Ахматова а. - Сюжетно-композиційне своєрідність одного з творів російської літератури xx століття

... Я була тоді з моїм народом ...
А. Ахматова
Моїм улюбленим поетом XX століття є Ганна Андріївна Ахматова.
Дивовижні поетичні рядки, написані її рукою, увійшли в моє життя з раннього дитинства. Саме її вірші про сірий кота на прізвисько "Мурка" я вивчила напам'ять, коли мені виповнилося три роки. Йшов час, я подорослішала і вивчила напам'ять вірші циклу "У Царському Селі", представляючи разом з Ахматової "озерні берега", у яких сумував "смаглявий отрок", ввібрала в себе дивовижні рядки про кохання. Значно пізніше, у дев'ятому класі, я прочитала "Реквієм" і була вражена: такий Ахматової я ще не знала.
"Реквієм", на мій погляд, є вершинним твором не тільки всієї творчості поета (не наважуюсь назвати Ахматову поетесою, адже вона так не любила цього слова), але і всієї громадянської поезії XX століття.
"Реквієм" для мене - приклад сюжетно-композиційної цілісності та гармонійності, тому я спробую проаналізувати твір з цієї точки зору, простеживши, як розкривається основний конфлікт поеми - протистояння народу і тоталітарної влади.
Цей конфлікт позначили вже в епіграфі, де Ахматова з гордістю заявила про свою приналежність до народу, що живе в атмосфері тоталітаризму:
... Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, на жаль, був.
А далі йде прозовий "Замість Передмови", що оповідає про життєву основі "Реквієму". Здавалося б, чиста інформація, але як точно тут передано час "єжовщини"! Ахматову не дізналися, а "впізнали" в тій страшній тюремної черги, де всі "говорили пошепки", а губи у жінки, яка попросила її написати про все, блакитні від голоду і страждання.
Це допомагає нам зрозуміти, чому Ахматова, яка ніколи не відгукувалася на вимоги влади або лукавих друзів (пригадаємо знамените "Мені голос був ..."), погодилася написати з цього страшного і святому замовленням.
Наступні далі "Присвята" і "Вступ" розширюють трагедію народу в часи сталінської тиранії до величезних масштабів. Створюється страшний образ країни-в'язниці: "міцні тюремні затвори", за якими "каторжні нори і смертельна туга".
Навіть описуючи горі, перед яким "гнуться гори", Ахматова залишається вірною своїй любові до Пушкіна: слова "каторжні нори" взято з його знаменитого послання декабристам. Як і "смаглявий отрок", Ганна Андріївна відкидала будь-яке насильство над особистістю, яку тиранію.
Тут же виникає і образ міста. Ленінград Ахматової позбавлений пушкінського блиску. Я думаю, що він навіть страшніше Петербурга Достоєвського. Перед нами ахматовский місто-привид, "доважок" до величезної в'язниці:
Це було, коли усміхався
Тільки мертвий, спокою радий,
І непотрібним доважком бовтався
Біля в'язниць своїх Ленінград.
І тільки після цього епічного вступу починає звучати особиста тема - плач за сином, який знаходиться у в'язниці тільки за те, що він був дитиною двох великих поетів.
Вже у першому вірші "відведення тебе на світанку ..." цій темі надано широке звучання. Лірична героїня порівнює себе з "стрілецькими дружинами", виючими "під кремлівськими баштами". Сенс цього порівняння зрозумілий: пролиту кров не можна виправдати нічим.
У другому вірші "Тихо ллється тихий Дон ..." раптом виникає мотив колискової як нагадування про те, що мова йде про материнської любові і материнському горі.
Третє, четверте, п'яте й шосте вірші носять особистий характер. Тут є точні часові деталі ("сімнадцять місяців кричу"), ласкаві звернення до сина ("як тебе, синку, у в'язниці ночі білі дивилися"), характеристика ліричної героїні поеми ("царскосельской веселою грішниці"). Але за матір'ю і сином встають тисячі таких же жертв сталінської тиранії, тому мати-поет стоїть у черзі під Хрестами "трьохсот".
Сьоме вірш "Вирок" публікувалося і раніше, але розцінювалося по-іншому, як опис любовного розставання. Тільки в поемі воно отримало свій справжній сенс. Для того, щоб вижити, мати повинна стати кам'яної, навчитися не відчувати болю:
Треба, щоб душа закам'яніла,
Треба знову навчитися жити.
Але винести все це важко, тому восьме вірш названо "До смерті". Лірична героїня чекає свою смерть, як колись чекала Музу:
Я погасила світло і відчинила двері
Тобі, такий простий і чудернацький.
Але смерть не приходить, тому треба її поквапити. У дев'ятому вірші виразно звучить мотив передчуття самогубства:
Вже божевілля крилом
Душі накрило половину,
І напуває вогненним вином,
І манить у чорну долину.
І лише в десятому вірші "Розп'яття" трагедія тисяч матерів виростає до вселенських масштабів. Звучить тема християнського очищення:
Магдалина билася і ридала,
Учень улюблений кам'янів.
А туди, де мовчки мати стояла,
Так ніхто поглянути не смів.
Епілог поеми складається з двох частин. У першій частині знову виникає образ тюремної черги, але вже узагальнений, наповнений образами-символами:
Сюжетно-композиційне своєрідність літератури XIX століття "опадають особи", "срібні локони". Сприйняття художника тут переважає над сприйняттям жертви.
Друга частина розвиває теми російської класичної поезії, з'являється образ поета-пророка, чиїм ротом "кричить стомільонний народ". Тут же Ахматова розвиває тему Пам'ятника, який у неї не схожий ні на Державінська, ні на пушкінський, так як він матеріальний, бачимо. Пам'ятник Ахматової повинен стояти у тій страшній тюремної стіни, де "вила стара, як поранений звір".
Так композиція поеми допомагає ясніше висловити те, що хотіла заявити Ахматова: своє право говорити про народне горе.
У своєму житті Анна Ахматова знала славу і забуття, любов і зрада, але вона завжди стійко переносила всі душевні та фізичні страждання, бо вірила у свій дар:
А Муза і глохла, і сліпли,
У землі знищиться зерном,
Щоб потім, як Фенікс із попелу,
У тумані повстати блакитному.
У наш непоетичні, меркантильний час зовсім не зайвим здається спілкування з тією, в кому ніколи не гасла любов до життя, віра у свій народ, душевна стійкість і непохитна воля. Візьміть у руки томик Анни Андріївни Ахматової!