1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Ім'я файлу: Лекції Педагогіка.docx
Розширення: docx
Розмір: 247кб.
Дата: 11.05.2021

ТЕМА 1. НАУКА ЯК ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
План

1. Наукове пізнання

2. Сутність науки. Наукові дослідження

3. Розвиток науки. Наукові революції

4. Внесок українських вчених у науку

5. Глобальні кризи й проблема цінності науково-технічного прогресу
1. Наукове пізнання

Людина – як частина природи, всесвіту, для свого нормального функціонування пізнавала та змінювала оточуючий світ, пристосовувалася до умов навколишнього середовища. Людина, вивчаючи особливості польоту птахів – конструювала літаючі апарати, досліджуючи підводне царство – будувала підводні човни, отримуючи знання з астрономії – складала календарі, опановуючи ази інженерії – будувала зрошувальні канали, пізнаючи світ дитини – обгрунтовувала теорії навчання та виховання підростаючого покоління і т. д.

В процесі пристосування до умов навколишнього середовища, людина протягом усього періоду свого існування, змушена була цілеспрямовано та активно здобувати знання про світ – пізнавати його.

Пізнання – процес цілеспрямованого активного відображення об’єктивного світу у свідомості людей.

З філософської точки зору, пізнання є діалектичним процесом взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Суб'єктом пізнання може бути окремий індивід, соціальна група, суспільство в цілому. До об'єктів пізнання відносять конкретні речі, явища або процеси.

Пізнання істини відбувається на різних рівнях: почуттєвому і раціональному, емпіричному і теоретичному.

Почуттєвепізнанняпередбачає переживання людиною емоційного відношення до різноманітних явищ і процесів навколишньої дійсності.

Раціональнепізнаннядоповнює почуттєве, забезпечує усвідомлення сутності явищ і процесів, розкриває закономірності зв'язку між ними і "повертає" нове знання до емпіричного рівня у вигляді можливості його практичного застосування і подальшого почуттєвого пізнання.

В емпіричному пізнанні відображаються зовнішні зв'язки і прояви об'єкта, досяжні для живого споглядання. Емпіричним називають наукове знання, одержане на основі спостереження і експерименту, їх результати фіксуються органами відчуттів або приладами, що їх замінюють, і дають уявлення про властивості і відношення досліджуваних явищ. Викладене мовою понять, категорій, знакових систем, емпіричне знання стає основою для подальшого розвитку наукового знання.

Теоретичне пізнання - це відображення внутрішніх зв'язків і закономірностей становлення, розвитку та існування об'єктів, які з'ясовуються шляхом раціонального опрацювання даних емпіричного дослідження. Теоретичний рівень пізнання забезпечує перехід від конкретного або конкретно-почуттєвого дослідження до абстрактного, що дає можливість виявити і сформулювати суттєве, головне. Абстрагування на теоретичному рівні пізнання є одним із головних способів проникнення в сутність явищ навколишньої дійсності. Теоретичний спосіб пізнання пов'язують із змістовим узагальненням об'єктів дослідження. В основі узагальнення лежить аналіз, спрямований на виділення основи, властивої для різноманітних явищ. Встановлено, що на теоретичному рівні пізнання дослідник моделює явища, що вивчаються, аналізує умови, за яких вони протікають, узагальнює емпіричні дані, визначає практичну цінність тих чи інших методів дослідження.

Між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання відсутня чітка межа.

У своєму прагненні повніше і глибше зрозуміти оточуючу дійсність вчені нагромаджують емпіричні дані, котрі рано чи пізно починають заперечувати усталені теоретичні уявлення про властивості об'єктів дослідження, характер протікання явищ і процесів. У кожній науковій галузі завжди можна виявити суперечності між існуючими емпіричними даними і відповідною їх теоретичною інтерпретацією. Усунення таких суперечностей вимагає нових досліджень як на емпіричному, так і теоретичному рівні.

При порівнянні рівнів пізнання під час наукового та повсякденного сприймання явищ навколишньої дійсності можна виокремити кілька відмінностей між ними.

Характеристики, що відрізняють науку від повсякденного пізнання, зручно класифікувати відповідно до структури діяльності (простежуючи розходження науки й повсякденного пізнання за предметом, засобами, продуктами, методами і суб'єктами діяльності).

1. Якщо повсякденне пізнання відображає тільки ті об'єкти, які можуть бути перетворені в певних історично сформованих способах і видах практичної діяльності, то наука здатна вивчати й такі фрагменти реальності, які можуть стати предметом освоєння і в практиці далекого майбутнього.

Наука виходить за рамки предметних структур наявних видів і способів практичного освоєння світу й відкриває людству нові предметні світи його можливої майбутньої діяльності.

2. Використання наукової термінології у науковому пізнанні. Щоб описати досліджувані явища, науковці прагнуть чітко фіксувати певні поняття й визначення. Вироблення наукою спеціальної мови, яка використовується для опису нею об'єктів є необхідною умовою наукового дослідження. Мова науки постійно розвивається в міру її проникнення у все нові галузі об'єктивного світу. Причому вона впливає на повсякденну, природну мову. Наприклад, терміни "електрика", "холодильник" колись були специфічними науковими поняттями, а потім увійшли в повсякденну мову.

3. Наукове дослідження має потребу в особливій системі спеціальних засобів, які, безпосередньо впливаючи на досліджуваний об'єкт, дають змогу виявити можливі його стани в умовах, контрольованих суб'єктом. Засоби, які застосовуються у виробництві й у побуті, як правило, непридатні для цієї мети, оскільки об'єкти, досліджувані наукою, і об'єкти, перетворені у виробництві й повсякденній практиці, найчастіше відрізняються за своїм характером. Звідси необхідність спеціальних наукових аппаратур (вимірювальних інструментів, приладових установок), які дозволяють науці експериментально вивчати нові типи об'єктів. Таким чином, з особливостей предмету науки ми одержали як своєрідний наслідок відмінності в засобах наукового й повсякденного пізнання.

4. Специфікою об'єктів наукового дослідження можна пояснити й основні відмінності наукових знань як продукту наукової діяльності від знань, одержуваних у сфері повсякденного, стихійно-емпіричного пізнання.

Останні найчастіше не систематизовані: це, скоріше, конгломерат відомостей, приписів, способів діяльності й поведінки, накопичених протягом історичного розвитку повсякденного досвіду. Їхня вірогідність встановлюється завдяки безпосередньому застосуванню в певних ситуаціях виробничої й повсякденної практики. Що ж стосується наукових знань, то їхня вірогідність не може бути обґрунтована тільки таким способом, оскільки в науці переважно досліджуються об'єкти, ще не освоєні у виробництві. Тому потрібні специфічні способи обґрунтування істинності знання. Ними є експериментальний контроль за одержуваним знанням і виведення одних знань із інших, істинність яких уже доведена, утворюючи систему знань.

Таким чином, ми одержуємо характеристики системності й обґрунтованості наукового знання, що відрізняють його від продуктів повсякденної пізнавальної діяльності людей.

5. Особливість методу пізнавальної діяльності. Об'єкти, на які спрямоване повсякденне пізнання, формуються в повсякденній практиці.

Прийоми, за допомогою яких кожний такий об'єкт виділяється й фіксується як предмет пізнання, входять у повсякденний досвід. Сукупність таких прийомів, як правило, не усвідомлюється суб'єктом як метод пізнання. У науковому дослідженні уже саме виявлення об'єкта, властивості якого підлягають подальшому вивченню, становить досить трудомістке завдання.

Щоб зафіксувати об'єкт, учений повинен знати методи такої фіксації. Тому в науці вивчення об'єктів, виявлення їхніх властивостей і зв'язків завжди супроводжується усвідомленням методу, за допомогою якого досліджується об'єкт.

6. Заняття наукою вимагають особливої підготовки суб'єкта, що пізнає. У ході чого він освоює історично сформовані засоби наукового дослідження, вивчає прийоми і методи оперування даними засобами. Для повсякденного пізнання такої підготовки не потрібно, вона здійснюється автоматично, у процесі соціалізації індивіда, коли в нього формується й розвивається мислення, в процесі спілкування й включення індивіда в різні сфери діяльності.

7. Об’єктивність наукового пізнання відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності людини. Так, наприклад, у процесі художнього освоєння дійсності об'єкти, включені в людську діяльність, не відокремлюються від суб'єктивних факторів, а беруться у своєрідній "склейці" з ними. Будь-яке відображення предметів об'єктивного світу в мистецтві одночасно виражає ціннісне відношення людини до предмета.

Художній образ - це таке відображення об'єкта, що містить відбиток людської особистості, її ціннісних орієнтацій, які вливаються в характеристики відображуваної реальності. Виключити це взаємопроникнення - значить зруйнувати художній образ. У науці ж особливості життєдіяльності особистості, що створюють знання, її оцінні судження не входять безпосередньо до складу породжуваного знання (закони Ньютона не дозволяють судити про те, що любив і що ненавидів Ньютон, тоді як, наприклад, у портретах Рембрандта відбита особистість самого Рембрандта, його світовідчування і його особистісне відношення до зображуваних соціальних явищ; портрет, написаний великим художником, завжди виступає і як автопортрет).

8. Заняття наукою передбачає також і засвоєння певної системи ціннісних орієнтацій і цільових установок, специфічних для наукового пізнання. Ці орієнтації повинні стимулювати науковий пошук, спрямований на вивчення все нових і нових об'єктів незалежно від сьогоднішнього практичного ефекту від одержуваних знань. Інакше наука не буде здійснювати своєї головної функції - виходити за рамки предметних структур практики своєї епохи.

Дві основні установки науки забезпечують прагнення до такого пошуку: самоцінність істини й цінність новизни. Будь-який вчений приймає в якості однієї з основних установок наукової діяльності пошук істини, сприймаючи істину як вищу цінність науки. Ця установка втілюється в цілому ряді ідеалів і нормативів наукового пізнання, що виражають його специфіку: у певних ідеалах організації знання, у пошуках пояснення явищ виходячи із законів і принципів, що відбивають сутнісні зв'язки досліджуваних об'єктів, і т.д.

Не менш важливу роль у науковому дослідженні має установка на постійний ріст знання й особливу цінність новизни в науці. Ця установка виражена в системі ідеалів і нормативних принципів наукової творчості (наприклад, забороні на плагіат, допустимості критичного перегляду підстав наукового пошуку як умови освоєння все нових типів об'єктів і т.д.).

Ціннісні орієнтації науки утворюють основу її етоса, що повинен засвоїти вчений, щоб успішно займатися дослідженнями. Великі вчені залишили значний слід у культурі не тільки завдяки зробленим нимиvвідкриттям, але й завдяки тому, що їхня діяльність була зразком новаторстваvй служіння істині для багатьох поколінь людей. Усякий відступ від істини наvдогоду особистісним, корисливим цілям, будь-який прояв безпринципності вvнауці зустрічав беззаперечну відсіч.

У науці як ідеал проголошується принцип, що перед істинною всіvдослідники рівні, що ніякі минулі заслуги не приймаються до уваги, якщоvмова йде про наукові докази.

Не менш важливим принципом наукового этоса є вимога науковоїvчесності при викладі результатів дослідження. Учений може помилятися, алеvне має права підтасовувати результати, він може повторити вже зроблене відкриття, але не має права займатися плагіатом. Інститут посилань, як обов'язкова умова оформлення наукової монографії й статті, покликаний не тільки зафіксувати авторство тих або інших ідей і наукових текстів. Він забезпечує чітку селекцію вже відомого в науці й нових результатів. Поза цією селекцією не було б стимулу до напружених пошуків нового, у науці виникли б нескінченні повтори пройденого й, в остаточному підсумку, була б підірвана її головна якість - постійно генерувати ріст нового знання, виходячи за рамки звичних і вже відомих знань про світ.

Звичайно, вимога неприпустимості фальсифікацій і плагіату виступає як своєрідна презумпція науки, що у реальному житті може порушуватися. У різних наукових співтовариствах може встановлюватися різна відповідальність за порушення етичних принципів науки.

2. Сутність науки. Наукове дослідження

Наука – соціально-значима сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність.

Наука характеризується великою кількістю ознак. Дослідник О.О. Горєлов виділяє в ній такі ознаки:

 Універсальність – вона дає знання, істинні для всього універсаму.

 Фрагментарність – наука диференційована на окремі дисципліни, вивчає фрагменти реальності, які описуються цими дисциплінами.

 Загальна значущість – її знання значущі для всіх людей.

 Знеособленість – на її кінцеві результати не впливають індивідуальні особливості учених.

 Систематичність – наука надає системної природи знанню, систематизує його.

 Незавершеність – зумовлена безкінечністю сущого як у ширину, так і в глибину, коли досягнення абсолютної істини неможливе.

 Спадкоємність – передбачає вічний процес співвіднесення нового знання зі старим.

 Критичність – виражається у тому, що наука завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть основоположні результати.

 Достовірність – потребує постійної перевірки знань, яке становить тіло науки.

 Позаморальність – саме знання не є ні моральним, ні аморальним; моральні оцінки стосуються лише діяльності дослідників або застосування результатів досліджень.

 Раціональність – наука будується на раціональних засадах, опирається на процедури мислення, закони логіки, закономірності функціонування і розвитку об’єктів.

 Чутливість – результати потребують емпіричної перевірки, сприйняття дослідником

Щодо дати і місця народження науки виокремлюють п’ять різних поглядів:

- наука була завжди, оскільки вона органічно властива практичній і пізнавальній діяльності людини;

- наука зародилась у Стародавній Греції у V ст. до н. е., де вперше знання поєдналося з обґрунтуванням;

- наука виникла в Західній Європі в пізньому середньовіччі (ХІІ-ХІV ст.) разом з особливим інтересом до знання, здобутого досліним шляхом, і до математики;

- наука починається з ХVІ- ХVІІ століть працями І. Кеплера, Х. Гюйгенса і особливо Г. Галілея та І. Ньютона, що розробили першу теоретичну модель фізики мовою математики;

- наука розпочинає свій розвиток у першій третині ХІХ ст., коли дослідницька діяльність було поєднано з освітою.

Вивчати науку - це значить вивчати вченого за роботою, вивчати технологію його діяльності по виробництву знань. Це й експериментальні засоби, необхідні для вивчення явищ, - прилади й установки, за допомогою яких ці явища фіксуються й відтворюються. Це методи, за допомогою яких виділяються й пізнаються предмети дослідження (фрагменти й аспекти об'єктивного світу, на які спрямоване наукове пізнання). Це люди, зайняті науковим дослідженням, написанням статей або монографій. Це установи й організації типу лабораторій, інститутів, академій, наукових журналів. Це системи знань, зафіксовані у вигляді текстів і книг, що заповнюють полички бібліотек. Це конференції, дискусії, захисти дисертацій, наукові експедиції.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність по здобуванню нового знання, так і результат цієї діяльності – суму набутих на даний момент наукових знань. Наука не існує без знання, як автомобілебудування не існує без автомобіля.

Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки і дії, не лише закони і принципи вивчення обєктів, а й певні форми і способи усвідомлення їх. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

Наука це не тільки діяльність окремої особистості – науковця. Оскільки діяльність завжди персоніфікована, то можна говорити про діяльність конкретної людини або групи людей, але наука виступає як надіндивідуальне, надособистісне явище. Це не просто діяльність Галілея, Менделєєва або Дарвіна. Звичайно, праці цих учених вплинули на науку, але кожний з них працював у рамках науки свого часу й підпорядковувався її вимогам і законам.

Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процесс перетворення предметів практичної діяльності (об'єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об'єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене сутнісними зв'язками, законами зміни й розвитку об'єктів, і сама діяльність може бути успішною тільки тоді, коли вона узгоджується із цими законами. Тому основне завдання науки - виявити закони, відповідно до яких змінюються й розвиваються об'єкти.

Можна сказати, що мова йде про наукові традиції, у рамках яких працює вчений. Силу цих традицій усвідомлюють і самі дослідники.

Отже, наука це діяльність, що можлива тільки завдяки традиції або, точніше, безлічі традицій, у рамках яких ця діяльність здійснюється.

Наука в людській діяльності виділяє тільки її предметну структуру й все розглядає крізь призму цієї структури. Як цар Мидас із відомої древньої легенди - до чого б він не доторкався, усе перетворювалося в золото, - так і наука, до чого б вона не доторкнулася, - усе для неї предмет, що живе, функціонує й розвивається за об'єктивними законами.

Наука є поліфункціональною, зокрема вона виконує такі функції:

  • евристичну (є засобом здійснення відкриттів, отримання принципово нового знання);

  • пізнавальну (є засобом отримання знання – фіксації, описання, узагальнення фактів, побудови теорій, виділення закономірностей);

  • пояснювальну (пояснює явища дійсності через виявлення законів, закономірностей та тенденцій);

  • інструментальну (формує інструмент розуміння реальності);

  • технологічну (здійснює технологічне втілення наукового знання);

  • інституційну (є специфічним інститутом у суспільстві);

  • культурологічну (є важливою підсистемою та елементом механізму культури);

  • світоглядну (забезпечує формування наукового світогляд);

  • експертно-оцінну (оцінює ті або інші проблеми, практичні і наукові проекти);

  • управлінську (забезпечує реалізацію управління суспільством);

  • комерційну (є засобом отримання комерційного прибутку від реалізації продукту науки);

  • соціалізаторську (реалізує процеси освіти і соціалізації людей);

  • практичну (підвищує ефективність діяльності людини).

Структурно, на думку Ю. Сурміна, наука як складне утворення містить чотири підсистеми:

  • соціальну, яка складається з учених, колективів і норм;

  • інформаційно-комунікативну, яка включає інформацію, форми і норми комунікації;

  • методологічно-інструментальну, до якої входять методологія, методи та інструментарій наукових досліджень;

  • гносеологічну або емпірико-теоретичну, до якої входять знання (факти, гіпотези і теорії).

Наука не може замінити собою всіх форм пізнання світу, всієї культури. І все, що випадає з її поля зору, компенсують інші форми духовного осягнення світу - мистецтво, релігія, моральність, філософія.

Наука є способом встановлення та усвідомлення об’єктивної істини. Цим вона протистоїть релігії, містицизму, домислам.

Форми наукового знання

Основними формами наукового знання є факти, поняття, категорії, принципи чи аксіоми, закономірності і закони, теорії.

1. Наукове пізнання розпочинається з накопичення фактів.

2. Факти систематизуються та узагальнюються у формі понять.

3. Найбільш широкі поняття називають категоріями (навчання, виховання, розвиток, формування, особистість)

4. Результатом систематизації та узагальнення емпіричного досвіду дослідника можуть бути сформульовані ним принципи чи аксіоми.

Під принципом розуміють вихідне положення теорії, вчення, на основі якого логічно виводяться інші твердження.

Аксіома являє собою вихідне положення теорії, що лежить в основі доведення інших положень цієї теорії у межах якої воно приймається без доведення.

5. Найбільш суттєві і стійкі зв’язки міх об’єктами природи, суспільства відображають наукові закономірності і закони.

У формі закономірності фіксується зв'язок між якісними властивостями об’єктів дослідження.

Законами передають співвідношення між кількісними значеннями величин, що характеризують об’єкти дослідження.

6. Закони і закономірності складають серцевину теорії, яка є основною структурною одиницею наукового знання, найвищою формою узагальнення і систематизації фактів.

В широкому розумінні, теорія – це особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об’єктивну дійсність.

У вузькому розумінні – форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві характеристики об’єктів.

Вимоги до теорії:

1. Логічна несуперечність.

2. Теорія має пояснювати всі факти певної сукупності без винятків.

Якщо факт не пояснюється, то теорія доводить його належність до іншої системи знань.

3. Замкнутість, тобто в неї не можна ввести випадкові факти і положення.

4. Підпорядкованість принципу У. Оккама, що припускає мінімальність початкової кількості ідей і понять.

5. Системність, тобто відображення системних характеристик наочної сфери теорії.

Наукове дослідження – особлива форма процесу пізнання, систематичне та цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовують засоби і методи науки, і яке завершується формулюванням знання про досліджуваний об’єкт.

З теоретичної точки зору наукові дослідження здійснюються з метою вивчення об’єктів, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, що є запорукою її опанування та формування наукового світогляду людей.

З практичної точки зору метою наукового дослідження є отримати результати, практичне використання яких призводить до підвищення ефективності протікання процесу, що охоплює виокремлений в дослідженні об’єкт.

Наукова школа являє собою неформальну творчу співдружність у межах наукового напряму висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів до розв’язання проблем, ідей і методів їх реалізації, стилю дослідної роботи тощо.

До головних ознак наукової школи відносять:

  • наявність наукового лідера,

  • високу наукову кваліфікацію дослідників,

  • значущість одержаних ними результатів,

  • оригінальність методик досліджень,

  • спільність наукових поглядів.

Розвиток наукового напрямку може бути пов'язане з ім'ям того або іншого великого вченого, але воно зовсім не обов'язково припускає постійні особисті контакти людей, що працюють у рамках цього напрямку. Інша справа - наукова школа. Тут ці контакти абсолютно необхідні, тому що величезну роль грає досвід, безпосередньо переданий на рівні зразків від учителя до учня, від одного члена співтовариства до іншого. Саме тому наукові школи мають, як правило, певне географічне положення (Тернопільська школа хіміків, Київська математична школа).

Наукові дослідження умовно поділяють на фундаментальні та прикладні.

Фундаментальні дослідження покликані розкрити сутність педагогічних явищ, знайти глибоко приховані засади педагогічної діяльності, дати її наукове обґрунтування. Серед фундаментальних розрізняють необмежені та цілеспрямовані дослідження.

Прикладні дослідження охоплюють питання безпосередньо пов’язані із практикою.

Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

- об’єкта і предмета дослідження (механіка, фізика, хімія, біологія, географія та ін.);

- сфери дослідження (природничі, гуманітарні, суспільні, технічні);

- способу і методів отримання нового знання (теоретичні й емпіричні);

- зв’язків із предметною діяльністю (теоретичні, практичні).

3. Розвиток науки. Наукові революції

Історичний розвиток науки був нерівномірний. Стадії швидкого і навіть стрімкого прогресу змінювалися періодами застою, а іноді і занепаду.

На думку французького філософа Гастона Башлара формування науки охоплює такі етапи:

- донауковий стан (від класичної античності до 17-18 ст.);

- науковий стан (останні десятиліття 18 – початок 20 ст.);

- стан нового наукового духу (з початку 20 ст.).

У наш час змінився характер наукової діяльності в порівнянні з дослідженнями класичної епохи. На місце науки невеликих співтовариств учених прийшла сучасна "більша наука" з її майже виробничим застосуванням складних і дорогих приладових комплексів (типу великих телескопів, сучасних систем поділу хімічних елементів, прискорювачів елементарних часток), з різким збільшенням кількості людей, зайнятих у науковій діяльності й обслуговуючих її; з великими об'єднаннями фахівців різного профілю, із цілеспрямованим державним фінансуванням наукових програм і т.п.

Змінюються від епохи до епохи й функції науки в житті суспільства, її місце в культурі і її взаємодія з іншими областями культурної творчості. Уже в XVII ст. виникаюче природознавство заявило свої претензії на формування в культурі домінуючих світоглядних позицій. Виконуючи світоглядні функції, наука стала усе активніше впливати на інші сфери соціального життя, у тому числі й на повсякденну свідомість людей.

У другій половині XIX сторіччя наука одержує все більше застосування, вона поширюється у техніку й технології. Зберігаючи свою культурно-світоглядну функцію, вона знаходить нову соціальну функцію - стає продуктивною силою суспільства.

ХХ століття може бути охарактеризований як все більше використання науки у різних галузях соціального життя. Наука починає усе активніше застосовуватися в різних сферах управління соціальними процесами, виступаючи основою кваліфікованих експертних оцінок і прийняття управлінських рішень. Співпрацюючи із представниками влади, науковці реально починають впливати на вибір тих або інших шляхів соціального розвитку. Цю нову функцію науки іноді характеризують як перетворення її в соціальну силу. При цьому підсилюються світоглядні функції науки і її роль як безпосередньої продуктивної сили.

Радикальні якісні зрушення в розвитку науки визначені як наукові революції. Крутий поворот у підході до вивчення науки зробив американський історик фізики Томас Кун у своїй роботі "Структура наукових революцій", що з'явилася в 1962 році. Наука або, точніше, нормальна наука, відповідно до Куна, - це співтовариство вчених, об'єднаних досить твердою програмою, що Кун називає парадигмою і яка цілком визначає, з його погляду, діяльність кожного вченого. Саме парадигма як якесь надособистісне утворення виявляється в Куна в центрі уваги. Саме зі зміною парадигм зв'язує він корінні зміни в розвитку науки – наукові революції. Нормальна наука, - пише Кун, - це "дослідження, що міцно опирається на одне або кілька минулих досягнень - досягнень, які протягом деякого часу визнаються певним науковим співтовариством як основа для розвитку його подальшої практичної діяльності". Уже із самого визначення зрозуміло, що мова йде про традиції, тобто наука розуміється як традиція. Минулі досягнення, що лежать в основі цієї традиції, і виступають як парадигма. Найчастіше під цим розуміється деяка досить загальноприйнята теоретична концепція типу системи Коперника, механіки Ньютона, кисневої теорії Лавуазьє й т.п. Зі зміною концепцій такого роду Кун насамперед і пов'язує наукові революції.

Перша наукова революція – 17 -18 ст. природознавча.

Наприкінці 18 ст. 1 наукова революція переросла у промислову, наслідком якої була розбудова капіталістичного індустріального суспільства й індустріальної цивілізації;

Друга наукова революція – кін. 19 – поч. 20 ст. – спричинила появу нової, некласичної науки, якій належать відкриття електрона, радіо, перетворення хімічних елементів, створення квантової і теорії відносності, проникнення у мікросвіт і пізнання великих швидкостей.

Третя наукова революція – середина 20 ст. – сьогодення – науково-технічна, їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспільство. Основою цього суспільства є новітні високі й тонкі технології. Значну роль відіграють комп’ютери, засоби масової комунікації та інформатики.

Промислова революція. Винаходи

Джеймс Ватт, англійський винахідник – 1782 р. винайшов першу промислову парову машину;

1783 р. повітряна куля – Франція, брати Монгольф’є;

1785 р. – механічний ткацький верстат, Велика Британія, Е. Картрайт;

1807 р. – перший пароплав (пасажирський) сконструював американський інженер Роберт Фултон

1829 р. – перший придатний до експлуатації паровоз - Велика Британія – Г. Стефенсон;

1839 р. – фотографія (дагеротип) – Франція (Л. Деггер); Велика Британія – Ньєпс;

1863 р. – метро – Велика Британія (Лондон – Дж. Фаулер, Ч. Персон)

Олександр Грехем Белл (1847-1922) американський дослідник-винахідник який у 1876 р. сконструював перший телефонний апарат що дозволив на відстані передавати голосові повідомлення;

1876 р. – чотирьохтактний промисловий двигун внутрішнього згорання - Німеччина – Н.А. Отто;

Томас Алві Едісон (1847-1931) відомий американський винахідник у 1877 р. винайшов фонограф «розмовляюча машина» з валиком, що обертається, а у 1879 р. електричну лампочку розжарювання з ниткою розжарювання зробленою з бамбукового вугілля, яка принципово вирішувала проблему освітлення житлових будинків. Коли Едісон обурений тим, що його винахід використовують у виробництві без дозволу автора винаходу, подав до суду США та програв його.

1885 р. – автомобіль – Німеччина (Г. Даймлер, незалежно К.Ф. Бенц);

1895 р. кіно – Франція – брати Люм’єри;

1896 р. – радіо – Італія (Дж. Марконі), незалежно Росія – О. Попов;

1903р. – літак – США (брати Райт);

1924 р. – телебачення – Велика Британія (Шотландія Дж. Л. Берт);

1939 р. – реактивний літак – Німеччина (Хейнкель);

1942 р. – ядерний реактор – США (Чикаго, Е.Фермі);

1944 р. – комп’ютер – США (Еккерт, Мочлі);

1945 р. – атомна бомба – США (Лос-Аламос, колектив під керівництвом Дж.Р. Оппенгеймера)

1954 р. – атомна електростанція – СРСР (Обнінськ)

1956 р. – відеомагнітофон – США

1957 р. – штучний супутник Землі – СРСР (колектив під керівництвом С.Корольова)

1960 р. – лазер – США (Т.Мейман)

1961 р. – пілотований космічний корабель – СРСР («Восток-1», Ю.Гагарін)

1969 р. – висадка людей на місяці – США («Аполлон-11», Р.Армстронг, Е.Олдрін)

1973 р. – персональний комп’ютер –США

4. Внесок вітчизняних вчених у науку

Дрогобич Юрій (Ю.Котермак) (1540 - 1594) – вчений астроном, астролог. Перший український доктор медицини і філософії, професор Болонського та Краківського університетів. Перший український автор друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року». 1481- 1482 рр. – ректор Болонського університету.

Прокопович Теофан (1681 - 1736) – теолог та філософ, основоположник теорії просвіченого абсолютизму. Ректор Києво-Могилянської академії (1711 – 1716рр.) Автор численних підручників; богословських, філософських, історичних, драматичних, юридичних та педагогічних праць.

Сковорода Григорій Савович (1722 - 1794) – філософ-просвітитель. Автор теорії двох натур природи (видима і невидима), вчення про три світи (макрокосм і 2 мікрокосми), проблематики самопізнання і людського щастя, підставою якого є «сродна праця».

Лобачевский Микола Іванович (1792 - 1856) – творець першої неевклідової геометрії.

Максимович Михайло Олександрович ( 1804 - 1873) – вчений-енциклопедист. Перший ректор Київського університету. Автор праць з філософії та історії (про походження варяг-русів, про Петра Конашевича-Сагайдачного, Спогади про Богдана Хмельницького), ботаніки (попередник дарвінівських ідей про походження людини, Основи ботаніки), української фольклористики, історії та критики літератури.

Пирогов Микола Іванович (1810-1881) хірург, паталог і анатом, засновник воєнно-польової хірургії, педагог і громадський діяч. Опрацьовував проблеми наркозу, розробив методи кістково-пластичних операцій, запропонував гіпсову пов’язку, збагатив методику хірургічних втручань.

Кістяковський Олександр Федорович (1833 - 1885) – засновник українського наукового правознавства.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) – видатний український економіст.

Пулюй Іван (1845-1918) – видатний український фізик, організатор науки, громадський діяч; доцент Віденського університету, професор і ректор Празького політехнічного інституту; першовідкривач рентгенівського випромінювання.

Мечніков Ілля Ілліч (1845-1916) – український зоолог і мікробіолог – у 1882 р. відкрив явище фагоцитозу.

Нобелівська премія 1908 р.

Докучаєв Василь Васильович (1846-1903) – вчений-природознавець, який сформував основи сучасного ґрунтознавства, вперше розробив природно-історичну класифікацію ґрунтів, вчення про їх зональність, створив вчення про географічні зони.

Симиренко Лев Платонович (1855-1920) – вчений-помолог і садівник, створив один із найбагатший у Європі маточний колекційний сад, вивів всесвітньо відомий сорт яблук Ренет Симиренко.

Вернадський Володимир Іванович (1863 - 1945) – основоположник генетичної мінералогії, гео- та біохімії.

Патон Євген Оскарович (1870-1953) – піонерські праці з електрозварювання та мостобудування.

Патон Борис Євгенович (нар. 1918) дослідник у галузі електрометалургії, зварювання у космосі та під водою, створення матеріалів із наперед заданими властивостями

Сікорський Ігор Іванович (1889-1972) – авіаконструктор, збудував перші багатомоторні літаки. З 1919 р. працював у США, де заснував авіазаводи, що випускали гвинтокрили типу Сікорскі.

Антонов Олег Костянтинович (1906-1984) – український авіаконструктор, створив понад 60 типів літаків та планерів типу АН.

Корольов Сергій Павлович (1907 – 1966) – видатний український учений, конструктор ракетно-космічних систем СРСР. Починаючи з 30-их років очолював розробку і запуск балістичних і геофізичних ракет, ракет-носіїв, космічних кораблів та автоматичних міжпланетних станцій різних модифікацій.

Амосов Микола Михайлович (1913 – 2002?) – видатний український лікар, учений в галузі медицини та біокібернетики. Хірургічне лікування захворювань серця та легень; моделювання психічних функцій мозку.

5. Глобальні кризи й проблема цінності науково-технічного прогресу

Друга половина XX ст. ознаменована виникненням глобальних криз і глобальних проблем. Серед численних глобальних проблем, породжених техногенною цивілізацією, що поставили під загрозу саме існування людства, російський дослідник В.С.Стьопін виділяє три основних.

Перша з них - це проблема виживання в умовах безперервного вдосконалення зброї масового знищення. У ядерне століття людство вперше за всю свою історію стало смертним, і цей сумний підсумок був "побічним ефектом" науково-технічного прогресу, що відкриває все нові можливості розвитку військової техніки.

У свій час Леонардо да Вінчі був стурбований можливим небажаним характером свого винаходу й не захотів піддавати гласності ідею підводного човна - "через злу природу людини, що могла б використати його для вбивств на дні морському шляхом затоплення суден разом з усім екіпажем".

Другою, мабуть, самою гострою проблемою сучасності, стає наростання екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування як частини природи і як діяльної істоти, що перетворює природу, приходять у конфліктне зіткнення.

Стара парадигма, начебто природа - нескінченний резервуар ресурсів для людської діяльності, виявилася невірною. Людина сформувалася в рамках біосфери, що являє собою не просто навколишнє середовище, яке можна розглядати як поле для перетворюючої діяльності людини, а виступає єдиним цілісним організмом, у який включене людство як специфічна підсистема. Діяльність людини вносить постійні зміни в динаміку біосфери й на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації масштаби людської експансії в природу такі, що вони починають руйнувати біосферу як цілісну екосистему. Екологічна катастрофа, що загрожує людству, вимагає вироблення принципово нових стратегій діяльності, науково-технічного й соціального розвитку людства.

І третя важлива проблема - це проблема збереження людської особистості, людини як біосоціальної структури в умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді позначають як сучасну антропологічну кризу. Людина, ускладнюючи свій світ, все частіше викликає до життя такі сили, які вона уже не контролює і які стають далекими її природі. Чим більше вона перетворює світ, тим у більшій мірі вона породжує непередбачені соціальні фактори, які починають формувати структури, що радикально міняють людське життя й, мабуть, що погіршують його. Ще в 60-ті роки XX ст. філософ Г. Маркузе констатував у якості одного з наслідків сучасного техногенного розвитку появу "одномірної людини" як продукту масової культури. Сучасна культура дійсно створює широкі можливості для маніпуляцій свідомістю, при яких людина губить здатність раціонально осмислювати буття.

Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить досить складною проблему соціалізації й формування особистості. Постійно мінливий світ обриває багато корінь, традицій, змушуючи людину одночасно жити в різних традиціях, у різних культурах, пристосовуватися до різних обставин, що постійно змінюються. Зв'язки людини робляться спорадичними, вони, з одного боку, об’єднують всіх індивідів у єдине людство, а з іншої, ізолюють, атомізують людей.

Сучасна техніка дозволяє спілкуватися з людьми різних континентів. Можна по телефону поговорити з колегами із США, потім, включивши телевізор, довідатися, що робиться далеко на півдні Африки, але при цьому не знати сусідів, живучи подовгу поруч із ними.

Проблема збереження особистості здобуває в сучасному світі ще один, зовсім новий вимір. Уперше в історії людства виникає реальна небезпека руйнування тієї біогенетичної основи, що є передумовою індивідуального буття людини й формування її як особистості. Обвал інформації, стресові навантаження, канцерогени, засмічення навколишнього середовища, нагромадження шкідливих мутацій - все це проблеми сьогоднішньої дійсності, її повсякденні реалії.

Цивілізація значно продовжила строк людського життя, розвинула медицину, що дозволяє лікувати багато хвороб, але разом з тим вона усунула дію природного добору, що на початку становлення людства викреслювала носіїв генетичних помилок з ланцюга поколінь. З ростом мутагенних факторів у сучасних умовах біологічного відтворення людини виникає небезпека різкого погіршення генофонду людства.

Вихід іноді бачать у перспективах генної інженерії. Але тут існують нові небезпеки. Якщо дати можливість втручатися в генетичний код людини, змінювати його, то цей шлях веде не тільки до позитивних результатів лікування ряду спадкових хвороб, але й відкриває небезпечні перспективи перебудови самих основ людської природи. Виникає спокуса "планомірного" генетичного вдосконалення природою створеного "антропологічного матеріалу", пристосовуючи його до все нових соціальних навантажень. Подібну перспективу всерйоз обговорюють біологи, філософи й футурологи.

Безсумнівно, що досягнення науково-технічного прогресу дадуть людству могутні засоби, що дозволяють впливати на глибинні генетичні структури.

Але одержавши у своє розпорядження подібні засоби, людство знайде щось рівнозначне атомної енергії за можливими наслідками. При сучасному рівні морального розвитку завжди найдуться "експериментатори" і добровольці для експериментів, які можуть зробити гасло вдосконалення біологічної природи людини реаліями політичної боротьби й амбіційних устремлінь.

Перспективи генетичної перебудови людського тіла поєднані з не менш небезпечними перспективами маніпуляцій над психікою людини, шляхом впливу на її мозок. Сучасні дослідження мозку виявляють структури, впливи на які можуть породжувати галюцинації, викликати виразні картини минулого, які переживаються як дійсні, змінювати емоційні стани людини й т.д. І вже з'явилися добровольці, що застосовують на практиці методику багатьох експериментів у цій галузі: вживлюють, наприклад, у мозок десятки електродів, які дозволяють слабким електричним подразненням викликати незвичайні психічні стани, усувати сонливість, одержувати відчуття бадьорості й т.п.

Психічні навантаження викликають нагромадження негативних емоцій і часто обумовлюють застосування штучних засобів зняття напруги. У цих умовах виникають небезпеки поширення як традиційних (транквілізатори, наркотики), так і нових засобів маніпуляції психікою. Взагалі втручання в людську тілобудову і особливо спроби цілеспрямованої зміни сфери емоцій і генетичних основ людини, навіть при самому жорсткому контролі можуть привести до непередбачених наслідків.

Все це - проблеми виживання людства, які породила техногенна цивілізація. Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у попередньому техногенному розвитку. Очевидно людство повинне здійснити радикальний поворот до якихось нових форм цивілізаційного прогресу. Вихід полягає не у відмові від науково-технічного розвитку, а в наданні йому гуманістичного виміру.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

скачати

© Усі права захищені
написати до нас