Ім'я файлу: Доклад 5 тема Малікін.docx
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 06.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
3 курс щоденник (1).doc
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 06.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
3 курс щоденник (1).doc
Малікін В. 01-20-08
Колізійні питання права власності та інших речових прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі.
Колізійні питання права власності у міжнародному приватному праві
Поділ майна на рухоме та нерухоме є вирішальним для розвитку колізійних норм щодо прав власності майже у всіх державах. Це визначає зміст права власності на майно, форму та умови переходу права власності. Цивільне законодавство багатьох країн, у тому числі й України, досить чітко розмежовує рухоме та нерухоме майно. Так, згідно з Цивільним кодексом Франції, нерухоме майно включає: землю; незібрані врожаї; предмети, розміщені землевласником на їх утриманні та експлуатації (наприклад, тварини, які використовуються для ведення сільського господарства, сільськогосподарські знаряддя); постійно з'єднані із землею право користування нерухомим майном; сервітут або земельний податок; позови про повернення нерухомого майна. Рухомою за нормами цього ж Кодексу вважається річ, яка може змінювати своє положення (наприклад, сама рухатися); борги та позови з метою сплати грошей або прав на рухоме майно; акції чи частки у фінансових, комерційних або промислових компаніях; постійні або довічні ренти, що виплачуються державою або фізичними особами (статті 516-529 Цивільного кодексу Франції).
Згідно з Цивільним кодексом Португалії, нерухоме майно включає міські та сільські будівлі та споруди; воду; дерева, кущі, сади, якщо вони тісно пов’язані із землею; успадкування визначеного майна; частини сільських та міських будівель; назавжди пов’язані з ними. . Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204-205). У багатьох інших державах поділ речей на рухоме та нерухоме є приблизно однаковим. Ці предмети можуть бути занесені в спеціальний реєстр (стаття 205 Цивільного кодексу Португалії).
У цивільному праві Болгарії одним із критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв’язок об’єкта із землею. Так що нерухомість – це земля, плантації та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, особисті речі. У шведському законодавстві майно чітко поділяється на рухоме та нерухоме, перераховуючи нерухоме майно (земля, будівлі, обладнання, предмети, що обставлені будинком, тобто ліфти, радіатори, труби тощо).
Кодекс нерухомості містить положення щодо цих об’єктів.
Щодо нерухомого майна, то закони, юриспруденція та доктрини багатьох країн, у тому числі «система цивільного права», показують, що права власності в основному регулюються законом місця розташування майна. Зазвичай це право країни, в якій виникла річ на момент настання правових наслідків (стаття 21(2) Угорського Закону про міжнародне приватне право 1979 року)., ст. 24 Закону з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "власній" державі), є безпідставними.
Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. Прив'язка до закону місцезнаходження речі стосовно права власності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978 р., Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про регулювання у сфері міжнародного приватного права ФРН 1986 р. Окрім зазначеної колізійної прив'язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або тільки в окремих державах (Аргентина, Бразилія).
Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових системах, вирішується по-різному. 6 одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших - особистий закон власника. Обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речі. Тобто переміщенням речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту іноземцем на своїй батьківщині, визнається за ним, але зміст цього права визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження речі.
Держави "сім'ї загального права", використовуючи тривалий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.
Отож вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження.
У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації; ст. 344 Цивільного кодексу України; статті 2262-2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу).
У результаті набувальної давності у власність може набуватись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції - 3 роки, Російській Федерації - 5 років, Швейцарії - 10 років. Не визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції - від 10 до 30 років, Російській Федерації - 15 років, ФРН, Швейцарії - 30 років, Великобританії - 12 років, США - від 5 до 20 років (залежно від вимог законодавства певного штату).
Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худоби, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (статті 228, 231
Цивільного кодексу Російської Федерації, ст. 240 Цивільного кодексу Японії).
За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної давності регулюється законом місцезнаходження речі в момент початку строку набувальної давності з допущенням посилання на правопорядок держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної давності було виконане, чи за законодавством держави, на території якої річ знаходилася на момент закінчення строку набувальної давності (ст. 22 (1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.).
Низка спеціальних колізійних прив'язок застосовується до особливих випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами, 1958 р. вирішуються питання, пов'язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов'язальний статут, тобто право, застосовуване до зовнішньоторговельної угоди сторін.
Для визначення права власності на рухоме майно, що знаходиться в дорозі, може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено (законодавство Словаччини), або закон місця призначення речі (ст. 23 (2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р.).