ЗМІСТ
ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ…...……………………………….........3
ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА….……….........8
ПРАВОВИЙ СТАТУС УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ…………………….……………………….17
ВИСНОВОК………………………………………………………………….23
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….25
ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ
статус біженець громадянство право
Для багатьох країн, у тому числі і для України. стає дедалі актуальнішою проблема біженців. Це пов'язано з існуванням у ряді держав "гарячих точок", воєнними діями, нестабільністю політичних режимів, голодом, стихійним лихом тощо.
На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців від 22 квітня 1954 року; Протокол, який стосується статусу біженця від 4 жовтня 1967 pоку; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, прийнятий у грудні 1950 р.
В Україні статус біженців був визначений в Законі України "Про біженців" від 24 грудня 1993 року Нова редакція Закон України "Про біженців" набрала чинності 21 червня 2001 року.
Відповідно до ст. 1 Закону, біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства (підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3, ст.1].
Закон визначає повноваження органів виконавчої влади, які вирішують питання щодо надання, втрати і позбавлення статусу біженця. До них належать: Кабінет Міністрів України; Державний комітет України у справах національностей та міграції, органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; інші органи виконавчої влади (Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України, регіональні органи, органи опіки та піклування), які мають відповідні повноваження.
Закон визначає стадії надання статусу біженців, які складаються з порушення-клопотання шляхом подання заяви; оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу; порядку розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів; прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця, яке приймають протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, що розглядав заяву.
Статус біженця надається на період дії обставин, які перешкоджають біженцю повернутися до своєї країни. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.
У свою чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом, добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадянства може повернутися до країни свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких було надано статус біженця, більше не існує[8,с.164].
Це положення не поширюються на біженця, якщо він може навести достатні обґрунтування, яківипливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися в країну свого попереднього постійного проживанняа також якщо він може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності.
Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.
Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.
Такою ж підставою для подання органу міграційної служби про позбавлення статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державноївлади.
Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, вносять до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції подання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною ініціативою.
У поданні про втрату або позбавлення статусу біженця мають бути викладені обставини та долучено документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення статусу біженця.
Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом місяця з дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більш як до трьох місяців.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції може вимагати додаткової інформації від органу міграційної служби, який вніс подання.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, викладеної у поданні, потреби у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звернутися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату або позбавлення статусу біженця якої вирішується.
Подання щодо втрати та позбавлення статусу біженця, документи, отримані або підготовлені під час розгляду подання, додаються до особової справи біженця [11, ст.85].
На основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця.
Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою біженця надсилається до органу міграційної служби за місцем проживання особи.
Орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає їй письмове повідомлення з викладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження. Національний паспорт та інші документи, що перебували на зберіганні в органі міграційної служби, повертаються власникові. Посвідчення біженця та проїзний документ біженця для виїзду за кордон вилучаються або визнаються недійсними, про що орган міграційної служби протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи і відповідний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.
Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна залишити територію України у встановлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.
Рішення органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отриманняповідомлення про відмову можуть бути оскаржені до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, а так само до суду, в установленому законом порядку.
Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції про відхилення скарги провідмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця можуть бути оскаржені протягом місяця з дня, коли особа дізналася про такі рішення, у встановленому законом порядку до суду.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції після реєстрації скарги про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця або скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця видає особі, стосовно якої подано одну із зазначених скарг, через відповідний орган міграційної служби довідку про прийняття скарги до розгляду.
Якщо особа або її законний представник оскаржує рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця чи про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, відповідний орган міграційної служби видає особі, стосовно якої оскаржується рішення, довідку про звернення до суду. У разі оскарження особою чи її законним представником рішень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади про відхилення скарги про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця або скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, або про відмову в наданні статусу біженця, або про втрату чи про позбавлення статусу біженця в судовому порядку спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції через відповідний орган міграційної служби видає особі, стосовно якої оскаржується одне із зазначених рішень, довідку про звернення до суду.
Зазначені довідки є підставою для реєстрації в установленому порядку в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб за місцем проживання заявника на час розгляду скарги.
Рішення за скаргою приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Особа, скарга якої розглядається, або законний представник такої особи має право бути запрошеним для участі у розгляді їх скарги.
За бажанням особи участь у розгляді скарги бере адвокат.Участь адвоката у розгляді скарги щодо дитини, розлученої із сім'єю, або недієздатної особи є обов'язковою.
Якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчоївлади у справах міграції або суд прийняв позитивне рішення за скаргою заявника, орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня його отримання приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, вилучає довідку про прийняття скарги до розгляду або про звернення до суду і видає заявникові довідку про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця.
Якщо особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця і не використала права на його оскарження до суду, вона повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.
У разі прийняття судом рішення про задоволення скарги особи про відмову в наданні, втрату або позбавлення статусу біженця спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції протягом семи робочих днів з дня його отримання приймає відповідне рішення і повідомляє про це орган міграційної служби за місцем проживання заявника.
Закон також визначає права та обов'язки біженців. При цьому, окремо визначаються обов'язки особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні; права особи, якій надано статус біженця. Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій надано статус біженця в Україні, користується правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне співробітництво з метою захисту прав біженців.
ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
Особи без громадянства, згідно із статтею 1 Закону України "Про громадянство" та до статті 1 Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” - особи яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами [9, Ст.65].
Поняття особи без громадянства, таким чином, визначається так: по-перше ця особа повинна проживати в Україні і не бути громадянином України, це проживання повинно бути узаконено відповідним правовим актом країни перебування, по-друге, вона не може в той же час доводити свою приналежність до якої-небудь іноземної держави. І по-третє жодна держава, відповідно до свого законодавства, не вважає її своїм громадянином. Друга ознака важлива з практичної сторони, тому що у разі пред'явлення особою без громадянства компетентним органам держави дійсний національний паспорт чи інший документ, що підтверджує його приналежність до якої-небудь іноземної держави, вона переходить у категорію іноземних громадян.
Інститут осіб без громадянства в СРСР був вперше встановлений Законом "Про громадянство СРСР" 1938 р.
Особа без громадянства (апатрид) це особа, що втратила громадянство в одній державі і не одержала нового громадянства в іншій. Особи без громадянства (апатриди) - це особи, які проживають на території певної держави, але не є його громадянами і не мають доказів свого відношення до громадянства іноземної держави.
Основною причиною безгромадянства є "негативні" колізії національних законодавств про громадянство. Можуть бути самі різні варіанти такої колізії. Особа втрачає громадянство в одній державі внаслідок неприйняття рішення про прийняття в громадянство, але не має нагоду набути громадянство в іншій державі.
Те ж саме може відбутися, коли, особа виходить з громадянства за власною ініціативою, оскільки це ще не гарантує автоматичне отримання громадянства іншої держави. Безгромадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з іноземцем, якщо закон передбачає втрату колишнього громадянства.
Наприклад, коли жінка, має ліберійське громадянство виходить заміж за шведського громадянина, вона стає апатридом, оскільки автоматично втрачає колишнє громадянство, але автоматично не одержує новий.
Безгромадянство може виникнути з моменту народження особи. Наприклад, якщо у громадян держави, де діє принцип "права ґрунту" (Аргентина), народжується дитина на території іншої держави, де діє принцип "права крові" (Швеція), то він стає особою без громадянства.
Оскільки у апатридів відсутній стійкий правовий зв'язок з певною державою, то це ставить їх в менш вигідне положення в порівнянні з громадянами держави, на території якої вони проживають. Вони, як правило, обмежуються в політичних правах, не можуть вимагати захисту від якої-небудь державою. У ряді країн на осіб без громадянства не розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення. Держави регулюють правове положення осіб без громадянства як за допомогою національного законодавства, так і за допомогою міжнародних договорів.
В міжнародно-правовій сфері питання безгромадянства вирішуються в двох основних напрямках: регулювання правового статусу апатридів і регулювання скорочення випадків безгромадянства.
Правове положення апатридів знайшло відображення в Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 р.[14, №147], відносить до апатридів особу, яка не є громадянином якої-небудь держави через закон даної держави.
Учасники Конвенції зобов'язалися застосовувати її положення до апатридів без якої б то не було дискримінації за ознакою їх раси, релігії або країни їх походження. З другого боку, у кожного апатрида існують зобов'язання відносно країни, де він перебуває, що припускає підкорення її законам, а також заходам, приймається для підтримки громадського порядку. Відносно таких прав, як право на рухоме і нерухоме майно, авторські і промислові права, право асоціацій, робота по найму, рішення житлових питань в ряді інших, апатридам, які законно проживають на території договірної держави, надається можливо більш сприятливе положення, в будь-якому разі не менше, ніж те, яке звичайно надається іноземцям при тих же обставинах.
Апатриди мають право вибору місця проживання і вільного пересування в межах території держави за умови дотримання всіх правил, які зазвичай застосовується до іноземців. В той же час апатриди прирівнюються до громадян країни їх постійного місцепроживання відносно права вільного звернення в суди, початкової освіти, урядової допомоги, винагороди за працю, соціального забезпечення. Таким чином, Конвенція закріплює принцип, згідно якому апатриди користуються певним комплексом прав на території тієї держави, де вони мають постійне місце проживання. Учасники Конвенції взяли зобов'язання не виселяти законно проживаючих на їх території апатридів по міркуваннях державної безпеки або громадського порядку.
Виселення таких апатридів можлива тільки при виконанні рішень, прийнятих судом. Нарешті, Конвенція ставить в обов'язок держав по можливості полегшувати асиміляцію і натуралізацію апатридів, що направлено на скорочення числа осіб, які не мають громадянства.
Стан без громадянства в більшості випадків виникає через неузгодженість (колізії) законодавств різних держав щодо набуття і втрати громадянства. Найчастіше воно настає в результаті: а) автоматичної втрати громадянства, що має місце в силу закону і не супроводжується набуттям нового громадянства в іншій державі; б) позбавлення громадянства в силу судового вироку чи спеціального акта вищих органів державної влади чи управління без наступного набуття нового громадянства в іншій державі.
В Україні можна виділити наступні категорії осіб без громадянства: колишні іноземні громадяни, що втратили своє громадянство (підданство) після закінчення терміну дії національних паспортів і не пред'явили документів, які засвідчують їх приналежність до іноземної держави особи іноземного походження, що прибули в Україну нелегальним шляхом і не пред'явили діючих національних паспортів, політичні емігранти, незалежно від часу прибуття їх в Україну, якщо вони не прийняті в українське громадянство у встановленому законом порядку [13,с.70].
Між особами без громадянства і громадянами іноземних держав (іноземцями) існує юридично обґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, що апатрид (особа без громадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і не має юридично важливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави. Правовий статус апатрида в першу чергу визначається законами держави - перебування. При переїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державою автоматично припиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває. Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично не поновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі діє закон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідні міжнародні зобов'язання. Що стосується громадян іноземний держав, то вони підкоряються не тільки правопорядку країни перебування, але зберігають права і обов'язки по відношенню до своєї держави. У іноземних громадян як громадян певної держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державою незалежно від місця знаходження даних громадян. Подібна держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечити їм встановлені законом права і захист як на власній території, так і закордоном. Держава поширює свою владу на громадян, навіть якщо вони знаходяться за межами її території. У зв'язку з цим громадяни даної держави, знаходячись за її межами як іноземці, користуються по відношенню до держави свого громадянства рядом прав.
Таким чином, правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства при ряді загальних рис - не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуються докорінної позиції - прав і обов'язків особи по відношенню до своєї держави: у іноземних громадян - це держава, яка надала їм громадянство, а у осіб без громадянства такої держави просто немає.
Об'єм прав і обов'язків іноземця та осіб без громадянства визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави. Визначення цього об'єму - справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормами міжнародного права. В першу чергу ці стандарти закріплені в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р. і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В першому Пакті прямо зафіксовано, що зобов'язав поважати і забезпечувати всім знаходиться в межах його території і під його юрисдикцією особам права, визнається в справжньому Пакті..." (п. 1 ст. 2). В обох пактах безліч статей, що стосуються прав і свобод осіб, які починаються із слів: "кожна людина...", тобто будь-яка людина, знаходиться на території держави, у тому числі і іноземець та апатрид, володіє вказаними в пактах правами і свободами. Отже, міжнародно-правові стандарти в області прав людини мають універсальне значення. Вони з'явилися конкретизацією принципу пошани прав і основних свобод людини, обов'язкової для всіх держав.
Кожна держава, спираючись на цей принцип і виходячи з свого суверенітету, сама встановлює правила перебування іноземців на своїй території. У зв'язку з цим держава поширює на іноземців, які знаходиться на її території, свою юрисдикцію і вимагає, щоб іноземці та апатриди виконували встановлені їм правила. Недотримання правил тягне за собою відповідальність, від якої звільняється достатньо вузьке коло іноземців (дипломатичні і консульські представники, посадові особи міжнародних організацій і т. п.). В той же час держава, на території якої знаходиться іноземець, повинна захищати його права, особливо пов'язані з особою іноземця, апатрида і його майном [13,с.82-84].
Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації. Дискримінацією є позбавлення фізичної особи основних прав і свобод людини або цілеспрямований і істотний утиск цих прав, що є порушенням норм міжнародного права. А це неприпустимо. В той же час держава в певних областях може надати іноземцям менший об'єм прав, чим власним громадянам. Такі обмеження можливі, але в рамках вимог національного закону і відповідних норм міжнародного права. Наприклад, міжнародні пакти про права людини не перешкоджають державам робити вилучення відносно іноземців у сфері виборчого права. Іноземець не може обирати і бути обраним до органів державної влади, судових органів; бути главою держави і т.п.
Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод. Особливо важливо право іноземців на судовий захист їх особистих і майнових прав. Так, в Україні іноземці можуть звертатися за захистом своїх прав не тільки в звичайні суди, але і в Конституційний Суд України (у справах офіційного тлумачення Конституції і законів України).
Через національний режим іноземці не можуть вимагати надання ним тих прав, які не надані власним громадянам держави.
Таким чином, одним з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом, що витікає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Важливими є також положення ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно яким в Україні не повинні прийматись закони або вноситись зміни до законів, які скасовують або зменшують права і свободи людини і громадянина.
Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені, у випадку воєнного або надзвичайного стану, але з зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені такі права і свободи як: право на життя, на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на житло, на правову допомогу та інше.
Національне законодавство, зокрема Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, визначив засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства . А саме: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Відповідно до Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Це загальне правило в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну.
Щодо окремих категорій іноземців та осіб без громадянства законодавством України встановлені окремі правила. Так, в’їзд в Україну здійснюється:
- іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — за паспортним документом з відміткою про наявність дозволу на постійне проживання та посвідки на постійне проживання;
- осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — за посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон;
- іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на підставі дозволу відповідного центру зайнятості на працевлаштування на визначений термін, — за паспортним документом з відміткою про наявність дозволу на працевлаштування та посвідки на тимчасове проживання;
- іноземців та осіб без громадянства, які навчаються у навчальних закладах України не менш як протягом одного року, — за паспортним документом з відміткою;
- іноземців — громадян держав,— за паспортним документом без візи, якщо термін перебування їх в Україні не перевищує 90 днів з дати в'їзду.
Громадяни держав, з якими Україною укладено міжнародні договори про взаємні безвізові поїздки, в’їжджають в Україну за дійсним паспортним документом, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
В'їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється:
- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;
- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
- якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
- якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;
- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні (частина друга статті 25 Закону).
Іноземці та особи без громадянства в'їжджають на територію іншої держави і виїжджають з цієї території через пункти пропуску, відкриті для міжнародного або двостороннього пасажирського сполучення.
Іноземці та особи без громадянства виїжджають з України за дійсними паспортними документами. Дані особи, а також особи, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Виїзд з України іноземця чи особи без громадянства не дозволяється, якщо:
- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом — до закінчення провадження у справі;
- його засуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або звільнення від покарання;
- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.
Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
Що стосується транзитного проїзду іноземців та осіб без громадянства через територію України в країну призначення, то він дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України [1].
Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України дозволяється за наявності у них транзитної української візи, проїзних квитків або інших документів, що підтверджують транзитний характер поїздки, якщо інше не передбачено законодавством України.
Транзитним проїздом вважається перебування в Україні в межах визначеного у проїзному квитку часу, а у разі відсутності квитка — терміну, фактично необхідного для перетинання території України на відповідному виді транспорту.
У разі вимушеної зупинки на території України у зв’язку з надзвичайними обставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспортного засобу тощо) за наявності документа, що підтверджує причину та тривалість затримки, органом внутрішніх справ іноземцю та особі без громадянства може бути продовжено термін тимчасового перебування в Україні для усунення обставин, що спричинили вимушену зупинку, та для виїзду з України.
Детально питання в’їзду, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію іноземцями та особами без громадянства врегульовано “Правилами в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.
Ці Правила визначають порядок в’їзду в Україну, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства (іноземців та осіб без громадянства); оформлення документів іноземцям та особам без громадянства на право перебування в Україні; пересування іноземців та осіб без громадянства по території України і вибору ними місця проживання в Україні; відповідальності іноземців та осіб без громадянства, юридичних і фізичних осіб, які їх приймають чи надають їм послуги, за порушення законодавства України.
Дія даного нормативно-правового акту поширюється на всіх іноземців та осіб без громадянства, які прибувають в Україну, незалежно від їхнього статусу і мети приїзду, а також на юридичних і фізичних осіб в Україні, які приймають іноземців та осіб без громадянства чи надають їм послуги, якщо інше не передбачено законодавством України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні, зобов’язані мати паспортний документ, яким є документ, що підтверджує громадянство іноземця та особи без громадянства або посвідчує особу без громадянства, виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацією ООН, дає право виїзду за кордон і визнаний Україною. Паспортний документ реєструється в порядку, встановленому цими Правилами, і пред’являється на вимогу посадових осіб зазначених у пункті 10 цих Правил органів.
Приймати іноземців та осіб без громадянства можуть зареєстровані в установленому порядку українські, спільні чи іноземні підприємства, установи й організації (далі — організації), а також фізичні особи, які постійно проживають в Україні або тимчасово тут перебувають у зв’язку з навчанням, стажуванням тощо.
Іноземці та особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін у порядку, встановленому законодавством України. Іноземці та особи без громадянства, які в’їхали для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в установленому порядку.
Іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну, статус біженця надається відповідними підрозділами з питань національностей та міграції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської, Севастопольської міських держадміністрацій.
Контроль за дотриманням вимог цих Правил іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними і фізичними особами в Україні, які приймають іноземців та осіб без громадянства або надають їм послуги, здійснюють в межах своєї компетенції органи внутрішніх справ у взаємодії з Міністерством закордонних справ, органами Служби безпеки та Державної прикордонної служби.