Ім'я файлу: Курсова Наказ судді господарського суду - виконавчий док..doc
Розширення: doc
Розмір: 159кб.
Дата: 15.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 159кб.
Дата: 15.03.2021
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,МОЛОДІ ТА СПОТРУ УКРАЇНИ
Курсова робота
«Наказне провадження»
ЗМІСТ
Вступ.
Розділ 1. Історичний досвід наказного провадження.
Розділ 2. Практика наказного провадження в цивільному процесі іноземних держав.
2.1. Поняття і сутність судового наказу.
2.2. Збудження наказового провадження.
2.3. Видача судового наказу.
Розділ 3. Загальні особливості наказного провадження за новим ЦПК України.
3.1. Порушення наказного провадження.
3.2. Видача судового наказу.
3.3. Повідомлення боржника про видачу судового наказу.
3.4. Набрання судовим наказом законної сили та видача його стягувачеві. Скасування судового наказу.
Розділ 4. Переваги і недоліки нормативного регулювання наказного провадження.
Висновки.
Література.
Вступ
Актуальність теми дослідження. Захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та суспільства в цілому є неможливим без належно врегульованої і організованої процедури розгляду цивільних справ.
Специфіка цивільно-процесуального права полягає в тому, що найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад можуть призвести до істотного ущемлення прав людини, інтересів всього суспільства та заподіяння шкоди авторитету держави. Не випадково основоположні принципи цивільного процесу продекларовано в цілому ряді міжнародних документів про захист прав людини.
Відродження української державності, переорієнтація інтересів суспільства на загальнолюдські цінності, процес входження України у європейське співтовариство — ці та інші об'єктивні фактори зумовили нагальну потребу суттєво реформувати чинний цивільний процес.
Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.
Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади.
Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства, функціонування судів, захист прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець. Разом із тим, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави. Тому вважаємо за доцільне представити власний погляд на окремі положення Цивільного процесуального кодексу України.
Загальний порядок позовного провадження включає ряд формальностей, в додержанні яких є сенс лише у разі спірності справи. Невиправданим, з точки зору захисту прав громадян, є додержання такого порядку в разі безспірності справи. Вирішення таких справ в загальному порядку позовного провадження з додержанням всіх правил змагальності процесу значно ускладнює процедуру захисту і поновлення порушених цивільних прав. Ось чому одним з найважливіших напрямів реформування цивільного судочинства є введення інституту судового наказу, відомого раніше як російському, так і зарубіжним системам судочинства.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.
Об'єктом дослідження курсової роботи є чинне цивільно-процесуальне законодавство України.
Предмет дослідження – наказне провадження.
Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії цивільного процесу. Означені проблеми відображено у публікаціях І. Бородіна В. Комарова, М. Запорожця, М. Штефана, C. Чорнооченка та ряду інших авторів.
Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.
Результати дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін "Цивільно-процесуальне право", "Цивільний процес" та ін.
Метою курсової роботи є дослідження особливостей наказного провадження за новим Цивільно-процесуальним кодексом України.
Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:
– дослідити основні положення нового цивільно-процесуального кодексу України;
– дослідити історичний досвід наказного провадження;
– охарактеризувати практику наказного провадження в цивільному процесі іноземних держав;
– дослідити загальні особливості наказного провадження за новим ЦПК України;
– окреслити переваги і недоліки нормативного регулювання наказного провадження;
– зробити висновки.
Розділ 1. Історичний досвід наказного провадження
Будучи новим для сучасного процесуального законодавства, судовий наказ має глибокі історичні корені. Прообрази наказного провадження дослідники знаходять у римському праві.
Таким можна вважати, наприклад, інститут захисту посідання. Феномен посідання, як самостійного правового інституту, полягав у тому, що фактичне володіння річчю, яке ҳрунтувалося на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист.
У літературі щодо цього висловлено різні погляди. Дослідники
(Ф.К. Савіньї, І.А. Покровський) вважали, що полегшений і спрощений посесійний захист було запроваджено з метою недопущення самочинної розправи. Навіть якщо фактичним володільцем речі виявлялась особа, що не мала права на неї, відновити справедливість мав суд, а не самотужки власник [17, 309].
Може бути ще одне пояснення виникнення посесійного захисту.
Як зазначалося, посідання спочатку виникло щодо громадських земель, які були власністю римського народу і передавалися окремим родам тільки у тимчасове володіння і користування. Тимчасове володіння поступово перетворилося у стійкі й достатньо стабільні відносини, фактичні володільці земельних наділів формально не мали юридичного права на них, оскільки тривалий час права приватної власності на землю не існувало взагалі. Такий стан речей зумовлював неможливість захисту посідання землею за допомогою позовів цивільного права. Тому претори, перешкоджаючи самочинному переділу земель, з III-II ст. до н.е. почали надавати інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть посилань на право в посесійному процесі. Таким чином могла виникнути специфічна форма захисту посідання земельними ділянками, котра з часом, завдяки своїй ефективності та оперативності, була поширена й на інші випадки посідання.
Отже, посідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий захист називався посесійним, або інтердиктним. Його особливістю було те, що володілець мов довести лише факт посідання і факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалось, то й доводити правову підставу посідання не було потреби. Цим посесійний захист істотно відрізнявся від петиторного захисту, за допомогою якого захищалося право власності. Петиторний захист був складнішим, оскільки тут необхідно було довести наявність законних підстав виникнення права власності в особи, яка зверталася за таким захистом. При цьому обов'язок доказування (тягар доказування – onus probandi) лежав на стороні, яка стверджувала, що в неї є право.
Той, хто звертався за посесійним захистом, мав довести лише факт посідання і факт порушення посідання, що було значно простіше, ніж доводити існування права на річ. Тому власникам у разі порушення їхніх прав рекомендували використовувати саме можливість посесійного захисту, як більш доступного.
Слід нагадати, що преторські інтердикти для захисту посідання не мали характеру позовного провадження. Власне це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор своєю владою. Інтердикт – це наказ претора припинити самочинні дії, який віддавався порушнику. Якщо порушник не виконував наказ, претор застосовував засоби примусового характеру.
Інтердикти поділялися на два основні види:
1) інтердикти про утримання посідання (retinendae possessionis);
2) інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого посідання (recuperandae possessionis) [17, 311].
Обидва ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась пряма заборона претора не застосовувати насильство – vim fieri veto.
У XIX ст. у процесуальному праві деяких країн Європи з'являються інститути стягнення за безспірними документами. Існувало наказне провадження й у дореволюційній Росії у виді справ про спонукальне виконання. Дієвість спонукального виконання по актах визначила закріплення аналогічного інституту в першому ЦПК УРСР 1923 р., але застосовувався судовий наказ недовго, оскільки стягнення в безперечному порядку було передано до компетенції нотаріату, де здійснювалося у вигляді виконавчого напису нотаріуса [22, 154].
Доречно нагадати, що інститут судового наказу в цивільному судочинстві Росії до 1917 р. і досвід його використання, про що відмічається у юридичній літературі, давав змогу вирішувати значну кількість безспірних справ, якщо боржник не оспорював свій борг і добровільно не виконував своїх зобов'язань. Після 1917 р. ідея існування судового наказу була сприйнята радянським законодавством і зафіксована в Цивільному процесуальному кодексі УСРР 1924 р. (статті 210-219) з досить детальною регламентацією процедури його видачі. Судовий наказ за цим Кодексом застосовувався до грошових стягнень і до вимог про повернення або передачу майна, що ҳрунтувалися, зокрема, на опротестованих векселях, актах, щодо яких встановлений обов'язковий нотаріальний порядок вчинення або засвідчення, за умови його одержання, розрахункових книжках на заробітну плату або розрахункових листах, що замінювали їх, тощо. Відповідно до зазначеного законодавства суддя міг відмовити у видачі судового наказу та повернути заявнику подані документи, явка сторін в суд не передбачалась, боржник дізнавався про вчинену щодо нього дію (наказ) з повідомлення судового виконавця. Оскаржуватись судовий наказ повинен був в загальному касаційному порядку [14].
Прообразом судового наказу в недалекому минулому послужила процедура безперечного стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, введена Указом Президії Верховної УРСР від 10 лютого 1987 р. "Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей". Цим Указом була проведена чітка грань між безперечними справами і тими, у яких виникав спір про право. Перші фактично були виключені з числа справ, які розглядалися у порядку цивільного судочинства, і передані для одноособового розгляду суддею з дотриманням визначеної процедури, але поза рамками цивільно-процесуальної форми. Другі – залишилися серед справ позовного провадження.
Спираючись на доцільність та практику застосування судового наказу, в першу чергу в Російській Федерації, які показали його належну ефективність, врахувавши цілий ряд недоліків, що виявилися, законодавець у новому ЦПК України закріпив процедуру наказного провадження.
У новому ЦПК норми про судовий наказ містяться в дванадцяти статтях (95-106), об'єднаних у другому розділі "Наказне провадження".
Розділ 3. Практика наказного провадження в цивільному процесі іноземних держав
Інститут судового наказу в тих чи інших формах знайшов досить широке застосування в законодавстві таких європейських країн, як Німеччина, Швейцарія, Данія, Греція, Італія, Франція. Цивільним процесуальним кодексом Німеччини, наприклад, визначено, що за стягненням заборгованості в порядку судового наказу можна звернутись в зв'язку з існуванням вимог, предметом яких є грошова сума в національній валюті. Як особливу форму даний Кодекс передбачає стягнення заборгованості в порядку судового наказу при поданні відповідних документів (вексельне та чекове стягнення заборгованості в порядку судового наказу). Інститут судового наказу відроджений в російському цивільному судочинстві у 1995 р. шляхом внесення доповнень до ЦПК Російської Федерації – нової глави 11 "Судовий наказ". Відповідно до ст. 125 цього Кодексу судовий наказ визначається як "постанова судді, винесена за заявою кредитора про стягнення грошових сум або витребування рухомого майна від боржника". Розглянемо детальніше сутність судового наказу у цивільному процесі Російської Федерації [24].
3.1. Поняття і сутність судового наказу
Відомо, що позовне провадження – це провадження, пов'язане з розглядом суперечки про право. Разом з тим, в судовій практиці є немало випадків розгляду таких позовних справ, де немає явно вираженої суперечки про право.
З урахуванням накопиченого позитивного досвіду ЦПК РФ, разом з позовним провадженням, передбачає абсолютно нове провадження – наказове. Розцінивши положення глави "Судовий наказ" як надзвичайно актуальні, законодавець, не чекаючи прийняття нового ЦПК, визнав необхідним доповнити діючий ЦПК главою 125, яка називається "Судовий наказ" і містить десять статей: 1251-12510, що детально регламентують провадження по видачі судового наказу [13, 178].
Судовий наказ є постановою судді, винесеною за заявою кредитора про стягнення грошових сум або про витребування рухомого майна від боржника (ст. 1251 ЦПК). Суть даної постанови підкреслюється в самій назві – судовий наказ, тобто правозастосовний акт державно-владного органу, який приписує суб'єктам певну поведінку, передбачену правовою нормою.
Маючи багато спільного в своїй суті з присудженням, судовий наказ проте не є різновидом останнього. Як і присудження, судовий наказ є підставою виконання. Разом з тим судовий наказ має силу виконавчого документа. Стягнення по ньому проводиться після закінчення десятиденного терміну після видачі наказу і в порядку, встановленому для виконання присуджень (ч. 2 ст. 1251 ЦПК). Проте сила судового наказу інша, ніж у присудження. Суд, що виніс постанову, не має права її відмінити або змінити (ст. 204 ЦПК). Винесений судовий наказ може бути відмінний тим же суддею згідно заяві боржника на основі, передбаченій у законі. Після цього вимога заявника може бути розглянута у порядку позовного провадження (ст. 12510).
Судовий наказ має меншу юридичну силу, ніж присудження, з тієї причини, що останнє є не тільки акт застосування норми матеріального права, але й результат дії детально врегульованої складної цивільно-процесуальної форми, в рамках якої відбувався розгляд і вирішення цивільної справи, що завершився винесенням постанови суду. Судовий наказ виноситься в спрощеному порядку без якого-небудь судового розгляду.
3.2. Збудження наказового провадження
Правила збудження наказового провадження відповідають принципу диспозитивності: провадження починається за ініціативою зацікавленої особи – кредитора, який називається заявником. Суб'єкт, до якого адресовано вимогу заявника, називається боржником. Позивача і відповідача тут немає.
Закон передбачає вичерпний перелік вимог, по яких може бути виданий судовий наказ (ст. 1252 ЦПК).
До них відносяться вимоги, засновані на нотаріально засвідченій або письмовій операції або на протесті векселя в неплатежі, неакцепті і недатуванні акцепту, зробленому нотаріусом; про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, не пов'язане зі встановленням батьківства; про стягнення з громадян недоїмки по податках і обов'язковому страхуванні; про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівнику заробітної плати.
Заява про видачу судового наказу подається до суду за загальними правилами підсудності, тобто за правилами, передбаченими ст. 117-121 ЦПК. Заява подається у письмовій формі, в ній повинні бути вказані:
1) найменування суду, в який подається заява;
2) найменування заявника, його місце проживання або місце знаходження;
3) найменування боржника, його місце проживання або місце знаходження;
4) вимога заявника;
5) перелік документів, що додаються [13, 179].
У разі витребування рухомого майна в заяві необхідно вказати грошову суму, яку заявник згоден прийняти замість цього майна.
Заява підписується заявником. До заяви, що подається представником, повинен бути прикладений документ, що засвідчує повноваження представника.
До заяви про видачу судового наказу обов'язково повинні бути прикладені документи, підтверджуючі заявлену вимогу, оскільки ніякої процедури подальшого збирання доказів закон не передбачає. Так, якщо вимога заснована на нотаріально засвідченій операції, то повинен бути представлений як сам нотаріально завірений документ, наприклад, договір, так і всі інші документи, які має в своєму розпорядженні кредитор, підтверджуючі невиконання або порушення договору. Непредставлення документів, підтверджуючих вимогу, веде до відмови в ухваленні заяви.
Заява і прикладені до неї документи представляються з копіями по числу боржників (ст. 1253 ЦПК).
Звернення в суд за судовим наказом передбачає сплату державного мита. Воно встановлене в розмірі 50% ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми при зверненні до суду з позовом у порядку позовного провадження (ст. 1255 ЦПК).
При дотриманні всіх вимог закону, що стосуються звернення в суд за судовим наказом, суддя приймає заяву. Закон умовчує про те, як повинно бути оформлене ухвалення заяви, регламентуючи лише оформлення відмови. Враховуючи, що момент збудження наказового провадження має не тільки процесуальне, але й матеріально-правове значення (перерва терміну позовної давності, відлік часу, з якого буде почате стягнення аліментів), представляється, що наказове провадження повинне збуджуватися спеціальним визначенням судді [13, 179].
В ухваленні заяви про видачу судового наказу може бути відмовлено на підставах, передбачених в ст. 1256 ЦПК: якщо заявлена вимога не передбачена статтею 1252 ЦПК, не сплачене державне мито і не представлені документи, підтверджуючі заявлену вимогу.
Відмова в ухваленні заяви оформляється визначенням судді. Це визначення може бути оскаржене в касаційному порядку.
Відмова в ухваленні заяви не перешкоджає пред'явленню позову на ту ж вимогу в порядку позовного провадження.
Зіставлення підстав до відмови в ухваленні заяви і умов збудження наказового провадження приводять до висновку про те, що законодавець не передбачив яких-небудь наслідків недотримання форми і змісту заяви. Відмова в ухваленні заяви за даними підставами не передбачена, а інших наслідків, аналогічних залишенню заяви без руху (ст. 130 ЦПК), глава Судовий наказ не передбачає. Разом з тим очевидно, що реквізити заяви вельми значущі, відсутність деяких з них, наприклад, вимоги заявника, не дозволяє почати наказове провадження. Практика, звичайно, знайде прийнятний вихід. Найімовірніше неправильно оформлена заява повертатиметься заявнику для належного оформлення без винесення про те визначення. Було б правильним доповнити перелік підстав до відмови в ухваленні заяви пунктом, що передбачає недотримання форми і змісту заяви [13, 180].
Неясне питання: хто саме з суб'єктів права може звертатися за отриманням судового наказу. Чи має право це зробити юридична особа або громадянин-підприємець на вимогу до іншої юридичної особи або громадянина-підприємця? Враховуючи, що АПК РФ не передбачає наказового провадження, було б доцільно розповсюдити дію глави Судовий наказ і на цих суб'єктів.
3.3. Видача судового наказу
Прийнявши заяву про видачу судового наказу, суддя в триденний термін сповіщає боржника про пред'явлену до нього вимогу і надає йому термін до 20 днів для відповіді. За згодою боржника із заявленою вимогою, а також при неотриманні у встановлений термін відповіді боржника (мовчання – знак згоди) суддя видає судовий наказ (ст. 1257 ЦПК).
Судовий наказ видається без судового розгляду, без виклику боржника і заявника і заслуховування їх пояснень.
Закон достатньо детально регламентує зміст судового наказу (ст. 1259 ЦПК). У ньому повинні бути вказані:
1) час видачі наказу;
2) назва суду, прізвище й ініціали судді, що видав наказ;
3) найменування і адреса стягувача;
4) найменування і адреса боржника;
5) розмір грошових сум, що підлягають стягненню, або предмети, що підлягають витребуванню, з указівкою вартості цих предметів;
6) неустойка, якщо така належить;
7) суми державного мита, що сплачене стягувачем і підлягає стягненню з боржника на користь стягувача [13, 180].
В судовому наказі про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, крім пунктів 1-4 вказуються дата й місце народження боржника, місце його роботи, ім'я і дата народження дитини, на утримання якої присуджені аліменти, розмір платежів, що стягуються щомісячно з боржника, і термін їх стягнення, а також сума державного мита, що підлягає стягненню з боржника в доход держави.
Зміст судового наказу помітно відрізняється від змісту присудження. У ньому лише дві частини – ввідна і резолютивна.
Аналіз представлених документів, встановлені на їх основі обставини і правовідносини в судовому наказі не відображаються, інакше кажучи, описова і мотивувальна частина в судовому наказі відсутні.
Судовий наказ виготовляється в двох екземплярах, підписаних суддею, один з яких залишається в справі, інший засвідчується печаткою суду і видається стягувачу.
Наказове провадження не завжди завершується винесенням судового наказу. Суддя не може винести судовий наказ, якщо боржник заявив про свою незгоду з пред'явленою до нього вимогою, або якщо вбачається наявність суперечки про право, яке неможливо вирішити на підставі представлених документів (ст. 1258 ЦПК).
Відмова у видачі судового наказу оформляється визначенням судді. На це визначення може бути подана приватна скарга.
Відмова у видачі судового наказу не перешкоджає можливості пред'явлення заявником позову на ту ж вимогу в порядку позовного провадження.
Закон не передбачає можливості оскарження судового наказу в касаційному порядку, але встановлює спрощену процедуру його відміни. У двадцятиденний термін з дня видачі судового наказу боржник має право подати заяву про його відміну в той же суд, якщо він з поважної причини не мав можливості своєчасно заявити свої заперечення проти вимоги заявника. В цьому випадку суддя скасовує наказ, після чого вимога заявника може бути розглянута в порядку позовного провадження [13, 181].
Відмова у відміні судового наказу може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі приватної скарги (ст. 12510 ЦПК).
Ознайомлення з правовими системами, в цивільному судочинстві яких існує інститут судового наказу, дає підстави визначити сутність судового наказу як особливої Форми немотивованого судового рішення, постановленого від імені держави з застосуванням форми письмового провадження, що містить припис про спонукання винної особи до вчинення певних дій з метою поновлення або захисту порушених цивільних прав і охоронюваних законом інтересів.
Досвід функціонування інституту судового наказу в правових системах різних країн свідчить про його незаперечну перевагу перед іншими формами розгляду справ. Так, за повідомленням Німецького фонду міжнародного правового співробітництва судами Німеччини у 1996 р. проведено 8 млн. 140 тис. проваджень на підставі судового наказу, що майже вчетверо більше, ніж розглянутих за цей період справ в позовною провадженні. Відмічається, що розгляд справ із застосуванням такої форми їх вирішення не тільки полегшує роботу судів, а й дає можливість громадянам без значних фінансових затрат швидко отримати виконавчий документ [24].
Цей досвід був врахований розробниками проекту нового Цивільного процесуального кодексу України, де судовому наказу присвячена окрема глава.
1 2 3