Зміст
Виконавське дихання.
Виконавськтй вдих і видих.
Язик та його роль у виконавському процесі.
Вступ
Гра на духових інструментах потребує від виконавців набуття різних технічних навичок, основаних на точності та швидкості ігрових дій губ, дихального апарату, язика, пальців і органів слуху, тобто всього виконавського апарату музиканта-духовика. Велике значення в набутті таких навичок має систематична робота виконавця над спеціальним інструктивним матеріалом: вправами, етюдами, музичними творами, які належать до засобів формування професійної майстерності.
Техніка гри на духових інструментах залежить від найраціональнішого взаємоположення і взаємодії компонентів виконавського апарату, що беруть участь у процесі звукодобування, та інструмента.
Вироблення правильних навичок та вмінь у набутті контролю над роботою виконавського апарату дасть змогу з легкістю виконувати складні завдання, постійно їх вдосконалюючи.
1.Виконавське дихання.
Виконавське дихання музиканта-духовика суттєво відрізняється від звичайного фізіологічного як місткістю і подовженістю вдихуваного і видихуваного повітря, так і особливостями виконання вдиху і видиху (при звичайному диханні вдих і видих робиться через ніс, а при виконавському – переважно через рот). Володіти диханням треба таким чином, щоб у певний момент гри, якщо потрібно, зуміти зробити вдих досить швидко і достатньої повноти, а видих – потрібної інтенсивності і тривалості. Для цього необхідно ясно усвідомлювати роботу дихальної мускулатури, знати переваги і недоліки різних видів дихання, доцільність використання того чи іншого з них в певній музичній фразі. Дихальні рухи – вдих і видих – зумовлені періодичною зміною об’єму грудної порожнини і, в свою чергу, пов’язані з роботою дихальних м’язів – міжреберних, діафрагми, м’язів черевного пресу і самої тканини легенів. Якість видиху значною мірою регулюється діафрагмою. Це – грудочеревна перешкода куполоподібної будови. Найбільший об’єм повітря набирається при максимальному скороченні діафрагми. Розрізняють декілька типів виконавського дихання:
1. Грудне, ключичне або костальне. Вдих-видих проводиться за рахунок верхніх і середніх ребер – дихання обмежене й важко кероване. Причина цього – недостатня рухливість ребер, відносна пасивність головного дихального м’язу – діафрагми, а також мускулатури черевного пресу. Таким диханням можна користуватись лише для виконання коротких музичних побудов, які потребують невеликого, швидкого вдиху й нетривалого видиху.
2. Черевне, діафрагмальне, абдомінальне, нижньореберне чи нижньореберне-діафрагмальне, під час якого активно діють тільки нижні ділянки легенів, і кількість повітря, що поглинається ними, невелика, але, як і діафрагма, мускулатура черевного пресу дає змогу робити вдих легко і швидко, а видих – щільно і гнучко. На практиці таким диханням користуються особливо під час виконання негучних наспівних фраз середньої тривалості.
3. Змішане, грудочеревне, грудодіафрагмальне чи костально-абдомінальне. Найбільш глибокий вдих і довгий видих відбуваються лише тоді, коли в дихальному акті беруть участь м’язи всієї грудної клітини, діафрагма й черевний прес. Спільні дії головної й допоміжної мускулатури дають змогу робити вдих досить легко, швидко й непомітно, набирати більше або менше повітря в легені, а видихати його швидше або повільніше, з потрібною компактністю та активністю.
Музикантами-духовиками переважно використовується змішаний тип дихання. Як зазначає В.Подольчук, при цьому типові дихання під час вдиху повітря повинне потрапляти не тільки до живота, а й в груди, боки та спину (мається на увазі нижній відділ легенів, при потраплянні повітря в який відчувається «розширення» у нижній поперековій області спини). Необхідно пам’ятати, що під час вдиху потрібно підтягувати низ живота. Переваги цього типу дихання дають можливість переконливо говорити про нього як про найбільш раціональний. У духовиків, які використовують при грі діафрагмальні м’язи, звільняються гортань і щелепа, не перетруджуються м’язи амбушуру і звук вдається легким, красивим і тембрально забарвленим.
Виконавський вдих і видих.
Оскільки виконавське дихання музиканта-духовика складається з двох компонентів, а саме: вдиху та видиху, вважаємо за потрібне розглянути їх конкретно та більш детальніше. Головна ідея постановки виконавського вдиху полягає у здібності музиканта керувати своїм диханням. Незважаючи на те, що переважна більшість дихальних м’язів – поперечнополосаті, здійснювати виконавський вдих достатньо складно. Це пов’язано з тим, що діафрагма, котра безпосередньо відіграє провідну роль під час виконавського вдиху (та видиху), не тільки не відчувається, а й майже не піддається свідомому управлінню.
На відміну від фізіологічного дихання, котре протікає переважно підсвідомо, виконавське – повинне бути чітко контрольоване. Тільки в ході постійних тренувань можна оволодіти здібністю керувати своїми дихальними м’язами, зокрема й діафрагмою. Починаючи роботу з постановки виконавського вдиху, слід дослідити всі переваги та недоліки фізіологічного дихання духовика і, відповідно намітити шляхи виправлення недоліків та визначити ступінь складності переходу до професійного дихання. Вченим В.Апатським запропонована наступна методика формування високого грудочеревного вдиху. Корпус – вільний, плечі розвернуті, груди дещо припідняті. Під час вдиху плечі і ключиці залишаються нерухомими, груди розширюються, особливо в області нижніх ребер, а також дещо піднімаються. Легені заповнюються повітрям з низу до гори. Для здійснення такого вдиху спочатку опускається сама рухомий дихальний м’яз – діафрагма, потім розширюється і дещо піднімається грудна клітина. Видих здійснюється в зворотному напрямку. Спочатку опускається та звужується грудна клітина, потім підтягується верхня стінка живота. Виконавський видих потребує від музиканта-духовика великих фізичних зусиль і чіткої регуляції м’язового процесу. Головне у виконавському видиху – це опора.
Гра на опорі вдається за рахунок рівномірного напруження м’язів як вдиху, так і видиху. Завдяки такому видиху стовп повітря неначе спирається на черевні м’язи, і в інструмент подається добре контрольований, сконцентрований повітряний потік. У відповідності до теорії виконавського дихання (Б.Діков, М.Платонов, А.Усов, А.Федотов, Ф.Шоллар та ін.), під час видиху на опорі черевний прес, скорочуючись тисне на нутрощі черевної порожнини, які, в свою чергу, піднімаючись, впливають на діафрагму, котра відповідно тисне на легені, завдяки чому з них виходить повітря. Зазначене теоретичне положення не завжди педагогами-практиками трактується однозначно. Маючи бажання якнайкраще здійснити процес видиху за рахунок збільшеного тиску черевним пресом на нутрощі, вони в момент атаки втягують стінку черевного пресу в напрямку хребта. Однак при пасивній діафрагмі такий виконавський видих є помилковим. Правильний видих на опорі оснований на певній протидії м’язів. Під час виконавського видиху напружуються як м’язи черевного пресу, так і протидіюча їм діафрагма, завдяки чому складається враження, що живіт рухається не до хребта, а навпаки вперед. Вміло поставлене і засвоєне виконавське дихання не повинно викликати ані особливих фізичних труднощів, ані будь-яких неприємних відчуттів під час гри на обраному духовому інструменті (запаморочення голови, передчасна втома дихальної мускулатури, задишка та ін.).
Кожен духовик повинен постійно працювати над диханням. Комплекс вправ для тренування вдиху і видиху на опорі викладено в працях В.Апатського, В.Подольчука , В.Посвалюка та багатьох ін. Попередній етап постановки видиху на опорі найзручніше виконувати без інструмента. Повільно, через ніс провести вдих так, щоб ребра (особливо нижні) розсунулися, живіт трохи випнувся, а груди розширилися і піднялися (контролюється долонями рук, одну з яких кладуть на під’ямкову ділянку живота, а другу – на талію). Перед видихом повітря в легенях затримують, а потім, дещо піднявши середину язика і нижню щелепу (як при вимовлянні звука «с»), не швидко, але з тиском звільняють легені від повітря. Шия при цьому не повинна розширюватися і роздуватися. Користуючись мішаним диханням, зробити вдих швидко і повно через рот і ніс одночасно. Після невеликої затримки вдиху і відчуття пружності (але не затиску) черевної мускулатури здійснюють тривалий, рівний видих щільним струменем через центр злегка стулених губ. Долоні рук під час видиху відчувають активність опору черевного преса розслабленню діафрагми. Видихаючи, слід стежити за тим, щоб корінь язика не піднімався і не перекривав горло. Воно повинно завжди бути відкритим. Головне фізичне навантаження при видиху лягає на діафрагму та інші дихальні м’язи, але ні в якому разі не на шийні. Затримати повітря після спокійного повного видиху, а потім короткими, досить сильними кількаразовими поштовхами за рахунок грудних і черевних м’язів видихати його на склад «ху» через губи, складені в дудочку. Кожен видих-поштовх супроводжується скороченням видихальної мускулатури доти, поки легені повністю не звільняться від повітря. Наступні практичні поради допомагають контролювати виконавське дихання в процесі гри на інструменті: – перед початком гри можна надувати звичайну повітряну кульку, контролюючи при цьому напруження м’язів живота; – взяти швабру, уперти її держаком в кут, а перекладиною в живіт. Після вдиху упертися на перекладину і грати в цьому положенні (намагаючись зберегти положення м’язів як при вдиху); – використовуючи дихальні м’язи і м’язи опори, треба видихувати як можна більше повітря; – вдих робити тільки тоді, коли усе повітря вийде з легенів; – займатися слід із гумовим паском, затягнутим навколо талії .
Язик та його роль у виконавському процесі.
Під час гри на трубі язик виконує роль клапана та передавача енергії видиху. Для багатьох новачків язик часто стає великою проблемою, він стає на заваді звучанню інструмента. Чим більше викладач акцентує на атаці звуку язиком, тим більше зусилля учня зосереджуються на "плювку" в трубу, завдання педагога якраз навпаки, постаратися забрати язик, так звану перепону, між виходячим повітрям і інструментом. Необхідно навчити учня відчувати, що звуковидобування здійснюється не язиком, а лише за його допомогою, язик лише формує повітряну атаку звуку, надає їй чіткості і потрібний штрих. До зміцнення язика учнів потрібно ставитись з особливою обережністю , щоби знову не перейти на "плювки". Зміцнення відбудеться саме по собі , синхронно з зміцненням видиху, важливо стежити щоби язик не заважав роботі дихання. Якщо в учня від природи занадто "заважаючий" язик ефективним буде вчити його звуковидобуванню без участі язика, тобто атакувати лише повітряним потоком. Вправа на атаку звуку без допомоги язика наглядно демонструє викладачу наскільки продуктивно учень користується диханням, чи розуміє він роботу дихання, чи вміє використовувати об’єм і силу повітря для звуковидобування і наскільки, взагальному, у нього розвинуте дихання.
Висновок
Джерелом звуку духового інструмента є дихання, яке в свою чергу поділяється на три типи: грудний, черевний та змішаний. Найоптимальніший тип виконавського дихання, що застосовують музиканти-духовики – змішаний. Значний вплив на формування якісного виконавського дихання має взаємодія діафрагми та м’язів черевного пресу. Така взаємодія дає виконавцю відчуття гри на опорі, що безпосередньо відображається на якості звучання інструмента. Здатність керування своїми дихальними м’язами та діафрагмою з’являється в процесі постійних занять, направлених на розвиток виконавського дихання. З метою досягнення оптимального результату в постановці виконавського дихання на духових інструментах потрібні глибокі знання як теорії та методики духового музично-виконавського мистецтва, так і фізіології та анатомії людини.
Всі складові виконавського апарата підкоряються єдиному принципу - принципу вільного, природного функціонування, аналогічного функціонуванню фізіологічних процесів організму людини. Звук трубача так само індивідуальний і неповторний, як і людський голос. Однак його потрібно постійно розвивати й удосконалювати, для того, щоб домогтися соковитого, повноцінного звучання інструмента не забуваючи про те, що у досконалості не має меж.
Список використаних джерел
1. Апатский В. Н. Основы теории и методики духового музыкально-исполнительского искусства : учеб. пособие / В. Н. Апатский – К. : НМАУ им. П. И. Чайковского, 2006. – 432 с.
2. Наймушина Ю. О. Основи теорії і методики навчання гри на флейті : навч. посіб. / Ю. О. Наймушина, О. С. Плохотнюк. – Луганськ : вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2011. – 148 с.
3. Подольчук В. В. Роль виконавського дихання та артикуляції при грі на трубі / В. В. Подольчук // Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка : Педагогічні науки. – 2010. – Ч. 2, № 7 (194). – С. 100–107.
4. Подольчук В. В. Навчання гри на трубі і виконавська практика : навч. посіб. / В. В. Подольчук – Донецьк : ТОВ «Цифрова типографія», 2009. – 106 с.
5. Посвалюк В. Т. Методика овладения верхним регистром на трубе : учеб. пособие / В. Т. Посвалюк – К. : НМАУ им. П. И. Чайковского, 2013. – 60 с.
6. Посвалюк В. Т. Щоденні самостійні вправи трубача : навч. посіб. / В. Т. Посвалюк – К. : Всеукр. брасбюлетень, 2002. – 56 с.