Ім'я файлу: Мирні_засоби_вирішення_міжнародних_спорів_у_добу_середньовіччя.d
Розширення: docx
Розмір: 42кб.
Дата: 04.06.2023
скачати
Пов'язані файли:
Екзаменаційна робота Дисципліна.docx
Мирні_засоби_вирішення_міжнародних_спорів_у_добу_середньовіччя.d
Мирні_засоби_вирішення_міжнародних_спорів_у_добу_середньовіччя.d


Мирні засоби вирішення міжнародних спорів у добу середньовіччя

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ МІЖНРАОДНИХ СПОРІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

    1. Поняття міжнародного спору та засобів їх вирішення

    2. Шляхи вирішення міжнародних спорів

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.1. Особливості міжнародних спорів доби середньовіччя

2.2. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів доби середньовіччя

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми роботи. Загалом, застосування збройної сили задля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативного значення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві. Формальна заборона силових методів розв'язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте ця заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства навіть за часів доби Середньовіччя. Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав.

Інформаційна база дослідження. Науково-теоретичну базу дослідження становлять особливості наукових підзодів, щодо вирішення міжнародних спорів такими науковцями як: Я. Броунлі, М. В. Буроменського, В. Г. Буткевича, В. А. Василенка, В. Н. Денисова, М. Ейкхерста, М. Л. Ентіна, В. І. Євінтова, Г. В. Ігнатенка, Ю. М. Колосова, Д. Б. Лєвіна, І. І. Лукашука, Г. І. Морозова, Е.О. Пушміна, Г. І. Тункіна, Н. А. Ушакова, А. Фердросса та інших.

Метою курсової роботи є дослідження засобів вирішення міжнародних спорів у добу Середньовіччя.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини та проблеми міжнародного правотворчого процесу взагалі та правові наслідки односторонніх декларацій зокрема, правові відносини між суб'єктами міжнародного права, що виникають між ними у зв'язку з врегулюванням за допомогою правових засобів спорів під час здійснення співробітництва.

Предметом дослідження є міжнародне право, його джерела які регламентували міжнародні відносини, щодо правотворчого процесу.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити ряд наступних завдань:

  • Надати характеристику поняття міжнародного спору;

  • Дослідити особливості шляхів вирішення міжнародних спорів;

  • Визначити особливості міжнародних спорів та доби Середньовіччя;

  • Охарактеризувати мирні методи вирішення міжнародних спорів доби Середньовіччя.

Методологічну основу дослідження складає сукупність загальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержання результатів у дослідженні застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи, які забезпечили єдність аналізу, історизм, об’єктивність дослідження тощо.

Структура курсової роботи передбачає зміст, вступ, два розділи, в яких поступово розкривається тема роботи, висновки та список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ МІЖНРАОДНИХ СПОРІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

    1. Поняття міжнародного спору та засобів їх вирішення


Використання термінів “ситуація” і “спір” є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI “Мирне вирішення спорів” (статті 33-38) і Глави VII “Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії” (статті 39-51) - багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів: 1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці; 2) ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов’язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов’язані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.

Основними джерелами цього інституту є:

- Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

- Переглянутий загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

- Статут ООН;

- Статути регіональних міжнародних організацій;

- Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;

- Заключний акт НЕСЄ 1975 року;

- Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

- міжнародні порядки [36, c.33].

У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.

Питання правового захисту врегульовано і в окремих конвенціях. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст.ст. 45-52) і покупцем (ст.ст. 61-65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд дій, передбачених нею (замінити товар, заявити про розірвання договору, відмовитися від приймання товару), відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і у випадку порушення договору з боку покупця.

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:

- субординаційної, коли дії суб’єкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);

- координаційної, коли для держави є обов’язковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави у відношенні предмета спору. Можна тільки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета спору [47, c.62].

Слід зазначити, що вирішення міжнародних конфліктів базується на принципі мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. 3 статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовувати такі засоби:

- принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

- більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

- відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: “Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість”.

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов’язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами.

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок із принципом невтручання - мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципом незастосування сили.


    1. Шляхи вирішення міжнародних спорів


Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правових відносинах однією з істотних умов зобов’язання є забезпечення його виконання та закріплення засобів для мирного розв’язання спору, що надає право стороні відступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила зобов’язання, відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобов’язання сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань, якщо визначені умови, які існують в момент його підписання, залишатимуться незмінними. Сторони іноді цим користуються й односторонньо відмовляються від виконання зобов’язання з посиланням на змінені обставини, у зв’язку з чим подальше виконання договору нібито чи неможливе або ж недоцільне. Прикладом такого ухилення та неналежного виконання можуть бути відносини України та Росії. Впродовж десяти років після здобуття незалежності нашою державою ці відносини були ускладнені проявами взаємної недовіри. Декларації про стратегічне партнерство фактично тільки маскували відсутність порозуміння і прагнення до справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загроза серйозних міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, які використовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рідше застосовувався засіб посередництва, що не завжди приносили бажаний результат.

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.

Правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, - “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання [23, c.109].

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники: інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей), історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв’язання спорів між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також будь-які інші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що Статут ООН, окрім спорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру й безпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже, він не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв’язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного спору.

У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв’язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.

Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб’єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.

Посередництво - це сприяння держав або інших суб’єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) - це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов’язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів [21, c.44].

Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються. Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв’язанню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами.
У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з’ясовування питань факту.

Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів:

- підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов’язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року “Буря в пустелі”, “гуманітарна інтервенція” ООН 1994 року в Сомалі);

- миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру;

- постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості - запобігання рецидиву конфлікту);

- превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику виникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів (основна мета - врегулювання спору до спалаху насильства).

В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії: заходи для зміцнення довіри; раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій; установлення фактів, пов’язаних із спором; демілітаризація і нейтралізація; інші засоби.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.1. Особливості міжнародних спорів доби середньовіччя
Найвідоміший сюжет посередництва у міжнародному праві докласичної доби пов’язаний із Тридцятирічною війною (1618–1648). Венеційський дипломат Альвізе Контаріні та папський нунцій Фабіо Кіджі зіграли роль посередників між ворогуючими її учасниками. Обидва отримали відповідні настанови від своїх урядів – римського папи та Сенату Венеційської республіки, в яких уперше було викладено правила роботи медіаторів, зокрема зберігати неупереджене ставлення до сторін, аби не втратити їхню довіру; уникати від надання пропозицій сторонам щодо можливих рішень; дотримуватися конфіденційності висловленої стороною інформації; не погоджуватися на роль арбітра; долати перешкоди з терпінням і пробачливістю.

Ці перші сучасні медіатори застосували у своїй роботі такі методи, як: дипломатичні перемовини «в чотири ока», тобто двосторонні зустрічі сторін конфлікту за участю медіатора; «човникова медіація», коли медіатор спілкується з однією зі сторін медіації (Контаріні провів близько 800 таких зустрічей); комедіація [7, с. 34–35].

На ознаменування великої ролі Венеційської республіки в укладенні Вестфальського миру, яким було покладено початок сучасному міжнародному праву та державі як суверенній політичній організації, вона була включена до мирної угоди «як посередниця цього договору»

(§ 119 Мюнстерського договору). Важливо, що Оснабрюкський (§ 5 ст. XVII) і Мюнстерський (§ 115) договори містили положення про необхідність надання конфліктуючими сторонами пропозицій про мирне вирішення конфлікту в будь-якому випадку порушення умов укладених договорів: «Укладений договір про мир має без обмежень залишати свою силу, і сторони договору мають дотримуватися усіх положень цього договору незалежно від їхнього віросповідання. При порушенні будь-якого положення договору потерпілий має спочатку попередити порушника, а потім передати матеріали для укладення мирної угоди або винесення судового рішення на основі законів» [8, с. 156].

Отже, Вестфальський мир започаткував систему міжнародних відносин Нового часу, в якій вирішення міжнародних спорів мало своїм пріоритетом мирні способи їх розв’язання, що, хоча й не виключило силові, в т. ч. збройні, конфлікти, принаймні поклало початок інституціоналізації міжнародної медіації (посередництва). Емпіричний досвід запровадження медіації у міжнародних конфліктах науково був систематизований видатним швейцарським правником і дипломатом Емером де Ваттелем у його праці «Право народів» [9, c. 405–406]. Він писав: «Посередництво, за якого спільний друг тих, хто сперечаються, пропонує свої добрі послуги, часто є ефективним засобом, який приводить сторони спору до порозуміння, зближення позицій і з’ясування або узгодження їх прав, а в разі образи – до пропозиції та прийняття розумного задоволення».

Ваттель підкреслював, що посередництво вимагає одночасно прямоти, обережності та тактовності. Посередник має зберігати справжню неупередженість, пом’якшувати докори, заспокоювати роздратування, зближувати позиції.

Його обов’язок полягає у сприянні законним вимогам і нагляді за тим, щоби кожна сторона отримала те, що їй належить. Посередник не є суддею: його обов’язком є сприяння миру, і він має переконати сторону, яка юридично є правою, зробити деякі поступки, якщо це необхідно, аби досягти такого блага, як мир. Завданням посередника є примирення сторін, а не суд над ними. Так само він не має наполягати на досягненні суворої справедливості, рівно як не повинен бути гарантом виконання досягнутих домовленостей за винятком випадку, коли він свідомо бере на себе такі обов’язки.

Ним було сформульовано вимоги до міжнародного медіатора, що залишаються чинними досі: повну неупередженість, рівну довіру до сторін, політичний такт та уміння вести перемовини. Ваттель також окремо наголошував на тому, що посередник не має сприяти одній зі сторін конфлікту, а лише підтримувати обидві сторони у їхньому прагненні до миру. «Послуга із примирення ворогуючих націй, яка зупиняє кровопролиття, є благодіянням і варта великого правителя; це має бути священним обов’язком для усіх тих, хто володіє засобами для успішного посередництва» [9, с. 611].

Відзначимо, що якості медіатора (посередника) як один із вирішальних для успіху міжнародної медіації факторів визначено у доповіді ООН про посилення посередництва та підтримки посередництва [10, с. 15]. Дж. Беркович та Е. Хьюстон підкріплюють цю тезу результатами дослідження медіації у міжнародних конфліктах післявоєнного часу [11].

Важливим практичним кроком до правового унормування медіації як способу мирного вирішення конфліктів у публічно-правовій сфері стало включення до федеральної Конституції Швейцарії 1803 р. положення про врегулювання конфліктів між кантонами шляхом переговорів або посередництва (ст. 21, 36) [12], хоча видається перебільшенням уважати цей акт першим правовим документом у сфері медіації та початком розвитку медіації загалом [13, с. 268]. Зазначимо, що термін «медіація» було включено до назви Конституції Швейцарії, що підкреслювало її договірний характер. В історії укладення цього договору не можна оминути неоднозначну роль Першого консула Французької республіки Наполеона Бонапарта, який виступив як посередник у спорі між сторонами конфлікту.

Перемовини між представниками збереження федерального устрою та прихильниками унітарної республіки проводилися у Парижі із жовтня 1802 р. Наполеон, будучи прихильником республіканізму французького зразка, розумів, що централізований державний устрій у Швейцарії не має шансів на стабільне існування, тому й запропонував сторонам проект федеральної конституції, який було затверджено Сенатом Гельветичної республіки у березні 1803 р. У Новий час із появою так званих великих держав саме вони взяли на себе роль медіатора.

Серед таких визначних медіаційних кейсів варто назвати посередництво міністра іноземних справ Великої Британії Дж. Каннінга, котрий діяв за дорученням короля Георга IV, між Португалією та Бразилією, що виборювала незалежність від метрополії [14, с. 250–372]. Для досягнення порозуміння між урядами двох країн Каннінг заручився також підтримкою австрійського уряду, використавши той факт, що дружиною бразильського імператора (сина португальського короля) була принцеса з роду Габсбургів.

Варто відзначити власний інтерес Великої Британії у цьому конфлікті, а саме бажання припинити трансатлантичну работоргівлю, в якій Бразилія відігравала велику роль, що неможливо було здійснити без визнання Бразилії суб’єктом міжнародного права, а останнє було неможливо здійснити без такого визнання з боку метрополії – Португалії. У цьому плані англійський медіатор не може бути названий повністю нейтральним і неупередженим посередником. Медіаційні перемовини проходили у Лондоні між повноважними представниками обох урядів протягом 1824–1825 рр. Бразильська делегація наполягала на визнанні незалежності свої країни, тоді як португальська пропонувала визнання суверенітету Бразилії при залишенні зверхності династії Браганца.

Відсутність просування у вирішенні цього питання змусила Каннінга запропонувати сторонам проект договору, що складався з восьми положень, ключовими з яких були такі: визнання факту урядування в обох країнах представниками тієї самої династії Браганца та незалежності бразильських правлячих інститутів; поступки спадковими правами бразильського імператора щодо португальського трону і, навпаки, португальського короля щодо бразильського; встановлення миру між двома націями та припинення воєнних дій; реставрація власності португальських підданих у Бразилії; вільний вибір підданства мешканцями Бразилії та свобода повернення до Португалії та, навпаки, мешканцями Португалії – до Бразилії; звільнення Португалією досі утримуваних портів у Бразилії та відмова Бразилії від посягання на інші португальські колонії; призначення повноважних послів для укладення миру та припинення воєнних дій; укладення торгового договору між країнами.

Проект Каннінга був схвалений бразильцями, але португальці опиралися визнанню незалежності Бразилії, яка де факто випливала з нього. Тоді Каннінг удався до технології BATNA (Best Alternative to Negotiated Agreement) –WATNA (Worst Alternative to Negotiated Agreement), демонструючи португальській делегації наслідки неукладення договору, найгіршим із яких, на його думку, була можлива відмова бразильців від самої ідеї монархії. Утім, цей проект було відхилено португальським урядом і натомість вироблено альтернативний проект, ключовим моментом у якому залишилося визнання зверхності португальського короля над Бразилією. Більше того, португальська влада ознайомила з деталями плану інших впливових акторів на європейській політичній арені, а саме Росію, Францію, Пруссію, Іспанію. Медіаційні перемовини неодноразово переривалися і врешті-решт за пропозицією Каннінга були перенесені до Ріоде-Жанейро, де уповноваженим від португальського короля виступив колишній британський посол у Франції Чарльз Стюарт.

Підсумком медіації стало укладення португальсько-бразильського договору, за яким Португалія визнавала незалежність Бразилії на чолі з імператором Педру І шляхом видання спеціального декрету, але за португальським королем залишався титул суверена.
2.2. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів доби середньовіччя
Як бачимо, укладення швейцарської медіації 1803 р. та перемовини між Бразилією та Португалією не можна назвати класичною медіацією попри те, що саме так їх іменують в історії дипломатії: вони є далекими від досвіду Контаріні-Кіджі, рівно як і не повністю відповідали ідеям Ваттеля. Насамперед Наполеон і Каннінг не були нейтральними медіаторами. Медіаторство Наполеона було частиною його експансіоністської політики, рівно як і посередництво Каннінга переслідувало інтереси Великої Британії, про що він недвозначно заявляв.

Крім того, саме британський підданий сер Чарльз Стюарт представляв інтереси португальського короля на останньому етапі перемовин. Коли перемовини зайшли у глухий кут, медіатори в обох випадках запропонували власний варіант виходу із конфлікту. До посередництва Каннінга було залучено сторону, яка не мала власних державних інтересів у ситуації, але була пов’язана родинними зв’язками із бразильським правителем.

Не було збережено конфіденційність перемовин. І все-таки, не можна заперечувати наявність застосування як Наполеоном, так і Каннінгом саме медіаційних технологій, а саме: уважного вивчення пропозицій, які робили сторони, та їх донесення іншій стороні, пропонування сторонам оцінити наслідки укладення та відмови від укладення договору, допомоги сторонам у документальному оформленні домовленостей тощо.

Аналіз історичних традицій медіації у міжнародних відносинах буде неповним без висвітлення медіаторської діяльності президента США Теодора Рузвельта. Він мав певний досвід посередництва у внутрішньодержавних спорах. Зокрема, діяв як посередник у конфлікті між шахтарями та роботодавцями під час великого страйку 1902 р. Використовуючи свій авторитет як глави держави, він домігся поступок із боку роботодавців, які підвищили заробітну платню шахтарям на 10%, водночас категорично відкинувши пропозицію останніх про націоналізацію вугільних шахт [15, с. 57]. В автобіографії він писав: «Не може буди більш шляхетної справи, ніж праця для праведного миру; і велика честь належить чистим піднесеним душам тих, хто з мудрістю та відвагою, з високими ідеалами, з усталеним тверезим поглядом на життєві реальності прагнули наблизити день, коли збройні чвари між націями, між класами, між людьми закінчаться у всьому світі» [16, с. 532].

Утім, у посередництві між воюючими Росією та Японією Рузвельт переслідував не тільки шляхетну мету миротворчості, але й суто прагматичні геополітичні інтереси США, намагаючись встановити та підтримувати такий баланс сил у тихоокеанському регіоні, який був би вигідним його країні. Обидві воюючі сторони запросили Рузвельта бути посередником і водночас надзвичайно занепокоєні тим, що інша сторона не повірить в ініціативу супротивника.

Тому Рузвельт написав ідентичні ноти кожній із них, пропонуючи зустрітися, щоби він грав роль посередника без будь-якої іншої мети, ніж укладення миру [16, с. 540–541]. На початку Рузвельт діяв як сторона, що надає добрі послуги сторонам перемовин, а саме намагався створити сприятливі умови для зустрічі представників воюючих сторін. Загалом підготовка до російсько-японських переговорів йшла складно, із залученням усіх дипломатичних та особистих ресурсів президента США.

Основним засобом комунікації Рузвельта між конфліктуючими сторонами на підготовчому етапі медіації була «човникова» дипломатія [17]. Непросто було домовитися навіть про місце зустрічі, оскільки японська сторона відхиляла як таке місце Європу, а російська – Азію. Врешті-решт було домовлено, що представники зустрінуться у Портсмуті – невеличкому містечку у штаті Нью-Гемпшир, де американська сторона створила всі необхідні технічні умови для ефективних переговорів.

Рузвельт особисто не був присутнім при двосторонніх перемовинах і розглядав свою участь лише як останній засіб у врегулюванні. Його подальше активне втручання у процес перемовин було зумовлено тим, що сторони, висунувши один одному неприйнятні умови припинення конфлікту, застрягли у глухому куті. Зокрема, Японія вимагала визнання своїх прав на Сахалін і виплати репарацій. Не останню роль у гальмуванні переговорів зіграла різний ступінь готовності до них сторін і різний стиль ведення переговорів, який демонстрували японці та росіяни. Якщо японська делегація мала абсолютно чітку інструкцію зі вказівками на можливі компроміси, то російські умови миру було сформульовано в кількох у різний час підготовлених документах. Координація між імператором Миколою ІІ, главою делегації С.Ю. Вітте та військовим командуванням була фактично провалена.

Поганий стан здоров’я Вітте укупі з його відмовою письмової фіксації перемовин теж явно не сприяв успішності переговорів [18]. 18 серпня 1905 р. Японія виступила із пропозицією до Рузвельта втрутитися Отже, на етапі безпосередніх перемовин Рузвельт консультував сторони, діючи, як би ми зараз сказали, з позицій оціночної медіації.

Так, Росії він вказував на необхідність компромісу з огляду на виснаження її ресурсів, а Японії радив відмовитися від вимоги репарацій через те, що саме ця умова заводить перемовини у глухий кут. Крім того, він вказував на те, що продовження війни спричинить важкі витрати для Японії [16, с. 541–542]. Варто відзначити, що посередництво Рузвельта стало приводом для присудження йому Нобелівської премії миру, хоча і в Японії, і в Росії було немало критиків Портсмутського договору, і досі російські історики не дійшли згоди в його оцінці.

На етапі формування класичного міжнародного права успішні міждержавні медіації стали емпіричною базою інституціалізації мирних способів вирішення міжнародних спорів, а колективні конференції (конгреси) – інструментом їх правового закріплення. Зокрема, Паризький трактат 1856 р., яким завершено було Кримську (Східну) війну, уже містив норму щодо обов’язку країн-учасниць договору звернутися за посередництвом у врегулюванні конфлікту, перш ніж застосовувати силу (ст. 8) [19, с. 82–83]. На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, а на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. її було викладено в новій редакції [20].

Посередництву (медіації) та добрим послугам було присвячено другий розділ Конвенції, в якому державами-учасницями було узгоджено такі ознаки міжнародної медіації, як: превентивна функція медіації (використання медіації перед застосуванням сили); ініціювання медіації як сторонами, що сперечаються, так і нейтральними щодо спору державами; добровільний, дружній і рекомендаційний, а не обов’язковий характер медіації; спілкування сторонами, які сперечаються, виключно через державу-посередника; гнучкий характер медіації (її строки могли бути визначені сторонами, а за умовчанням сягали тридцяти днів; посередників могло бути кілька; медіація могла проводитися під час воєнних дій тощо).

І хоча це не врятувало світ від двох загальнопланетарних війн, посередництво / медіація як мирний засіб врегулювання конфліктів, не був відкинутий світовим співтовариством. Статут ООН у ст. 33 остаточно унормував медіацію як інструмент врегулювання міжнародних конфліктів.

ВИСНОВКИ
Медіація як спосіб мирного врегулювання міжнародних конфліктів відомий здавна і простежується на всіх етапах формування міжнародного права, зокрема й на етапі формування класичного міжнародного права. За доби середньовіччя до міждержавної медіації запрошувалися рівноправні, зазвичай авторитетні за особистими якостями правителі. Першість у застосуванні міжнародної медіації належала тим суб’єктам міжнародних відносин, які найбільше були задіяні у міжнародній торгівлі й економічних зв’язках, зокрема Ганзейському союзу та Венеційській республіці. Базуючись на відомих йому медіаційних кейсах, засновник доктрини сучасного міжнародного права Е. де Ваттель чітко визначив ознаки міжнародної медіації, роль і зони відповідальності медіатора у її проведенні. Зокрема, для медіатора міжнародного конфлікту важливими були нейтральність і неупередженість щодо сторін конфлікту, а роль медіатора полягала у налагодженні комунікації між ними за усвідомленої відмови від арбітрування конфліктуючих сторін. Вихід на арену політичного життя у

ХІХ ст. так званих великих держав вніс свої коригування у поняття міжнародної медіації. Зокрема, очевидною стала неможливість повної неупередженості та нейтральності медіатора. До медіації почали запрошувати авторитетних представників держав, які грали визначну роль у міжнародних відносинах і, відповідно, завжди мали власні інтереси у справах врегулювання міжнародних конфліктів.

Для успішності міжнародної медіації на перше місце вийшли «вага» держави-посередника та дипломатичне мистецтво її представників. Медіатори ХІХ – початку ХХ ст. більш активно, ніж це робили їхні попередники, включалися у процес вироблення умов примирення аж до пропонування сторонам власного бачення виходу з конфлікту. Водночас успішні медіаційні кейси Нового часу спонукали до нормативного врегулювання міжнародної медіації.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Volumen statutorum legum ac iurium tam civilium quam criminalium dd. Venetorum. Venezia : Pinelli (tip.) 1709., 434 р.

  2. . Оке Ж.-К. Средневековая Венеция / пер. с франц. Москва : Вече, 2006. 384 с.

  3. Setton Kenneth M. The Papacy and the Levant (1204–1571). Volume II: The Fifteenth Century. Philadelphia: American Philosophical Society, 1978. 580 p.

  4. The Peace of Venice; 1177. Henderson, Ernest F. Select Historical Documents of the Middle Ages. London : George Bell and Sons, 1896. URL: https:// web.archive.org/web/20060825040541/http:// www.yale.edu/lawweb/avalon/medieval/venice. htm.

  5. K̈lmel N. The Queen in the Pawnshop: Shaping Civic Virtues in a Painting for the Palazzo de Camerlenghi in Venice. Sites of Mediation : Connected Histories of Places, Processes, and Objects in Europe and Beyond, 1450–1650 / ed. by S. Burghartz, L. Burkart, C. Göttler. Leiden ; Boston : Brill, [2016]. P. 94–124.

  6. Доллингер Ф. Ганзейский союз. Торговая империя средневековья от Лондона и Брюгге до Пскова и Новгорода. Москва : Центрполиграф, 2020. 512 с.

  7. Canyameres M., Salberg A.C. Historical Contribution to the Ethical and Methodological Principles of Mediation. Mediation in political conflicts – Soft power or counter culture? / ed. Jacques Faget. Oxford, 2011. Р. 31–44.

  8. Дмитриев А.И., Батлер У.Э., Дмит- риева Ю.А. и др. История международного права : монография. Одесса : Феникс, 2013. 574 с.

  9. Ваттель Э. Право народов, или Принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов. Москва : Госюриздат, 1960. 720 с.

  10. Доклад Генерального секретаря об укреплении посредничества и поддержки посредничества: Doc UNO S/2009/189. URL: https://peacemaker. un.org/sites/peacemaker.un.org/files/SGReport_ EnhancingMediation_S2009189%28russian%29.pdf.

  11. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–1970-ті роки): Підруч. / В. А. Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков та ін. — К.: Либідь, 1999. — 558 с.

  12. Міжнародні організації: навч. посіб. / Ред. Ю.Г. Козак. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 223 с.

  13. Мельничук І.М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі: монографія / І.М. Мельничук. – Чернівці: Чернівецький нац.. у-т, 2015. 400 с.

  14. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1000 - 2000 рр.) / В.С. Бруз, В.М.Матвієнко та ін. – Київ: "Либідь", 2000.

  15. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000-ні роки): Підруч. / В. А. Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков та ін. — К.: Либідь, 2001. — 622 с.

  16. Міжнародні відносини та світова політика: Підручник / Кер. авт. кол. В. Ю. Крушинський; за ред. В. А. Манжоли. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. – 863 с.

  17. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О.С. Кучика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 749 с.

  18. Мировая политика в условиях кризиса: Учеб. пособие для студентов вузов / Под. ред. С.В. Кортунова. – М., 2010.

  19. Мировые войны в истории человечества (к 100-летию начала Первой и 75-летию начала Второй мировых войн): монография / Ред. С.С. Троян. – К.: Ника-Центр, 2016. – 256 с.

  20. Мокій А.І., Яхно Т.П., Бабець І.Г. Міжнародні організації. - К., 2011. 62. Неліпа Д.В. Системний аналіз в політології: Підруч. / Д.В. Неліпа. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 304 с.

  21. Новейшая история стран Азии и Африки: В 3 частях / Под ред. А.М. Родригеса. - М., 2010. 64. Орлова Т.В. Історія нових незалежних держав. Навч. посібник. - К., 2010.

  22. Павлов Н.В. Внешняя политика ФРГ в постбиполярном мире. – М.: Наука, 2005. – 410 с.

  23. Сучасні тенденції міжнародних економічних відносин. Економічна інтеграція України у світове господарство: кол. монографія / За ред. І.М. Посохова, П.Г. Перерви, О.Д. Матросова, В.Г. Дюжева, В.О. Матросової. Харків : НТУ «ХПІ», 2016. (Гриф вченої ради НТУ «ХПІ»). – 450 с. 82.

  24. Теорія міжнародних відносин. Міжнародні відносини та світова політика: навч. посіб. / Ред. М.П. Требін. – Харків: «Право», 2016. – 540 с.

  25. Хижняк І. А. Нова історія міжнародних відносин у системному форматі (1648-1918): Підручник. – К.: Персонал, 2009. – 224 с.

  26. Шергін С.О. Політологія міжнародних відносин: Навчальний посібник. - К., 2013. 85. Яременко Б. «Мінські домовленості – розв’язання конфлікту чи рецепт катастрофи? / Універсум. – 2016. -№1-2. – С. 23

  27. Latin American and Caribbean Foreign Policy ed. by Mora F., Hey J. – Lahman: Rowman & Littlefield Publishers, 2003. – 419 p.

  28. Modern Latin America / by Thomas E. Skidmore, Peter H. Smith.—Oxford University Press, 2005. – 529 p.

  29. Perspectives On World Politics. / Little R., Smith M. [Ed.]. – 3. Ed. – Routledge, 2006. – 491 p.

  30. Weber C. International Relations Theory. A Critical Introduction. – 3. Ed. – Routledge, 2010. – 239 p.

  31. Wittkopf E., Kegley C. and Scott J. American Foreign Policy: Pattern and Process. Belmont, Calif.: Thomsan Wadsworth, 2003

скачати

© Усі права захищені
написати до нас