Сергій Грабовський
«Трагічний стоїцизм» Василя Стуса як філософа
Василь Стус був не лише першорядним поетом, а й оригінальним мислителем. При цьому його поетичну творчість органічно пронизують Біблійні мотиви...
У своєму світобаченні Василь Стус був дуалістом. Але дуалістом дуже й дуже своєрідним. Якщо традиційне визначення дуалізму полягає в тому, що це філософська доктрина і світоглядний принцип, який виходить з існування двох рівноцінних та рівноправних начал буття, то дуалізм Стуса закорінений у його творчість і розкривається в ній. Справа в тому, що Василь Стус (1938-1985) був не лише першорядним поетом, а й оригінальним мислителем. При цьому його поетичну творчість органічно пронизують Біблійні мотиви; поза ними неможливо уявити собі Стуса-поета, і вони вносять у загалом похмуру й драматичну стилістику віршів елемент просвітління та надії, тоді як у філософських текстах він виступає заперечником та критиком християнства, щонайменше агностиком, відтак ці тексти часто здаються написаними зовсім іншою людиною, ніж та, що синхронно з ними творила поетичні шедеври. І хоча у віршах Стуса присутні богоборчі мотиви (так само, як і в Тараса Шевченка чи Івана Франка), вони вписуються у християноцентричний загалом смисловий ряд Стусової поезії, а от його філософські твори мають відчутно інші світоглядно-культурні підвалини.
Утім, як таке ставлення Василя Стуса до християнства не є темою цієї статті; вона має своїм предметом власне філософську творчість поета й мислителя. На власне філософській ниві Стус виступив наприкінці 1960-х, наприкінці певної «відлиги», що була пов’язана з діяльністю Микити Хрущова та Петра Шелеста на високих партійних посада і надала можливість другого у ХХ столітті відродження української культури, хоча й під контролем партії більшовиків. Його ґрунтовна гуманітарна самоосвіта та загострене до краю відчуття несправедливості національного й соціального буття дозволили поетові вийти на такий рівень концептуально-світоглядного розмислу, який був неприступний для більшості тодішніх професійних філософів. І в силу цензурних вимог, і в силу світоглядних чинників.
У брошурі «Феномен доби», присвяченій життєвому шляху і творчості Павла Тичини і написаній на зламі 1960-1970-х, Василь Стус виходить на рівень світоглядних узагальнень у річищі соціальної філософії екзистенціалізму: «Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвеєр. Поет став заслуженим митцем – державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців… Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити».
А у написаному невдовзі після арешту (1972 рік) листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста Стус звертається до соціально-філософської та культурно-антропологічної проблематики, пов’язаної із сучасним йому українським буттям. Оцінки наявного стану справ точні та безжальні, а стилістика цього листа часом стає памфлетною. Поет, зокрема, пише: «Умови сталінської політики продукували слуг, а не синів, рабів, а не господарів своєї країни. Це продовжується і зараз. Людській свободі наступили на горло, возводячи це в вічну необхідність». Й уточнює: «Лицемірство не припинилося. Воно продовжується далі… Це або травмує віру, або призводить до тієї полегшеної віри, яка вже не є ніякою вірою, їй ім’я – безпринципність і невіра. Нігілізм – це те, до чого призвели ви, міняючи "Євангеліє", як рукавички. Нігілізм молоді – це ваше законне дітище. Ви прагнули спроституювати цю молодь – вона вам відповіла повною байдужістю й нігілізмом. Усі ці травми віри, яких так багато завдано, значно важчі за окремі господарські недоліки. Травми віри ведуть до маразму, до підлості, вони розкладають найчесніших людей, розкладають ізсередини, виховуючи хитрість, точний розрахунок і неперевершену безпринципність… Візьміть "просту" радянську людину… Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ – радійте! співайте!), вона "добровільно" робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих "добровільних" товариств, якими хочуть камуфляжувати відсутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги…, засуджує те, чим нишком захоплюється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, свобода, демократія, справедливість, гуманізм і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова».
Те, що описує Василь Стус у цьому листі, дещо пізніше визначний грузинський мислитель Мераб Мамардашвілі назве стисло і точно «антропологічною катастрофою». Стус продовжує розкривати її риси: «Людина сьогодні загнана в глибоке підпілля, а в ньому чує себе державним злочинцем. Про людське око вона має свій двійник, варіант "на всіх", респектабельний, як автомат, якого щодня запрограмовують новими думками і новими постановками старого питання… Вона ніби втратила себе, вона ніби забула глибокий смисл слова "людина", сьогодні вона навряд чи відповість, що вона мусить робити, щоб бути "людиною". Нормальна відповідь: робити те, що наказує партія. Ніби партія працює на чистій дошці людської душі. Логічно (і справедливо) тільки так: робити так, як диктують вироблені віками норми справедливості (вироблені простим, трудящим народом)… Коли ж ми кажемо, що справедливе тільки те, що каже партія (фактично – сьогоднішній керівник партії), ми тим самим абстрагуємось від історії: мовляв, її не було, а ми – перші адами… В силу всього цього людина втрачає свої, вироблені історією, соціальні характеристики, соціальну "систему координат", вона розгубила себе… Таке вивласнення душ нищить будь-яку вартість людського існування. Постріли, якими закінчувалось життя Маяковських, Скрипників, Орджонікідзе, Фадєєвих, Хвильових, зашморги, в які лізли Єсєніни і Цвєтаєви – це знаки рівняння між благами життя і страхами пекла. Це та стежка якою утікають, лишаючись нескореними. Здобуваючи ту свободу особи, якої не дає ваш соціалізм… Ви знецінили моє життя повністю. Я не можу займатись улюбленою роботою – значить, я абсолютно незалежний. Я не можу нічого друкувати – ні статей, ні віршів, ні перекладів. Я зречений до тваринного животіння. Ви ж забули про діалектику. Забравши в мене всі права, всього мене, ви тим самим і втратили мене. Інстинкт самозбереження увірвався, як налигач… Такий соціалізм проклинатимуть нащадки. Такий соціалізм уже сьогодні потворить цих нащадків – і це вже злочин».
В СССР «антропологічна катастрофа», крім інших, мала ще й національний вимір: «Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того – гріхом і мало не тавром», - зазначав Стус. – «Задумайтесь над тим, чому з таким успіхом сприймається у нас антифашистське мистецтво. Ви зрозумієте такий ошелешливий парадокс: у масовому гіпнозі гітлеризму, в гітлерівській неволі людського духу вловлюються "зримые черты" нашого учора, нашого сьогодні».
Філософський розмисел у цьому річищі був продовжений Василем Стусом під час другого ув’язнення, в «Таборовому зошиті» 1982 року: «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий і ні до чого не зобов’язує… Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя. Він теж многоликий янус, радянський Світовид. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерти, ми, в'язні історії, – ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас – життя, через скільки поколінь?)». І в продовження цих міркувань: «Думаю про світогляд: як на мене, це поняття дуже метафізичне… Світогляд – то у великій мірі питання темпераменту і совісті, нашої життєвої активності… За мого теперішнього стану ніякі егоїстично-розрахункові міркування вже його не визначають. Що ж тоді? Погляд вічності чи відчаю? Нестерпно докучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але – чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але поки що я не бачу – нікого і нічого. Жодного знаку сподівання».
Відтак той тип філософування, який демонстрував Василь Стус і який був для нього органічним за його життєвих обставин, можна визначити як трагічний стоїцизм, побудований на ґрунті європейського екзистенціалізму.
Трагічний стоїцизм Василя Стуса – не лише наслідок пограничної ситуації, в яку поет потрапив унаслідок арештів, ув’язнень та заслань. Він сформувався в основних своїх рисах іще до першого арешту, свідченням чого є стаття «Зникоме розцвітання» (1971 рік). Номінально вона присвячена поетичній творчості Володимира Свідзинського, проте торкається значно осяжніших проблемних обширів. У ній висловлені в концентрованій формі філософські погляди Стуса напередодні арешту та ув’язнення, сформовані практикою совєтського буття (а це ж іще були порівняно «вегетаріанські» та хоча б частково проукраїнські часи Петра Шелеста, а не Щербицького-Федорчука-Маланчука). Але Стус фіксує й осмислює трагічну самотність – не власну, а загальну самотність українського інтелігента як такого. Останнім часом у журналістиці побутує такий вислів про українців: «нація без еліти». Стус ставить питання інакше, куди радикальніше і точніше: «еліта без нації».
Для Стуса мистецтво – це не вихователь суспільства, як для просвітників, не «гра в бісер» для обраних інтелектуалів, не суспільно значущий спосіб духовно-практичного освоєння світу, як для неомарксистів. Це щось більш значуще, а водночас і страхітливе. «Навіювана мистецтвом добра соціальна етика виводиться з позиції нашої повної безсилості перед життям, нашої, вже успокоєної, капітуляції перед труднощами існування. В мистецтві ми здобуваємо собі шанець самоприхищеності од світу. Для кожного поокремо – свій індивідуальний шанець, бліндаж (мистецтво вабить нас перспективою чисто індивідуального рятунку; так Господь Бог відпускає нам гріхи тільки в усамітненій молитві, проказаній пошепки). Тому всякі соціальні побудування мистецтва – щонайменше безглузді. Фігура оскарження – ось його правдива іпостась. Відшукування душевної рівноваги в стражданні, задоволення в горі і задоволення горем – ось його підступна мета. Гіркоту од життєвих невдач заступають радощі віри, осягнутої тільки духом». І далі уточнення: «Творчість – то тільки гримаса індивідуального болю, а наша естетика – то естетика страждання, трохи потамованої муки. В культі страждання вся філософія мистецтва і вся його велич з таємничими феноменами катарсису (коли перед смертю люди вбирають чистий одяг, то в цьому народному звичаї маємо типовий випадок катарсису). Відучуючи нас жити, мистецтво навчає смерті. Оскільки світ нам усе дужче болить, мистецтво набуває доброти Платона Каратаєва, воно заспокоює стражденних. Оце і вся його соціальна місія. Решта – то тільки способи заспокоєння».
Василь Стус осмислює сюжети, пов’язані з антропологічною катастрофою, у їхній сув’язі – національно-українського та глобально-світового начал, доходячи до парадоксальних, несподіваних висновків: «І, може, ця розлита поетична філософія Свідзінського особливо значуща для нас, людей середини 20 ст., коли крах гуманістичних конструкцій розуму вже не раз значили факти історії, ті факти, коли доведена до свого логічного кінця та чи інша гуманістична теза доходить своєї протилежності, обертаючись на бездушну, людиновбивчу, катастрофічну для світу силу. Розум перетворився на ракову пухлину нашої духовної конституції. Це найдовершеніший орган нашого духовного атрофування і нівеляції, універсальне знаряддя нашого самозасліплення, він наш самополон і наше самознищення».
Традиційно на адресу митців та інтелектуалів (ці поняття далеко не повністю перетинаються) виголошують (само)інвективи щодо їхньої «відірваності від народу», «нездатності транслювати у сучасний культурний простір здобутки світової культури», недостатню чи то елітарність, чи то егалітарність тощо. Василь Стус знаходить зовсім інший тип нещадних слів для свого кола «безсилих імпотентів-інтелектуалів»: «Замкнені у в’язниці задушливої самосвідомості, ми атрофуємо сили наших біогенетичних бажань… Свідомо зрадивши власну природу, ми несвідомо зробили найбільшим своїм ворогом самих себе (але самих себе, вже втрачених для себе). Тепер, зраджені собою, ми отруюємо себе продуктами власного розпаду. Як коні із вогненними гривами, що відчули в собі наглу смерть, ми пробуємо врятуватися од цієї межової ситуації під крилом облудливої віри в один з найбільших самогіпнозів – рух. Ця облудлива віра в рух як панацею од смертельної недуги, зветься прогресом. А прогрес фактично є тільки нашим самопроминанням, само спустошенням… Дисгармонійна, з гіпертрофією інтелекту, наша людська свідомість тільки світає в нас – світає, розпливаючись жовтою плямою божевілля. А світання показує, що сподіваний день наш буде дуже нерадісний. З гримасою болю в обличчі, осяяному спалахами грядущого настрашливого дня, ми запізно здогадуємось, що в нашому досвідомому біологічному стані було куди більше епічної "суб’єктивності", аніж тепер. Адже тоді в нас, ще не виділених зі світу, глухо гуділа ціла природа. Вона акумулювала нас своєю енергією, яку ми мали, хай і не відчували себе її власниками. Це був той винятково шляхетний дарунок, про який навіть не здогадуються… Інерційний рух, безмежно більший за нас, хоч і витворений нами, пойняв нас своїми плесами, мов непотрібну тріску. Так ми стаємо жертвами своєї історії, своїх діянь, жертвами самих себе… А розпад духовності, призбираної для нас природою, процес згасання людини в людині ми боягузливо звемо історією людського суспільства».
При цьому свої сподівання щодо хоч якогось просвітлення в суцільному мороку людського існування Василь Стус, сформований в атеїстичному середовищі («не люблю християнства») покладає на природу, Натуру, на її вплив на людину: «Природа гідно протистоїть наступові потворства. Вона занадто могутня, щоб серйозно ставитись до революційних перетворень маленького гномика, який, ховаючись за торосами власного жаху, уявив себе – гримаса почуття неповноцінності – вінцем природи. Не менш вона і довірлива: їй ніяк не збагнути, як то може її син, хай навіть і дуже непутящий, загрожувати матері, що держить його на світі. Вона й гадки не має, що її можуть ошукати. Може, вона й помиляється… Але є помилки, кращі за іншу непомильність – вічні помилки добра і краси».
Філософська творчість Василя Стуса – це такий самий «незавершений проект» (К. Москалець), як і його поезія, і вся його культурницька діяльність. Написані Василем Стусом філософські розвідки у більшості своїй стали чинником інтелектуального життя України вже в новітні часи – внаслідок вилучення низки текстів КҐБ при арешті поета в 1972 році. На жаль, тема «Стус як філософ» наразі є малодослідженою, і ця стаття, як і декілька інших, що належать різним авторам, – лише один із перших абрисів її.