Завдання до теми 9: Територія і населення в міжнародному праві
Склад і юридична природа державної території
Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство. Територіальне верховенство держави поширюється на всю її територію. Правовий режим державної території визначається національним законодавством.
Територіальний суверенітет - це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. юридична доля території повинна визначатися волею населення, що постійно проживає на ній.
Державна територія складається із:
- сухопутної,
- водної,
- повітряної території,
- надр.
Сухопутною територією держави є вся суша в межах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження. Держава наділена правом здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними кордонами.
Водна територія держави містить у собі водні простори, що знаходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.
територіальне море - це прибережна морська смуга, ширина якої за загальним правилом може сягати до 12 морських миль.
Повітряна територія держави являє собою весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2.
Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.
Державна територія - це також і природне джерело добробуту населення кожної держави, яке є матеріальною основою держави. Територія характеризується такими параметрами й ознаками:
1) розміри, тобто загальна площа;
2) протяжність із півночі на південь та зі сходу на захід;
3) компактність, тобто сконцентрованість в єдине ціле;
4) географічне становище на карті світу, зокрема наявність рік і виходу до моря;
5) населеність (чисельність і густота населення, його розподіл на окремих ділянках території);
6) кліматичні умови, на які впливають наближеність до екватора чи одного з полюсів Землі, до морів чи інших великих водойм, розташування в глибині чи на краю континенту;
7) особливості ландшафту (гори чи низини, болота чи пустелі);
8) характер надр та ступінь їхнього розроблення (наявність корисних копалин, доступність їх для розроблення);
9) характер кордонів (юридично оформлені чи фактично існуючі, природні чи довільні, надійно укріплені чи беззахисні);
10) характер суміжних територій (державні чи міжнародні, з демократичними чи недемократичними політичними режимами).
Міжнародна територія
Міжнародна територія - це простір, на який не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Територіями з міжнародним режимом вважають простори, розташовані за межами державних територій. Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.
Це наступні території:
— відкрите море й повітряний простір над ним;
дно морів та океанів за межами національної юрисдикції;
— Антарктика;
— космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.
На території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
правовий статус відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року;
міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року;
Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року;
повітряного простору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року;
міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року й ін.;
космічного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року;
міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року й ін.;
багатонаціональних рік— в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 року і ін.
Територія зі змішаним правовим режимом
Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.
До складу територій зі змішаним режимом належать: прилегла зона, континентальний шельф, виключна економічна зона, міжнародні ріки, міжнародні морські канали, міжнародні протоки тощо.
Щодо континентального шельфу і виключних економічних зон, то за кожною прибережною державою закріплено права на розвідування й розроблення природних ресурсів прилеглих до неї континентального шельфу та виняткової економічної зони, а також на охорону природного середовища цих територій (Конвенція про континентальний шельф 1958 p., Конвенція ООН з морського права 1982 p.).
У визначенні обсягу прав держави щодо континентального шельфу та виключної економічної зони основна роль належить міжнародному праву, а не внутрішньому.
Суверенітет держави поширюється також на штучні острови, установки та споруди, що знаходяться на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні. Так, в Україні, з метою визначення правового режиму виняткової (морської) економічної зони, було прийнято Закон «Про виключну (морську) економічну зону України» 1995 р.
Під прилеглою зоною розуміють зону, прилеглу до територіального моря, і в межах якої прибережна держава здійснює контроль у визначених міжнародним правом цілях. Ширина прилеглої зони, статус якої регулюється Конвенцією ООН з морського права 1982 p., складає 24 морських милі. Прилегла зона може встановлюватися для здійснення контролю щодо іноземних суден, які прямують до територіального моря, з метою недопущення порушень митних, фіскальних, санітарних і імміграційних законів і правил прибережної держави.
Міжнародними річками слід вважали ті, що протікають по території двох або більш держав і являються предметом міжнародно-правових відносин прибережних держав.
Міжнародні річки можуть поділятись на відкриті для міжнародного судноплавства, які, як правило, пересікають території декількох держав, і прикордонні річки, які, як правило, розділяють території декількох держав.
Режим судноплавства по міжнародній річці повинен встановлюватись самими прибережними державами. Тільки прибережна держава має право на прохід своїх суден через річні води, які входять в склад території іншої держави, і то на підставі угоди, укладеної між прибережними країнами, і згідно її умовам. В той же час, в інтересах своєї торгівлі, прибережні держави часто надають свободу судноплавства для торгових судів всіх країн. Але це їх право, а не обов`язок.
Ріки, що розділяють території держав, називаються прикордонними. На початок XX ст. міжнародними ріками було визнано: Рейн, Віслу, Дунай, Одер, Нігер, Конго, Ельбу та низку інших.
Міжнародні протоки. Конвенція ООН з морського права 1982 р. у спеціальному розділі містить положення, які стосуються проток, що використовуються для міжнародного судноплавства між однією частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною.
Особливий режим проток, що використовуються для міжнародного судноплавства, зумовлений тим, що вони, з одного боку, проходять зазвичай територією певної держави, тобто перебувають під її суверенітетом, а з іншого - мають суттєве значення для розвитку міжнародного судноплавства.
Режим чорноморських проток регулюється Конвенцією про режим проток 1936 р. Конвенція розрізняє режим плавання для торговельних суден і військових кораблів. У мирний час чорноморські протоки є відкритими для торговельних суден будь-яких держав. Під час проходу судна повинні дотримуватися санітарних правил, що встановлені Туреччиною. Для проходження санітарного догляду судно має зупинитись біля санітарної станції при вході до протоки.
Особливий режим діє під час воєнних дій. Якщо Туреччина не є стороною, що воює, свобода судноплавства в чорноморських протоках не обмежується. Але, якщо Туреччина є стороною, яка воює, то право вільного проходу через протоки надається тільки суднам тих держав, які не перебувають у стані війни з Туреччиною та не надають будь-якої допомоги її супротивнику. У цьому випадку прохід здійснюється тільки в денний час та шляхами, що встановлені Туреччиною.
Міжнародний канал - штучна гідротехнічна споруда, яка з’єднує водні простори. Такими каналами є Суецький, Кільський, Панамський та ін. Усі вони проходять територією тієї чи іншої держави то перебувають під її суверенітетом, юрисдикцією, але на них поширено міжнародно-правовий режим. Міжнародні канали слід відрізняти від проток, які є природними морськими шляхами, і від національних (внутрішніх) каналів, які для міжнародного судноплавства не використовуються.
Державні кордони: сухопутні, водні, повітряні.
У ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. міститься визначення державного кордону України, під яким розуміють лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.
Державні кордони– це фактичні чи уявні лінії на сухопутному, водному, повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного суверенітету, поширення територіального верховенства держави.
Розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони державної території.
Сухопутні кордони держави – це лінії, що відокремлюють сухопутну територію однієї держави від суміжної території іншої держави. Як правило, державні кордони на суші проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості. Такими особливостями можуть бути гори, ріки, озера і т. п.
У міжнародній практиці відомі орографічні, геометричні та географічні державні кордони.
Орографічний державний кордон – це лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському вододілу і руслах прикордонних рік.
Геометричний державний кордон – це пряма лінія, яка з’єднує дві визначені на місцевості точки державного кордону і перетинає місцевість без урахування її рельєфу (минаючи, як правило, населені пункти).
Географічний державний кордон – це лінія, що проходить через визначені географічні координати і збігається іноді з тією чи іншою паралеллю або меридіаном. Такі кордони часто трапляються в Африці та Америці.
Водні державні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські.
Зокрема, річкові кордони встановлюються за домовленістю між суміжними державами, але частіше по тальвегу – лінії найбільших глибин судноплавної ріки, посередині головного фарватеру або посередині несудноплавної ріки.
Озерні кордони і кордони інших водойм встановлюються, як правило, по прямій лінії, що з’єднує виходи кордону до берегів озера або іншого водоймища.
Морські кордони держави утворюються зовнішніми межами територіальних вод держави або лінією розмежування територіальних вод суміжних чи протилежних держав. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль.
Повітряним кордоном держави вважається уявна площина, що вертикально прилягає до сухопутної, водної території і простягається вгору на 100-110 км.
Повітряна територія держави являє собою весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2
Порядок встановлення державних кордонів.
За міжнародним правом, процес встановлення кордону складається з двох стадій: а) делімітації; б) демаркації.
Делімітація кордону (від лат. delimito – встановлюю) – це договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою крупно-масштабних карт, в яких повністю визначені населені пункти, рельєф, гідрогеографія та інші особливості місцевості. У ході делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому договорі або в додатку до нього. Встановлена в такий спосіб лінія кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону – проведення його на місцевості.
Демаркація кордону (франц. Demarcation – розмежування) – проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти і описи. Демаркація здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.
Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак.
При делімітації-і демаркації кордонів, як правило, враховуються особливості місцевості. Державний кордон на морі утворює лінія зовнішньої межі територіальних вод. На несудноплавних річках кордон проводиться по середині річки, а судноплавні розмежовуються по головному форватеру – безпечна ділянка судноплавства. Однак за згодою між сусідніми державами кордон може проходити по одному з берегів річки. На прикордонних озерах така лінія проходить по середині озера чи по прямій лінії, що з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера.
Згідно з міжнародно-правовим принципом недоторканності державних кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Цей режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм.
Міжнародні річки та їх правовий режим.
Міжнародними річками слід вважали ті, що протікають по території двох або більш держав і являються предметом міжнародно-правових відносин прибережних держав. Хоча міжнародні річки або їх частини входять до складу території відповідної держави і знаходяться під його суверенітетом, їх правовий режим регулюється як національним законодавством, так і міжнародними договорами прибережних держав.
міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року й ін.;
Міжнародні річки можуть поділятись на відкриті для міжнародного судноплавства, які, як правило, пересікають території декількох держав, і прикордонні річки, які, як правило, розділяють території декількох держав.
Режим судноплавства по міжнародній річці повинен встановлюватись самими прибережними державами. Тільки прибережна держава має право на прохід своїх суден через річні води, які входять в склад території іншої держави, і то на підставі угоди, укладеної між прибережними країнами, і згідно її умовам. В той же час, в інтересах своєї торгівлі, прибережні держави часто надають свободу судноплавства для торгових судів всіх країн. Але це їх право, а не обов`язок.
Ріки, що розділяють території держав, називаються прикордонними. На початок XX ст. міжнародними ріками було визнано: Рейн, Віслу, Дунай, Одер, Нігер, Конго, Ельбу та низку інших.
У доктрині міжнародного права річки також можуть бути розділені на дві категорії:
1) національні - розташовані в межах території однієї держави, режим використання яких визначається внутрішнім правом цієї держави;
2) міжнародні - з приводу використання яких виникають правовідносини між декількома державами навіть за відсутності договору.
Згідно з усталеною класифікацією міжнародні річки поділяють на:
1) судноплавні - власне міжнародні ріки, що мають вихід до моря;
2) прикордонні - по яких проходить межа між прибережними державами;
3) транскордонні - протікають по території кількох держав і не мають виходу до моря;
4) несудноплавні або судноплавство по яким має місцеве значення.
Режим судноплавства по міжнародній річці повинен встановлюватись самими прибережними державами. Тільки прибережна держава має право на прохід своїх суден через річні води, які входять в склад території іншої держави, і то на підставі угоди, укладеної між прибережними країнами, і згідно її умовам. В той же час, в інтересах своєї торгівлі, прибережні держави часто надають свободу судноплавства для торгових судів всіх країн. Але це їх право, а не обов`язок.
Міжнародно-правовий режим Дунаю.
Вперше свобода судноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцейськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбачених у додатках до договору.
в 1948 році в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Че-хословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплавства по Дунаю. У 1960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Конвенції є всі приду-найські держави, крім ФРН.
Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Дунаю від міста Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія).
Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі.
Плавання по Дунаю військових кораблів придунайсь-ких країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.
Конвенція зобов'язує придунайські держави утримувати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими державами (стаття 3).
Завдання Дунайської Комісії.
Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. Спостерігачами на сесіях Дунайської комісії були представники ФРН (має з 1957року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН,Одерської комісії. Нині Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).
У компетенцію Дунайської комісії входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю
(упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосередньо стосується.
На основі положень Конвенції 1948року була заснована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.
Особливості правового режиму Арктики
Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.
Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.
Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.
У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.
Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.
Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада.
Відповідно до статутних документів її цілями є:
— здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;
— контроль і координація виконання екологічних програм;
— розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;
— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою.
Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів.
Міжнародно-правовий режим Антарктики
Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.
Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.
За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.
Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися».
Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франдія, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія)
документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.
Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), обула подарована їй Великобританією.
Який основний зміст договору про Антарктику 1959 р.
Правовий режим Антарктики як міжнародної території передбачає:
1) спеціальне міжнародно-правове регулювання;
) використання лише в мирних цілях, заборона створення військових баз та укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї, як і здійснення будь-яких інших військових заходів (ст. І);
3) заборону проведення будь-яких ядерних вибухів і викидання в цьому районі радіоактивних відходів (п. 1 ст. V);
4) свободу наукових досліджень і співробітництво з цією метою (ст. II);
5) сприяння міжнародному науковому співробітництву в Антарктиці (ч. «с» п. 1 ст. IX), включно з обопільним обміном інформацією про діяльність в Антарктиці між державами (ст. III, п. 5 ст. VII);
) національну юрисдикцію щодо громадян держав, які перебувають на території Антарктики, «без шкоди для відповідної позиції» держав-учасників договору (компроміс щодо держав, які зберегли свої претензії на територіальний суверенітет) (п. 1 ст. VIII);
7) сприяння здійсненню прав інспекції за взаємним обміном (ст. VII, ч. «d» п. 1 ст. IX);
8) охорону та збереження живих ресурсів в Антарктиці (ч. «ґ» п. 1 ст. IX);
9) не забороняється використовувати в мирних дослідженнях Антарктики військовий персонал (п. 2 ст. І, ст. VII);
10) кожна держава має право призначати необмежену кількість своїх спостерігачів, які можуть в будь-який час відвідувати будь-які райони Антарктики, перевіряти будь-які станції, установки, устаткування, морські та повітряні судна тощо (за результатами перевірок складаються доповіді, про які інформуються інші країни-учасниці Договору (ст. VII).
Згідно з положеннями Договору Антарктика є не лише демілітаризованою, а й нетрачізованою територією, на якій забороняється військова діяльність. У Договорі передбачено спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасниць (ст. IX). У межах зазначеного Договору були підписані Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 p., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. та ін.
Визначте мету створення Арктичної ради
Метою Арктичної Ради є здійснення співробітництва, координації та взаємодії арктичних держав за активної участі корінних народів Півночі та інших мешканців Арктики із загальноарктичних питань; контроль і координація за виконанням екологічних програм, розроблення, координація та контроль за виконанням програм сталого розвитку; поширення інформації; заохочення інтересу до регіону та виявлення освітніх ініціатив з питань, пов´язаних з Арктикою.
Категорії осіб, які відносяться до громадян держави.
Громадянин — це особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов’язки, встановлені законами цієї держави.
Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:
· громадяни або піддані;
· іноземні громадяни;
· особи без громадянства
Нормативно-правові акти, які визначають статус громадян.
Види та особливості набуття громадянства.
Існують два основних способи набуття громадянства: філіація та натуралізація.
Основний і найпоширеніший спосіб набуття громадянства в загальному порядку - це придбаннягромадянства по народженню, тобто народження на певній території від батьків-громадян певної держави, яке залежить від волевиявлення самого індивіда.
Принципи визначення громадянства за народженням:
- принцип крові (jus sanguinis ) - громадянство новонародженого визначається за громадянством його батьків незалежно від місця народження дитини (арабські держави, Афганістан);
- принцип грунту (ius soli ) - визначальним є місце народження дитини, а громадянство його батьків не має значення (США, латиноамериканські держави). Цей принцип закріплений у ст. 20 Американської конвенції про захист прав людини, в ст. 1 Закону про громадянство Аргентини. Певною мірою принцип грунту завжди доповнюється принципом крові - як правило, по відношенню до дітей громадян цих країн, які народилися за кордоном;
Що ж до натуралізації (укорінення), то це вторинний (похідний) спосіб набуття громадянства. Цей спосіб належить до вольових, оскільки, як правило, потребує виконання певних формальностей з боку такої особи.
Є три основні види натуралізації:
за клопотанням особи;
на підставі закону чи іншого внутрішньодержавного акта;
на підставі міжнародного договору.
1 2 3 4