Тема Соціально-економічний розвиток Руської держави у ІХ-ХІІІ ст

Ім'я файлу: Тема 5 діу.docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 19.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
тести охорона праці.docx
тести з біології.docx
Контрольна робота БПУ.docx

Тема 5. Соціально-економічний розвиток Руської держави у

ІХ-ХІІІ ст.

1. Соціальна структура населення Київської Русі:

а) формування правлячої верстви;

б) основні групи залежного населення.

2. “Руська Правда” про організацію та господарство княжої вотчини.

1 а. Давньоруська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян і ряду інших народів Східної Європи. Вони минули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст. Головними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують для цього часу відносно розвинуту соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які «под Олгом суще», а також бояр. Немає найменшого сумніву в тому, що світлі князі («всякое княжье») і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які були підкорені київськими князями. Пізніше, наприкінці X ст., колишніх племінних володарів замінили князі — намісники — найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали «старці». У літописних розповідях про діяння Володимира Святославича вони згадуються поряд з боярами в якості радників. Згідно з висновками В. В. Мавродіна, І. Я. Фроянова, X. Ловмянського та інших істориків, «старці» — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції.

Писемні джерела згадують також наприкінці X — першої половини XI ст. такі категорії населення як «стара чадь» і «кращі мужі». Генетично вони пов’язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства X—XI ст.

З поглибленням процесів феодалізації на Русі, посиленням експлуатації населення ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу.

На її вершині в X—ХІІІ ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою Давньоруської держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялась на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою міжкнязівських відносин була суверенність влади в межах землі або волості. Цей принцип було сформульовано в середині XI ст. і закріплено 1097 р. на Любецькому з’їзді. «Каждо да держить отчину свою». У реальній практиці норма суцільно порушувалась. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщування столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Боротьба за владу велась на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, але й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належала законодавча і судова влада, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював усі ієрархічні структури панівного класу, представляв, насамперед, його інтереси і був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства[636]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. «Безкняжжя» створювало, по суті, кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — «наряду» — і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.

В історичній літературі має місце думка, за якою князі на Русі в XI—XII ст., хоч і володарювали в ім’я інтересів знаті, проте правили і на благо народу. Об’єктивно це було справді так, але це не дає жодних підстав бачити в давньоруському князеві представника і виразника народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи, тисяцькі — всього лише представники общини, виразники її інтересів, на Русі IX—ХІІІ ст. не було.

Більш численну категорію панівного класу становили бояри. У літописах вони, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землю і ставали крупними землевласниками. Уже в XI ст. бояри мали певну соціальну диференціацію. Князівські бояри поділялись на «великих» і «менших». Крім того, були ще й «земські» бояри. Етимологія слова «боярин» лишається не цілком з’ясованою, але незаперечним є зміст цього поняття. Це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М. С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII—XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землевласника починалась з села, яке йому давав крупний боярин, що володів цілою округою.

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, «малі» — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. У літописі до цієї категорії урядових чиновників відносяться соцькі, десяцькі, тіуни, дворецькі, осьменники, огнищани. У виконанні своїх управлінських функцій вони спирались на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, які набирались із дворян-слуг князівського двору.

Привілейоване соціальне становище в давньоруському суспільстві належало дружині, яка була при князівському дворі, брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, але й управлінні державою чи землею. У ній інтегрувалась військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. З часів Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, який генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався конкретними князівськими пожалуваннями. Вони були грошові, а також бенефіційні; вірна служба своєму сюзеренові-князю оплачувалась земельним наділом, який передавався тому чи іншому знатному дружиннику в умовне володіння.

В цілому ієрархічна структура панівного класу була достатньо розвинутою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави. «Правда Ярославичів» передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривень (проти 5 гривень за холопа чи смерда). За вбивство боярина, як вважав С. В. Юшков, належала смертна кара.

1б. На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основною категорією населення, зайнятого в сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. Б. О. Рибаков, на підставі аналізу статей «Руської Правди», дійшов висновку, що смерди мали своє господарство, земельні наділи, мешкали в князівських селах і платили данину князю. Підтверджується це літописними свідченнями. Володимир Мономах у своєму «Повчанні» дітям говорить, що він «и худого смерда и убогые вдовице не далъ семь сильным обидети».

Новгородський князь Мстислав Всеволодович був позбавлений 1136 р. столу, зокрема й за те, що «не блюдеть смердъ». Смерди були як особисто вільні, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально залежні, становище яких було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах трапляється термін «люди», який означав і селян-общинників, що проживали в общинних селах-весях, і взагалі сільське населення незалежно від його соціальної належності.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням посідали закупи. Це колишні смерди, які в результаті посилення експлуатації, неурожаїв, війн і князівських міжусобиць втрачали власне господарство й потрапляли в залежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — «купу» в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворювалась на постійну, хоч давньоруське законодавство забороняло феодалам це робити. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно залежних селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітну групу давньоруського населення складали наймити, рядовичі, челядь. Із писемних джерел XIV ст. відомі «челядин-наймит» і «закупний наймит», які становили робочу силу вотчинного господарства й працювали в умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, який мав два основні вияви — договір-найм і договір-займ. У результаті з’явився термін «рядович», який означав селянина, пов’язаного з князівським і боярським господарством. Судячи з того, що ряди-договори укладались у присутності свідків, обидві сторони являли собою вільних людей. Є підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів. Їх юридичне становище, судячи з «Руської Правди», було практично тотожним.

Рядовичі і закупи виступають основними об’єктами «Статуту» Володимира Мономаха про різи, який з’явився після повстання 1113 р. Мономах змушений був видати нові законодавчі статті, які до певної міри обмежували свавілля панів. Відмінялось, зокрема, холопство за борги і зменшувались позичкові проценти.

Челядь згадується на сторінках літопису з X ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного статусу. В «Руській Правді» термін «челядин» має широке поняття, яке стосується різних категорій залежного населення. Одним з джерел формування челяді на Русі був полон. Челядь продавали, дарували і передавали в спадщину. За вбивство челядина пан не ніс практично ніякої відповідальності, «Руська Правда» за цю дію не передбачає будь-якого штрафу.

Близьким до челядинського було становище холопів. Термін «холоп», як вважають дослідники, походить з праслов’янського періоду і означає людину неповноправну. «Руська Правда» визначає холопство, як категорію населення, що перебувала у повній власності пана. Його соціальне становище було аналогічним рабському. Ряди холопства поповнювали люди різних суспільних груп. Холопи в XI—XIII ст. — невід’ємна структурна частина панського господарства; вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник повідомляє, що за хорошу «службу» холопів відпускали на волю. Холоп міг одержати волю також через суд. Але все це залежало від «добрих» або «злих» панів. Перед їх владою холопи були повністю безправні.

У XII—XIII ст. становище холопів дещо поліпшилося. У правовому статусі вони наблизились до феодально-залежного селянства. Причини цього явища ховаються в подальшому розвитку феодальних форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд).

Ще одна категорія давньоруського населення одержала назву «ізгоїв». Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв’язок. Ними були колишні смерди, які втратили землю і засоби виробництва, збранкрутілі князі, позбавлені столів. Високий процент за вбивство ізгоя (40 гривень проти 5 за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що мешкали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує «Руська Правда», яка оцінює його життя в 12 гривень — удвічі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значний процент мешканців складали вільні ремісники — так звані посадські.

Окремою групою давньоруського населення було православне духовенство, яке поділялось на біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не складало окремого стану.

2. Способи утворення крупного боярського землеволодіння були різними: експропріація земель общинників шляхом силового захоплення, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. «Руська Правда» утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина. «Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть».

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не розглядались правонаступниками, тоді як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя. Князівське і боярське землеволодіння охоронялось законодавством Київської держави. «Руська Правда» передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку. Адміністрацію феодального двору-замка складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.
Індивідуальна земельна власність виникла у Київській Русі лише в другій половині XI ст. У "Руській правді", складеній за Ярослава, ще не йшлося про такий спосіб власності, тому в "Правді Ярославичів" (1073) е свідчення про особисте землеволодіння, поки що князівське. Лише в Поширеній редакції "Руської правди", що з'явилася наприкінці XII — на початку ХШ ст., містилися чіткі докази боярського землеволодіння й ведення боярами їх господарства. У цьому першому кодексі законів прабатьківщини української держави був матеріал, що свідчить про ознаки досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхання на неї. У пам'ятці передбачалася відповідальність за підпал, переорювання меж, крадіжку хліба, тварин та іншого майна князів і бояр. Встановлювали таку величину штрафу: за порушення межі — 12 гривень; вбивство землевласника-феодала — 80; за вбивство холопа — 5; вбивство вільної людини — 40 гривень. Якщо боржник намагався тікати від свого кредитора, останній міг перетворити його на довічного раба. Князі та бояри мали виключне та спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

"Руська правда" дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функції обігу й нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважали гріховним, у Київській Русі воно законодавчо регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охорону, умови, за яких вимога щодо повернення позики мала юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. "Руська правда", по суті, не обмежувала величину процента. Регулювання здійснювали лише стосовно процента за позику на порівняно короткий термін (від місяця до року), до 50 % річних. Лихварська ставка понад 60 % передбачала покарання кредитора. У "Руській правді" міститься більше 20 статей про кредит і "різи" (позиковий процент). На грошових штрафах у ній ґрунтується вся система покарань. Купці давали один одному гроші "в купівлю" (тобто для закупівлі потрібного товару) і "гостьбу" (у борг під процент). Окремі купці вкладали частину капіталу в ремесло й отримували з цих грошей визначений процент. Відомо, що лихварством займалися і монастирі (хоча християнство засуджувало його).

З метою захисту міських жителів від свавілля лихварів рівень процента (внаслідок нерозвиненості товарно-грошових відносин) встановлювали законодавчим шляхом. Наприклад, Володимир Мономах в особливому статуті, що увійшов до складу "Руської правди", намагався визначити максимальний рівень процентів, які брали за борги: 20 або 40 %,

У пам'ятці відображено походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу (приміром, розорений смерд вимушений був іти в кабалу до світського або церковного феодала (рядовичі та закупи)).

ПРАВДА РУСЬКА

СТАТУТ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА

Убогого не можна помилувати, тому що зло має бути відплачене злом, а тому суддям належить вникати в суть справи, оскільки мають право осудити без слідства і без тортур. Будь-який справедливий вирок людина не скоро сприйме, хай не осудять неповинного, не убивають. Тортури осуджений хай приймає як дар, що не страчений. А тому судіть із страхом Божим і скоро зрозумієте обмовника ближнього свого. Наклепи-бо також проливають кров людську: наклеп учиніть наклепнику, бо лукавив на ближнього свого. Адже написано: проливаючи кров людську за кров винуватця, хай проллється кров обмовника. Вивідайте у винуватця все достовірно, але спершу довідайтеся про життя наклепника. І коли благопорадник і благовірник віднайдуться, то також не йміть їм віри, бо беззаконними є такі свідчення, а тому знайдіть і інших свідків посоромленого, і єдина мораль: хай перед двома чи трьома свідками правдивим стане кожне слово.

Сказано-бо: не приймай свідчень брехні, і не сідай з іншими, щоб усунути правду. Належить підсудного перевірити, яке його життя і яка життєва мораль, засвідчена слідством.

Коли невинний, хай довго не тримає гніву на суд, чи він угодник Божий, чи мандрівець, чи жебрак, чи непорочний і незапідозрений у брехні, окрім хіба що різних лукавих дрібниць; муж-бо, як сказано, непотребний Богу, коли він непорочний.

Бо каже Соломон: послухайте і переконайте всі землі, де судять, що від Бога дано вам владу, і сила ваша від Всевишнього. І ще: горе тому, хто оправдує нечестивого ради мзди і від правдивого правду віднімає, бо Бог, який дає нам владу, піддає суду ваші діла і помисли ваші перевірить, оскільки ви є слугами царства його. Бійтеся, хто не судив справедливо, не охороняв Закону Божого, не був під його повелінням; бійтеся, бо скоро настане вам випробовування і суд суворий буде над владуючими, бо менші заслуговують милості, сильні ж випробувані будуть.

І говорить Господь: кому мало дано, з того менше спитають, а кому багато дано, з того багато і спитають, окрім тих, хто з великим терпінням встановив правду, утвердив істину. Одні з людей через нерозуміння добра щиро помиляються, а інші, хитруючи, спокушаються, а ще інші златолюбства ради корчмарюють.

ПРАВДА РУСЬКА

1. Коли уб’є муж мужа, то помститися має брат убитого, чи батько або син, або брат старшого сина, або інші брати. Якщо не буде кому звершити кровну помсту, то внести 80 гривень, коли вбитим буде князів муж чи княжого тіуна. Якщо вбитим буде горожанин, чи гридень, чи купець, чи боярський тіун, або мечник, або ізгой, або новгородець — то 40 гривень сплатити за нього.

2. Після Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод і воєводи їхні — Коснячко, Переніг, Никифор і відмінили кровну помсту, а встановили за вбивство кунами відкупатися. А все інше судити, як Ярослав судив. Так сини його встановили.

Про вбивство

3. Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень.

4. Коли якась верв [1] починає платити дику віру [2], то кілька років оплачує ту провину, оскільки платять за незнайденого злочинця.

Якщо злочинець із їхньої верві, і в ній було дано волю злочинцеві, то як співучасники мають помагати злочинцю, оплачуючи дику випу [3]. Але сплатити їм в цілому 40 гривень, а за злочинство те самому злочинцю заплатити із 40 гривень свою частку від сплати дружини. Якщо вчинив убивство або в сварці, або на пиру, то тоді йому платити у верві, якщо оплачують злочин у складчину.

Якщо трапиться під час розбою

5. Якщо вчинив розбій без будь-якої сварки, то за розбійника люди не платять, а віддають його з жінкою і дітьми в дику випу і віру, але сам платить.

А це статут про збирання віри

6. Статути про збирання віри після Ярослава: вірникові зібрати 7 відер солоду [4] на тиждень, чи барана, або частину туші, або 2 ногати [5], а в середу куну [6] чи сир; і в п’ятницю так само, а курей по двоє йому на день, і хлібин по 7 на тиждень, і пшона 7 уборків [7], і солі 7 головажень [8], — то все вірникові з отроком; а коням 4-рьом; коням на зворотну дорогу вівса, вірникові 8 гривень і 10 кун прикладних [9], і метельнику 12 вікші [10], і в’їздна гривня.

А це про віри

7. Якщо віра в 80 гривень, то вірнику 16 гривень і (10) кун, і 12 вікші, а спершу в’їздна гривня і за чоловіка 3 гривні.

Про княжих отроків

8. А це про княжих отроків, чи про конюха, чи про повара, — то 40 гривень, а за тіуна огнищного [11] 11, і за конюшого — 80 гривень, а за сільського тіуна, княжого чи землевласникового, то 12 гривень; а за рядового (нечиновну, просту людину. — В.Я.) 5 гривень, так само і за боярського.

Про ремісників і ремісниць

9. А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривень, і за кормилицю, хоч би була й із холопів чи рабів.

Про наклепну віру

10. Якщо буде на кого наклепна віра (звинувачення в убивстві. — В. Я.), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2 [свідки].

11. Верв кісток мертвого не оплакує, бо імені його не відає, і не знає його (Себто: коли на території верві знайдено кістяк або труп, то громада віри не сплачує. — В. Я.).

Скасування віри

12. Якщо суд скасує віру, то пошлину отроку в суді сплачує оправданий — одну гривню кун, а хто вчинив наклеп, той має дати другу гривню, а від того, хто виграв справу, «за допомогу» судові, — 9 кун віри.

13. Коли, шукаючи свідка, не знайдуть, а позивач далі буде чоловіка звинувачувати в головництві, тоді правду встановлює розжарене залізо. Так само і в інших судових справах: і в злодійстві, і в наклепі. Коли позивач не з’явиться в суд, тоді насильно випробувати його залізом, якщо мав сплатити півгривні золотом. Коли мав сплатити до двох гривень [сріблом], то піддати тортурам водою, коли ще менше, то під присягою іти йому по свої куни.

Якщо ударити мечем

14. Якщо хтось вдарить мечем, вийнявши його, або руків’ям, тоді сплачує 12 гривень збитків за кривду.

15. Якщо вийняв меч, але не вдарив, то гривня кун.

16. Якщо хто кого вдарить батогом чи чашею, чи рогом, чи тилеснією [12], то 12 гривень. Хто не стерпить цього і супроти цьому вдарить у відповідь мечем, то вини його в тому нема.

17. Коли вдарить руку і вона відпаде чи усохне, то платить половину віри 20 гривень [князівському суду], а тому, хто постраждав, — 10 гривень.

18. Коли будь-хто вдарить мечем (але не вб’є), платить 3 гривні продажі [13], а потерпілому — гривню.

А це коли прийде закривавлений муж

19. Коли на двір прийде закривавлений муж або з синцями, то свідка йому шукати не треба, але належить заплатити 3 гривні продажі. Коли ж не буде на ньому слідів побиття, то привести йому свідка, щоб слово було проти слова. Той, хто почав бійку, має платити 60 кун. Якщо ж закривавлений прийде, а сам був зачинщиком, і знайдуться свідки, то йому платити тому, хто побив.

20. Якщо вдарить мечем не на смерть, то має заплатити 3 гривні продажі, а потерпілому — гривню за рану, як лікувальне. Коли ж уб’є на смерть, то платити віру.

21. Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків (за однією версією — 2 свідки, за іншою — 7 свідків. — В. Я.), які мусять взяти присягу.

Про челядь

22. Коли челядник (холоп) сховається, і на торгу сповістять про його втечу чи пропажу (це означало заборону переховувати холопа чи приймати його, як і крадену річ. — В. Я.) і через три дні його не знайдуть, то після третього дня новий господар вважає його своїм челядником, а попередньому власнику холопа сплачує 3 гривні продажі.

Сідання на чужого коня

23. Якщо хто сяде на чужого коня, не запитавши, то сплачує З гривні продажі.

24. Коли хто загубить коня, чи вбрання, чи зброю і про це звіщено на торгу, а потім впізнають їх у своєму місті, то своє власник має забрати в наявності і одержати за кривду 3 гривні.

25. Коли хто впізнає своє, що загубив чи що було у нього вкрадено — чи кінь, чи одяг, чи худоба, то хай не говорить: «це моє», але: «веди на свод [14], де взяв»; встановлять, хто злодій, тоді своє візьме і, що загинуло, винуватець почне сплачувати.

26. Коли буде конокрад, то віддати його князеві на поток; якщо ж виявиться наклеп, то наклепник має сплатити потерпілому 3 гривні (доказ невинуватості).

Про свод

27. Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів. Коли ж свод відбуватиметься по землях міста (округах), то позивач має іти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому третьому платити за наявне кунами, а з наявним іти до кінця (третього своду) або позивачу чекати на залишок, а коли провина ляже на третього, то тому все платити і продажі.

Про крадіжки

28. Коли ж щось крадене купив на торгу, чи коня, чи одяг, чи худобину, то довести невинуватість можуть два вільні мужі або митник, які мають знати, у кого купив, тоді йти за ним тим свідкам під присягою, а позивачу своє наявне забрати, а що вже пропало, то того домагатись повернення через наступні оскарження, а покупцю краденого оскаржити повернення своїх кун, якщо не знає, у кого купив. Коли ж із часом довідається, у кого купив, то цей має сплатити куни покупцеві краденого і за те, що в нього вже пропало, позивачу, і князю — продажі.

Коли знайде челядника

29. Коли хто знайде свого украденого челядника і візьме його, то цей челядник має вести до покупців його до третього своду, після цього позивач залишає свого челядника взамін на челядника третього покупця, щоб цей з наявним міг іти до кінцевого своду, бо то є не скот безмовний: «не відаю, у кого я купив»; а за свідченнями іти до останнього своду, і де буде остаточний вор, назад має повернути челядника, а свого забрати; і за всі збитки має платити останній вор, і князю продажі 12 гривень за челядника, чи вкраденого чи уведеного.

Ще про свод

30. А із свого міста в чужу землю на свод не відправляють, але винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив; позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а винуватцю залишається жаліти за втраченими кунами.

Про крадіжки

31. Коли злодія уб’ють в домі під час крадіжки, то уб’ють його як пса, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір. Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв’язаним, то платити за нього 12 гривень.

32. Коли краде в хліві чи в домі, то якщо буде один — платити йому 3 гривні і 30 кун, а буде злодіїв багато, то всім платити по 3 гривні і 30 кун.

Про крадіжки

33. Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і будуть зловлені), то сплачують по 60 кун; якщо злодіїв буде багато, то кожен сплачує по 60 кун.

34. Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було злодіїв, усім платити по 3 гривні і по 30 кун; коли крадене пропало, то власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж літа має взяти із злодія по півгривні.

35. Якщо вкрадуть княжого коня і наявного не буде, то платити за нього 3 гривні, а за інших по 2 гривні.

А це плата за худобу

36. За кобилу — 60 кун, а за вола — гривню, за корову — 40 кун, за третяка — 30 кун, за лошицю — півгривні, за теля — 5 кун, за барана — ногату, за жеребця об’їждженого — гривня кун, а за лоша — 6 ногат, — це плата смердом, що платять князівську продажу.

Коли ворами будуть холопи

37. Якщо ворами будуть холопи, чи князівські, чи боярські, чи монастирські, — їх же князь продажею не карає, оскільки вони не вільні, то подвійно має заплатити їх власник позивачу за кривду.

Стягнення кун

38. Коли хто хоче стягнути з іншого куни, а він відмовляється, то проти нього треба виставити свідків, які приймуть присягу, а позивач візьме куни свої. Оскільки не віддав за багато літ, то винуватець має сплатити позивачеві за кривду 3 гривні.

39. Коли купець купцю позичить для купівлі куни чи для торгівлі з іноземцями, то купцю перед свідками кун не брати, свідки йому не потрібні, а сам мусить стати під присягу (клятву), оскільки він відмовляється.

Про поклажі

40. Якщо хто поклажу залишає у кого-небудь, то той, у кого лежав товар, свідка не виставляє. Але коли буде наклеп, що товару було більше, то під присягу має іти той, у кого товар лежав: «стільки у мене поклав», оскільки йому благодіяв і зберігав.

Про відсотки

41. Коли хто куни дав під відсотки, чи мед під надбавку, чи жито під повернення з присягою, то свідків виставляти позивачу, оскільки з ним вирішував, так йому і брати.

Про місячні відсотки

42. Місячні відсотки за мало днів беруть; якщо куни сплачуються в тому ж році, то дають позичальнику куни в третину (40%), а коли місячний відсоток віддано забуттю, свідків не буде, а буде кун З гривні, тоді іти йому по свої куни під присягу, якщо ж буде кун більше, то казати йому на присязі так: «Помилився ти, що ти свідків не брав».

Переклад Василя Яременка

[1] Верв — на Русі сільська громада, округа.

[2] Дика віра — сплата за злочин, коли убивцю не виявлено або громада (верв) його не хоче видати суду.

[3] Дика випа (поток) — ув’язнення, вигнання чи вислання з громади за розбій із наступним розграбуванням домівки розбійника та її спаленням.

[4] Солод — напій.

[5] Ногата — одна двадцята гривні.

[6] Куна — у гривні було 25 кун, гроші взагалі.

[7] Уборок — точно не встановлена міра місткості в Русі.

[8] Гомоважень — міра солі в Русі.

[9] Куна прикладна — гроші у практичному використанні.

[10] Вікші — дрібна грошова одиниця в Русі.

[11] Тіун огнищний — хранитель князівського дому (родинного огнища).

[12] Тилеснія — обух, тильна сторона предмета.

[13] Продажа — плата князеві за вчинену провину.

[14] Свод — зведення конфліктуючих сторін, очна ставка для доказу злочину, полягав у тому, що власник украденої речі зобов’язаний був вказати, у кого він її придбав, другий мав показати на третього. На третьому свод закінчувався. Третій вважався конечним винуватцем і мав оплатити збитки.

«Правда Руська»

Судоустрій в Україні-Русі розбудовувався на демократичних засадах рівності й загальності. У цьому питанні наші предки залишили далеко позаду такі держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші. Так, вищі класи в Київській Русі не добилися для себе ніяких правом гарантованих привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим самим карам. У «Правді Руській» злочинець не індивідуалізується. Для середньовічного права байдуже, хто він: боярин, городянин, дружинник, смерд, холоп, закуп. Частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва злочину.

Державне керівництво здійснювалось на принципах дуалізму: князь — віче. Верховенство і першість навіть Великого київського князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише непересічністю індивідуальності князя. Але тільки князь виявлявся «не на висоті» свого становища — народне віче кликало на княжий стіл саме того, хто не лише мав родове право зайняти княжий престол, а й здавався їм найідеальнішим володарем. Віче складало з претендентом на престол договір на керівництво князівством, а при порушенні такої домовленості-договору — усувало князя.

Князь відповідав перед судом князівського зібрання. У літописі є такий присуд: «Рішення наше таке: якщо князь вибачиться, то може йти У волость». Іноді князь ставав підсудним народного віча. На основі цього Ярослав Падох у названій праці робить таке узагальнення: «Цей ранній демократизм був такий глибокий і сильний, так органічно пов’язаний із світоглядом української людини, що він витримав у затяжній драматичній і дуже цікавій боротьбі, що століттями велася поміж староруською вічевою доктриною державною і чужою візантійською теорією цезаропанізму, принесеною і поширюваною на Україні священиками і єпископами грецькими». Це, між: іншим, і зумовлювало противізантійську діяльність Ярослава Мудрого і таких його однодумців-книжників, як Іларіон, ігумен Іван, літописець Нестор та інші. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття «Правди руської» не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання.

«Правда Руська» цікава з різних точок зору.

По-перше, це своєрідний літопис соціально-побутового життя України-Русі XI — XII ст. Кожна стаття «Правди Руської», як Короткої, так і Широкої редакції, — це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле суспільство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою інтелектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити, що першою ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до духовності, що не може не викликати певних асоціацій та історичних паралелей. За кожною статтею Статуту Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія. Історія «Правди Руської» — це наповнена живою конкретикою історія Ярослава Мудрого, його синів та онуків. Один приклад того, як карний кодекс доповнює «Літопис Руський». Ми знаємо, що в 1113 році після смерті Великого київського князя Святополка Ізяславича в Києві вибухнуло повстання проти тисяцького Путяти, дім якого був розграбований, і проти лихварів, які здирали зі своїх боржників високі відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол Володимир Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв низку правових актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти розбурхану громадську думку, фактично обмеживши сваволю лихварів.

За розширенням карного кодексу ми можемо документально говорити про стан суспільно-політичної думки і становище самої держави та її володарів.
скачати