці в «Voce» (1908-1916) і наступні (1916-1920) - період найбільшого розквіту П. Буржуазна критика співає дифірамби П., буржуазний читач схиляється перед ним. Найбільшим створенням П. цього періоду може вважатися автобіографічний, надзвичайно гостро і темпераментно написаний роман «Un uomo finito» (пропаща людина, 1913). Ця книга - свого роду сповідь П., в якій він з нещадною відвертістю викладає історію своїх поривів і падінь. Оточений «темним і страшним світом», П. то бачить в собі апостола, якому судилося «врятувати» людство, то усвідомлює себе «кінченим людиною», спустошеним і нікчемним. Книгу завершують слова: «І якщо я вже не уявляю собою більш нічого, то це тому, що хотів бути всім». Цей роман П., найкраще з написаного ним, є яскравим документом коливань і метань дрібнобуржуазної інтелігенції на рубежі XX ст., Коли у зв'язку з переходом капіталізму до імперіалістичної стадії свого розвитку помітно посилився наступ великого капіталу на широкі верстви дрібної буржуазії. Значно менш яскраві фрагменти П., зібрані в «Opera prima» (1917) і «Giorni di festa» (1918), зміст яких взято з
спогадів дитинства та повсякденних спостережень. Переходячи в табір футуристів, П. захоплюється лише бойовий стороною їх діяльності, їх проповіддю «великої Італії», боротьбою з академізмом за «абсолютну свободу», звільнення від «історичних кладовищ» і т. п., не розділяючи але положень поетики футуризму. Він виявляє крайній «радикалізм», нападаючи на установи та вдачі буржуазії, однак цей «радикалізм» нікого не вводив в оману, тому що по суті мова йшла лише про епатірованіі буржуа-міщанина.
У роки війни Батькові випускає роботу про Кардуччі, з яким найміцніше пов'язаний по лінії літературних традицій. У роки, коли в Італії різко загострилася класова боротьба і на горизонті з'явився привид пролетарської революції, П. приходить до католицизму і через нього до фашизму. У 1920 він випускає «Storia di Cristo», трактуючи Христа по-толстовськи. П. проповідує необхідність непротивлення злу, боротьбу за знищення грошей і сприймає християнство як якусь вищу ступінь революційної свідомості. Далі своєрідного «євангельського соціалізму» П. не йде, він не тільки не закликає пригноблені класи до боротьби, але всіляко доводить непотрібність, «нерозумність» її. Вірші збірки «Pane e vino» (1926) позначені печаттю францисканського смирення і простоти. За останні роки з'являються майже одночасно дві великі речі П. - книга про блаженного Августина «San Agostino» (1929) і «Gog» (1930). Найбільший інтерес представляє «Гог» - твір, як зазначають критики, формально дуже своєрідне, не відповідало традиційні визначення канонічного порядку. У центрі твору - метис Гог, син білого та дівчата маорі, з яким автор пов'язує проблему расової спадковості. Для інтриги П. вводить в «Гог» зустріч автора з героєм у будинку божевільних, де автор отримує щоденник без датування та послідовності викладу. П. зачіпає також у «Гог» найрізноманітніші питання науки, мистецтва, техніки, дає портрети самих незвичайних і цікавих типів. Намагаючись намітити критику сучасного буржуазного суспільства, він проте не піднімається навіть до гостроти своїх ранніх творів, - сатира «Гога» вкрай поверхнева; стоячи на грунті буржуазної дійсності, Батькові найчастіше просто епатує буржуазного читача, не думаючи зовсім про боротьбу з основами капіталістичного ладу. У 1933 Батькові випустив книгу про Данте («Dante vivo»). Ставши католиком і фашистом, П. у статті «Il Croce e la Croce» прагне переконати Б. Кроче у правильності свого «звернення», наводячи в приклад ще Честертона, Вустя і тим самим зайвий раз підтверджуючи, що еволюційний шлях, пророблений їм, - доля багатьох представників дрібнобуржуазної інтелігенції Зап. Європи. Але прийшовши через католицизм до фашизму, П. не встав у фашистські ряди настільки ж беззастережно, як наприклад д'Аннунціо. Індивідуалістом він залишився і після «звернення», не розчинившись цілком у потоці фашистської «уніфікації».
На початку своєї літературної діяльності П. приймає гаряче участь в журналістиці: в 1903 він засновує і редагує «Leonardo», видає «L'anima», приймає близьку участь в журн. «Voce», який залишає для роботи разом з Соффічі у футуристичному журн. «Lacerba» (1913-1915). Твори П. перекладені на ряд європейських мов, у тому числі і на російську.
Список літератури
I. Російські переклади: Трагічна щоденність, (Оповідання), перев. Ю. Бальтрушайтіса, Р. да-Рома і Б. Я., під ред А. Л. Волинського, Гіз. Берлін, 1923; пропаща людина, перев. Р. да-Рома, під ред. А. Л. Волинського, Гіз, П., 1923; Піранделло Л., Батькові Дж., Бонтемпеллі М., Новели, предисл. Вл. Лідині, вид. «Вогник», М., 1926.
II. Г. Р., «Зірка», 1924, I; Оксен І., «Друк і революція», 1924, II (відгуки про «пропаща людина»); Гаген, «Книгоноша», 1924, № 38 (69) - відгук про оповідання «Трагічна щоденність»; Fondi R., Un costruttore: G. Papini, Firenze, 1922; Moscardelli N., Giovanni Papini, Roma, 1924; Palmieri E., Giovanni Papini (con bibliogr. A cura di T. Casini), Roma, 1927.