І. кант: філософське обгрунтування ідеї миру

8
УДК 161.12
Гусев B.I.
І. КАНТ: ФІЛОСОФСЬКЕ ОБГРУНТУВАННЯ ІДЕЇ МИРУ
Розглядається ідея вічного миру в системі кантівської філософії. Аналізуються погляди Канта щодо
політико-правових умов досягнення і збереження миру, а також такої його передумови, як єдність
політики і моралі.
Миротворча традиція, започаткована євро
пейським гуманізмом і розвинута Просвіт
ництвом, дістала гідного продовження у вченні видатного німецького філософа, родоначальника німецької класичної філософії І. Канта. Філо
софія Канта стала важливим етапом на шляху до загального і справедливого миру. Спираючись на своїх попередників (Сен-П'єр, Ж.-Ж. Руссо, Г.
Лейбніц та ін.), І. Кант немовби підсумовує роз
виток європейської миротворчої думки і водно
час надає їй принципово нового звучання. Голо
вна заслуга Канта полягає в тому, що він дав ідеї вічного і загального миру всебічного філософсь
кого обгрунтування.
Ця ідея постає у Канта як необхідний еле
мент його філософської системи. Мрія про за
гальний і вічний мир, моральне засудження війни й численні заклики до миру, миротворчі проекти і спроби їхньої реалізації набули у Кан
та цілком законного характеру. Аналізуючи саме поняття миру, він доводить, що воно фактично збігається з поняттям права і разом з ним грун
тується на вкоріненому в розумі моральному за
коні. Отже, вимоги миру постають у Канта як вимоги самого розуму, а вічний мир розгля
дається як продиктований цим розумом мораль
ний обов'язок. Поняття миру, таким чином, на
буває у нього значення філософської ідеї, яка органічно входить до його філософської системи.
Вона необхідно пов'язана не тільки з його мо
ральною філософією, а й входить до системи йо
го політичних ідей, що, своєю чергою, грунту
ються на його філософії права. Єдність мораль
них, правових та політичних підстав і є голо
вною особливістю Кантового обгрунтування
ідеї вічного миру.
Проте не менш важливою для німецького філософа була проблема реалізації цієї ідеї. Кан
та непокоїть не тільки її законність з точки зору чистого розуму, а й можливість реального втілення, перетворення її на практичне завдання, що, нехай поступово, але розв'язується. Важли
ве значення в цьому плані мали філософсько-
історичні праці Канта, де він доводив об'єктив
ну необхідність вічного миру, продиктовану за
конами історичного розвитку людства, неми
нучість просування суспільства до такого право
вого стану, коли цей мир стає не просто поба
жанням, або велінням моральної свідомості, а й цілком реальною справою.
Головною працею Канта, в якій він всебічно розглядає цю проблему, був його відомий трак
тат "До вічного миру" (1795). Час написання трактату - наполеонівські війни в Європі. Як і більшість праць такого роду, він був написаний у формі проекту міжнародного договору, адже
Кант, приєднуючись до своїх попередників, вва
жав, що мир має бути встановлений шляхом міжнародних угод. Варто взяти до уваги й те, що трактат було опубліковано по гарячих слідах Ба- зельського договору між Францією та Пруссією, який хоча і поклав край війні між цими країна
ми, але не ворожнечі між ними. Фактично це бу
ло лише тимчасове перемир'я. Мета ж Канта по
лягала в тому, щоб запропонувати такі статті до
говору, сформулювати в них такі умови, які за
безпечували б не тимчасове перемир'я, а вели до сталого (вічного) миру, які б назавжди усували війну із життя європейських народів. Перша стаття, з якої Кант починає свій проект, власне,
і формулює цю найважливішу вимогу до будь- якого мирного договору, якщо він і справді має на меті мир, а не тимчасове припинення війни.
"Жоден мирний договір, - вказує Кант, - не по
винен вважатися таким, якщо під час його укла
дання таємно зберігаються підстави для майбут
ньої війни" [1]. На цю обставину, до речі, і вка
зує прикметник вічний, який, однак, стає зай-
© Гусев В., 2000

Гусєв В. І.Кант: філософське обгрунтування ідеї миру
9 вим, коли мирний договір відповідає своєму по
няттю, тобто знищує всі причини майбутньої війни.
Запропонований Кантом договір складається з двох частин: шести "прелімінарних" (попе
редніх) і трьох "дефінітивних" (остаточних) ста
тей, а також кількох додатків до них. Звертає на себе увагу той факт, що і головні розділи цього трактату, й особливо додатки до них змістовно пов'язані з різними аспектами філософської сис
теми Канта: моральною філософією (етикою), філософією права, філософією історії, а ідеї, сформульовані тут, мають продовження в інших працях філософа ("Критика практичного розу
му", "Метафізика моралі", "Ідея загальної
історії у всесвітньо-громадянському плані"). З другого боку, ідея вічного миру досліджувалась не тільки в цьому трактаті, а й в інших працях.
Це свідчить про те, що тема не була випадковою для Канта, що ідея миру була важливим елемен
том і результатом всієї Кантової системи. Проте саме в трактаті вона досліджена комплексно і всебічно, і саме він ставить Канта в ряд видат
них миротворців Нового часу.
Як зазначалося, перший розділ трактату містить у собі так звані "прелімінарні статті" мирного договору, в яких визначаються попе
редні умови досягнення миру між державами. В цих статтях стисло сформульовані елементи те
орії міжнародного права, які згодом були розви
нуті в його "Метафізиці моралі" ( 1797 ). Однак окрім теорії тут міститься програма подолання негативних аспектів, властивих міжнародним відносинам феодальної доби. Кант виступає про
ти фінансової і зовнішньополітичної сваволі фе
одальних володарів, проти трактування держави як монаршої власності, засуджує каральні війни
і зростання постійних армій, саме існування яких вважає повсякчасною загрозою миру. Засу
джуючи втручання у внутрішні справи окремих держав, Кант виступав за право націй на само
визначення і суверенне право кожного народу на власну політичну організацію. В цілому суть цих статей полягає в певних вимогах як до способу ведення воєнних дій між країнами, так і до ха
рактеру мирних угод, що ними ці війни так чи так завершуються.
Головна вимога щодо мирних угод полягала в тому, щоб такі угоди виключали саму мож
ливість війни і не приховували в собі передумов майбутнього конфлікту. Інакше, зазначає Кант, такі угоди суперечили б своєму призначенню та суті й були б радше угодами про тимчасове пере
мир'я, ніж про мир. А це означає, що всі країни, які підписують такі угоди, мусять відмовитися від старих претензій, від злочинних намірів, від бажання будь-якими засобами, в тому числі й за рахунок інших країн, збільшувати свою мо
гутність.
Загалом сформульовані в "попередніх стат
тях" вимоги можна звести до таких: 1) невтру
чання у внутрішні справи; 2) відмова від фінан
сового тиску; 3) знищення постійних армій і по
ступове роззброєння; 4) відмова від певних видів війни; 5) відмова від погляду на державу як на власність; 6) вимога передати право оголошення війни представникам народу.
У другому розділі йдеться про політико-пра- вові аспекти збереження миру. Головною умовою загального і вічного миру як в самій державі, так
і в стосунках між народами, на думку Канта, є
утвердження ідеї права, створення універсаль
ного правопорядку, який би охоплював всі мож
ливі взаємини між людьми. Вимога миру і є го
ловною вимогою права, тому мирними ці відно
сини стають тоді, коли вони набувають правово
го характеру. Саме поняття миру і мирного дого
вору, вважає Кант, означає, що сторони відмов
ляються від війни і входять між собою у правові відносини. Згідно з Кантовою теорією, докладно викладеною ним у "Метафізиці моралі", про право взагалі можна вести мову лише тоді, коли люди входять до якоїсь спільноти, перебувають у певних суспільних відносинах між собою. По
за цими відносинами право - ніщо.
Головне завдання, що його розв'язують люди, вступаючи у правові відносини, полягає у відповіді на питання: яким чином можуть співіснувати наділені свободою істоти? І в цьому суть права як такого, адже за Кантом саме свобо
да, або незалежність від волі інших, є головним і невід'ємним правом кожної людини як особи, проте реалізованим воно може бути лише за умов, що кожний визнає це право за іншими людьми і, отже, обмежує свою свободу задля збереження свободи інших. Це питання, вважає він, сто
сується самої форми правових відносин і вказує на апріорне джерело правових підвалин. Однак реально це відбувається тоді, коли люди об'єдну
ються в суспільство і добровільно підпорядкову
ють свою волю його спільній волі, вираженій у формі закону. Такий стан, коли люди свідомо підкоряються загальним законам, узгоджуючи з ними свою свободу, Кант називав громадянським.
Отже, ідея права у нього необхідно пов'яза
на з теорією громадянського суспільства. І хоча

10 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 18. ФІЛОСОФІЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВО формально право може мислитися і за межами такого суспільства, реально воно може бути за
безпеченим тільки на його основі. Лише в грома
дянському суспільстві людина може реально ма
ти якісь права, поза ним вона залишається без
правною. Існувати в державі, належати до спільноти, об'єднаної на основі закону, - єдиний правовий стан для людини, і лише такий стан є станом миру. Кант був проти так званого при
родного права, а тому і стан миру він не вважав природним, навпаки, природним для нього був радше стан війни, аніж стан миру, навіть тоді, коли люди безпосередньо й не ведуть воєнних дій. Але природний стан завжди містить у собі небезпеку цих останніх. Беззаконна свобода, вступаючи у конфлікт зі свободою інших, неминуче призводить до війни. Кожна людина, здатна якимось чином впливати на інших, у при
родному стані є джерелом загрози.
Отже, стан миру має бути запровадженим, і
єдиний шлях до цього полягає в створенні гро
мадянського суспільства. Тому не дивно, що од
на з перших умов досягнення миру викладена
Кантом у формі постулату: "Всі люди, що мають можливість впливати один на одного, повинні належати до якогось громадянського устрою"
[2]. Конкретніше цей правовий устрій постає у нього як:
1) устрій людей в межах одного народу за правом державного громадянства;
2) устрій держав у їхніх відносинах одна з одною;
3) устрій за правом всесвітнього грома
дянства.
Кант зазначає, що такий поділ не довільний, бо випливає з ідеї загального і вічного миру, ад
же загальний мир можливий тільки як подолан
ня природного стану і надання правового харак
теру всім можливим взаєминам між людьми. Ці види правового устрою, що постають у Канта як конкретні форми втілення правової ідеї, були розвинуті ним у теорії публічного права, що складається з трьох частин: державного права, міжнародного права і права світового громадян
ства. Отже, головні моменти правової концепції німецького філософа дістали свого прямого відо
браження в "дефінітивних" статтях трактату.
Важливо, однак, звернути увагу на те, що до суто правових аспектів тут додаються й політичні. Головне завдання цих статей полягає в тому, аби дати визначення тим політичним формам організації державного і міжнародного життя, які найкраще відповідають самій ідеї пра
ва, адекватно втілюють цю ідею і, таким чином, забезпечують політичні умови мирного співісну
вання людей і народів. У першій статті йдеться про найкращий державний устрій, який би цілковито відповідав поняттю права. Таким уст
роєм, на думку Канта, може бути тільки рес
публіка, її головними ознаками є свобода і за
кон. Варто зазначити, що для Канта республіка була тим типом державного устрою (фактично синонімом правової держави), що його він прин
ципово відрізняв від будь-яких форм деспотиз
му, де закон і примус виключають свободу; від варварства, де примус існує без усякого закону і свободи; а також від анархії, де панує нічим не обмежена свобода. Тільки республіка є таким ти
пом держави, що надає людському суспільству правового характеру і, отже, відкриває перспек
тиву вічного миру.
Підкреслюючи переваги республіканського устрою, Кант вказував, що головною ознакою республіки, на відміну від деспотії, є відокрем
лення виконавчої влади від законодавчої. Деспо
тизм для нього - це принцип самовладного вико
нання державою законів, які вона сама встановлює. Звідси й думка про розподіл влад, що згодом стала загально демократичною вимо
гою і одною з головних засад правової держави.
У Канта вона була спрямована проти абсолютиз
му феодальної монархії. Одначе сам Кант не пов'язував республіканський лад з демократією.
Демократію він протиставляв аристократії і авто
кратії, вважаючи, що відмінність між ними полягає лише в способі управління народом, а не в тому, яким чином держава розпоряджається своєю владою. Протилежність республіки і дес
потії для нього була більш суттєвою. Звісно, конкретні політологічні уявлення Канта можна вважати застарілими, такими, що не відповіда
ють сучасним реаліям. Проте не застаріла думка, що саме правова держава, втіленням якої для
Канта була республіка, є необхідною передумо
вою торжества ідеї миру.
Громадянський мир, який досягається таким чином всередині держави, має далі поши
рюватися і на відносини між державами. За Кан
том, сусідні держави слід розглядати як інди
віди, для яких природним є стан війни. І так са
мо, як і окремі індивіди, вони задля подолання цього стану, мають об'єднатися у якусь спільно
ту на кшталт громадянського суспільства. "Для держав, - пояснював свою позицію Кант, - що мають намір вийти із протизаконного стану війни одна з одною, немає іншого засобу, ніж той, за

Гусев В. І.Кант: філософське обгрунтування ідеї миру
11
допомогою якого окремі держави стають грома
дянською державою, а також об'єднуються в міжнародну систему держав" [3]. Така система, або добровільний союз, є, на думку Канта, осно
вою міжнародного права, і лише в такому союзі кожна з держав може реально забезпечити свої права. Ця думка становить зміст другої дефі
нітивної статті, де сказано: "Міжнародне право мусить бути засноване на федералізмі вільних держав" [4].
Як зазначалося, війна для Канта не є право
вим станом, тому не може бути міжнародного права, яке б виправдовувало війну. Цим, до речі, позиція Канта принципово відрізняється від по
зиції його попередників, теоретиків міжнародно
го права, в тому числі й миротворців (Пуффен- дорфа, Гроція), які зосереджували свою увагу переважно на тих аспектах міжнародних відносин, які б обмежували право війни. Для
Канта, навпаки, війна і право несумісні. Понят
тя міжнародного права як права війни, за Кан
том, просто немислиме і може означати лише од
не - право сили. Не дивно, що налаштовані та
ким чином люди або народи, які прагнуть відсто
ювати свої права на основі сили, а не на основі загальних законів, приходять врешті-решт до взаємного винищення і знаходять вічний мир у могилі.
Коли міжнародне право і має хоч якійсь сенс,
його змістом і метою може бути лише одне -
мир. Воно має виражати такі політичні принципи, які слугують постійному наближенню до загаль
ного і вічного миру, вони мають бути спрямовані не на припинення окремих воєн, а на подолання стану війни як такого. Політичною формою, що є засобом досягнення цієї мети (тобто надає право
вого характеру міжнародним відносинам), для
Канта, як зазначалося, виступає союз держав, аналогічний громадянському суспільству. Союз, що його можна назвати союзом миру (foedus paci- ficum), і що має за мету - не владу над іншими, а свободу кожної з держав, які його утворюють.
Однак такий союз, або, за визначенням Канта,
"федералізм вільних держав", не може розгляда
тися як держава народів, об'єднання, в якому ок
ремі держави зливаються в одну. Таке злиття, вважає Кант, суперечило б поняттю міжнародно
го права, ідея якого саме і передбачає роздільне
існування багатьох сусідів, незалежних одна від одної держав, а по-друге, сама природа через відмінності мов і релігій утримує окремі народи від змішування і злиття в один народ, політично об'єднаний у світову державу.
Міжнародний союз, як його розуміє Кант, не може буквально повторювати внутрішній устрій окремих держав, а міжнародні правові відносини можуть грунтуватися лише на "сурогаті грома
дянського суспільного союзу, а саме - на вільно
му федералізмі" [5]. Кант був противником ідеї космополітизму, вважав її небезпечною для справи свободи і миру. Якщо б і була створена велетенська світова держава, вона, на думку
Канта, неодмінно тяжіла б до деспотизму. З другого боку, що більшою буде територія такої держави, то менше деспотична влада спроможна
її контролювати. Бездушний деспотизм неминуче перетворюється на анархію. Але, як перше, так і друге суперечить поняттю права. Союз народів, на відміну від всесвітньої держави, мусить бути не суверенною владою (як це властиво грома
дянській державі), а таким союзом, який кожної миті може бути розірваний будь-ким з його членів. І потрібний він країнам, що входять до нього, тільки для надання одна одній допомоги.
Федералізм Канта має обмежений характер,
і єдиною ознакою його є примус до збереження миру. Такий вільний федералізм означає доб
ровільне підпорядкування держав принципам міжнародного права, покликаного гарантувати мир і безпеку кожному з членів союзу. В "Ме
тафізиці моралі", розвиваючи цю ідею, Кант за
значав, що такий союз можна було б назвати постійним конгресом, або добровільним зібран
ням держав.
Поняття федерації, що ним користувався
Кант, звичайно, не відповідає сучасному значен
ню цього терміна. І це може вводити в оману, ви
кривлювати справжні погляди філософа. Держа
ву народів, про яку говорив Кант, не можна ото
тожнювати з таким федеративним утворенням, як сучасні Сполучені Штати Америки, об'єднані на основі конституції у єдину федеративну дер
жаву, яка не підлягає розпуску за бажанням яко
гось штату, або з колишнім Радянським Союзом, члени якого хоч і мали формальне право на вихід, але весь устрій якого це право заперечу
вав. Тим більше погляди Канта не мають нічого спільного з утворенням "світової держави", або "світової імперії". І хоча Кант вживає термін "держава народів", зміст, що він вкладає в ньо
го, не відповідає поняттю всесвітньої держави.
Федерація, про яку говорить Кант, жодним чином не передбачає обмеження національного суверенітету. Саме поняття міжнародного права, основою і втіленням якого вона мусить слугува
ти, грунтується у нього на визнанні такого суве-

12 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 18. ФІЛОСОФІЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ренітету і рівності всіх народів. Єдина мета фе
дерації - запобігання війні і захист прав кожної держави. Ті примусові санкції, які мусять бути в розпорядженні держав, що входять до її складу, не повинні, на думку Канта, зачіпати їхнього су
веренітету. Єдине з усіх суверенних прав, яким держави, що входять до міжнародного союзу, мають поступитися - це право на війну.
Обґрунтовуючи у такий спосіб ідею, висуну
ту ще його попередниками (У. Пенном, Сен-
П'єром, Ж.-Ж. Руссо), Кант разом з ними тору
вав шлях, яким у пошуках миру пішла світова громадськість. І хоча утворена після першої світової війни Ліга Націй, на прапорі якої було написано "вічний мир", не змогла досягти цієї мети - відвернути другу світову війну, людство не знайшло іншого способу запобігти майбутнім війнам, як створити Організацію Об'єднаних
Націй. Звісно, можна закинути, що й цей крок не врятував людство від безперервних воєн, про
те Кант і не думав, що цей шлях буде простим і коротким. Важливо зазначити лише те, що істо
ричний досвід подолання воєн, зосібна досвід повоєнної Європи, потверджує висновки Канта, а саме те, що шлях до тривкого миру пролягає через створення союзу вільних і суверенних дер
жав, у об'єднанні народів на засадах міжнарод
ного права.
Третя дефінітивна стаття договору про вічний мир, як зазначалося, пов'язана у Канта з третім аспектом публічного права, а саме - з правом всесвітнього громадянства, яке, на думку філософа, "має бути обмежене умовами загаль
ної гостинності". Кант наголошує, що йдеться саме про право, джерелом якого є спільне во
лодіння Землею. Всім мешканцям Землі нале
жить її поверхня, і хоча кожний народ закріпив за собою певну територію, за людиною зали
шається право відвідати будь-який куточок зем
ної кулі, не зазнаючи при цьому нападу або во
рожих дій. Право загальної гостинності не вима
гає, щоб кожну людину радо зустрічали як бажа
ного гостя ( для цього потрібні додаткові міжна
родні угоди ), це ще не є "право гостя", а лише "право відвідування". Проте, з другого боку, во
но не означає, що таке відвідування може перей
ти у загарбництво, уярмлення тубільців, їхнє по
неволення.
Оскільки інтенсивне спілкування між людь
ми, розвинуте завдяки світовій торгівлі, зробило взаємозалежними всі народи, порушення прав людини в одному місці відразу дається взнаки в
іншому. Тому поняття світового громадянства стає важливим елементом міжнародного права і теорії вічного миру. Це поняття Кант розглядає як необхідне доповнення неписаного кодексу державного і міжнародного права до публічного права людства взагалі і, отже, до вічного миру.
"Лише за таких умов, - зазначає він, - можна сподіватися, що ми поступово наближаємося до нього" [6].
Підсумовуючи, можна сказати, що таке на
ближення пов'язане у Канта з поступовим подо
ланням елементів природного стану, беззаконної свободи в державному і міжнародному житті і переходом до правового, громадянського стану.
Незважаючи на всі перепони ідея права і так са
мо ідея миру набирають дедалі більшого значен
ня для людства, постійно спонукаючи його до відповідних дій. Це зумовлено тим, що ці ідеї вкорінені в людському розумі, іманентні йому.
Кант вважає, що мир є моральною метою і обов'язком, до виконання якого людина покли
кана як розумна істота. Цей обов'язок вимагає від неї шукати загального правового громадянсь
кого суспільства, в якому свобода одних узгод
жувалася б із свободою інших, створювати керо
вану законами державу (республіку), об'єднува
тися в міждержавний союз (федерацію), дотри
муватися в стосунках з іншими людьми права всесвітнього громадянства ( гостинності ). Але все це стає можливим лише за умов, що на політичній арені і справді діятимуть розумні, наділені розвинутою моральною свідомістю істо
ти, особи, здатні свідомо підпорядковувати свою волю загальному законові.
На жаль, у більшості своїй люди далекі від цього ідеалу. За своєю природою вони - егоїсти, що прагнуть до задоволення власних чуттєвих потреб, істоти, які живуть пристрастями і дале
ко не завжди керуються розумом. Кант розуміє всю складність цієї проблеми і зазначає, що, на думку багатьох, навіть створення, а тим паче збереження правової держави (республіки) по
требувало 6, щоб її громадяни були янголами.
Що вже казати про міждержавні взаємини, де особливого значення набувають мовні, релігійні, культурні відмінності, які дають серйозні підста
ви до взаємної нетерпимості і ворожнечі. Отож, чи не є всі ці, здавалося 6, законні з точки зору розуму вимоги лише порожньою належністю, безмежно далекою від реальності, чи не є вічний мир лише привабливою, але позбавленою змісту

ідеєю, не придатною до практичної реалізації?
Власне, головне звинувачення, яке висува
ють критики Кантової теорії вічного миру, і по
лягає в тому, що вона має формальний і утопічний характер [7]. Ці звинувачення були б

цілком справедливими, якби Кант покладався лише на здатність людей діяти на основі розуму й визначати свої вчинки лише моральним обов'язком. Однак, обґрунтовуючи свою теорію, він знаходить підстави для неї не тільки в ро
зумі, а й природі. Варто зауважити, що Кант відходить від характерного для Просвітництва дещо прямолінійного їх ототожнення. За Кан
том, зв'язок між розумом та природою більш складний і суперечливий. Безпосередньо вони не збігаються. Однак нерозумні сили природи через зіткнення протилежно спрямованих процесів, до
водить він, врешті-решт призводять до такого ре
зультату, який відповідає вимогам розуму. У та
кий спосіб механізм природи підтримує продик
товані розумом закони.
Саме про це і йдеться у першому додатку до статей трактату, який називається "Про гарантії вічного миру". Ці гарантії полягають у тому, що в механічному процесі природи, як вважає Кант,
існує певна доцільність, що реалізується неза
лежно від людської волі і що її люди називають долею, або божим провидінням. Ця доцільність визначає загальну спрямованість природних про
цесів, головний зміст яких стосовно людини по
лягає в подоланні природного стану і в переході до стану громадянського. Природа, так би мови
ти, сама штовхає людину до виходу за власні межі, до створення такої спільноти, яка грун
тується на громадянстві та праві. А це, за Кан
том, і є шляхом до миру.
Варто зазначити, що, кажучи про природу, яка містить у собі гарантії такого миру, Кант має на увазі загалом закони об'єктивного розвитку, до яких належать і закони історії. Кант долає го
лий натуралізм своїх попередників, пов'язуючи реалізацію принципів розуму не стільки з приро
дою як такою, скільки з історією.
За своїм змістом додаток, про який ідеться, повторює головні висновки більш ранньої праці
Канта "Ідея загальної історії у всесвітньо-грома
дянському плані", праці, що слушно вважається квінтесенцією його філософії історії і яка містить у собі підвалини майбутньої теорії миру. Саме тут вперше було сформульовано думку про об'єктивну закономірність історичного розвитку, який неминуче веде до встановлення загального
і вічного миру. Важливим здобутком філософії
Канта була думка щодо ролі антагонізмів у про
цесі історичного розвитку. Головними засобами, якими користується природа для досягнення своєї мети, є саме антагонізми, властиві людсь
кому роду суперництво, боротьба інтересів, ко
ристолюбство та характерна для людської нату
ри перекірливість (ворожість). До речі, Кант відкидає наївні уявлення просвітників про первісних людей як про добрих і миролюбних пастухів. Якби це було так, зауважує він, ті па
стухи так би й залишилися на рівні овець, що во
ни їх пасли. Стимулом їхнього розвитку була са
ме ворожнеча, що панувала у первісному суспільстві, боротьба, що точилася між ними.
Саме антагонізми, властиві людській натурі, сприяють реалізації внутрішньої мети природи, яка полягає в максимальному розкритті закладе
них у людині задатків, мети, що поступово ре
алізується в процесі історичного розвитку. Таке розкриття, на думку Канта, можливе не в ок
ремій людині, а в роді.
Звідси ідея загальної історії, яка, на відміну від життя окремої людини, є розгорнутим у часі життям роду. Ця історія поступово, але невпинно наближає людський рід до встановлення правово
го громадянського суспільства, бо саме за умов та
кого суспільства природні задатки людини мо
жуть розвинутися найповніше. Потреба цього роз
витку штовхає людину на пошуки найсприятли
віших для цього умов і, отже, змушує її перехо
дити з природного стану в правовий. І головним засобом, за допомогою якого природа досягає своєї мети, як не дивно, слугує саме війна.
Кант зазначав, що важливим стимулом для створення системи мирних міжнародних відно
син є взаємні економічні інтереси, розвиток міжнародної торгівлі, проте найважливішим за
собом встановлення міжнародного правового ус
трою, на думку філософа, є все ж таки війна.
Змусивши окремі народи об'єднатися на основі закону в громадянські суспільства, утворити дер
жаву, вона так само спонукає їх до того, аби у відносинах між собою вийти з незаконного
(природного) стану і, поступово долаючи стан дикунів, вступати у союз народів. Звісно, це не може статися відразу, у формі якогось одномо
ментного акту. Кант звертає увагу на те, що ідея такого союзу, висловлена Сен-П'єром і Руссо, тому і видавалася фантастичною, що вони сподівалися на швидку її реалізацію. Насправді людство має пройти через численні війни й вик
ликані ними спустошення та руйнування, аби зрештою знайти той неминучий вихід із створе
ного ним самим нестерпного становища. Кант підкреслює ту важливу обставину, що війна стає дедалі ризикованішою справою, небезпечною й для самої держави, що цю війну починає. "І це дає. надію" [8], - зазначає він.

ł4 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 18. ФІЛОСОФІЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
Німецький філософ, ясна річ, не міг собі уя
вити, які страхітливі засоби взаємного знищення винайде людство у наступні два століття, наскільки ризикованим стане застосування цих засобів з огляду на глобальний характер можли
вих наслідків, проте він уповні усвідомлював цю тенденцію. Тенденцію, що фактично унеможлив
лює подальше ведення війни. Кант передбачив ситуацію, коли поступовий розвиток цивілізації сягне такого рівня, що її власні технічні досяг
нення, використані для воєнних цілей, зможуть варварськими спустошеннями знищити саму цю цивілізацію, перекреслити усі досягнуті людст
вом культурні здобутки.
З перспективи XX століття ми можемо оцінити слушність кантових передбачень.
Сьогодні мова йде передусім про ядерну зброю,
інші засоби масового знищення, застосування яких містить у собі загрозу не тільки для тих на
родів, проти яких вони спрямовані, а й для всьо
го людства, в тому числі й для тих, хто має намір ці засоби застосувати. Відомо, що пере
можців у такій війні не буде. Взагалі будь-яка масштабна війна країн з розвинутою технологією може обернутися трагедією для всього людства.
І це може стати тим поворотним пунктом в його
історії, коли мир стає умовою його подальшого
існування, тим єдино можливим станом, альтер
нативи якому просто немає. Реальна загроза са
мознищення може поставити людство на грань, за якою просто неможливим буде стан диких, не підвладних закону стосунків між народами.
Грань, за якою світ вичерпає можливості прогре
сивного розвитку шляхом війни, а вічний мир стане для нього єдиною реальністю. Різниця по- лягатиме лише в тому, чи буде це мир, в якому торжествують розум і право, мир як універсаль
ний правопорядок, чи це буде мир на велетенсь
кому кладовищі людства.
За такої ситуації вічний мир стає безумовним
імперативом, тією вищою і безумовною метою, якій мають бути підпорядковані всі інші цілі.
Орієнтуючись на таку мету, людство, політики, урядовці змушені будуть діяти відповідно до ви
мог розуму, свідомо спрямовувати свої зусилля на створення адекватних політичних і правових форм державного і міжнародного життя. За та
ких умов "питання вже не в тому, реальний чи нереальний вічний мир... питання в тому, що ми мусимо чинити так, немовби реальним було те, чого, можливо, й немає, мусимо сприяти обгрун
туванню його і прийняттю такого ладу, який уяв
ляється нам для цього найбільш прийнятним..., аби встановити вічний мир і покласти край зло
чинній війні, на яку подосі як на головну мету були спрямовані устрої всіх без винятку дер
жав" [9].
За таких умов, коли треба робити свідомий вибір, надзвичайної ваги набуває питання про роль розуму, самосвідомості людини, про не
обхідність свідомого сприяння тому, до чого нас спонукає природа та закони історичного розвит
ку. Все це стає важливим тому, що без такого сприяння може припинитися самий цей розви
ток. Власне йдеться про те, що на певному етапі уповні виявляє себе, стає явною залежність "природи" від "законів свободи", залежність по
дальшого існування цієї природи від нашої здат
ності надати їй. розумної форми, підпорядкувати вимогам розуму.
Важливим аспектом цієї проблеми є не
обхідність узгодити політичну практику (або практичну політику) з принципами права і мо
ралі. Покладаючись на об'єктивний механізм природи, який змушує людей створювати грома
дянське суспільство і будувати взаємини між на
родами на основі міжнародного права, Кант не забуває нагадувати, що без опертя на розум, без усвідомлення визначеної ним мети, людство ніколи не зможе до кінця використати цей ме
ханізм і вийти зі стану дикої природи. Коли по
кладатися лише на цей механізм, на об'єктивні процеси природи, зазначає він, вічний мир так і залишиться безсилою і беззмістовною ідеєю, яку ніколи не буде втілено.
Проте Кант переконаний, що людство скла
дається не лише з безумних і зіпсованих істот, егоїстів, позбавлених розуму і моралі, що мо
ральний закон та ідея права зберігають своє зна
чення для людей. Тому апеляція до їх розуму не тільки можлива, а й необхідна. Особливо коли мир стає безумовним імперативом людського
існування. За таких умов особливого значення набуває формування моральної і громадянської свідомості, що досягається завдяки гласності, відкритій пропаганді цих ідей у суспільстві.
Кант підкреслює особливе значення філо
софії і філософів як носіїв і представників розу
му. На цих проблемах він спеціально зупи
няється у невеликому додатку до свого трактату "Таємна стаття до вічного миру". Таємна тому, що в ній Кант пропонує укласти негласну угоду з правителями, урядовцями про те, щоб вони коли не керувалися, то принаймні прислухалися до думок філософів, дозволяли їм вільно вис
ловлювати свої думки. Виходячи з того, що для встановлення миру зміст світової політики має бути ясним не тільки для політиків, а й усіх гро-

мадян, Кант формулює вимогу щодо можливості відкрито висловлюватися з принципових питань державної політики. Держава має визнати право на критичну думку, дозволити філософам вільно і публічно обговорювати проблеми війни
і миру.
Це вкрай необхідно задля формування гро
мадської думки, для внесення ясності в діяльність урядів, для утвердження принципів розуму і, отже, наближення до вічного миру. Са
ме публічність і гласність, вважає Кант, є над
звичайно важливою передумовою для узгоджен
ня практичної політики з принципами моралі й права. Без цього, переконаний він, просування людства до миру стає проблематичним. Узгод
ження політики і моралі - предмет двох важли
вих і надзвичайно змістовних додатків до трак
тату, а саме: "Про розбіжність між мораллю і політикою в питанні про вічний мир" та "Про згоду політики і моралі з точки зору трансцен
дентального поняття публічного права". В цих додатках Кант викладає головні положення своєї філософії політики, згідно з якою справжня по
літика має грунтуватися на апріорних принципах моралі і, особливо, на такій її частині, як право.
На жаль, не тільки тогочасні, а й сучасні політики далеко не завжди керуються цими мак
симами Кантової філософії. Дуже часто, пе
реслідуючи певні прагматичні цілі, політики ви
правдовують свої дії посиланнями на емпіричні обставини, недосконалу природу людей, або не
довершеність суспільства. При цьому вони не тільки не керуються принципами моралі, а на
впаки, прагнуть пристосувати ці принципи до своїх потреб. Кант викриває досвід так званих політичних моралістів, які, ігноруючи мораль
ний обов'язок і вимоги публічного права, при
стосовують мораль до потреб влади.
Така політика не має нічого спільного з ру
хом до вічного миру. Цій меті може сприяти ли
ше позиція морального політика, який державну мудрість поєднує з мораллю, але робить це таким чином, що вирішальне значення для нього мають обов'язок і право. Моральний політик шукає не стільки конкретної вигоди для себе або своєї дер
жави, скільки втілення принципів справедли
вості, свободи, рівності, права. "Хай панує спра
ведливість," - ось сміливий принцип права, що ним має керуватися такий політик. Але відки- даючи всі прагматичні цілі й визнаючи своєю найвищою метою торжество права та справедли
вості, він досягає і певних практичних цілей, у тому числі й усіх переваг мирного стану.
В другому додатку Кант пропонує ті зручні для використання правила, або критерії, які засвідчують усвідомлення політикою свого мо
рального обов'язку, за допомогою яких дуже просто досягти узгодженості між політикою та мораллю. Головною ознакою моральності будь- яких правових і політичних домагань, на думку філософа, є публічність. Це випливає з самого поняття публічного права. Публічність є його формальною ознакою. Тому скасування таємної дипломатії, такої внутрішньої і зовнішньої політики, яка ховалася б у тінь і жахалася світла гласності, є найважливішою вимогою й умовою досягнення справедливості і тривалого миру. Ця вимога дістала свого вираження в трансценден
тальній формулі публічного права, запропоно
ваній Кантом: "Несправедливими є всі вчинки стосовно права інших людей, максими яких не
сумісні з публічністю" [10].
За цією формулою від громадськості приховуються саме ті політичні наміри або дії, які можуть викликати загальний спротив, бо вони не відповідають загальним інтересам, себто
є несправедливими. Публічно заявлені, вони ста
ють неможливими. І, навпаки, "всі максими, які потребують оприлюднення (щоб досягти своєї мети), узгоджуються і з правом, і з політикою"
[11]. Це - другий трансцендентальний принцип, або формула публічного права, згідно з якою мо
ральними, такими, що відповідають вимогам права і справедливості, завжди будуть ті наміри або дії, ті цілі державної і міжнародної політи
ки, які для свого досягнення потребують широ
кої гласності, стають можливими лише за умови оприлюднення. Це означає, що вони відповіда
ють загальній меті суспільства, меті, що поєднує в собі цілі всіх. Такою метою на певному етапі
історичного розвитку є, безумовно, загальний і вічний мир.
Підсумовуючи, можна сказати, що акту
альність сформульованих Кантом проблем, а та
кож запропонованих ним підходів до їхнього розв'язання не потребує особливих доведень.
Привертаючи увагу до них, ми виходили з того, що сьогодні, як ніколи, голос філософа, а разом з тим і голос розуму мають звучати з особливою силою. Надзвичайно важливим висновком Кан
тової філософії є те, що мир, політика, право,
мораль не є ізольованими речами. Навпаки, в
єдності своїй вони утворюють той контекст, що в ньому тільки й можна повною мірою оцінити дії сучасних політиків, країн і народів. Боротьба за правовий державний устрій і торжество міжна-