Ю.В. Ундіренко
Книжкова культура і слідом за нею література Давньої Русі періоду раннього Середньовіччя були тісно пов'язані з виникненням і розвитком давньоруської нації і Руської землі. Становленню ж нації сприяли, в свою чергу, контакти Русі з християнськими народами, перш за все з світовою імперією візантійців. Саме візантійська культура і література в руслі ранньої кирило-мефодіївської традиції сприяли виникненню оригінальної давньоруської словесності і храмоздательной діяльності російських князів.
Феномен візантійської словесної культури, як і середньовічної, перш за все грунтується на біблійній першооснові. Предтеча слов'янського книжкового Слова Священне Писання - незмінно асоціювалося ще в період раннього християнства з давньогрецькою розумінням Слова як Софії (по-грецьки Sophia - мудрість, чи Дар Божественної Премудрості). У зв'язку з цим уточнимо, що тема Софії Премудрості Божої відбилася в творчості багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. У руслі даної теми згадаємо роботи С.С. Аверінцева, О.
Іоанна Меєндорфа, М.Б. Плюханова, які обговорювали домобудівний семантику Божественної Премудрості [1]. «Свята Софія іже є Слово Боже» [2] саме цими словами найменовував архангел Михайло будувався храм. Св. Софії, за давнім візантійським переказом, що ввійшов в хронологічні склепіння.
Для будівництва цього храму привозили каміння з острова Кольорові (Родос), і «соделавша тоу піраміди і міру і рівні у довготу, велика назнамянани тако: Бог посеред ся неподвіжатіся; поможет' їй Бог ранок за ранок» [3]. Цей напис з псалма 46 вказує на призначення стін Святої Софії «Цариці міст вміщати Премудрість Бога Слова - сакральний центр всесвіту» [4].
Таким чином, храм Св. Софії в Константинополі (Царгороді) поєднував у собі старозавітний образ центру всесвіту і образ новозавітного храму центру землі.
Слід сказати, що перші християнські храми візантійських і староболгарських міст - Солуні, Нікеї, Трапезунда, Охрид - уподібнювалися Константинопольської Софії. Слідом за ними головні храми новонавернених градів Руської землі: Києва, Новгорода, Полоцька - були також присвячені Софії, тут велася інтенсивна книжкова робота, перекладалися богословські книги з грецької на давньоруську, створювалися літописні зводи.
За версією Д.С. Лихачова [5], саме в стінах Софії Київської прозвучала у вигляді проповіді усна версія першого оригінального твору давньоруської літератури «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона в присутності князя Ярослава, дружини його Ірини і працювали тут книжників. Отже, з цього часу (1039 р.) слід вести відлік виникнення російської літератури як частини загальнокультурного і національного будівництва Русі [6].
Відзначимо, що зіставлення Святої Софії Київської з ідеєю християнського будівництва, а точніше домобудівництва, в епоху Ярослава відбувається не випадково. Як Воздвиження Будинку Премудрості сприймали сучасники побудова головного храму Києва князем Ярославом, бо він укріпив місто, створив софійський храм, поставив Золоті Ворота, прирівняв слов'янську столицю візантійської і переніс ідею сакрального центру на Руську землю.
Важливо торкнутися ще один аспект порівняння храму з Будинком Премудрості.
Ідея Премудрості пов'язувалася з будівництвом кожного храму, оскільки 9-й розділ Книги Приповістей (9:1): «Премудрість созда собі будинок» читалася на службі підстави всякої нової церкви [7]. Вже у складі Ізборника 1073 року міститься стаття Іполита в редакції Афанасія Синаїта, де тлумачиться 9-я притча Соломона, що поклала початок софійного іконографії. Притча і тлумачення її привернули увагу Климента Смолятича, Кирила Туровського, Йосипа Волоцького, Іоанникія Лихуди та багатьох інших середньовічних мислителів.
Домобудівна тема розвивалася у візантійських гімнографіческіх творіннях, якими є: канон на Великий Четвер Косми Маюмского, пасхальний канон Іоанна Дамаскіна, стихири на переполовення, служба на початок індикта. Згідно з ученням Іоанна Дамаскіна, характерному для пізнього візантійського богослов'я, Божественна Премудрість розумілася як «Акт домобудівництва, як втілення Слова Божого через Богоматерінство Діви Марії» [8].
Нарешті відзначимо, що софійне Домобудівництво в Стародавній Русі: Воздвиження присвячених їй храмів і розвиток перших осередків книжності немислимо без свого першоджерела - візантійського богослов'я, тобто логічно упорядкованого, систематичного викладу християнського віровчення. Прикладом цьому може послужити «Точний виклад православної віри» преп. Іоанна Дамаскіна, що служило протягом наступного періоду підручником теології [9]. Одкровення святих отців не обмежувалися текстами, письмово зафіксованими в Писанні або в рішеннях соборів, вони мислилися живої істиною безпосереднього переживання в момент спілкування людини з Богом або присутності Бога в його Церкви [10].
На візантійської грунті, в рамках християнської ідеології, відбувається з'єднання античного образу Софії, пов'язаного з Афіною Паладій (мудрою дівою-упорядниця) та біблійного образу Премудрості-хохма (hkmn - старозавітного початку буття, первопринципа Божественного Слова). Підтвердженням вищесказаного служать слова св. Ієроніма: «У Премудрості створив Бог небо і землю ..» [11].
Візантійське богослов'я дає свою оригінальну інтерпретацію образу Софії, спираючись на праці Орігена, Афанасія Олександрійського, Григорія Нісського, Іоанна Дамаскіна та інших авторитетів церкви. За всіма наявними відомостями Премудрість розумілася як абстрактний атрибут Божества або ж сприймалася як Божественне Слово - Логос - Друга Особа Св. Трійці.
У творі Максима Сповідника говориться, що Христос є втілений Логос, а Логос - початок і кінець творіння [12]. Слід зазначити, що Софія, згідно ранньохристиянської апологетики, тотожна з кожним з символічних образів Св. Трійці: Богородицею, Церквою, Священної Державою.
«Це триєдність говорило візантійці про вознесіння до божества тварі і плоті, про космічний освяченні» [13].
Вже в 10 ікос богородичного Акафіста відбувається з'єднання образу Діви з софійності образами Будинки, Храму, який стверджує Стовпа, загороджувальну стіну проти хаосу, і цей союз іменується «шатром Бога і Слова» або «Вселенською Церквою» [14]. У тому ж домобудівному ключі можна знайти згадку у св. Григорія Нісського: «Заручення душі християнської (нареченої) з Богом Слова (нареченим) означає бенкет Премудрості Божої, яка втілилася з утроби Богородиці» [15] - Будинку упорядкованого та захищеного світобудови, освіченого силою Божественного Логосу - пресуществления Христа.
Ідея Божественного домобудівництва не залишилася схоластичної у візантійському богослов'ї. Бо давньоруська культура, особливо зароджується в 10-11 століття оригінальна словесність, відразу після хрещення Русі отримує можливість залучення до загальнохристиянської Дому Божественного Слова.
Тому в ранній Русі 10-11 століть відбувається, поряд з християнським будівництвом і освоєнням духовного простору нової віри, творення Будинку Божественної Премудрості. Збіг ідеї Божественного домобудівництва з християнським храмоздательства відбувається не випадково, тому що побудова храмів і розвиток словесної культури відбувалося паралельно, в тісному софійного залежності один від одного. Собор Св. Софії в Києві створювався в ту ж епоху (1-я пол.11 ст.), Що і «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. А просвітницька діяльність митрополита Климента Смолятича збігається з містобудівної та храмоздательной діяльністю князя Північно-Східної Русі Андрія Боголюбського.
Отже, література і культура Стародавньої Русі, з'явившись в 10-11 століттях, починають освоювати нове для себе християнське простір - простір візантійського богослов'я.
Слід зазначити, що основу оригінальної давньоруської книжності цього періоду складає література перекладна, майже 9 / 10 усіх збережених рукописів утворюють виключно пам'ятники візантійського походження [16].
Таким чином, специфіку давньоруського богослов'я треба шукати не в змісті, а в її структурі. Вихідна основа (грецька патристика) була та ж, що й у Візантії, але нас цікавлять, розбіжності виникли при перенесенні цього ідентичного змісту з одного культурного середовища в іншу (явище літературної трансплантації) [17].
Звернімося спочатку до тієї загальної домінанту, яка безпосередньо ріднить богословську літературу Стародавньої Русі та Візантії. У першу чергу, слід відзначити внесок давньоруських митрополитів (Георгія, Іоанна II, Никифора I, Кирила II, Іларіона, Климента) і ченців грецького прoісхожденія (Феодосія Грека), завдяки яким ранньої Русі стала доступна сучасна їй візантійська література XI-XII століть, перш всього полемічна і канонічна, але, на жаль не гимнография, так широко розвинена в Візантії. Іншим прямим запозиченням з Візантії стало зріле іконошанування (Чудеса св.
Миколи, Чудеса Богоматері Володимирської та ін), яке в повній мірі прищепилося на російському грунті і отримало численні ізводи з місцевою специфікою.
Звернемося, нарешті, до принципових відмінностей богословської книжності Київської Русі та Візантії.
Якщо у Візантії очевидна безперервність, плавність переходу дохристиянської літератури в християнську, що зачіпає всі сфери суспільного життя, то в Стародавній Русі ситуація була інша. Прийняття Руссю християнства з Візантії було усвідомлено не тільки на умопостигаемом рівні християнських догматів, але й у формі книжкового Слова.
Саме з прийняттям християнства відбувається трансформація в раннесредневекой культурі Русі накресленого Слова.
Новозавітні коментарі до старозавітним текстам, герменевтичні тлумачення богословами вибраних місць Священного Писання визначили специфіку візантійської літератури, а потім і Київської Русі.
Перший просвітитель слов'ян, творець слов'янської писемності, Костянтин-Кирило Філософ в «Прогласе святого Євангелія» писав про письмове слово як про цілителя всіх хвороб душі.
Слово священних книг, маючи божественне походження, живить душі людські, долучаючи серця і уми людей до Істини. Без писемності, без книжкової культури, вважає Кирило, неможлива справжня життя людське, бо «душа безбуковна мертва являє в'чловецех» [18]. Від Кирила цей пафос книжкової (= духовної) культури був успадкований древнеболгарской, а потім і давньоруської письменством.
Відзначимо, що софійність книжкового Слова визначила суть російської літератури Київської пори як творення загальнохристиянського Дому (Храму) Божественної Премудрості («благодаті» у «Слові про закон і благодать Іларіона»).
Осмислення в софійного ключі «благодаті» і зіставлення іудейського «закону» з язичницьким безвременьем характеризують антіномічность переходу давньоруської ментальності з однієї епохи в іншу: «І коли Бог відвідав людське єство, з'явилося раніше невідому й приховане - народилася благодать, істина - а не закон, син - не раб. Підбито благодаті й істині сяяти на нових людей ... Бо не вливають, за Господнім словом, вина нового, благодатного вчення, в хутра старі, в юдействі застарілі ... »[19].
Найважливішою відмінністю Візантії від Русі є відсутність класичної освіченості в російській державі, незнання російськими книжниками філософії Платона і Аристотеля [20]. А без володіння мудрістю античної словесності найважливіші твори грецької патристики навіть у слов'янському перекладі не вписалися в менталітет давньоруських книжників. Вакуум, утворений відсутністю певного кола знань і філософії в складі богослов'я, вплинув на розвиток літературних жанрів. Тому гомілетіческіе і агіографічні жанри, вельми популярні і ціновані у Візантії, на Русі набули непропорційно велике значення на шкоду іншим, не менш значущим жанрами [21].
Особливість давньоруської богословської літератури 11-12 ст. витікає з відмінності в політичному і культурному становищі Візантії та Росії. Якщо Візантія в пору свого розквіту стояла на чолі християнської ойкумени, сімейства держав, скріпленого духовною спорідненістю, в якому грецька культура домінувала, то Русь відчувала себе невеликим, ізольованим, погано захищеним і слабо консолідованим союзом князів. «У такій ситуації Русь не отримала реальних політичних переваг від зв'язку з константинопольської церквою і далекими від неї державами Slavia orthodoxa» [22]. У силу цього характер візантійського впливу на Русі неминуче повинен був поступитися місцем підкреслено-національної забарвленні всіх сфер її життя, в тому числі і богословської літератури.
При зіставленні книжності Візантії і Давньої Русі кидається в очі псевдоанонімность багатьох творів Київської пори (10-12 ст.). Це відноситься не тільки до великого числа дійсно анонімних чи псевдоепіграфіческіх пам'яток, а й до тих творів, про автора яких, крім імені, ми знаємо рівно стільки, скільки можна отримати з самого твору (наприклад, «Повість про вбивство Андрія Боголюбського»). У Візантії ж 11-12 ст. біографічні джерела (листи, енкоміі, хроніки, послання) значно інформативніше.
Богословську літературу ранньосередньовічної Русі дослідники поділяють на оригінальну і перекладну. Перекладна література зазвичай ними ділиться на 4 основні розділи: - догматична, - біблійно-тлумачної, - учительська, - історична.
Оригінальна література класифікувалася на такі види:
1. Історична література, в яку «de facto» виявилися включені аскетичні і агіографічні твори (літописи, твори за хронологією).
2. Учительська література, куди потрапила більшість слів і повчань (праці Кирила Туровського).
3. Подорожі до Святих місць (Ходіння Данила, Книга паломника Антонія).
4. Богослужбова література, тобто все те, що було написано для богослужбового прославлення святих (служба Феодосію Печерському, похвали місцевим святим або чудесам богородиці).
5. Догматична література, до якої були віднесені твори Іларіона або Климента Смолятича.
Безсумнівно те, що всі оригінальні літературні види та їх жанри, розроблені давньоруською літературою, прийшли в чистому вигляді з візантійського богослов'я і поступово обростали національною специфікою. Нарешті, відзначимо, що саме християнське будівництво 10-11 ст. сприяло розвитку перших літературних пам'яток Давньої Русі. А будівнича (храмоздательная) ідея візантійського богослов'я 11-12 ст. вплинула на створення софійного культури в російській державі: Воздвиження соборів Св. Софії у великих містах того часу і відображення софійного будівництва в давньоруській книжності.
Вже в «Повісті временних літ», як і в «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона, звучить думка про те, що «Премудрість християнської віри є та сама світова Премудрість Божа, яка повинна наставити людей мистецтву правління містами і народами ... З Премудрістю російська священна держава не нижче грецької »[24].
У зв'язку з цим виникає одна з головних ідей давньоруської книжності 11-12 ст. - Ідея уподібнення російської держави священної грецької, князя Володимира (мудрого правителя Русі) імператору Костянтину (Созидателю Візантії), сакрального града російської землі Києва - столиці Візантії Константинополя, а храму Софії Київської - Константинопольської Софії.
Як вже зазначалося, візантійське розуміння впорядкованої і розумно облаштованій всесвіту силою Божественного Слова найбільш яскраво відбилося в «Слові про закон і благодать митрополита Іларіона». Середньовічна дихотомія старого - нового втілюється тут в ідеї оновлення та протиставлення неосвіченого старозавітного універсуму (закону) софійного облаштованому мікрокосму Нового Завіту (благодаті).
Іларіон тут не випадково використовує новозавітні трактування старозавітних текстів, так широко поширені у богословській практиці Візантії.
Ввівши новозавітну термінологію для опису софійного універсуму благодаті, Іларіон долучає до Будинку (Храму) Божественної Премудрості і Руську землю, і князів, і всіх освічених християн, відкидаючи старозавітну зумовленість закону («.. з'явилася Божа Благодать всім людям у річці Йордан, і влаштував Бог велике бенкет з улюбленим Сином Своїм, скликавши на загальне радість ангелів і людей ») [24].
Божественна благодать уподібнюється Іларіоном покровительки і захисниці градів, їй же присвячується храм Св. Софії. Німецький словістів Л. Мюллер натякає на мозаїку в апсиді цього собору, зображує молиться Богородицю. За кого і кому вона молиться, повідомляє напис над мозаїкою, текст якої взято з псалма 46, вірша 6: «Бог серед нього, нехай не хитається, Бог допоможе йому з раннього ранку» [25]. Богородиця молиться за софійного град, і Бог не залишить його.
У даному випадку відбувається цікаве і характерне для давньоруської свідомості уподібнення образу Софії, що замінив язичницьку Матір-землю, іншому жіночому образу християнства Богородиці. Саме Богородицю, а потім і тотожну з нею Софію Премудрість Божу середньовічні російські християни стали іменувати. заступницею перед Богом і захисницею від зовнішнього хаосу.
Тому в молитві митрополита Іларіона Богородиці є підтверджують цю думку слова: «.. світ утверди, ворожі країни приборкали, міста Додай, своє майно вбережи, церкву свою зміцни» [26].
Отже, тема оновлення старого старозавітного світу домобудівної силою Божественного Логосу Нового завіту отримала своє розповсюдження в давньоруській книжній культурі 11-12 ст. на прикладі творів Климента Смолятича, Кирила Туровського, також «Повісті про вбивстві Андрія Боголюбського» [27].
Таким чином, візантійське богослов'я 11-12 ст., Розвиваюче ідею про домобудівної сутності Софії, Премудрості Божої, отримало своє продовження в християнському будівництві Стародавньої Русі: спорудженні софійських храмів і розвитку почав оригінальної літератури.
Список літератури
1. Аверинцев С.С. Софіологія і маріологія: попередні зауваження / / Нова Європа. 1997. No10. С.90.; До з'ясуванню сенсу написи над конхою центральної апсиди Софії Київської / / Давньоруська мистецтво: художня культура Домонгольської Русі. М., 1972. С.25-49.
2. Авер'янова Ю.В. Відображення софійного ідеї домобудівництва в «Повісті про вбивстві Андрія Боголюбського» / / Давня Русь. 2002. No1 (7). С.90-94.
3. Мейєндорф о. Іоанн. Тема Премудрості в східно-європейської середньовічної культури і її спадщині / / Література і мистецтво в системі культури. М., 1988. С.43-50.
4. Плюханова М.Б. Про традиції Софійських і Успенських церков в російських землях до 17 століття / / Лотмановскій збірник 2. М., 1997. С.483-504.
5. Там же. С.485.
6. Там же. С.485.
7. Там же. С.486.
8. Лихачов Д.С. Тисячоліття російської культури / / Альманах бібліофіла. Тисячоліття російської писемної культури. Вип. 26. М., 1986. С.49-50.
9. Там же. С.49.
10. Художньо-естетична культура Київської Русі 11-17 століття / За ред. В.В. Бичкова. М., 1996. С.46.
11. Преп. Іоанн Дамаскін. Христологічних і полемічні трактати. Слова на богородичні свята. М., 1972. С.36.
12. Мейєндорф о. Іоанн. Візантійське богослов'я. Історичні напрямки і віровчення. М., 2001. С.24-25.
13. Там же. С. 26.
14. Аверинцев С.С. До з'ясуванню сенсу написи ... С.47.
15. Мейєндорф О. Іоанн. Візантійське богослов'я ... С.281.
16. Бичков В.В. 2000 років християнської культури. Т.1. Слов'янський світ. Давня Русь. Росія. М.: СПб, 1999. С.332.
17. Аверинцев С.С. Софіологія і маріологія: попередні зауваження / / Нова Європа. 1997. No10. С. 99.
18. Св. Григорій Ніський. Вивчення Пісні над піснями. М., 1999. С.238.
19. Подскальскі Г. Християнство і богословська література Київської Русі (988 -1237). М., 1996. С.434.
20. Там же. С.434.
21. Бичков В.В. 2000 років християнській культурі: Попередні зауваження / / Нова Європа. 1997. No 10. С. 99. С.7-107.
22. Іларіон Слово про закон і благодать / / Мілько В.В. Осмислення історії в Стародавній Русі. СПб., 2000. С.225.
23. Біллінгтон Дж. Лики Росії. М., 2001. С.19-26.
24. Подскальскі Г. Християнство і богословська література Київської Русі (988-1237). М., 1996. С. 436. С.438.
25. Там же. С.436.
26. Аверинцев С.С. До з'ясуванню сенсу написи ... С.36 27. Іларіон Слово про закон і благодать ... С.238.
28. Мюллер Л. Зрозуміти Росію: історико-культурні дослідження. М., 2000. С.146-147.
29. Іларіон Слово про закон і благодать ... с.267-268.
30. Ундіренко Ю.В. Відображення софійного ідеї домобудування в повісті про вбивстві Андрія Боголюбського / / Давня Русь. 2002 31 (7). С.90-95.