ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………….……3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ …………………………………………………………………….….6
РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ФОРМ ПРАВЛІННЯ…13
2.1 порядок набуття статусу глави держави…………………………13
2.2 повноваження глави держави………………………………….….18
2.3 відповідальність глави держави……………………..…………….23
ВИСНОВОК…………………………………………………………..…………26
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….28
ВСТУП
Актуальність теми. Важливим інститутом у механізмі державного управління суспільством є інститут глави держави. Це зумовлено в першу чергу тим, що він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце.
Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.
Слід зазначити, що саме глава держави – особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.
Також главу держави, можна розглядати, як посадову особу чи державний орган, який посідає найвище місце в ієрархії інститутів влади особу, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво держави у внутрішньо-та зовнішньополітичних відносинах та ін.
З розвитком суспільних відносин та політичного життя держав, набуває актуальності дослідження інституту глави держави в умовах парламентських форм правління. Це зумовлено в першу чергу тим, що саме парламентська форма правління не гарантує високого рівня демократичності держави та підтримання правопорядку в ній. З вказано думкою погоджуються більшість науковців, які не однозначно ставляться до парламентських форм правління.
Сьогодні конституційні системи різняться між собою і з точки зору наукової концепції організації влади. Окремі системи базуються або побудовані па теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу-рівноваги влад у державі. Це не залишається без важливих наслідків щодо юридичної природи глави держави, його відносин із парламентом та його повноважень. Слід зазначити, що тільки у цьому зв'язку, що обґрунтування побудови державної влади на принципі єдності влади, означає створення органів державної влади (категорії невідомої у системі розподілу влад).
Також не слід забувати що при будь-якій формі правління в ідеалі інститут глави держави має функціонувати на основі втілення принципів «нейтральної влади», що означає: глава держави наділений конституційно визначеними повноваженнями не стільки для управління країною, скільки для надання суспільству в цілому, а також окремим політичним і соціальним індивідам певного стимулюючого впливу, поступального, рушійного імпульсу.
Ступінь наукової розробки. Конституційно-правовий статус глави в умовах парламентських форм правління в своїх працях розглядали такі вчені, як В. Скрипнюк, В. Шувалова, Авер’янов, О. Батанов, Ф. Бурчак, Ф. Веніславський, Н. Вороніна, В. Головатен- ко, В. Долежан, Н. Плахотнюк, О. Дубина, О. Зайчук, М. Козюбра, В. Колесник, Ю. Коломієць, Л. Кривенко, В. Лемак, О. Марцеляк, А. Кудряченко, Є. Назаренко, Н. Нижник, Є. Тихонова, Н. Оніщенко, В. Опришко, А. Колодій., В. Погорілко, І. Процюк, С. Серьогіна, В. Сіренко, Скрипнюк, М. О. Скакун, В. О. Ставнійчук, Ю. Стасюк, М. Ткачук, В. Федоренко, М. Цвік, Ю. Тодика, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яворський, О. Ярмиш та ін.
Метою дослідження є комплексний аналіз конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської форми правління.
Завданнями дослідження є:
падати загальну характеристику інституту глави держави;
проаналізувати інститут глави держави в умовах парламентської форми правління;
дослідити порядок набуття статусу глави держави в умовах парламентської форми правління;
проаналізувати повноваження глави держави в умовах парламентської форми правління;
охарактеризувати відповідальність глави держави в умовах парламентської форми правління;
Об’єкт дослідження є інститут глави держави в умовах парламентської форми правління;
Предметом дослідження є сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі набуття особою правового статуту глави держави та подальшого виконання ним передбачених повноважень
Методи дослідження. При написанні даної роботи було використано загальні та спеціальні методи дослідження.
Структура роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, трьох підрозділів, висновку та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
Першочергово слід зазначити, що інститут глави держави виник одночасно з історією самого людства, саме з появою державних форм організації суспільною життя. Адже організована людська спільнота завжди мала керівника, якого вона обирала, або який самовисувався, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які представляли собою великі колективи людей, об'єднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави.
Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державну машину, володіє буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.1
Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення - у формах і способах, визначених конституцією, - представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Однак у наш час існує і більш широке трактування поняття народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права.2
Також слід вказати на те, що у теоретичному плані термін «глава держави» є збірним і являє собою уособлення спеціального органу, який не схожий на інші державні органи. У науці конституційного права категорія «глава держави» розкривається через два поняття: «інститут глави держави» та «статус глави держави». Інститут глави держави можна розглядати як інститут держави і як інститут права (правовий інститут). Під інститутом держави розуміється відносно відокремлена частина державної структури, що має певну автономію. Можна сказати, що інститут глави держави є саме інститутом держави, інститутом державності1
Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, церемоніалів. Також глава держави, як інститут, знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали що високу державну посаду, іменувалися й іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.2
В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному Житті і у відносинах з іншими державами1
У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством3
Глава держави начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління – це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською – громадянами.1
Конституційний статус і політичне значення сучасного глави держави багато в чому залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а його реальна роль у здійсненні влади нерідко зумовлюється існуючим політичним режимом.
Досліджуючи конституційно-правовий статус глави держави, слід пам’ятати, що здебільшого він є одноособовим органом. Саме тому викликають інтерес ті роботи, що аналізують структуру конституційно-правового статусу, враховуючи саме цю специфіку.2
Глава держави, який уособлює єдність законодавчої, виконавчої і судової влади, стоїть над поділом влади і не може належати до жодної з гілок державної влади. Існує чотири підходи до з’ясування ролі глави держави відносно поділу влади:
Перший підхід свідчить, що глава держави, уособлюю чи єдність різних гілок влади, немов би поглинає їх. Такий підхід умовно можна визначити як доцентровий.
Інший підхід передбачає, що глава держави уособлює єдність різних гілок влади, але вища влада належить іншим органам (законодавча – парламенту, виконавча – уряду тощо). Цей підхід можна визначити як відцентровий. Третій підхід передбачає, що глава держави уособлює виконавчу владу, а законодавча влада належить іншому органу. Цей підхід можна умовно визначити як паралельний (паралельно існують виконавча влада на чолі з главою держави і законодавча влада).
Четвертий підхід передбачає взагалі єдину систему органів державної влади і глава держави є складовою частиною цієї системи. Такий підхід можна визначити як фрагментарний.1
Для кожної конкретної держави характерною є своя національна система побудови інституту її глави. Можна виділити декілька організаційно-правових форм інституту глави держави:
По-перше, одноосібний монарх, що успадковує свою посаду (Великобританія, Іспанія, Японія).
По-друге, одноосібний монарх, що призначається своєю родиною – правлячою династією (Саудівська Аравія).
По-третє, одноосібний монарх федеративної держави, що обирається на певний період монархами суб’єктів федерації із свого середовища (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати).
По-четверте, одноосібний президент, що обирається народом шляхом прямих та непрямих виборів (США, ФРН, Італія, Індія, КНР).
По-п’яте, колегіальний орган, що обирається парламентом на встановлений строк; при цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснити колегіально, як-то прийняття іноземних послів, надаються голові колегіального органу (Куба).
По-шосте, глава уряду, що одночасно виконує функції глави держави (наприклад, в окремих землях ФРН).
По-сьоме, представник британського монарха у державах, що мають статус британського домініону, тобто тих, хто визнає главою держави британського монарха (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос). По-восьме, одноосібний або колегіальний глава держави, що узурпує владу в державі, як правило, без визначеного терміну 2
Проте, незважаючи на існування вищевказаних типових форм, практика свідчить, що сьогодні фактично немає держав, які б закріплювали тотожний конституційно-правовий статус інституту глави держави. Однак за всіх неоднакових організаційно-правових форм цього інституту в різних країнах у нього є ознаки, характерні для глав держави більшості країн. Ці риси дають підстави говорити про єдину правову природу цього інституту.1
Сухонос В. В. вказує на те, що найбільш тісно пов’язані між собою конституційно-правовий інститут глави держави та адміністративно-правовий інститут глави держави. Однак цей зв’язок не заважає розділити їх за предметом правового регулювання. Конституційне право включає правові норми, що закріплюють принципи організації усієї системи органів державної влади, а також конституційні аспекти формування та функціонування глави держави. Норми ж адміністративного права, засновані на принципах конституційно-правових владовідносин, деталізують їх відносно численної системи органів виконавчої влади, регулюють діяльність цих органів з приводу реалізації виконавчо-розпорядчих функцій. За логікою системи юриспруденції та права адміністративно-правовий інститут глави держави, виходячи з предмета адміністративного права, повинен бути пов’язаний із статусом глави держави саме у сфері виконавчої гілки влади.2
Також цей інститут, як вже було зазначено, зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, церемоніалів. Також глава держави, як інститут, знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, іменувалися й іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.
Розглядаючи інститут держави необхідно прийняти за відправну точку констатацію, що сьогодні конституційні системи різняться між собою (між іншими) і з точки зору наукової концепції організації влади (ця категорія є ключем пояснення державно-правового механізму). Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу / рівноваги влад у державі. Глави держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У державах же, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, «гілок»- законодавча, виконавча, судова – главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення «глава виконавчої влади» або «Виконавча влада: глава держави і уряд «.
Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами – главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, з’явився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як «правління (режим) кабінету»
Інститут глави держави своєю появою зобов’язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався.1
РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ФОРМ ПРАВЛІННЯ
2.1 Порядок набуття статусу глави держави
Парламентська форма державного правління є традиційною для країн Західної Європи, в яких вона виникла історично природним шляхом у ході загальнодемократичних перетворень, що завершилися наприкінці 19 - на початку 20 ст. Східноєвропейські й азійські країни, де має місце парламентська форма державного правління, відрізняються від західноєвропейських парламентських монархій і республік тим, що демократичні інститути в них менш стійкі, а демократичні традиції менш розвинені; у цілому ж західноєвропейські парламентські монархії й республіки більшою мірою наближені до правової держави в ідеальному смислі.1
Вітчизняні і зарубіжні державознавці вважають, що кожна система правління – президентська, напівпрезидентська (змішана) чи парламентська – характеризується певними ознаками. Визначення форми чи системи правління дають у своїх текстах конституції багатьох країн світу. Коли ж основні закони держав прямо не вказують на форму або систему правління, встановити її можна тільки шляхом аналізу відповідних конституційних норм, а також реальних відносин, то склалися між органами державної влади
Виникнення тих чи інших систем правління обумовлюється багатьма факторами Значний відбиток на цей процес накладають особливості історичного розвитку держави, специфіка її політичної культури, традиції державності і співвідношення різних політичних сил в період розроблення і схвалення конституції. Велику роль у виборі системи правління може відігравати суб'єктивний фактор в особі провідного політичного лідера, під якого в значній мірі прогнеться вся конструкція державної влади й правління. В силу цього в одних державах утворилася парламентська республіка, за якої президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції: з інших сформувалася президентська республіка, де президент обирається народом, мас широкі повноваження, незалежні від парламенту), у сфері виконавчої, а інколи й судової влади. Напівпрезидентські республіки, які набувають все більшого поширення у світі, характеризуються тим, що президент у них обирається народом, але парламенту надаються певні, пов'язані з контролем за його діяльністю під час формування уряду, виконавчі повноваження.
Але при класифікації країн за тією чи іншою системою виникають об'єктивні труднощі. Якщо конституційний устрій США – це класичний приклад президентської республіки, а конституційна модель сучасної Франції має найбільш характерні атрибути напівпрезидентської республіки, то системи багатьох інших держав являють собою різні гібридні форми. Наприклад, Італія вважається парламентарною республікою, проте президент цієї держави володіє правом вето і може розпускати парламент. Естонію ж за цілим рядом ознак можна віднести до напівпрезидентської республіки, проте керівництво збройними силами фактично здійснює не президент, а прем'єр-міністр і міністр оборони.
Можна по-різному оцінювати принцип поєднання в руках однієї людини функцій глави держави і функцій глави виконавчої влади, але в багатьох країнах таке поєднання вважається нормальним. Більше того, деякі державознавці вважають, що найбільш раціонально використовуються посади президента саме тоді, коли він очолює виконавчу владу.
Так наприклад Президент парламентарної республіки, на відміну від своїх колег, не має якої-небудь реальної влади у сфері економіки, внутрішньої і зовнішньої політики, не бере активної участі в управлінні державними справами. Роль президента в парламентській республіці може бути цілком порівнянна з роллю монарха в парламентарній монархії. В обох випадках глави держави царюють, але не правлять. Вони, в основному, відіграють роль символу держави, виконують дуже важливі, але все-таки другорядні, порівняно з управлінням державними справами, представницькі функції. Хоча в низці випадків так званий слабкий президент парламентської республіки може впливати на ситуацію в країні, на перебіг державних справ, особливо у разі екстраординарних подій – парламентської кризи, стихійних лих тощо.
Для країн із парламентською формою державного правління, як вже зазначалося, характерним є формування уряду на парламентській основі. Участь глави держави в цьому процесі зазвичай не має визначального значення: найчастіше він може призначити лише такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Посада прем’єрміністра, як правило, займається лідером партії (блоку партій), що перемогла на парламентських виборах.1
У парламентарних республіках, як правило, президент обирається шляхом багатоступеневих виборів. Є три варіанти.
Президент обирається тільки парламентом. Така система прийнята у Греції, Ізраїлі, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії. Наприклад, у Словаччині, згідно зі ст. 101 Конституції, обирається Національною радою таємним голосуванням. Він обирається більшістю у три п'ятих голосів усіх представників.
Для обрання президента із депутатів парламенту і Представників органів місцевого самоврядування утворюється спеціальна виборча колегія. Класичним прикладом такого варіанта може бути Італія. Тут, відповідно до ст. 83 Конституції, Президент обирається парламентом на спільному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три делегати під кожної області, які обираються обласною радою із збереженням представництва меншин. Обрання президента проводиться таємним і голосуванням більшістю у дві третини членів зібрання.
Для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб'єктів федерації. Прикладом такого варіанта може служити ФРН, де федеральний президент обирається із членів Бундестагу і представників земель, обраних законодавчими органами земель. Для обрання президента необхідна абсолютна більшість членів Федеральних зборів. Щось схоже існує і в Індії.2
Як слушно зазначається в літературі, коли глава держави отримує мандат від парламенту, його влада вторинна, похідна. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу і не може протиставити свої повноваження органу законодавчої влади. Обраний так президент володіє слабими повноваженнями, і, природно, не відіграє такої значної ролі у державному житті країни, як глава держави у президентській або змішаній республіці, де він обирається народом.
Умови для кандидата в президенти, тобто формальні цензи (вік, проживання в країні протягом певного терміну, політичні і релігійні вимоги в окремих державах), можливість переобрання на наступний строк або його неможливість в основному є типовими для усіх держав. У будь-якому випадку це повинна бути особа із певним життєвим досвідом (наприклад, у ФРН віковий ценз для президента - 40 р., в Індії та США - 35, а в Італії - 50 р.). У деяких країнах (Мексика) не припускається переобрання на посаду президента. У США президент може обиратися два рази. Водночас у країнах із несталими демократичними традиціями відсутність конституційного обмеження для переобрання призводили і призводять до того, що одна й та ж особа обіймає цю посаду протягом десятиріч (наприклад, 32 роки незмінним президентом Демократична Республіка Конго був Мобуту Сесе Соко, «довічним» президентом вважався диктатор Дювал'є на Гаїті та ін.).1
Також як зазначає Процюк І. В. виникнення змішаних форм правління часто пов’язують з прагненням послабити сильну президентську владу, перешкодити встановленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на спроби відмовитися від президентської форми правління і здійснити перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна погодитися з наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і парламентської форми правління.2
Президент у парламентських республіках є виключно главою держави, її представником, відношення до виконавчої влади не має і, як правило, не одержує свій мандат безпосередньо від народу, не будучи його прямим представником. Типовим є обрання президента парламентом (Греція, Угорщина тощо) або особливою колегією (Італія, ФРН тощо). Однак спосіб виборів президента не є вирішальним критерієм, який відрізняє парламентські республіки від президентських і змішаних (президентсько-парламентських, парламентсько-президентських).1
2.2 Повноваження глави держави
Незважаючи на те, що в багатьох парламентських монархіях і республіках глава держави призначає главу уряду й міністрів, у дійсності ж склад уряду визначається розміщенням політичних сил у парламенті. Те саме можна сказати і про затвердження законів главою держави, і про право його вето на закони, прийняті парламентом. Як зазначає М. Марченко, у парламентській монархії закони приймаються парламентом і затверджуються монархом. Однак ця прерогатива, як і більшість інших його повноважень, є формальною. У силу сформованої політичної практики і конституційних звичаїв монарх, як правило, не відмовляється від підписання прийнятих парламентом законопроектів. У парламентській республіці право вето, як пише А. Мішин, — «немічне повноваження, неспроможне знаряддя, застосовуване вкрай рідко, та й то лише за вказівкою уряду»2. Як бачимо, місце й роль глави держави в державному механізмі при всіх парламентських формах правління визначаються фактично однаково, але уряди в таких країнах суттєво різняться між собою. Розходження ці зумовлені партійним складом уряду, що, у свою чергу, залежить знову ж від розстановки політичних сил у парламенті.1
У парламентських республіках, якщо президент належить до тієї ж партії, що й урядова більшість, вона може справляти більш істотний вплив на перебіг політичного процесу, хоча за законодавством деяких країн при вступі на посаду потрібен формальний вихід президента з партії. Вихід може відбутися, але симпатії залишаються.
Формальні права президента в парламентській республіці, тобто ті права й повноваження, які записані в конституції, можуть зовні майже не відрізнятися від повноважень президента в президентській республіці – «сильного» президента. Однак у всіх тих випадках, коли президент парламентської республіки за конституцією наділений певними повноваженнями, реально всі ці повноваження перебувають у руках виконавчої влади: прем'єр-міністра, уряду, міністрів. Наприклад, якщо президент парламентської республіки має право видавати акт від свого імені, то всі ці акти вимагають процедури контрасигнації – підтвердження (скріплення) підпису глави держави з главою виконавчої влади. Поряд із підписом президента має стояти підпис прем'єр-міністра або міністра, відповідального за ту сферу суспільних справ, що регулюється актом президента. Отже, насправді це не акти президента. Це акти виконавчої влади, на яких стоїть підпис президента, щоб надати цьому акту більшої ваги і значення. Без підпису міністра (прем'єр-міністра) указ президента недійсний.
Глава держави як одноособовий носій влади щодо управління країною здійснює свою виконавчо-розпорядчу діяльність щодо впровадження у життя економічного та політичного курсу, законів, спираючись на урядові структури й адміністративний апарат держави. У зв’язку з цим виявлення його ролі у справі формування уряду й адміністрації має істотне значення.1
Особливості конституційного статусу глави держави найбільш повно виявляються у характері та обсязі його повноважень. У різних джерелах наводяться різні варіанти повноважень (компетенції) глави держави, але, виходячи з дидактичних міркувань, доцільно виділити, з нашої точки зору, такі найбільш характерні та специфічні повноваження глави держави.
Представницькі функції. Світова конституційна доктрина і сучасне законодавство зберігають за главою держави функції її верховного представництва: глава держави головує на урочистих церемоніях, виступає з офіційними зверненнями до парламенту і з посланнями до нації. Винятково велике значення мають представницькі функції глави держави у сфері зовнішніх зносин.
Повноваження в галузі державного управління. В тих країнах, де глава держави наділений виконавчою владою, його повноваження в цій галузі є значні. У парламентарних республіках і монархіях, глава держави не може призначити уряд, який не користується підтримкою парламентської більшості. Тут звертають на себе увагу хіба що повноваження Президента Чехії, які досить значні для парламентарної республіки. Згідно з Конституцією (ст. 18) Президент Республіки: призначає і звільняє Прем'єр-міністра та інших членів уряду; скликає засідання палати представників і розпускає її; в) призначає суддів Конституційного Суду; призначає з числа суддів Голову та заступників Голови Верховного суду; призначає Голову та заступника Голови Контрольної палати; призначає членів Ради Чеського національного банку тощо. В літературі це пов'язується з характерною для державності цієї країни традицією, зумовленою особливою популярністю - харизмою (від грец. божественний дар). Теперішній Президент Вацлав Гавел також володіє харизмою.
Повноваження у сфері законодавчої діяльності глави держави неоднакові в різних групах країн. У парламентарних монархіях і республіках, як правило, главі держави належить право відкриття і закриття чергових і позачергових сесій, а в ряді країн - право дострокового розпуску парламенту. (Великобританія, Японія). У республіках і з змішаними формами правління глава держави володіє правом дострокового розпуску парламенту (нижньої палати), скликання надзвичайних сесій, повернення законопроекту для повторного обговорення, передавання його до органу конституційного нагляду, законодавчої ініціативи в конституційній сфері. На практиці і в президентських республіках глава держави зберігає досить значні засоби впливу на парламент. Тут використовується право вето на законопроекти, прийняті парламентом. Нарешті, в багатьох країнах глава держави користується правом видання власних нормативних актів. Оскільки в деяких з них конституція обмежує сферу застосування парламентського закону, президентський указ усе частіше виступає як акт, який регламентує суспільні відносини на рівних підставах із законом. У такому разі глава держави стає важливим суб'єктом нормо творчої діяльності. Винятково широкі законотворчі повноваження глави держави в країнах із монократичними режимами.
Зовнішньополітичні повноваження. В навчальній літературі слушно підкреслюється думка про те, що обсяг зовнішньополітичних повноважень глави держави визначається діючим законодавством, а рівень і ступінь їх реального здійснення залежать від політичної практики, звичаїв і традицій політичного життя, що склалися. Тут варто звернути увагу на те, що приписи, які характеризують повноваження глави держави у цій сфері, зустрічаються переважно в конституціях, прийнятих після Другої світової війни. При цьому в конституційному праві окреслилися такі основні напрямки здійснення цих повноважень. Це, по-перше, верховне представництво країни в міжнародних відносинах (форми різні: безпосереднє звертання до глав іноземних держав, особисті контакти, візити і зустрічі з колегами, участь у міжнародних форумах та ін.). По-друге, призначення керівника відомства закордонних справ і дипломатичних представників країни за кордоном. Крім того, при главі держави акредитуються іноземні дипломатичні представники. По-третє, в ряді країн главі держави належить право ініціативи, підготовки і проведення переговорів, особистої участі в найбільш важливих із них і підписання міжнародних договорів. По-четверте, у багатьох країнах до прерогатив глави держави належить право оголошення війни і укладання миру.
Повноваження в судовій сфері. За главою держави майже усіх країн світу зберігаються такі повноваження: призначення на судові або вищі судові посади; здійснення права помилування; головування у вищих консультативних установах, які відносяться до суддівського корпусу.
Надзвичайні повноваження. У багатьох країнах (США, Франція, Шрі-Ланка, Нігерія та ін.) глава держави наділений правом запровадження надзвичайного стану або використання надзвичайних повноважень. У будь-якому разі це має носити тимчасовий характер.1
Варто відзначити, що в парламентських республіках глава держави, попри обмеженість його повноважень у сфері взаємодії з парламентом та урядом, часто відіграє роль своєрідного резервного інструменту політичної системи, що активізується в умовах кризи та нестабільності. Резервні можливості даного інституту можуть додавати певної гнучкості державному механізму, розширюють можливості для політичного маневрування. Як свідчить досвід Індії, в умовах, коли уряд втрачає підтримку парламентської більшості або його діяльність паралізується внутрішньопарламентською боротьбою, роль глави держави в політичному житті країни зростає, а коло питань, щодо яких президент діє за власним розсудом, розширюється. Але подібне підвищення статусу глави держави – скоріше виняток: не будучи структурно включеним до системи органів виконавчої влади, він не належить до неї і компетенційно.1
2.3 Відповідальність глави держави
Важливе політичне та юридичне значення мають питання, пов'язані з припиненням повноважень і відповідальності глави держави впри парламентській формі правління. Це питання належно регулюються в законодавстві зарубіжних країн. Щодо припинення президентського мандата конституційне право у загальному встановлює такі правила:
закінчення терміну повноважень;
дострокова відставка за станом здоров'я, то в силу інших причин
засудження в порядку імпічменту;
усунення від посади на основі результатів референдуму (Австрія, Іспанця);
у разі смерті.
Слід також зазначити, що Конституції по-різному визначають порядок заміщення посади президента, що стала достроково вакантною. У США прямим конституційним «спадкоємцем» президента є віце-президент. Після віце-президента владу Президента успадковують: Спікер Палати представників, тимчасовий голова Сенату, Держсекретар, Міністр фінансів, Міністр оборони, інші міністри. У Мексиці і в деяких інших президентських республіках у таких випадках посаду займає обраний парламентом тимчасовий президент. У більшості держав посаду президента заміщує голова парламенту (нижньої палати); у Польщі - голова нижньої, а за ним і верхньої палати, в Італії, Казахстані, Румунії, Франції та Югославії - голова верхньої палати парламенту; в Австрії, Росії, Словаччині - голова уряду тощо.
Більшості держав виходять з «класичної» доктрини, згідно з якою глава держави не несе політичної (парламентської) відповідальності. Президент республіки несе, однак, судову відповідальність, підстави і межі якої встановлюються конституцією або спеціальним законом. Особлива процедура притягнення до судової відповідальності глави держави та інших вищих посадових осіб Отримала назву «імпічмент». Звичайно, що конституційно-правове регулювання такої процедури має свої особливості. І натомість у країнах, що розвиваються для цього використовуються судові процеси, які організуються після повалення і пави держави.1
Щодо політичної відповідальності слід зазначити, що це відповідальність за здійснення публічної влади, основною формою якої є влада держави. Вищими органами державної влади є глава держави, парламент, уряд, вищі суди. Конституційний статус глави держави – монарха чи президента – визначається трьома основними принципами: незмінюваності, нейтральності і невідповідальності, що суттєво відрізняють його від статусу інших органів держави та їх посадових осіб.
Також можуть бути випадки неможливості усунення глави держави з поста юридичним, законним шляхом. Якщо повноваження парламенту за певних підстав можуть бути припинені достроково главою держави, уряд може бути відправлений у відставку парламентом або главою держави, то повноваження самого глави держави іншим органом достроково не припиняються. Незмінюваність монарха є абсолютною - він перебуває на престолі довічно і може залишити його лише за власним бажанням або за станом здоров’я. Незмінюваність президента, який обирається на певний строк, є відносною – в більшості країн конституції передбачають можливість дострокового припинення його повноважень за настання певних підстав в порядку особливої процедури – імпічменту, а в деяких країнах - за волевиявленням виборців (шляхом референдуму).1
Також слід зазначити, що при парламентській формі уряд несе політичну відповідальність перед парламентом політична, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню палату) і призначити дострокові вибори.
Також слід вказати на той факт,що президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Вона покладена на главу уряду. Президент не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду.
В більшості держав, враховуючи правовий статус президента у парламентській формі правління, його можна притягнути виключно до кримінальної відповідальності за вчинення злочину.
ВИСНОВОК
Отже на основі вище зазначеного слід навести певні висновки.
Першочергово слід вказати, що істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави.
У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління – це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха тощо, а з республіканською – громадянами.
На сучасному етапі розвитку суспільства інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави
Правовий статус глави держави та його реальна роль у процесі здійснення влади залежить від форми правління та типу політичного режиму, як базових вимірів політичної системи будь-якої країни, а також цілої низки додаткових умов стратегічного та ситуаційного характеру.
Глава держави при парламентській формі правління отримує мандат від парламенту, його влада вторинна, похідна. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу і не може протиставити свої повноваження органу законодавчої влади. Обраний так президент володіє слабими повноваженнями, і, природно, не відіграє такої значної ролі у державному житті країни, як глава держави у президентській або змішаній республіці, де він обирається народом.
Так Президент у парламентських республіках є виключно главою держави, її представником, відношення до виконавчої влади не має і, як правило, не одержує свій мандат безпосередньо від народу, не будучи його прямим представником. Типовим є обрання президента парламентом Греція, Угорщина тощо або особливою колегією. Однак спосіб виборів президента не є вирішальним критерієм, який відрізняє парламентські республіки від президентських і змішаних (президентсько-парламентських, парламентсько-президентських.
Щодо повноважень глави держави слід зазначити, що вони зведені виключно до представницьких, тому і існує тенденція, що в більшості країн парламентських форм правління, президент враховуючи свій статус може бути притягнутий виключно до кримінальної відповідальності за вчинення злочину.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Георгіца Аурел Зиновійович. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. - 432 с.
Годованець В.Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. - К.: МАУП, 2001. - С. 145.
Державне право зарубіжних країн (у схемах): Навч. посіб. / Б. В. Калиновський, О. Я. Лапка, Н. Я. Лапка, Т. О. Пікуля, Л. А. Івершенко, Л. М. Козодой, К. В. Тарасенко; За заг. ред. О. Я. Лапки. – К.: КНТ, 2012. – 528 с.
Загальна теорія держави і права /За ред. В.В.Копєйчикова. - К. -1997р.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів]М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. – 432.
Коваль Ю. Інститут глави держави в контексті різних форм правління. // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/26710/05-Koval'.pdf?sequence=1
Конституционное (государственное) право зарубежных стран : учебник ; в 4 т. / [Кашкин С. Ю., Маклаков В. В., Осавелюк А. М. и др.] ; под ред. Б. А.Страшуна. – М. : БЕК, 1995 – 2001. – Т 1. –2 : Общая часть. – 1995. – 778 с.
Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
Котюк В. О. Основи держави і права: Навч. посіб. Вид. 3тє, доп. і перер. / Котюк В. О. — К.: Вентурі, 2001. — 432 с.
Малкіна Г. Політична відповідальність глави держави. // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=83&c=2029
Мартинюк Р. С. Конституційне (державне) право зарубіжних країн. Особлива частина. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 404 с.
О. В. Афанасьєва, Є. В. Колесников, Г. Н. Комкова, А. В. Малько. Конституційне право зарубіжних країн / За заг. ред. д. ю. н., проф. А. В. Малько. - М.: Норма,. - 320 с., 2004
Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред . В. В. Комарова. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2001. — 260 с.
Процюк І. В. Модель поділу державної влади за умов парламентської республіки. // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Випуск 19. – 2010. – с. 3-11
Процюк І. Парламентська форма правління: сутність і особливості. // Загальні проблеми правової науки. Вісник №4(71). – с.65-74
Стосунки між законодавчою та виконавчою гілками влади у парламентських республіках. //Лабораторія законодавчих ініціатив. Київ, 2004. – 28 с.
Сурілов О. В. Основи загальної теорії держави і права. / Сурілов О. В. — Одеса: Одеський університет, 1995. — 128 с.
Сухонос В. В. Конституційно-правовий статус глави держави: порівняльний аспект: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право, муніципальне право» / Сухонос Володимир Вікторович. – К., 2012. – 34 с.
Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Суші: ВТД «Університетська книга», 2005. - 536 с.
Сухонос В.В. Національний лідер як глава держави: теоретичний конструкт, конституційне втілення, правовий статус [Електронний ресурс] // Теорія і практика правознавства. Електронне наукове фахове вислання / Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2013. – Вип. 1. – Режим доступу: http://nauka.nulau.org.ua/download/el_zbirnik/1.2013/Suhonos.pdf.
Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 339 с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред . С. Л. Лисенкова. — К.: 2004. — 368 с.
Трансформація інституту глави держави у контексті співвідношення традиції і модернізації : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Ю. О. Коваль; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Д., 2012. - 20 c. – укp.
Чирки» В. Ё. Конституционное право зарубежных стран: Учебник, изд., перераб. и доп.- М.: Юристъ, 2001. — 600 с.
Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К. : Програма Л, 1995. – С. 112-134.
1 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 284
2 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 281-282
1 Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 10
2 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 281
3 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 283
1 Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – с.146
2 Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – с. 11
1 Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – с. 41
2 Конституционное (государственное) право зарубежных стран : учебник ; в 4 т. / [Кашкин С. Ю., Маклаков В. В., Осавелюк А. М. и др.] ; под ред. Б. А.Страшуна. – М. : БЕК, 1995 – 2001. – Т 1. –2 : Общая часть. – 1995. – 568
1 Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – с.18
2 Сухонос, В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. С -14
1 Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 146
1 Процюк І. Парламентська форма правління: сутність і особливості. // Загальні проблеми правової науки. Вісник №4(71). – с.65
1 Процюк І. Парламентська форма правління: сутність і особливості. // Загальні проблеми правової науки. Вісник №4(71). – с. 70
2 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 293-294
1 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 294
2 Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 132
1 Процюк І. В. Модель поділу державної влади за умов парламентської республіки. // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Випуск 19. – 2010. – с. 3
1 Процюк І. Парламентська форма правління: сутність і особливості. // Загальні проблеми правової науки. Вісник №4(71). – с. 71
1 Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 149
1 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 296-298
1 Стосунки між законодавчою та виконавчою гілками влади у парламентських республіках. //Лабораторія законодавчих ініціатив. Київ, 2004. – с. 3
1 Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: «Астон», 2003. – с. 295-296
1 Малкіна Г. Політична відповідальність глави держави. // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=83&c=2029