Тема. Право власності та інші речові права у міжнародному приватному праві
План
1. Загальні питання права власності за законодавством України та законодавством зарубіжних країн
2. Колізійне регулювання відносин власності у міжнародному приватному праві
3. Правове становище власності України за кордоном. Право власності на культурні цінності.
4. Інвестування в міжнародному приватному праві. Правовий режим іноземних інвестицій.
5. Право інтелектуальної власності у міжнародному приватному праві. Об’єкти права інтелектуальної власності. Промислова власність. Патенти на винаходи, корисні моделі.
1. Загальні питання права власності за законодавством України та законодавством зарубіжних країн
Інститут права власності посідає центральне місце в будь-якій галузі національного права, адже відносини власності визначають характер інших правових інститутів та економічний устрій держав у цілому. У міжнародних приватних відносинах цей інститут також відіграє значну роль, особливо в наш час, коли процес переміщення осіб, капіталів та послуг з однієї країни до іншої постійно зростає.
Матеріально-правове регулювання відносин права власності в різних державах та правових системах настільки розрізняється, що подолати такі відмінності або уніфікувати чи гармонізувати законодавство в цій галузі на сьогодні неможливо.
1). У більшості континентальних країн існує чітке визначення права власності через тріаду – володіння, користування, розпорядження. Звісно, що у праві окремих країн є свої особливості розуміння права власності. Наприклад, власнику надаються лише право користування і право володіння (ст. 544 ЦК Франції, ст. 618 ЦК Еквадору, ст. 2 Закону Ізраїлю «Про нерухоме майно» 1969 р. та ст. 2 Закону Ізраїлю «Про рухоме майно» 1971 р.); власнику надається лише право розпоряджатися річчю за своїм розсудом (§ 903 Германського цивільного уложення).
Питанню права власності і речового права у країнах континентального права, як правило, присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг – книга II «Про майно і різноманітні видозміни власності»; німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п’яти книг – книга III «Речове право»; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг – книга IV «Право власності»; в австрійському Цивільному кодексі 1811 р. із трьох частин – друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев’яти розділів – четвертий «Про нерухомість», значно оновлений в 1970 р. Отже, у країнах континентального права питанням права власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий правовий інститут.
Англо-американська система права не тільки не знає законодавчого визначення права власності, а й виокремлює більше десятка різних правомочностей, якими може бути наділена особа, причому одночасно в різних поєднаннях. Одним із найбільш популярних у Великобританії і поширених у світі є правовий інститут трасту (довірчої власності). Концепція трасту передбачає розщеплення права власності на юридичне (legal ownership) та бенефіціарне (eguitable ownership), які можуть належати різним (фізичним або юридичним) особам. Юридичним правом власності переданого до трасту майна володіє довірчий управитель, трасті (trustee), який розпоряджається майном лише в інтересах бенефеціара (cestuis gue trust). З універсальних договорів була прийнята і діє Гаазька конвенція про право, що застосовується до трастів, та про їх визнання 1985 р. (Конвенція про трасти). Її прийняття є важливою подією, оскільки до цього моменту не існувало визначених на міжнародному рівні колізійних норм щодо трасту. Мета Конвенції полягає в тому, щоб дозволити країнам, в яких не існує довірчої власності, визнавати іноземні трасти без необхідності введення до своєї правової системи самої категорії трасту.
Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.
2). У країнах романо-германської системи права, у тому числі в сучасному законодавстві України, проводиться розмежування між правом на нерухоме і рухоме майно. Проблемою є те, що різні країни під рухомим та нерухомим майном розуміють різне майно (речі).
Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:
- за природою — будинки, споруди, землю;
- за призначенням:
речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку;
те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки;
незібраний урожай;
предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблення землі, рільничі знаряддя);
речі, поєднані із землею назавжди;
узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі;
сервітути (право користування чужим майном) або земельні повинності (земельні сервітути);
позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості.
Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов’язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (ст. 516-529 Цивільного кодексу Франції).
У Німеччині визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі самі визначення поняття рухомого та нерухомого майна існують в Італії та Японії.
В Англії існує розподіл на реальні та персональні речі. Наприклад, річ у володінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.
Право США визнає землю і фізичні споруди, що розташовані на ній, нерухомим майном. Сюди також відносять предмети особистої власності, додані до цих структур. У праві США вони мають назву «рухомість, поєднана з нерухомістю». Такі предмети власності вважаються предметами особистої власності лише до моменту їх приєднання до фізичних структур.
3). Третьою проблемою у сфері відносин власності у МПрП є те, що правові системи передбачають різні підстави набуття та підстави припинення права власності. Загалом є такі способи набуття права власності:
1. Первинні (право виникає вперше):
- виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей, набуття права власності на безхазяйну чи загублену річ, на скарб або за набувальною давністю;
2. Похідні (у порядку правонаступництва):
- із волі власника, наприклад договір і одностороння угода;
- всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція).
Вищезазначений перелік підстав є неповним. Іноземним правовим системам відомі і інші підстави припинення права власності: втрата майна, abandon – припинення права власності у зв’язку із залишенням майна без наміру здійснювати володіння (ст. 922 ЦК Перу).
Реквізиція. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (ст. 353 ЦК України).
Націоналізація. Це вилучення майна, що перебуває у приватній власності і передавання його у власності держави. У Декларації про встановлення нового економічного порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними… включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід’ємного суверенітету цієї держави». Характер націоналізації залежить від того, хто і з якою метою її проводить. Так, у Франції у 50-60-х роках 20 ст. проводилась масштабна націоналізація (енергетика, вугільна, хімічна промисловість, транспорт, зв’язок). Головним завданням була індустріалізація з метою утримання за Францією статусу сильної держави.
У законодавстві багатьох держав існує така підстава набуття права власності, як набувальна давність. Зміст набувальної давності полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (статті 2262-2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 Німецького Цивільного зводу; ст. 728 Швейцарського Цивільного кодексу).
В результаті набувальної давності у власність може набуватись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції — 3 p., Швейцарії — 10 р. Не визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції — від 10 до 30 p., ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 р., США — від 5 до 20 р. (залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худоби, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців за ст. 240 Цивільного кодексу Японії.
Інші речові права
Іноземні правові системи містять положення щодо правової регламентації інших речових прав. До речових прав, окрім права власності, в Україні відносять сервітут (право користування чужим майном), емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб), суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови), оренду, побутовий прокат, господарське відання, оперативне управління. Цивільні кодекси Азербайджанської Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Туркменистану, Франції, Перу містять положення про права осіб, що не є власниками (майнові права), до яких, зокрема, належать різні види сервітутів, узуфрукт, квазіузуфрукт, антихрез, суперфіцій, право землекористування, право господарського відання та оперативного управління, спадкоємне право на будівлю, заставу, іпотеку та ін. Усі ці права мають абсолютний характер, тобто виникають, як правило, незалежно від волі інших осіб, мають перевагу перед відносними правами та захищаються законом проти всіх, навіть проти власника, за допомогою віндикаційного чи негаторного позову.
Головну роль у регулюванні права власності та інших речових прав, ускладнених іноземним елементом, відіграє колізійний метод. Але деякі питання у цій сфері мають матеріально-правове регулювання: це насамперед проблеми міжнародного регулювання іноземних інвестицій, захисту національної культурної спадщини тощо.
2. Колізійне регулювання відносин власності у міжнародному приватному праві
Історично так склалося, що право власності на нерухоме майно визначається за законом країни, де воно знаходиться (lex rei sitae). Тобто, застосовується закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р., ст. 24 Закону з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.) Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у “власній” державі), є безпідставними.
Характерно, що колізійна прив'язка lex rei sitae в країнах континентального права застосовувалася давно. В країнах загального права застосовувався особистий закон власника. Однак, наразі і країни загального права переходять до принципу закону місцязнаходження речі.
Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. Але і у таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі lex rei sitae. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. Прив’язка до закону місцезнаходження речі стосовно права власності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978 p., Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про регулювання у сфері міжнародного приватного права ФРН 1986 р.
Використання lex rei sitae, щодорухомого майна не є безспірним (не в усіх випадках застосовується). В МПрП щодо рухомого майна може застосовуватись особистий закон власника lex personalis, lex societatis. Так, якщо особа правомірно придбала за кордоном будь-яку річ, то при переміщенні в іншу державу за нею зберігається право власності на це майно в тому разі, якщо в останній країні не передбачено такий порядок набуття права власності. Але обсяг правомочностей власника в усіх випадках визначатиметься на підставі закону тієї держави, в якій на цей момент ця річ перебуває.
---
Особливі труднощі у правовому регулюванні права власності та інших речових прав викликають випадки, коли предметом угоди є рухоме майно, що перебуває в дорозі (res in transitu). Для таких відносин неможливо застосувати lex rei sitae, при укладенні угоди про перевезення рухомих речей сторони взагалі можуть і не знати, де і в який час річ перебуватиме.Під майном, що перебуває в дорозі розуміють речі, які знаходяться в процесі транспортування, як правило, на підставі зовнішньоекономічних договорів. Річ може перетинати кордони декількох держав, а може перебувати поза межами будь-якої юрисдикції (у відкритому морі). В МПрП різних країн існують декілька прив’язок, які дозволяють продавцю та покупцю визначити правову систему для врегулювання правовідносин щодо переходу права власності в подібних випадках:
закон країни місця призначення речі;
закон країни місця відправлення речі;
закон проміжного пункту;
закон прапора транспортного засобу.
Різні країни у своєму колізійному регулюванні віддають перевагу різним прив’язкам. Так, в італійському цивільному праві існує підхід, за яким до речі, що перебуває в процесі транспортування, застосовуватиметься право держави призначення майна (ст. 52 Закону «Реформа італійської системи міжнародного приватного права» від 31 травня 1995 р. №218). У законодавстві деяких держав норми, що містять зазначені прив’язки, мають диспозитивний характер і є субсидіарними до волі сторін (ст. 1110 ЦК Республіки Казахстан). Законодавство України пропонує в таких випадках застосовувати ст. 41 ЗУ «Про міжнародне приватне право»: право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначається правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Отже, норма диспозитивна. Учасники відносин мають право обирати право (lex voluntatis) . Якщо учасники договору право не вибрали, тоді застосовується право держави, з якої це майно відправлене.
Подібним чином (як і за Законом України) вирішується це питання в Гаазькій конвенції про закон, що може бути застосований до передання права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів 1958 р. Так, у ст. 6 Конвенції зазначено, що для цілей застосування положень цієї Конвенції, за деяким винятком, продані предмети, що перебувають транзитом на території будь-якої держави, вважаються такими, що знаходяться в країні відправлення.
У міжнародній торгівлі купівля-продаж товарів, як правило, здійснюється з дотриманням певних правил (або умов). Такими умовами (в практичній діяльності їх називають базисними) визначаються права та обов’язки переходу ризику. В Україні при укладанні подібних зовнішньоекономічних угод найчастіше використовуються базисні умови, сформульовані в ІНКОТЕРМС-2020.
ІНКОТЕРМС (англ. International Commercial Terms) – це міжнародні правила, визнані урядовими органами, юридичними компаніями та комерсантами по всьому світу як тлумачення найбільш застосовних в міжнародній торгівлі термінів.
3. Правове становище власності України за кордоном. Право власності на культурні цінності.
Наразі за кордоном перебуває державне майно України, що належить посольствам, представництвам України при міжнародних організаціях, консульствам, торговельним представництвам та іншим органам держави, внески Національного банку України, експортні товари, морські судна, літаки та ін.
Станом на 2023 рік за кордоном знаходиться державне майно, що належить:
– 120-ти посольствам, зокрема: а) Європа – 45; б) Азія та Океанія – 25; в) Африка та Близький Схід – 34; г) Північна Америка – 4; ґ) Південна Америка – 12.
– 34-м Генеральним консульствам.
– 7-ми Представництвам України при міжнародних організаціях.
Власність держави має особливий статус, бо вона наділена імунітетом. Імунітет власності держави припускає наявність особливого режиму такої власності, у зв’язку з особливим положенням суб’єкта права власності – суверенної держави. Власність держави користується недоторканістю – це майно не може бути об’єктом примусових заходів із боку тієї держави, де це майно перебуває. Відповідно до концепції імунітету держави, яка розповсюджується на власність іноземної держави, не допускається здійснення таких дій: - пред’явлення позовів безпосередньо до такої власності; - накладення арешту на власність для забезпечення будь-якого позову, незалежно від того, чи пов’язані ці вимоги з таким позовом, чи ні; - примусове виконання рішення суду, яке стосується власності.
Водночас, користування імунітетом є правом, а не обов’язком держави. Отже, держава в низці випадків не може посилатися на імунітет власності. Крім того, кожна держава самостійно визначає режим своєї власності: вона може передати власність або її частину в господарське відання або оперативне управління господарюючим суб’єктам. На майно, яке знаходиться в господарському віданні та оперативному управлінні національних юридичних осіб, імунінет держави не поширюється.
У Європейському Союзі спробою уніфікувати норми інституту правового імунітету стало прийняття 16 травня 1972 року Європейської конвенції про імунітет держав (European Convention on State Immunity). Україна не ратифікувала Європейську конвенцію про імунітет держав, проте це не стало перешкодою для не розповсюдження на власність нашої країни за кордоном принципу lex rei sitae – закону місцезнаходження речі.
---
Важливим елементом спілкування, взаєморозуміння та взаємного зближення держав і народів є культурні цінності. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожний витвір мистецтва, пам’ятник культури є однією з ланок такого нерозривного історичного цілого, а тому їх втрата має негативні наслідки для повноцінного розвитку народів та націй.
Об’єкти, що вважаються культурними цінностями, можуть не тільки перебувати в державній власності, а й належати приватним фізичним чи юридичним особам, знаходитися в цивільному обороті, тому багато дослідників розглядають проблему повернення культурних цінностей як у публічно-правовому аспекті, так і в межах МПрП.
Культурні цінності мають спеціальний правовий статус, що зумовлює істотне значення публічно-правової категорії при регулюванні їх обігу. Саме специфікою культурних цінностей можна пояснити можливість у межах однієї території введення обмежень щодо вільного переміщення таких речей. У ст. 54 Конституції України передбачено захист культурної спадщини та вжиття з боку держави заходів щодо повернення культурних цінностей.
У деяких країнах діють законодавчі акти, які встановлюють заборону або обмеження стосовно культурних цінностей, але передбачені в них засоби не завжди спрацьовують. Це ускладнюється й тим, що обмеження, встановлені на національному рівні в одних країнах, не завжди збігаються і навіть різняться із законодавчими приписами іноземних держав. Існують країни, в яких законодавчі норми не обмежують ввезення культурних цінностей, що провокує контрабанду.
Культурні цінності здебільшого належать до категорії рухомих речей, а тому існує реальна загроза їх незаконного переміщення через кордон з держави-власника до іншої країни. Головною відмінністю культурних цінностей є те, що при регулюванні їх правового статусу, особливо переміщень з однієї країни в іншу, на перше місце стає, незважаючи на розходження формулювань, загальнодержавний інтерес, інтерес публічно-правового характеру.
Головним засобом захисту права власності, в тому числі і на рухомі культурні цінності, є віндикаційний позов. Віндикаційний позов – вимагання неволодіючим власником від неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Але існує проблема зіткнення інтересів власника і добросовісного набувача. У цьому випадку в різних правових системах існують різні підходи.
Також засобом захисту права власності на культурні цінності є строки давності. Так, за ЦК Франції відрізняються позовна і набувальна давність. До цінностей «публічної власності» не може бути застосована ні позовна, ні набувальна давність.
Під егідою ЮНЕСКО була розроблена низка багатосторонніх конвенцій про захист культурних цінностей і попередження їхнього незаконного переміщення, зокрема, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (14.05.1954 р.), Конвенція про заходи, що спрямовані на заборону й попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності (14.11.1970 р.), Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природньої спадщини (16.11.1972 р.)
Зважаючи на можливість незаконного вивезення культурних цінностей з однієї країни до іншої, визначення права держави, за законодавством якої буде вирішуватись спір, питанням займалась така авторитетна неурядова організація як Інститут міжнародного права. На сесії цього Інституту в Базелі в 1991 р. було прийнято резолюцію про міжнародний продаж культурних цінностей з точки зору захисту культурної спадщини. У цій резолюції зазначалося, що перевага при визначенні права, яке підлягає застосуванню, має віддаватися праву країни, з якою культурна цінність найбільш тісно пов’язана, а саме праву країни місця походження цінності (lex originis із латинської - закон походження).
З метою збереження культурної спадщини України, захисту культурних цінностей від незаконного вивозу, ввозу й передачі права власності на них, а також сприяння розвитку міжнародного культурного співробітництва було прийнято Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р.+закони «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 р., «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.
Приклад:
У грудні 2016 року суд Нідерландів ухвалив рішення про повернення в Україну предметів скіфської епохи, які були вивезені з Криму до Європи. Виставка «Крим – золотий острів у Чорному морі» проходила 19 січня 2014 року у Рейнському краєзнавчому музеї у німецькому місті Бонн. Пізніше вона відкрилася в археологічному музеї Алларда Пірсона в голландському місті Амстердам. Виставка тривала з 07 лютого по 31 серпня 2014 року, однак внаслідок окупації Криму Російською Федерацією не змогла повернутися до кримських музеїв.
14 грудня 2016 року Окружний суд Амстердама ухвалив рішення, що «Скіфське золото» повинно бути повернене на підконтрольну українській владі територію. Цей об’єкт культурної спадщини включає в себе 565 предметів з музейного фонду України, зокрема археологічні знахідки, скарби, вартість яких становить понад 10 мільйонів євро. На підставі конвенції ЮНЕСКО (ст. 6 ч. 3) [Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природньої спадщини : від 16 лист. 1972 р.], відповідно до якої твори мистецтва повертають суверенній державі, яке надало ці твори у тимчасову експозицію, а не самопроголошеній республіці, експонати з чотирьох кримських музеїв повинні повернутися до Києва замість окупованого Сімферополя. Апеляційний суд Амстердама 26 жовтня 2021 року ухвалив рішення про передачу Україні «Скіфського золота». У своєму рішенні суд наголосив на праві Росії оскаржити зазначене рішення у Верховному суді Нідерландів. Зазначені історичні експонати з музею АР Крим не повернуть до України із території Нідерландів, доки касаційна інстанція не поставить крапку у цій справі. Однак, Україна має вагомі аргументи для перемоги і в касаційному суді Нідерландів. З огляду на наведений приклад можемо дійти висновку, що суд іноземної юрисдикції визнав за Україною право розпоряджатися своїм культурним надбанням і право на повернення такого культурного надбання. Окрім того, Україна має сильну юридичну позицію як по конвенції ЮНЕСКО [Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природньої спадщини : від 16 лист. 1972 р.], так і по українському законодавству, яке застосовується до цієї справи і відповідно до якого Україна є належним власником на об’єкти культурної та історичн.
4. Інвестування в міжнародному приватному праві. Правовий режим іноземних інвестицій.
Під іноземними інвестиціями прийнято розуміти матеріальні і нематеріальні цінності, що належать юридичним або фізичним особам однієї держави, але знаходяться на території іншої держави з метою отримання прибутку чи іншого результату. На практиці інвестиції можуть проявлятись у формі капітальних вкладень, внесків у спільні підприємства, та також інших видів інвестування, які здійснюються на основі контрактів з розподілом одержаного прибутку між учасниками та ін.
У Законі України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції визначено «як цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту» (п. 2 ст. 1 Закону). При цьому іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти; валюти України; будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань; будь-яких прав інтелектуальної власності; прав на здійснення господарської діяльності (ст. 2).
Коли мова йде про інвестиції як форму вкладання в економіку іноземних держав певних ресурсів, що належать іноземному інвестору, то їх можна класифікувати за різними підставами. З точки зору МПП, найбільш важливим є поділ інвестицій на державні (які є предметом регулювання міжнародного економічного права) та приватні, тобто інвестиції, які належать іноземним фізичним та юридичним особам, а тому становлять об’єкт регулювання МПП [1, с. 201].
Правове регулювання іноземних інвестицій здійснюється національним законодавством, на яке впливають міжнародно-правові норми. В Україні іноземні інвестиції регулюються Господарським кодексом України (глава 38), а також спеціальними нормативно-правовими актами: Законами України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10.09.1991 р., «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. та ін.
Правове регулювання міжнародних інвестицій здійснюється шляхом поєднання механізмів національного та міжнародно-правового регулювання, завдяки чому виникло таке явище, яке отримало назву «інвестиційний клімат». Його складовими є: – режим прийому та захисту інвестицій на території держави-імпортера;
– режим гарантій інвестицій, що встановлений у державі-експортері;
– міжнародно-правове регулювання питань, пов’язаних з інвестиційною діяльністю [1, с. 203].
Що стосується режиму прийому інвестицій, то існує два принципово різних підходи до регулювання участі фінансового капіталу в економіці будь-якої країни: зазначена участь або обмежується (шляхом запровадження державного контролю, націоналізації і т. д.), або заохочується (наданням пільг, різних гарантій тощо). Часто політика держави у цьому питанні коливається, а інколи зовсім різко змінює свій напрям.
Як приклад – наша країна заінтересована у залученні зовнішніх іноземних ресурсів, проте національне законодавства щодо іноземних інвестицій є достатньо суперечливим. Зокрема, протягом 1997 року Верховна Рада України тричі переглядала законодавство про оподаткування іноземних компаній (22 травня, 18 листопада та 16 грудня). Ситуація ускладнюється і тим, що нерідко змінам у законодавстві надається зворотна дія [1, с. 201–202].
Інвестиції можуть не тільки сприяти розвитку національних економік, а й, за певних умов, здатні гальмувати розвиток відповідної національної економіки або взагалі привести державу до економічної залежності. Тому практикою вироблено ряд засобів як щодо заохочення, так і щодо обмеження інвестиційної діяльності.
Заохочення іноземних інвестицій в економіку держав здійснюється шляхом законодавчого надання певних пільга або переваг, зокрема таких, як:
– звільнення від митних зборів обладнання та сировини, що ввозяться для потреб виробництва, в яке вкладаються інвестиції;
– повне або часткове звільнення протягом певного часу від податку на прибуток; – безподатковий вивіз готової продукції на іноземні ринки;
– право повного або часткового вивозу прибутку за кордон;
– надання гарантій на випадок націоналізації тощо.
Обмеження інвестиційної діяльності досягається шляхом:
– встановлення особливого державного контролю за дозволом на допуск іноземного капіталу до розробки надр та природних ресурсів;
– виключення можливості допуску до певних, найбільш важливих галузей народного господарства;
– встановлення обов’язкової долі участі національного державного або приватного капіталу у змішаних підприємствах, що створюються завдяки залученню іноземних інвестицій;
– вжиття заходів щодо використання частини прибутку іноземних підприємств для внутрішніх потреб шляхом оподаткування, обмеження переказу прибутків за кордон тощо [1, с. 201–202].
Для визначення правового становища іноземних інвесторів можливе встановлення наступних правових режимів:
– національний режим – такий самий, як і для вітчизняних інвесторів;
На території України щодо іноземних інвестицій встановлюється національний режим інвестиційної діяльності, за винятками, передбаченими законами і чинними міжнародними договорами (ст. 394 Господарського кодексу України).
– режим найбільшого сприяння – передбачає надання іноземним інвесторам додаткових прав, преференцій та пільг щодо митних стягнень, податків та зборів, гарантій щодо здійснення ними інвестиційної діяльності;
– обмежувальний режим – забороняє, або обмежує іноземні інвестиції.
Що стосується гарантій, які надаються державою іноземним інвесторам, то вони залежать від загальної політики держави у цій сфері. Причому, як правило, це гарантії «політичні» (чи «некомерційні), які передбачають надання захисту від націоналізації, зміни законодавства, політичної нестабільності та ін.
В літературі відзначається, що головним принципом стосовно охорони іноземної власності є т. з. “мінімальний міжнародний стандарт”, який зводиться до дотримання трьох принципів, а саме:
– націоналізація, експропріація або реквізиція іноземних інвестицій повинні ґрунтуватися на підставах чи причинах публічної необхідності, безпеки або національного інтересу;
– заходи, що застосовуються державою, що приймає інвестиції, не можуть бути дискримінаційними стосовно іноземців;
– швидка, адекватна та ефективна компенсація повинна бути сплаченою у всіх випадках експропріації, націоналізації або реквізиції [1, с. 204].
Так, ст. 397 Господарського кодексу України визначає, що з метою забезпечення стабільності правового режиму іноземного інвестування встановлюються такі гарантії для іноземних інвесторів: – застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції; – гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб; – компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам; – гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності; – гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій; – інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.
Міжнародно-правове регулювання питань, пов’язаних з інвестиційною діяльністю, складають такі багатосторонні угоди:
– «Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» (1965 р.). Набула загальної чинності 14.10.1966 р., в ній бере участь близько 140 держав світу. Україна ратифікувала дану Конвенцію 16.03.2000 р. і вона є чинною для нашої держави з 07.07.2000 р. Конвенцією встановлені правила розгляду таких спорів та засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів при Міжнародному банку реконструкції та розвитку (ІКСІД). До компетенції цього Центру належить розв’язання правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями між Договірною державою і особою іншої Договірної держави, за умови, що існує письмова угода учасників про передачу такого спору на розгляд Центру. Сторони такої угоди не мають права в односторонньому порядку відмовитись від неї. – «Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій» (1985 р.). Сеульська конвенція набула загальної чинності 12.04.1988 р. і в ній беруть участь більш як 100 держав. Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно із Законом України від 03.06.1992 р.
Даною Конвенцією запроваджену «Вашингтонською конвенцією» систему державного і приватного страхування інвестицій доповнено міжнародною системою страхування некомерційних ризиків, пов’язаних з інвестиційною діяльністю. Конвенцією передбачено створення Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (БАГІ), до компетенції якого належить укладання договорів страхування та перестрахування некомерційних ризиків, здійснення додаткових асигнувань з метою розширення інвестицій у країнах, що розвиваються, та сприяння мирному вирішенню спорів між інвесторами та державами, що приймають інвестиції.
– Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС) (1994 р.). Угоду прийнято за результатами Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, діє лише між державами – членами Світової організації торгівлі і має на меті протистояти перешкодам здійсненню інвестицій у світових масштабах [1, с. 206–207].
Дещо відрізняється правове регулювання міжнародних інвестицій у вільних економічних зонах. Міжнародній практиці відомі такі їх види:
– вільні митні зони;
– зони вільної торгівлі;
– промислово-виробничі зони;
– техніко-запроваджувальні зони (технополіси);
– інші сервісні зони (наприклад, туристично-рекреаційні);
– офшорні зони.
Загальна особливість інвестування в цих зонах зводиться до того, що частіш за все, в них нерезедентам надаються спеціальні пільги. Крім того, в ряді випадків державою для певної вільної економічної зони окремо встановлюється правовий режим [1, с. 207].
У ст. 2 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 р. зазначено, що статус і територія спеціальної (вільної) економічної зони, а також строк, на який вона створюється, визначається Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.
Конкретні особливості інвестування, таким чином, можуть суттєво відрізнятися залежно від виду вільної економічної зони. Так, в офшорних зонах податкові та інші пільги встановлюються для нерезедентів у випадках, коли вони реєструють на території офшорних зон свої фірми, проте не здійснюють на цій території промислову діяльність та не отримують на ній прибутку.
5. Право інтелектуальної власності у міжнародному приватному праві. Об’єкти права інтелектуальної власності. Промислова власність. Патенти на винаходи, корисні моделі.
Колізійні питання права інтелектуальної власності.
Авторське право - набір виключних прав, які дозволяють авторам отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності.
Право інтелектуальної власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт цього права. Воно складається з особистих немайнових та майнових прав, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законодавчо.
У міжнародному цивільному обігу виникають колізійні питання стосовно права інтелектуальної власності щодо:
– виникнення (набуття) права інтелектуальної власності,
– змісту немайнових та майнових прав інтелектуальної власності,
– строків чинності прав інтелектуальної власності,
– застосування права до правочинів, предметом яких є надання дозволу або передача прав на об'єкти права інтелектуальної власності,
– захисту права інтелектуальної власності,
– підсудності справ, пов'язаних з набуттям, використанням та захистом прав інтелектуальної власності тощо.
Щодо застосування колізійних норм у сфері інтелектуальної власності з іноземним елементом, існують два основних підходи:
- застосовується право країни, де було створено об'єкт авторського права;
- право інтелектуальної власності пов'язують із правовою системою країни, де вимагається захист прав – тобто країни, де мав місце акт використання або порушення прав.
До міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, належать:
– Всесвітня конвенція про авторське право. 1952 года (дата набуття чинності для України - 27 травня 1973 р.)(ІНДЗ);
– Паризька конвенція про охорону промислової власності (дата на буття чинності для України - 25 грудня 1991р.);
– Договір про патентну кооперацію (дата набуття чинності для України - 25 грудня 1991 р.);
– Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (дата набуття чинності для України - 25 грудня 1991 р.);
– Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. 1972 р. (дата набуття чинності для України - 25 жовтня 1995 р.) (ІНДЗ);
– Договір ВОІВ про авторське право 1996 р. (дата набуття чинності для України - 6 березня 2002 р.);
– Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків -Гаазький акт 1960 р. (дата набуття чинності для України - 28 серпня 2002 р.) ІНДЗ;
– Договір про патентне право. 2000 р. ( прийнятий Україною 31 березня 2003 р. (ІНДЗ)
Досвід зарубіжних країн та історія розвитку вітчизняного цивільного права доводять перевагу регулювання цих правовідносин спеціальними законами. В Україні у цій сфері діє до 100 підзаконних актів.
Об’єкти права інтелектуальної власності:
• літературні, художні та інші твори (авторське право);
• виконання, фонограма, відеограма та програма (передача) організації мовлення (суміжні права);
• наукове відкриття, винахід, корисна модель, промисловий зразок;
• компонування інтегральної схеми;
• раціоналізаторська пропозиція;
• сорти рослин, породи тварин;
• комерційне найменування; торговельна марка;
• географічне зазначення;
• комерційна таємниця.
Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Колізійні питання захисту об’єктів авторського права та права інтелектуальної власності.
Широке використання результатів творчої діяльності супроводжується високим рівнем незаконного використання цих результатів, зокрема піратства, виготовлення контрафактних творів, фонограм тощо.
У зв’язку з цим, великого значення набуває захист прав інтелектуальної власності.
Залежно від об’єкта захисту розрізняють:
1) захист авторських і суміжних прав;
2) захист права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки.
Захист авторських і суміжних прав.
Предметом захисту є не тільки суб'єктивні авторські та суміжні права, а й інтереси, що охороняються законом.
Суб’єктами права на захист є передусім самі автори творів науки, літератури і мистецтва, власники авторських чи суміжних прав, а також їхні спадкоємці та інші правонаступники.
Порушником авторських чи суміжних прав є будь-яка фізична або юридична особа, яка не виконує вимог Закону України "Про авторське право і суміжні права" та інших законодавчих актів, що регулюють правовідносини у сфері авторських і суміжних прав.
Порушення авторських або суміжних прав може відбутися як у межах авторського договору, так і поза ним.
Якщо порушено умови договору про передання авторських чи суміжних прав, то застосовуються санкції, передбачені договором. У разі позадоговірного порушення авторських чи суміжних прав, а також тоді, коли в договорі не зазначено конкретних санкцій, потерпілий може скористатися способами захисту прав, встановлених чинним законодавством.
Розрізняють дві основні форми захисту прав – юрисдикційну та неюрисдикційну.
Юрисдикційна форма захисту полягає в тому, що особи вправі звертися за захистом до державних чи інших компетентних органів, уповноважених ужити необхідних заходів для припинення правопорушення.
Неюрисдикційна форма охоплює дії громадян та юридичних осіб із захисту авторських і суміжних прав, які здійснюються ними самостійно, без звернення по допомогу до державних органів. Типовим прикладом дозволених засобів самозахисту є дії, вчинені в порядку необхідної оборони чи крайньої необхідності.
Захист прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки.
Предметом захисту є винаходи, корисні моделі, промислові зразки.
Суб'єктами захисту є автори винаходів, корисних моделей чи промислових зразків, правовласники та їхні правонаступники.
В патентному законодавстві України головна увага приділяється захисту прав патентоволодільців.
Юрисдикційна форма захисту передбачає судовий та адміністративний порядок їх захисту. Домінуючим є судовий порядок, оскільки адміністративний захист патентних прав здійснюється лише у випадках, прямо вказаних у законі.
Аналізуючи вищезазначене, а також нормативно-правові акти, які визначають механізм охорони авторського права у міжнародному приватному праві, можна виділити основні правила вирішення колізійних питань права інтелектуальної власності:
– разі порушення права інтелектуальної власності для його захисту право тієї держави, на території якої необхідна охорона;
– до виникнення та припинення майнових прав інтелектуальної власності, що підлягають реєстрації, застосовується право держави, де здійснена державна реєстрація зазначених прав;
– під час укладання договорів в сфері авторського права застосовуються положення про вживання права до договірних зобов’язань;
– якщо виникають спірні правовідносини, наприклад, у разі пред’явлення вимоги про відшкодування шкоди, сторони мають право домовитися до якого суду якої країни будуть звертатися;
– іноземні рішення з приводу наявності, дійсності і реєстрації прав в цій області признаються тільки в томувипадку, якщо вони винесені або признаються в державі, на території якої просилася охорона.
ЗАДАЧІ
Практичні завдання
1. Громадянин України К. звернувся до Ковельського районного суду (за місцем свого проживання) з позовною заявою про відшкодування шкоди, що була завдана йому під час туристичної поїздки до Німеччини. Відповідачем у позовній заяві було зазначено Федеративну Республіку Німеччину.
Суддя відмовив у прийняті позовної заяви К. до розгляду, посилаючись на те, що необхідно отримання згоди компетентних органів Німеччини на пред’явлення такого позову. Також К. було роз’яснено його право звернутися з подібним позовом безпосередньо до суду Німеччини.
Чи правомірна відмова судді у прийнятті позовної заяви? У чому полягає імунітет держави? Який вид імунітету держави у даному випадку було застосовано?
2.У своєму договорі купівлі-продажу українська організація (продавець) і словацька фірма (покупець) зазначили, що для регулювання всіх питань, що не знайшли відображення в контракті, застосовуються положення Гаазької конвенції 1964 р. про міжнародну купівлю-продаж товарів, а також розроблений Міжнародною торговельною палатою (МТП) Типовий контракт міжнародної купівлі-продажу.
Чи можна розглядати подібні положення контракту як належний вибір права? Які норми повинен застосувати український суд для регулювання питань, що не зазначені в контракті?
3. Громадянин Латвії купив у м. Львів квартиру. Згідно договору купівлі-продажу вартість квартири становила 100 тис. грн, що відповідало балансовій вартості, встановленій у технічній документації на дане житло. Фактично ж продавець квартири отримав від покупця 50 тис. доларів. У подальшому суд визнав договір купівлі-продажу недійсним у зв’язку з тим, що продавець на момент купівлі-продажу квартири був недієздатним. Покупець заявив вимогу про повернення фактично сплаченої продавцю суми.
Проаналізуйте обставини справи. Правом якої країни слід керуватися при вирішенні даного спору? Вирішіть справу по суті.