«Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина» - говорив Йоганн Вольфганг фон Ґете. А без знання мови власного народу не можна називатися людиною. Не просто людиною, а гідним представником власної держави.
Мова та нація – ці два поняття нерозривно пов’язані між собою. Не може існувати народу, який не мав би чи не знав своєї мови. Адже її не можна сприймати просто як джерело згуртування групи представників певного етносу. Це також і джерело розвитку культури , духовного зростання та становлення національної свідомості.
Існування народу можливе тільки за умови його самоідентифікації, яка не можлива без утвердження власної мови.
Мова – не просто засіб спілкування, висловлення думки чи передачі інформації представниками однієї групи людей, а й спосіб згуртуватися, виокремитися із групи інших народів. Становлення та розвиток державної мови має велике значення у державотворенні, сприяє духовному та ментальному розвитку, консолідації та відстоюванню власної національної самобутності та гідності громадянина.
Українська мова, тому і українська, що вона і є найвищою цінністю української землі. У ній збережено дух народу, історію його розвитку та становлення державності. Процес становлення української державності не завершився і до сьогодні. Відстоювання права на спілкування власною мовою, на власну країну та свою індивідуальність дуже гостро постає в останні роки. Особливо на фоні російської агресії щодо України. Мова стає зброєю у боротьбі проти агресора, адже за словами Оксани Забужко: «Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови – неминуче мислить несамостійно».
РОЗДІЛ 1 МОВА – ОЗНАКА НАЦІЇ
1.1 Мова – душа народу
«Мова – душа кожної національності, її святощі, її національний скарб…Поки житиме мова, житиме і народ як національність, не стане мови, не стане й національності…» Іван Огієнко( митрополит Іларіон) [1]
Людина - істота суспільна. Її рисами є праця, мова та усвідомлення себе частиною суспільства, формування якого в часі збігається із становленням мови. Мова й писемність є факторами, що утворюють культуру. Якщо у людей відібрати право або можливість говорити рідною мовою, то це буде найважчим ударом по їхній рідній культурі. Якщо в людини відібрати книги рідною мовою, то вона втратить найважливіші скарби своєї культури.[2]
Український народ має одну із наймилозвучніших та найбагатших мов світу. Про її багатство та красу згадується в першій українській газеті, що була видана у США ще в 1893 році і мала назву «Свобода». Там говорилося так: «Нашу руска мова якъ каже одинъ ученый прфесоръ Бантишъ-Камҍнскiй есть второю по италіяньской що до звучности, що до солодкости, що до придатности подъ безсмертни ноти всесвҍтных музикальних композиторовъ»[3]
Жоден народ у світі не говорить різними мовами. Тому що до тих пір, поки представники одного і того ж народу мають одну, спільну для всіх, мову, до тих пір такий народ існує. Існує його національна свідомість та самобутність.
Національна свідомість – це розуміння представником нації своєї приналежності до певного етносу, розуміння групи осіб власної приналежності до певного народу, який відрізняється від інших народів. Для самоідентифікації головну роль відіграє саме мова, тому що відбиває у собі всі сфери існування суспільства. Спільноти, утворенні на основі єдності мови, є більш стійкими, ніж державні утворення, об’єднанні спільними політичними та економічними поглядами.
Єдиної думки щодо історії формування української мови серед дослідників не існує. За свідченнями радянського міфу про Київську Русь, українська мова почала формуватися як самостійна у XIV ст. після розпаду давньоруської мови, якою користувалися у Київській Русі, на три мови – білоруську, українську та російську. Друга теорія говорить про те, що початок розвитку українська мова бере з VII ст. після розпаду праслов’янської мови. Деякі науковці прагнуть довести, що походження мови сягає трьохтисячолітнього віку, оскільки має багато спільного з латинською мовою, інші твердять, що вік української мови п’ять тисячоліть і вона є основою усіх мов світу. Але ці теорії мають бути ще досліджені та доведені.
Історія утвердження української мови пройшла складний шлях заборони, кривди та знищення. Але незалежно від цього зберегла історію народу, його культури та духовних надбань. Надзвичайної кривди їй було завдано російським самодержавством, яке ставило за мету створення багатонаціональної імперії мовчазних рабів, «манкуртів», що не знали б ні своєї мови, ні нації, ні культури. В цих умовах найменшого сприяння українська мова, пройшовши складний шлях від хибного штампу «непотрібної мови» до єдиної державної мови, не лише вижила і зберіглася, а й створила прекрасну літературу, що є свідченням її надзвичайної потужності, духовності та величезного потенціалу.
Нажаль, довготривалі утиски призвели до створення в Україні двомовного середовища, де громадянин держави вирішує, якою мовою йому «зручніше» користуватися. Таке знецінення рідної мови призводить до денаціоналізації, послаблення системи цінностей та стимулів діяльності, інтересів, почуттів, що пов’язані з національністю. Таким чином, денаціоналізована особистість втрачає свою етнічну гідність, свідомість та, разом з ними, патріотичні почуття. Але чи може людина, яка перейняла іншу мову повністю ототожнити себе з тою нацією, мову якою перейняла? Можливо, якоюсь мірою, це можливо, але повністю це статися не може. Оскільки, з моменту появи на світ індивід пізнає світ за допомогою того, що вже йому відоме. Тобто, дитина через мову матері сприймає інформацію про оточуюче середовище, всі відомості сконцентровані в мові, в традиціях, в історії народу, представником якого вона є. Цей процес довготривалий. А якщо індивід бере за основу спілкування для себе іншу, не властиву їй одиницю, мову іншого народу, то засоби її пізнання, сприйняття збіднені. Доктор Л. Пархонюк окремо дослідила мовну проблему з точки зору тільки гносеологічної функції мови і дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше – в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість. Нерідна мова не може в повній мірі відображати емоції та почуття особистості, оскільки менталітет, характер, енергетика, психологія народу є неповторними і виражаються саме в народній мові та її здобутках.
Сучасна українська мова є не тільки багатовіковим надбанням українського народу, створеним зусиллями багатьох поколінь. В час військової агресії з боку Росії мова набула виняткового ідентифікаційного значення, стала чинником національної безпеки, та одним із різновидів зброї проти загарбників, генератором і найвищою формою патріотизму. [1]
Слід відзначити, що за результатами опитування КМІС, проведеного з 4 по 27 грудня 2022 року на замовлення В. Кулика, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку Україна перестає бути багатонаціональною державою, оскільки домінуюча кількість громадян відносять себе до української нації, а нетитульні народи становлять невелику кількість відсотків.
Відомий український учений і громадський діяч Іван Огієнко зазначав: «Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості» [5, с. 76]
Українська мова – це мова титульного населення України. Вона також є однією з офіційних у Придністров’ї, поширена у багатьох країнах ближнього та дальнього зарубіжжя, де проживають етнічні українці. Нею спілкуються до 45 млн. громадян з усього світу. Вона входить до третього десятка за поширеністю у світі.
Законодавство України про мови складається з Конституції України, Декларації прав національностей, Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (далі – Закон 2704-VIII), законів України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні меншини», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Частиною першою статті 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є українська мова. [4]
Термін «державна мова» виник у часи розвитку національних держав. І закріпився у багатонаціональних державах, оскільки в однонаціональній державі немає потреби юридичного закріплення певної мови як державної.
У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти. [6] У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, перебуваючи у складі інших держав, український народ позбувся можливості повноцінно користуватися своєю мовою. Через заборони та утиски велика частина українського етносу відчужена від можливості використання української мови як засобу спілкування та основного інструменту згуртування народу. Значну роль відіграє у цьому багаторічне домінування російської мови над українською, яка і досі має значний вплив на мовну ситуацію в Україні. Враховуючи це, бачимо, що вироблення мовної єдності в Україні – дуже складний процес. Оскільки деякі політичні сили у попередні роки маніпулювали мовними процесами, намагаючись запровадити офіційно двомовність та надати російській мові статусу другої державної. Мовне питання особливо загострилося разом з ратифікацією у 2003 році нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка покликана урегулювати співвідношення та використання у всіх сферах діяльності держави мови державної та мов національних менших.[7]
25.04.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Закон набрав чинності 16.07.2019 через два місяці з дня його опублікування в газеті «Голос України» офіційному друкованому органі Верховної Ради України. Відповідно до Закону 2704-VIII єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. Статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації. Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави.
З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи:
Мова відіграє найголовнішу роль у державотворенні та об’єднанні нації, утвердженні національної свідомості та самобутності. Одного лише законодавчого затвердження правового статусу мови у державі недостатньо. Потрібно створення ефективної системи для контролю за дотриманням законодавчих актів та удосконалення відповідальності за порушення законів щодо використання державної мови.
На фоні постійного утиску з боку Росії, початку повномасштабної війни та загрози Українській державності необхідність відродження та укріплення української мови посилюється. Тому слід прикладати усіх зусиль для популяризації саме української мови, поширення її вживання не лише в державних органах та установах, а й заохочувати до використання її в сімейному домашньому середовищі. Адже все починається з сім’ї. Саме родина повинна пояснити дитині роль рідної мови. Прояснити для неї, що не буває хороших чи поганих мов. Є самобутність кожного народу, яка виражається у мові. У ній зберігається пам’ять народу, історія становлення його державності, його культура . Батьки зобов’язані передавати дитині духовні надбання народу через вивчення його мови і не мають права позбавити дитину права розвитку національно свідомої особистості через власні уподобання.
Мовний фактор у політиці є основним критерієм творення держави. Варто згадати слова древніх римлян: «чия мова – того і влада». І молоді політики усіх держав, крім України дуже добре запам’ятовують це правило.
Відповідно до закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» всі особи, які хочуть набути громадянства України повинні знати українську мову не нижче середнього рівня першого ступеня. Свої знання слід підтвердити шляхом здачі іспиту на рівень володіння державною мовою, зареєструвавшись на іспитовій платформі.
Звичайно, є у світі держави, в яких є декілька державних мов, але такий устрій може бути винятком із загально устаткованого устрою держав, де діє формула: одна держава – одна нація (титульна) – одна мова. На думку відомого мовознавця А. Погрібного в Україні немає підстав для такої винятковості. Він стверджує: «Відтак ми, українці, не можемо долучатися до цих винятків тому, що ані не прибували звідкілясь в Україну, як от французи та англійці до Канади, де є дві державні мови, а, навпаки, автохтонно з правіків тут живемо й так само з правіків тримаємо естафету свого рідного українського слова; ані історично не розділяли ми територію своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами (як-то з незапам’ятних часів розділена територія нинішньої федеративної Швейцарії) поміж німцями, французами, італійцями та ретороманцями, які, кожен живучи у своїй частині Швейцарії, цивілізовано та мирно домовилися, що кожна з їхніх мов – державна; ані не живемо ми, українці, у такому складному етноутворенні (десятки народів із десятками мільйонів людей, які говорять різними мовами), яким є Індія, унаслідок чого поряд із державною хінді зберігається як державна й мова колишнього англійського колонізатора».[8, с. 128]
Досвід зарубіжних країн свідчить, що питання мови є основним у державі та її творення. За традицією, об’єднання націй у Європейських країнах, що формувалися у ХІХ – ХХ ст., є консолідація саме за етнічною ознакою. За цією традицією основною в державі вважається найбільша етнічна група (титульний народ) і відповідно мова цього народу стає домінуючою в суспільстві. Такий устрій сприяє автоматичному одержанню громадянства та всіх його прав та свобод за належністю до певного етносу. З точки зору права, таке виокремлення титульної нації створює передумови для примусового вивчення мови титульної нації та утиску мов національних меншин тої чи іншої країни. Це супроводжується відмовою визнавати право вибору громадян іншої національності власних культурних уподобань, цінностей, збереження своєї культурної та історичної пам’яті. Такі обставини створюють умови для домінуючої нації, щоб стати політичною нацією. А представники меншин набувають громадянства за особливою процедурою та зазнають утисків у своїх правах з точки зору громадянського законодавства. У сучасному суспільстві прикладами таких країн є Латвія та Естонія.
ВИСНОВКИ
Отже, проаналізувавши усе, описане вище, робимо висновок, що мова – це засіб та спосіб самопізнання, самоствердження власної унікальності кожного народу. Оскільки, вона виконує ряд функцій, серед яких не лише комунікативна, яку прийнято виділяти як основну, а і ряд інших, не менш важливих, про які згадувалося вище. В українській мові збережено його духовну культуру, національну свідомість, історію розвитку поколінь та духовні цінності. Вона несе в собі мовний код і знищення її веде до зникнення народу як нації. Усе вищесказане свідчить про те, що саме зараз, в Українській незалежній державі утвердження у суспільстві української мови як державної є одним із основних завдань державотворення та є основною передумовою для зміцнення національної свідомості та об’єднання українського суспільства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ