ЕСЕ НА ТЕМУ: САМОТНІСТЬ І СПІЛКУВАННЯ
В ЖИТТЄВОМУ СВІТІ ЛЮДИНИ
Робота Холодової Софії 3філос
Самотність супутниця людини протягом усього її життя. Тільки чомусь для обивателя самотність звикла характеризуватись у негативному ключі, але з погляду філософії та релігії самотність є правильним і навіть корисним явищем. Через роботу нашого розсуду , який звик давати оцінку всім явищам на своєму шляху ми даємо негативне забарвлення речам, які переживаються нами складніше, ніж речам, які легко осягаються. У випадку з самотністю ми переживаємо цей феномен у момент відчуття себе окремим від певної групи людей, у моменти «несхожості» і почуття незрозумілості. Тільки ось чому в момент усвідомлення себе індивідом ми відчуваємо порожнечу, і ніби озираючись на своє оточення, потребуємо відчуття причетності до когось ще? Людина істота соціальна і вона потребує постійної взаємодії з соціумом, шукаючи схвалення, відгук, оцінку та почуття цілісності. Розглянемо феномен самотності у творах різних філософів. Альбер Камю у своєму творі «Сторонній» показує нам приклад людини, яка навмисне відмовилася від оточення. Мерсо абсолютно байдужий до всіх людей навколо. Він байдужий до свого життя він ніби чекає дива, але не звертає увагу на те, що воно відбувається з ним постійно. Приклад естету, зануреного в інший світ. Його відчуженість вибіркова. Якщо його свідомість не сприймає соціальні ритуали, то стосовно природи вона повністю відкрита. Мерсо дивиться на навколишній світ очима поета, тонко сприймаючи фарби, звуки та запахи. Він вишукано точний у виборі слів, які передають його почуття.
Стан свого героя А. Камю передає грою світла, краєвидом, окремою деталлю зовнішнього світу. Збираючись проводити свою матір в останній шлях, Мерсо жадібно розглядає ранковий пейзаж: «Я подивився, який краєвид навколо. Побачив ряди кипарисів, що підіймалися до неба над пагорбами, руду та зелену долину, розкидані в ній, чітко видні будиночки – і я зрозумів маму. Увечері ця картина, мабуть, навіває почуття тихого смутку та спокою».
І тільки на останніх сторінках роману, у ключовій сцені, коли виведений із себе домаганнями священика, герой гарячково вигукує слова своєї віри в обличчя служителю церкви: «Я мав рацію, я і тепер правий, я завжди мав рацію. Я жив отак, а міг жити по-іншому. Робив те й не робив цього. Ну і що? Я ніби жив, чекаючи тієї хвилини блідого світанку, коли моя правда виявиться. Все – байдуже, все не має значення, і я чудово знав чому. Він також знає. З безодні мого майбутнього протягом усього мого абсурдного життя піднімалося в мені крізь ще не настали роки мороку, воно все зрівнювало на своєму шляху, все, що доступне моєму життю, – такому несправжньому, такому примарному життю». Отже, таємниця Мерсо розкрита: в основі його правди лежить смерть, чарівний та безглуздий факт.
У цій правді він був самотній, але він був вірний своїй правді, не заперечував себе як індивіда, не прагнув соціуму. Виходить такий парадокс для того, щоб бути цілісною особистістю (будучи при цьому соціальною істотою) потрібно кинути себе в стан самотності. Але Камю відомий своїм песимізмом, що заважає нам зрозуміти те, що самота не є чимось сумним. Ми повинні наблизитися до точки «нуль», досягти рівноваги між «погано» та «добре».
Для цього стану нам знадобиться погляд К'єркегора – «генія самотності». У щоденнику Кьєркегор писав: «Тому я люблю тебе, тиша духовної години, тут, у моїй кімнаті, де ніякий шум і жодний людський голос не порушує нескінченність роздумів і думок… Тому я люблю тебе, тиша самотності». Самотність була його стихією, він шукав і знаходив блаженство в тому, щоб бути одним, буквально одним у неосяжному світі. К'єркегор був одним із засновників релігійного екзистенціалізму. На релігії самотність розглядається як момент усамітнення людини з Богом. Чому ченці йдуть у скити, замикають себе у келії? Зрозуміло, що вони хочуть присвятити себе Богові, але саме усамітнення допомагає їм не відволікатися на звичні людські соціальні потреби. Засудження, спрага схвалення, спрага злиття з іншою людиною у пристрасній та захоплюючій бесіді – все це відволікання індивіда від самого себе. Таким чином, самотність за К'єркегором не є самоціллю: людина усамітнюється в собі, але для того, щоб постати перед Іншим, перед особливим Іншим – перед Богом. І це предстання має бути розглянуте як єдина подія його існування, подія, в якій «встановлюється сама людина».
Самотність – це шлях до самого себе, у глибини своєї душі. Це єдиний шлях до пізнання себе. Ми не можемо пізнати нікого так добре, як ми можемо пізнати себе.
Одиночество спутник человека на протяжении всей его жизни. Только вот почему то для обывателя одиночество привыкло характеризоваться в негативном ключе, но с точки зрения философии и религии одиночество является правильным и даже полезным явлением. Из за роботы нашего рассудка, который привык давать оценку всем явлениям на своем пути мы даем негативную окраску вещам которые переживаются нами сложнее, чем вещам, которые легко постигаемы. В случае с одиночеством, мы переживаем этот феномен в момент ощущения себя отдельным от определенной группы людей, в моменты «непохожести» и чувства непонятости. Только вот почему в момент осознания себя индивидом мы чувствуем пустоту, и будто оглядываясь на свое окружение, нуждаемся в ощущении причастности к кому то еще? Человек существо социальное и оно нуждается в постоянном взаимодействии с социумом, ища одобрение, отклик, оценку и чувство целостности. Рассмотрим феномен одиночество в произведениях разных философов. Альбер Камю в своем произведении «Посторонний» показывает нам пример человека который умышленно отказался от окружения. Мерсо совершенно равнодушен ко всем людям вокруг. Он равнодушен к своей жизни он будто ждет чуда, но не обращает внимание на то что оно происходит с ним постоянно. Пример эстета, который погружен в иной мир. Его отрешенность избирательна. Если его сознание не воспринимает социальные ритуалы, то по отношению к природе оно полностью открыто. Мерсо смотрит на окружающий мир глазами поэта, тонко воспринимая краски, звуки и запахи. Он изысканно точен в выборе слов, передающих его ощущения.
Состояние своего героя А. Камю передает игрой света, пейзажем, отдельной деталью внешнего мира. Собираясь проводить свою мать в последний путь, Мерсо с жадностью рассматривает утренний пейзаж: «Я посмотрел, какой пейзаж вокруг. Увидел ряды кипарисов, поднимающихся к небу над холмами, рыжую и зеленую долину, разбросанные в ней, отчетливо видные домики – и я понял маму. Вечером эта картина, должно быть, навевает чувство тихой грусти и покоя».
И только на последних страницах романа, в ключевой сцене, когда выведенный из себя домогательствами священника, герой лихорадочно выкрикивает слова своей веры в лицо служителю церкви: «Я был прав, я и теперь прав, я всегда был прав. Я жил вот так, а мог жить по-другому. Делал то и не делал этого. Ну и что? Я словно жил в ожидании той минуты бледного рассвета, когда моя правда обнаружится. Все – все равно, все не имеет значения, и я прекрасно знал почему. Он тоже знает. Из бездны моего будущего в течение всей моей абсурдной жизни подымалось во мне сквозь еще не наставшие годы дыхание мрака, оно все уравнивало на своем пути, все, что доступно моей жизни, – такой ненастоящей, такой призрачной жизни». Итак, тайна Мерсо раскрыта: в основе его правды лежит смерть, неотразимый и бессмысленный факт.
В этой правде он был одинок, но он был верен своей правде, он не отрицал себя как индивида, не стремился к социуму. Получается такой вот парадокс для того что бы быть целостной личностью (будучи при этом социальным существом) нужно бросить себя в состояние одиночества. Но Камю известен своим пессимизмом, что мешает нам понять то, что одиночество не является чем то печальным. Мы должны приблизиться к точке «ноль», достичь равновесие между «плохо» и «хорошо».
Для этого состояния нам пригодиться взгляд Кьеркегора – «гения одиночества». В дневнике Кьеркегор писал: «Поэтому я люблю тебя, тишина духовного часа, здесь, в моей комнате, где никакой шум и никакой человеческий голос не нарушает бесконечность раздумья и мыслей… Поэтому я люблю тебя, тишь одиночества». Одиночество было его стихией, он искал и находил блаженство в том, чтобы «быть одним, буквально одним в необъятном мире». Кьеркегор был одним из основателей религиозного экзистенциализма. А в религии одиночество рассматривается как момент уединения человека с Богом. Почему монахи уходят в скиты, запирают себя в келии? Понятно что они хотят посвятить себя Богу, но именно уединение помогает им не отвлекаться на привычные человеческие социальные нужды. Осуждение, жажда одобрения, жажда слияния с другим человеком в страстной и увлекательной беседе – все это отвлечение индивида от самого себя. Таким образом, одиночество по Кьеркегору не является самоцелью: человек уединяется в себе, но для того, чтобы предстать перед Другим, перед особенным Другим – перед Богом. И это предстояние должно быть рассмотрено как единственное событие его существования, событие, в котором «устанавливается сам человек».
Одиночество это путь к самому себе, в глубины своей души. Это единственный путь к познанию самого себя. Мы не можем познать никого так хорошо, как мы можем познать самих себя.