Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Запорізька політехніка»
кафедра «Політологія та право»
Наукова робота
на університетську студентську олімпіаду
з предмету «Політико-правова система України»
Тема: Виборчі системи: типи та їх характеристика
Виконав: студент гр.УФКС 212
Лісовський Дмитро
Науковий керівник:
Наталія Олександрівна Рєзанова
Запоріжжя, 2022
ПЛАН
1. Поняття та структура політичної системи.
2. Функції політичної системи..
3. Політико-правова система сучасної України.
4. Висновки
5. Література
Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему. На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у тому, що:
Вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
Визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;
Визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;
Забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;
Сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
Формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.
Одні політологи поняття «політична система» ототожнюють з політичним режимом цієї системи, інші — з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст поняття «політична система», включаючи до її структури елементи, які не можна вважати власне політичними. Загалом політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.
Політична система має свою структуру. Здебільшого у вітчизняній літературі до структури політичної системи включають: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру. На наш погляд, у структурі політичної системи можна виділити ряд структурних рівнів: інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи; процесуальний — характер групових і масових суб’єктів політики;
інтеракціоністський — характер взаємодій на міжособистісному, груповому та інституціональному рівнях. Для того, щоб виділити структурні елементи політичної системи на інституціональному рівні, необхідно насамперед дати відповідь на такі питання: як здійснюється державна, регіональна і місцева влада, які механізми формування цієї влади, якість ментальних і діяльно-практичних компонентів політичної системи.
Відповідаючи на них, виділимо такі структурні елементи: держава, регіональні та місцеві органи самоврядування, партійна система, виборча система, політична культура. Інтеракціоністський рівень структури політичної системи включає сукупність різних форм взаємодії (співпраці, консенсусу, конкуренцій, конфлікту). З позиції цього підходу можна виділити змістові компоненти політичної діяльності. Запропонована нами структура політичної системи дає змогу згрупувати різноманітні політичні явища і процеси в єдину цілісну систему, розкрити її структурний і функціональний характер як на макро-, так і на мікрорівнях, тобто на інституціональному, міжособистісному і груповому рівнях. Політична система в суспільстві виконує ряд функцій: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.
Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу. Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу, а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства, геополітичного становища, тенденцій світового розвитку. Політична система з точки зору механізму формування влади може характеризуватися:
рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та використанні влади;
дисбалансом розподілу влади між офіційними державними чинниками й прихованими інтересами;
недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;
відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб’єктів політики при здобутій владі;
перманентною насильницькою боротьбою за владу.
Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує на засадах балансу жорсткої конкуренції й конструктивної співпраці у розподілі влади.
Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає у її здатності з’ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних, міждержавних), запобігати їх поглибленням, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення консенсусу. Закономірністю політичної системи, за Д. Істоном, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Ще однією закономірністю політичної системи є закономірність маятника. Суть цієї закономірності полягає в тому, що система, виведена з оптимальної рівноваги в бік домінування авторитаризму чи демократії, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність і амплітуда коливань за часом нібито рівнозначна. Якщо, наприклад, період диктатури тривав декілька поколінь, то перехід до стану демократії триватиме стільки ж часу. Отже, перехід від однієї політичної системи до іншої завжди супроводжується дестабілізаційними процесами. Для стабільності політичної системи потрібні такі умови: наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільно-політичного життя; своєчасне випередження і витіснення у політичній системі елементів, що порушують її нормальне функціонування; постійне оновлення внутрішніх структур системи; зв’язок внутрішньо-політичних елементів зі світовим політичним життям; посилення універсальної й глобальної адаптивності системи. Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами, стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить від того, наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями. Функція управління. Передбачає систему органів (державних, партійних і громадських), що становлять апарат управління суспільством. Бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізується та спеціалізується. Виникає небезпека переродження його у самостійну політичну силу, яка протистоятиме обраним народом або певними партіями політичним органам. У зв’язку з цим американський політолог Ж. Лапаломбара підкреслює, що перехід від однієї політичної системи до іншої можна полегшити, якщо вивчити механізми функціонування бюрократичного апарату. Кожне перехідне суспільство неминуче стикається з проблемою формування, використання адміністративних кадрів, вироблення ефективного політичного контролю за їхньою діяльністю. Без відповідного правового, політичного контролю, без спеціальної адміністративної підготовки кадрів, без звуження розподільчої сфери державних органів управлінський апарат може паразитувати у суспільстві. Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску) досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп. Якщо суб’єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу груповим інтересам, у суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація, з’являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними способами. Тому важливо оцінювати діяльність тієї чи іншої політичної організації крізь призму її здатності впорядковувати свою діяльність у рамках правових норм і висувати правотворчі ініціативи. Без високої правотворчої здатності суб’єктів політичного процесу політична система перестає діяти в рамках правового поля, стає засобом бюрократичного свавілля і беззаконня. Важливим аспектом вивчення політичної системи є її типологізація. З точки зору формаційного підходу політичну систему можна класифікувати як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на західну, східноправославну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, індуську, африканську; згідно з теорією трьох стадій, існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального суспільства. Така типологізація грунтується на визначенні типу політичної системи, виходячи з аналізу певного типу суспільства і культури у їх генетичному і структурно-функціональному вимірах. Мова йде про те, що з допомогою цього аналізу є можливість простежити не тільки сьогоднішній стан суспільного розвитку, але його історію, на основі якої виникають і функціонують політичні системи. Можливий також підхід на основі аналізу типів політичних систем за способом і масштабом їхнього впливу на суспільство, а також характером здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну, змагальну, соціопримирливу. Адміністративно-командна система характеризується тим, що об’єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові боротьби й співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню у розв’язанні всіх політичних проблем: ліквідуються автономні центри прийняття рішень; виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи; нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи; значно поширюється політична демагогія про захист інтересів народу; превалює відверте насильство; панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійно-державна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами й привілеями. Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу. Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (СІЛА, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріорітет розв’язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності й консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Така система утвердилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах. Політичні системи можна типологізувати за їх політичними режимами політичними культурами. У такому аспекті можна вжити терміни «політична система тоталітарного режиму» або «англо-американська політична система». Виходячи із загальнотеоретичного аналізу політичної системи загалом, торкнемося проблеми становлення політичної системи в Україні. Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вище типологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції. Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної конкуренції й конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури та функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової політики, а також мотиваційного механізму до праці. Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи та суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи. До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти; затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами та підзаконними актами; відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової та комерційної олігархії, а не суспільні); надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти. Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади та статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття. Проаналізувавши функції сучасної політичної системи в Україні, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем. До елементів командно-адміністративної системи можна віднести: збереження структури та функцій старого адміністративного апарату; довготривале функціонування радянської представницької системи; модифікація ознак тоталітарної культури у вигляді нетерпимості, двомірної оцінки дійсності, догматизму і рутинності; пристосування ряду форм і процедур радянської системи права до ринкових умов. До елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців коштом створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних кланів, безпартійний характер формування влади, залежність засобів масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань, нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів. До нової демократичної системи слід віднести конституційні засади функціонування органів влади, створення механізму противаг і стримувань, поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав громадян, розвиток громадських і політичних організацій. За культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних рис східноправославної цивілізації, де сильно була розвинута державна бюрократія та ідеологічна обробка населення церквою і державою, а широкої громадської ініціативи не було. Політичні системи інших країн (Болгарії, Сербії, Росії, Білорусії), котрі також виросли на грунті даної культурної традиції, проявляють значно менший реформістський потенціал, ніж політичні системи країн, що своїми традиціями сягають у західну (католицько-протестанську) культуру, але зате масштабно мафізуються. З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи адміністративно-командної, змагальної й соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані до нових умов.
ВИСНОВКИ
Політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами.
Особливості політичної системи полягають в тому, що вона володіє монополією на владу, управління суспільними процесами, формує правову систему.
Політична система включає підсистеми: форму держави, органи регіонального та місцевого самоврядування (форму державного правління та адміністративно-державного устрою); партійну систему; виборчу систему; політичну культуру.
Політична система виконує функції: владно-політичну; національної інтеграції; стабілізації соціально-політичного життя; соціально-політичної модернізації; управління; правову.
Сутність владно-політичної функції зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суспільства. Влада тримається на примусі, ідеології й довірі до неї народу, тобто легітимності.
Функція національної інтеграції полягає у здатності політичної системи забезпечити формування нації.
Функція стабілізації соціально-політичного життя виявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу між суспільними підсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб’єктами.
Функція соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система забезпечує перехід суспільства від одного стану до іншого через реформування його інститутів.
Функція управління передбачає наявність професійного апарату управління, який функціонує як на рівні державних органів, так і громадських інститутів.
Правова функція полягає в тому, що політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить від здатності суб’єктів політичного процесу виробити такі правила гри, які забезпечували б зрівноваженість соціальних інтересів і реалізацію творчих потенцій людини.
Типологізацію політичної системи можна проводити на основі різних підходів до типологізації суспільства, а також за масштабом і характером здійснення власне політичних функцій у суспільстві, політичним режимом і політичною культурою.
Політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем.
Для неї характерні такі ознаки:
збереження структури та функцій старого адміністративного апарату, елементів тоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів, двомірної оцінки дійсності та догматизму;
великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансових ресурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів не за призначенням, створених органами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів;
поступова реалізація конституційних принципів для створення правових умов розвитку сучасної правової демократії. Політична система України сягає корінням у східну православну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати у сучасному модернізаційному процесі значно важче, ніж тих політичних систем, що виросли на грунті західної культури.
Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової економіки та громадянського суспільства.
Література:
Політологія - О. Семківа – 1994
Політологія – В. Д. Бабкіна – 1997
Політичні структури та процеси в сучасній Україні – Ф. М. Рудича
Політологія – Степан Гелей, Степан Рутар