Зміст
Вступ……………………………………………………………………………..2
Розділ 1. Поняття та характеристики шлюбу до прийняття християнства….3
Розділ 2. Подружнє життя у Київській Русі після прийняття християнства……………………………………………………………………..6
Розділ 3. Шлюб як основа дипломатичних стосунків між державами...…….9
Висновки…………………………………………………………………………10
Список використаної літератури……………………………………………….11
Вступ
Сім'я є соціальним інститутом, основним завданням якого є збереження та продовження людського роду. Розвиток та становлення сімейного права зумовлює благополучний розвиток суспільства та держави в цілому. В різних культурах поняття «шлюб» та «подружні відносини» мають своє значення. Шлюб – це, насамперед, союз чоловіка та жінки, їх особисті та майнові відносини. Саме в подружні відносини закладалися мораль, духовність та єдність. Але, зі зміною суспільства, змінювалась і сама природа шлюбу, змінювалися його форма укладення та розірвання. Це залежало від конкретних історичних, етнічних і соціально-економічних умов у той чи інший час.
Зараз питання сім’ї є актуальним, оскільки демографічний показник в Україні з кожним роком зменшується. Чоловік та жінка все менше і менше прагнуть створити сім’ю, закріпити свої стосунки на правовому рівні.
Тому тема, обрана мною, є важливою. Я хочу розглянути розвиток сімейних відносин та подружніх стосунків на прикладі одного з етапів розвитку України, а саме – Київської Русі.
Поняття та характеристики шлюбу до прийняття християнства
«Якщо дружина, обіцяючи сидіти у вдівстві по смерті чоловіка, прожив маєток і піде заміж, то зобов'язана повернути дітям все прожите»
Руська правда
У дохристиянській Русі шлюб мав на меті не стільки особистий, скільки майновий характер. Сім’єю називали не тільки подружні стосунки між чоловіком та жінкою, а й стосунки між батьками та дітьми. На той час визнавали обидва союзи – чоловіка та жінку, пов’язаних шлюбом, а також їх батьків та дітей. Союз батьків та дітей залежав від їх кровних уз, хоча інколи мав місце і простий договір.
Шлюб у Київській Русі до прийняття християнства мав більше соціальний характер. Це була звичайна правова угода, яка мала змогу вільно укладатись та вільно розриватись обома сторонами. Шлюб укладався за рішенням общини, в основі якого лежало бажання отримати вигоду для себе. Це могли бути майнова та політичні стосунки між общинами, навіть державами. А на рівні бідноти – просто отримати ще одну одиницю робочої сили в своє господарство [1, c.200 – 205].
Також, ні для кого не було дивним, щоб чоловік мав декілька дружин. Багатоженство було значно поширеним на Русі. Жінка повинна була давати тільки потомство і не мала жодних прав [5, c.18]. Зокрема, до прийняття Київською Руссю християнства, тут існували такі форми шлюбу:
договірна;
відкупна;
викрадення нареченої.
Викрадення нареченої – сама давня форма шлюбу. Все, що захопив силою чоловік – землі, худоба, матеріальні цінності – він вважав своєю власністю. Навіть жінка, яку силою захопив чоловік, цілком і повністю належала йому. Звідси і бере початок ставлення до жінки як до речі, позбавлення її права голосу та усіх інших прав. Родина жінки не могла нічого зробити, адже шлюб не мав юридичного оформлення.
Другий спосіб укладення шлюбних відносин на Русі був відкупний, а саме – купівля нареченої у родини. Цей продаж робили батьки дівчини або голова роду чи общини. Вважалося, що родина, яка мала багато дочок буде з часом багатіти, на відміну від тих, хто має тільки синів.
Процес купівлі нареченої у батьків був досить складним. Одним із важливих його елементів був попередній договір. Виділяли два етапи викупу нареченої - сватання (огляд нареченої сторонніми особами – свати) та таке собі «рукобиття» - усне оформлення договору між батьками нареченого (або самим нареченим) і батьками нареченої.
Така угода робилася для того, аби батьки молодят визначилися з величиною викупних за наречену та про дату весілля. Укладання шлюбу передбачала тільки передачу нареченої нареченому. Передавалася не жінка як річ, а передавалися символи влади над нею. У слов'ян це був батіг. Дівчину приводили в будинок до свого жениха, а сама церемонія шлюбу супроводжувалася обрядом – дівчина знімала чоботи зі свого нареченого та мила йому ноги. Саме це повинно було зблизити молоду пару [6, c. 55 – 70].
Сімейні стосунки між чоловіком та жінкою у той час багато в чому залежали від форми укладання шлюбу. При викраденні жінка ставала власністю свого чоловіка. Тому такий шлюб ніс в собі більш речовий характер. При викупі нареченої влада чоловіка у деяких моментах обмежувалась. А сама дружина при цьому набувала деякі особисті права, певною мірою вона оставалася самостійною в рішеннях [3, c.100]
Відносини між батьками та дітьми в сім'ях того періоду будувалися на визнанні влади батьків над дітьми. Саме це згадує у своїх літописах Нестор: «при укладанні шлюбів воля і бажання дітей не залишалися без уваги; при вирішенні різних важливих питань дітям надавалося право вибору; в сімейних конфліктах батьки і діти, об'єднані взаємним обов'язком кровної помсти, виступали як партнери». Прикладом цього є союз князя Святослава і його матері Ольгою. Хоча між ними відбувалася війна, але заради помсти за вбитого брата та сина Ігоря, вони змогли певною мірою піти на договірні стосунки та примиритися.
У дохристиянській Русі не було такого поняття, як розірвання шлюбу. Тобто, подружні відносити були одними на все життя. Сімейні відносини мали кінець лише зі смертю однієї з сторін подружжя. Зрада в той час не визнавалася [7, c. 88].
Подружнє життя у Київській Русі після прийняття християнства
Повні права та обов’язки чоловіка та жінки як родини почали з’являтися за часів князя Володимира Великого, коли той запровадив християнство на Київській Русі. Вони були зібрані та систематизовані у нових законах – Статуті Володимира [2, c. 8].
Аби поширити та здобути підтримки нової релігії, Володимир утворив церковний суд, до компетентності якого передавалися злочини проти християнства. До них належали шлюби без вінчання у церкві та справи щодо розірвання сімейних відносин. Прийняття християнства впливало на певні форми сімейного побуту. Була боротьба християнства з пережитками язичницьких звичаїв подружнього життя. Однак це не була швидка й остаточна перемога князя Володимира. Населення Русі все ще носило в собі пам'ять про обряди та звичаї недавніх часів. До них, зокрема, належали багатоженство, а також нерівність між чоловіком та жінкою. Довгий час жінка вважалася за річ, а це відступало від християнських норм [1, c. 300 – 313].
Навіть церемонію традиційного весілля князь Володимир усіма силами намагався змінити, але все одно вона супроводжувалася обрядами дохристиянських народу ("танці", "народні гудіння", "плескання"). Завершувались такі шлюби також язичницькими обрядами, що суперечило християнським заповідям і дуже не подобалося князю Володимиру. Але часто ці шлюби ґрунтувалися на простій взаємній згоді чоловіка та жінки, де подружній союз розглядався як взаємний договір, що також міг і розірватися (за договором сторін або по причини сімейної зради).
Зміна погляду на шлюбні відносини у Київській Русі за прийняття християнства приводила до зміни порядку розірвання подружнього союзу. За християнськими правилами зробити це було дуже важко. Ці питання були віднесені до компетенції церковних судів [3, c. 131].
Але робота церковного суду зустрічала перешкоди з боку населення. Статути Володимира свідчать про те, що князь доручав духовній владі лише ті справи, розгляд яких відбувався як доходна стаття, необхідні для підтримання церкви. Підтвердженням того є те, що всі кошти за штрафи по справи з розірвання шлюбних стосунків ідуть на користь церкви.
Після прийняття християнства центральна влада вважала за необхідне розширити вплив та юрисдикцію церковних судів.
Прикладом цього є розірвання шлюбу між великий князь Василем Івановичем зі своєю дружиною Соломонією. Князь вирішував спочатку зі своїми боярами, а потім зважив за необхідне звернутися до духовного суду, який погодився розірвати шлюб. Це наочна демонстрація проблеми переходу до церковної юрисдикції. Великий князь, з одного боку, бажав дістати згоду церкви (але робить це після згоди бояр), а з іншого - ігнорує негативну думку своїх радників, вирішуючи це питання з допомогою лише одного митрополита.
Відмінною особливістю питання розірвання шлюбу в цей період була участь у ньому сторонніх осіб. Це правило було сформоване спочатку звичаєм, а потім набуло правової чинності. Позивачами могли бути не тільки подружжя, а й особи, які не мали до справи прямого відношення до розриву шлюбних відносин. Це, насамперед, могли бути батьки чоловіка та жінки, за допомогою яких брався шлюб.
Лише на початку XVIII ст. до офіційних положень церковного суду були внесені питання про згоду молодого та молодої. Фактично ж сам порядок укладення шлюбу (угода між батьками нареченого і нареченої, забезпечення виконання шлюбних договорів штрафами за їх невиконання, заборона молодим бачити одне одного до весілля) виключав можливість волевиявлення сімейної пари. Дуже часто при укладанні шлюбу активну роль поряд з батьками відігравали й інші родичі [7, c. 93].
Найбільш серйозною причиною для розгляду судової справи щодо розірвання шлюбу у християнській Русі була зрада чоловіка чи жінки. Однак при цьому необхідно було дотримуватись декількох умов. Поняття "невірність" розглядалося з різних аспектів. Коли відбувалися заручини нареченого та нареченої з церковним благословенням, то воно ніби дорівнювало взяттю шлюбу. Тому порушення подружньої вірності було законною підставою для звернення до церковного суду. В юридичних пам’ятках підкреслювалося, що «зрада» повинна бути «зловмисною» і свідомою. Наприклад, якщо над жінкою відбувалося насилля, то вини зі сторони жінки тут немає. Звідси, підстав для розірвання шлюбу теж не виникає [4, c. 251 – 260].
Розірвання шлюбу повинно було бути офіційно затверджено. Самовільне розірвання не визнавалося. Якщо чоловік чи жінка потім вступали у другий шлюб, то він визнавався недійсним і це каралося майновим стягненням на користь церкви.
Часто подружжя саме приймало рішення про розірвання сімейних відносин. Вони обмінювалося так званими «розпусними» листами, давали свободу один одному, а потім ці листи - угоди про взаємну згоду у припиненні шлюбу пред'являлися в церковному суді, який офіційно затверджував їх та вносив про це запис до судової книги.
Шлюб як основа дипломатичних стосунків між державами
З появою християнства у Київській Русі, значення шлюбу та подружнього життя для чоловіки і жінки ставало все ціннішим. Це було святе таїнство, яке церков намагалася поширити серед народу. Але у міжнародній політиці використовувалися усі методи налагодження стосунків, зокрема дипломатичні браки. Значну роль в цьому зіграв Ярослав Мудрий [7, c.105 – 110].
Своїх дітей Ярослав Мудрий намагався вигідно одружити, що свідчить про його авторитет як правителя, що дбає про свою зовнішню політику. Він намагався розширити свої родинні зв’язки, пов’язавши Київську Русь із Європою сімейними узами.
Традиційно тісні взаємовідносини склалися між Київською Руссю та Великою державою Візантією. Особливі зв’язки мала Київська Русь із Польщею. Так, польський князь Казимир взяв за жінку собі сестру Ярослава Марію, а його сестра Гертруда - Олісава вийшла заміж за князя Ізяслава Ярославича. Хороші взаємини підтримувала Київська Русь зі скандинавськими країнами, зокрема Швецією та Норвегією. Дуже зміцніли політичні позиції Русі після того, як сам Ярослав одружився зі шведською принцесою Інгігердою. Шлюбні відносини налагодили також зовнішньополітичні зв’язки Київської Русі з Угорщиною. Основою цього лягли сімейні відносини представників угорського королівського роду Арпадів і київського князя Ярослава Мудрого. Наприкінці 40-х рр. XI ст. король Генріх І одружився з дочкою Ярослава Мудрого – Ганною. Саме це сприяло налагодженню відносин Київської Русі з Францією.
Висновки
Етапів розвитку сімейного законодавства багато. Кожен з них представляє інтерес для дослідників. Тут відображається досвід державно-правового регулювання подружніх відносин.
Уявлення про шлюб та подружнє життя на протязі століть розвивалося так, що перше розуміння шлюбу було саме на договірних основах.
У період Київської Русі, в епоху переходу від общинного строю до економічно відокремлених і юридично самостійних сімей, подружні союзи мали більш язичницький характер, мали свої традиції та обряди. Найбільш поширеними формами укладення шлюбу були викрадення (з наступним викупом) або саме викуп нареченої. У всіх випадках процес створення сімейних відносин відбувався між родичами новоствореного подружжя.
Еволюція шлюбних відносин почалася з того, що наречену приводили в будинок до свого чоловіка. Придане, що давали за неї, робило її більш самостійною та вільною від волі чоловіка. Це був перехід сімейних стосунків від речових до особистих. Чоловік не отримував права розпоряджатися життям своєї дружини, але зберігав за собою право розпоряджатися її свободою.
Сімейне законодавство змінювалося зі зміною соціальних, історичних та культурних надбань суспільства. Звернення до проблем сімейного права є не випадковим – розвиток шлюбу та сімейних стосунків викликає багато питань теоретичного і практичного характеру серед діячів науки. Сім'я є первинною соціальною ланкою і джерелом відтворення суспільства. Саме тут закріплені культурні та моральні основи держави.
Список використаної літератури
Владимирский - Будданов М.Ф. Обзор истории Русского права. - К., 2005. - С. 404.
Гурьев А.Д. Формирование Средневекового права ІХ-ХІV вв. — М., 2003. — С. 153
Дударев В.К. Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин в українській історії. СПб.: «Юридичний центр АК Пресс», 2009. - 181 с.
Пушкарьова Н.Л. Приватне життя російської жінки: наречена, дружина, коханка (X - початок XIX ст.). М.: Ладомир, 2001. - 381 с.
Пушкарева Н. Л. Женщины Древней Руси. — М., 1999. — С. 418
Пупурин Л.К. Язичницькі обряди. - М., 2012. - С. 248-258.
Юдашкіна Н. Л. Жінка та чоловік. Сімейні відносини як вони є. — М., 2015. — С. 517