Ім'я файлу: Міністерство освіти і науки Україн1.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 18.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
твір.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 18.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
твір.docx
Міністерство освіти і науки України
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
Історичний факультет
Кафедра Архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін
.
Реферат
Василь Дяченко та його погляди на антропологічний склад українського народу
Студентки ІІІ курсу
Ist1- B17 групи
Швець В. М.
Викладач:
Кандидату історичних дисциплін, доценту
Кафедри АСІ та ПД
Баженов О. Л.
Кам’янець-Подільський 2020
Зміст
Вступ
Розділ І Василь Дяченко в історії Української антропології
Розділ ІІ Антропологічні області і зони етнічної території українського народу за Васелем Дяченком
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми Актуальність даної теми полягає в тому, що Василь Дяченко вивчав довгий час антропологічний склад українського народу і сформував свої погляди на дану проблему.
У 1965 р. вийшла монографія Василя Дяченка "Антропологічний склад українського народу", яка й досі залишається важливим фундаментальним дослідженням з антропології українців.
Василь Дяченко уважно відстежував основні тенденції розвитку антропологічної науки, підтримував творчі контакти з провідними зарубіжними і радянськими колегами. За його ініціативи і безпосередньої участі в Україні було започатковано дослідження в нових на той час напрямках етнічної антропології, а саме: гематології – науки про структуру крові народів світу; одонтології, яка вивчає будову зубів давніх та сучасних груп людства; дерматогліфіки, об’єктом зацікавлень якої є папілярні узори на долоні та пальцях людини.
І сьогодні, дуже важливо переглянути і вивчити основні погляди відомого антрополога на антропологічний склад українців.
Мета роботи полягає в тому щоб дослідити життєвий, науковий шлях Василя Дяченка та вивчити його погляди на антропологічний склад українського народу.
Досягнення поставленої мети вимагає розв’язання таких завдань:
Дослідити постать Василя Дяченка в історії Української антропології
З’ясувати антропологічні області і зони етнічної території українського народу за Васелем Дяченком
Структура роботи складається з змісту, вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел.
Практичне значення. Отримані в результаті виконання роботи результати про Василь Дяченко та його погляди на антропологічний склад українського народу можуть бути використані студентами під час практичних заняттях з історії України, та антропології , а також дослідниками для подальшого вивчення постаті.
Розділ І Василь Дяченко в історії Української антропології
Василь Дяченко – одна із найяскравіших постатей в історії вітчизняної антропології, вчений, який залишив помітний слід у розвитку народознавства у нашій країні.
Майбутній антрополог народився 1 листопада 1924 р. в родині визначного вітчизняного архітектора Дмитра Дяченка, фундатора і першого директора Українського архітектурного інституту в Києві. Мама, Надія Михайлівна, була вчителькою історії, а згодом – домогосподаркою, вихователькою трьох синів. Дитячі роки Василя Дяченка пройшли в стінах великої квартири в кооперативному будинку, спорудженому за проектом його батька на одній із центральних вулиць Києва – Пушкінській.
На початку 1930-х рр. Дмитра Дяченка було звинувачено в українському буржуазному націоналізмові і, рятуючись від переслідувань, родина перебралась до Москви. Це не врятувало визначного українського архітектора від репресій – в липні 1941 р. його було заарештовано і незабаром він загинув у сталінському таборі для політв’язнів, однак родина якимось дивом уціліла, хоча й дуже бідувала, перебиваючись з хліба на воду в кімнатці загальної квартири. [6, 1]
У 1946 р. Василеві Дяченку вдалося всупити до Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова в історичний факультет. На останніх курсах Дяченко почав цікавитися антропологією.
Вже в 1953 р. молодий вчений опублікував свою першу наукову антропологічну розвідку – статтю, присвячену аналізу даних із соматології гагаузів Молдови, зібраних ним особисто. Дипломна робота Василя Дяченка, яку він успішно захистив після завершення навчання, була присвячена антропологічній характеристиці іншого тюркомовного народу Східної Європи – караїмам Литви. [6, 1-2]
Поновлення антропологічних досліджень в Україні в повоєнний час пов’язано з ІМФЕ АН УРСР, який на початку 1950-х рр. очолював визначний вітчизняний вчений, поет-академік Максим Рильський.
В червні 1956 р. у Києві відбулася антропологічна нарада, вході якої президія АН УРСР прийняла постанову «Про посилення антропологічних досліджень на території Української РСР». Тому у 1956 р. було видано указ про організацію антропологічної експедицію. Керівником було вибрано молодого Василя Дяченка.
Загалом Українська антропологічна експедиція 1956–1963 рр. обстежила за класичною антропометричною і антропоскопічною програмою близько 80 територіальних груп українців (а це понад 10 тис. осіб) і 45 вибірок інших народів Східної Європи, а саме: росіян, білорусів, євреїв, молдаван, поляків, греків, болгар, гагаузів тощо. Згодом Василь Дяченко проводив польові також дослідження на Кубані, Північному Кавказі, в Сальських степах, що в Ростовській області Російської Федерації, в Чехословаччині, Польщі та Югославії. Зібрані під час цих експедицій величезні за обсягом унікальні антропологічні дані були узагальнені ним в кандидатській дисертації, яку він успішно захистив на Вченій Раді НДІ та Музею антропології Московського університету, і монографії, підготовленій на її основі [2, 129].
Однією з заслуг Василя Дяченка перед вітчизняною антропологією було створення спеціалізованого друкованого органу – «Матеріалів з антропології України», де українські вчені й їхні колеги із інших республік колишнього Радянського Союзу мали змогу регулярно публікувати результати своїх досліджень з антропології. [ 6,3]
Василь Дяченко уважно відстежував основні тенденції розвитку антропологічної науки, підтримував творчі контакти з провідними зарубіжними і радянськими колегами. За його ініціативи і безпосередньої участі в Україні було започатковано дослідження в нових на той час напрямках етнічної антропології, а саме: гематології – науки про структуру крові народів світу; одонтології, яка вивчає будову зубів давніх та сучасних груп людства; дерматогліфіки, об’єктом зацікавлень якої є папілярні узори на долоні та пальцях людини. Запровадження нових методів значно розширило можливості антропології у висвітленні проблем етногенезу українського народу. [6,4]
На жаль, успішно розпочата діяльність антропологічного осередку ІМФЕ невдовзі припинилася. Вже в перші роки свого існування він, як і його керівник, Василь Дяченко, неодноразово підпадали під гострі критичні стріли тих, хто не хотів, щоб ця галузь знань була представлена в інституті. На багатьох партійних і профспілкових зборах йшлося про те, що антропологія ближче до біології, ніж до мистецтва, а така «багатопрофільність» не потрібна інституту.
Зрештою антропологів після відомих подій початку 1970-х рр., пов’язаних з розгромом етнографії, спіткала практично така ж доля: їх перевели в Інститут археології, де, м’яко кажучи, сліди їх загубилися.[1, 73-78]
Вчений брав участь в роботі багатьох експедицій в межах стародавнього Києва, систематично готував звіти про палеоантропологічний матеріал з давньоруських некрополів.
ВасильДяченко доклав чимало зусиль для підготовки наукової зміни. Він мав неабиякий талант заражати молодь своїм самовідданим ставленням до антропології – науки, якій він присвятив своє життя.
Розділ ІІ Антропологічні області і зони етнічної території українського народу за Васелем Дяченком
У науковому доробку вченого – не лише індивідуальна монографія, а й близько 90 розділів колективних монографій і статей в наукових збірках та енциклопедичних виданнях, присвячених антропологічним аспектам етнічної історії давнього та сучасного населення України, народів Східної, Центральної та Південної Європи . [4, 37-38]
В останні роки свого життя він зосередив свою увагу на висвітленні генетичних витоків людності Київської Русі, опублікувавши кілька статей, присвячених даній проблематиці. В них він послідовно обстоював думку про місцеве коріння східнослов’янських племен, в антропологічному складі котрих знайшли відображення риси їхніх далеких пращурів. Дуже цікавою є його думка про збереження серед українцівполіщуків Правобережного Полісся деяких морфологічних рис (наприклад, поєднання широкого та низького обличчя) носіїв дніпро-донецької історикокультурної спільності доби неоліту, яка знайшла підтвердження і за підсумками антрополого-одонтологічних досліджень [5].
Б. Дяченко виділив на теренах України п’ять антропологічних областей, населення яких характеризується певним поєднанням найважливіших соматологічних ознак: центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську, або деснянську, та верхньодніпровсько-ільменську.
Центральноукраїнська область за Дяченком охоплює всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, Слобожанщину та інші регіони, сільським жителям котрих притаманні високий зріст (близько 170 см), брахікефалія (головний показник у середньому 83,5), відносно широке обличчя, переважання прямої форми носа, досить темний колір очей і особливо волосся, темні відтінки яких властиві майже половині обстежуваних, середній розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на грудях у чоловіків. В окремих регіонах даної області, зокрема на Лівобережжі, відчувається вплив давнього іранського (скіфського та сарматського) південноєвропеоїдного морфологічного компонента, що виявляється у переважанні темних відтінків очей та в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву. Крім того, на півдні Київщини, Черкащини, Полтавщини (там, де давньоруські літописи фіксують поселення середньовічних тюркомовних кочовиків) помітна певна монголоїдна домішка, зокрема збільшення діаметра вилиць та складки верхньої повіки, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа тощо.[2, 129]
Поліський варіант центральноукраїнської області охоплює північну частину Житомирщини та Рівненщини, де мешкає приблизно 4 % сільської людності України. Характерними рисами зовнішності поліщуків є середній зріст (167,5 — 168 см), яскраво виражена брахікефалія (головний показник — 84), дуже низьке і водночас широке обличчя з доволі масивним надбрів’ям, досить темний колір очей та відносно світлий — волосся. Крім того, їм властивий середній і слабкий розвиток третинного волосяного покриву. Як і повсюдно в Україні, переважає пряма спинка носа.
Волинський варіант представлений на теренах Волинської області, півдня Рівненщини та північних районів Галичини (близько 8 % сільської людності). Мешканці цих регіонів характеризуються масивним надбрів’ям, значним нахилом чола, низьким і широким, слабо профільованим обличчям, а головне — чітко окресленим носом із високим переніссям. Крім того, їм властиві середня пігментація волосся та очей, середній розвиток третинного волосяного покриву, слабо розвинута складка верхньої повіки. За більшістю ознак людність Волині дуже близька до поліщуків Рівненщини та Житомирщини, відрізняючись від них іще масивнішою будовою обличчя та чіткіше окресленим, дещо опуклим носом. [3,26]
Також Дяченко охарактеризував риси людей притаманних карпатські області. Карпатська область обіймає північні схили Карпат та Закарпаття. Людям карпатської областії властиві найвищий в Україні головний показник (близько 85), темноокість (майже 15 % темних і 58 % змішаних відтінків райдужний) та відносна темноволосість (понад 58 %). Крім того, пересічний мешканець даної області характеризується сильним третинним волосяним покривом, про що свідчить середній бал розвитку бороди (3,36) і волосся на грудях у чоловіків (2,11). Як правило, він має середньовисокий зріст — понад 167 см, досить високе обличчя, показник якого становить 88 — 89, відносно довгий вузький ніс (носовий показник — близько 61), часто з опущеною основою, що різко виступає з площини обличчя. Ще одна характерна риса — значне переважання опуклих спинок носа над увігнутими (відповідно близько 25 і 7 %).
Загалом, попри певні регіональні відмінності, українці Карпат характеризуються виразно європеоїдним комплексом ознак (без будь-якої монголоїдної домішки, наявність котрої, як ішлося вище, фіксується в Центральній та Південній Україні). За більшістю провідних соматологічних маркерів вони мають аналоги серед не лише інших територіальних груп українського народу, а й деяких суміжних етнічних груп, надто східних словаків, поляків-гуралів, румунів, окремих груп чехів та угорців. Схожі риси морфологічної будови притаманні також жителям Північно-Західної Болгарії, Центральної та Північної Сербії, більшості хорватів. Є Підстави думати, що карпатський антропологічний комплекс склався принаймні в добу середньовіччя, а можливо, й раніше.
Дяченко вважав, що за багатьма ознаками до мешканців Карпат близькі носії прутського варіанта нижньодніпровсько-прутської області, який охоплює Східну Буковину. Вони характеризуються темною пігментацією волосся та очей (світлооких — 27 — 28 %, темнооких — близько 10 %), більш видовженою формою голови (головний показник — 81,5), видовженим обличчям, морфологічна висота якого становить 126,5 мм, чітко окресленим носом, кількість випуклих та увігнутих спинок якого приблизно однакова (близько 10 %), дуже значним розвитком третинного волосяного покриву (середній бал бороди — 3,35), високим зростом (близько 170 см).
На думку В. Дяченка та Т. Алексєєвої, антропологічний склад українців Закарпаття, гірських районів Карпат, Прикарпаття та Буковини, що є нащадками середньовічних слов’янських племен цих теренів, містить певний давньофракійський компонент, наявність якого виявляється у відносно темній пігментації волосся та очей, максимальному розвитку третинного волосяного покриву та переважанні випуклих спинок носа над увігнутими
На думку Дяченка, деснянська, або валдайська, область охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Тут мешкає близько 4 % сільської людності України, яка характеризується невисоким зростом (166,5 — 167 см), брахікефалією (головний показник — 83,5), середніми розмірами голови та обличчя і досить світлим кольором волосся (лише 35 — 40 % темноволосих) і очей (половина світлооких і лише 3 % темнооких).
Що ж до верхньодніпровсько-ільменської області, то до неї Дяченко висловив думку, що до неї входить лише Ріпкинський район Чернігівщини, де мешкає менше половини одного відсотка сільської людності. Населення цього українсько-білоруського порубіжжя ще в недалекому минулому було відоме під назвою будаків. Воно має ще світліший, ніж носії попереднього комплексу ознак, колір очей (55 — 60 % світлооких) і волосся. Це — найбільш депігментована територіальна група в Україні. Крім того, тут найвищий відсоток довгоголових. На відміну від поліщуків Правобережного Полісся нащадки будаків характеризуються доволі прямим лобом зі слабо розвинутим надбрів’ям і невеликим діаметром вилиць. Зріст середній — 167 см.
Слід мати на увазі, що між усіма антропологічними областями немає різких відмінностей: вони досить близькі до центральноукраїнської області, яка охоплює переважну більшість територіальних груп українського народу (понад 75 % сільської людності). Це, до речі, визнав і сам В. Дяченко — один із опонентів Ф. Вовка. «Українці, — зауважував він, — загалом антропологічне менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак)».
Висновок
Кінець 1950-х рр. був часом відродження українського народознавства. Зусиллями директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії академіка Максима Рильського в Академії наук було створено Відділ етнографії, який очолив відомий історик Кость Григорович Гуслистий
В цьому відділі Дяченко рішуче взявся за справу: домігся окремого приміщення, були підготовлені антропологічні кадри – кандидати і навіть доктори наук,з’явилася ціла низка аспірантів, небувалого розмаху набула експедиційна діяльність.
На етнічній території українського народу, Василь Дяченко відображаючи історію його формування, виділив п'ять антропологічних областей: центральноукраїнська з волинсько-поліським варіантом (який можна розглядати і як два варіанти) та валдайська, або деснянська—входять до дніпровсько-волзької антропологічної зони; ільменсько-дніпровська (близька до валдайської), територіально дуже незначна; нижньодніпровсько-прутська (понтійська зона); карпатська (відноситься до карпато-балканської антропологічної зони).
За спостереженнями Василя Дяченка, населення цих областей відрізняється між собою за зростом, кольором волосся і очей, шириною Персоналії Сергій Сегеда Василь Дяченко в історії української антропології 83 №1, 2010 обличчя, розвитком третинного волосяного покриву, але на загал, як наголошує автор, українці в антропологічному відношення більш близькі між собою, ніж інші європейські народи
Слід підкреслити, що ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак).
У науковому доробку Василя Дяченка – не лише індивідуальна монографія, а й близько 90 розділів колективних монографій і статей в наукових збірках та енциклопедичних виданнях, присвячених антропологічним аспектам етнічної історії давнього та сучасного населення України, народів Східної, Центральної та Південної Європи . В останні роки свого життя він зосередив свою увагу на висвітленні генетичних витоків людності Київської Русі, опублікувавши кілька статей, присвячених даній проблематиці.
Список використаної літератури
В. І. Наулко «Слово про друга». Журнал КСУ «Університет» N1 2010, ст 73 — 78
. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. − К: Наукова думка, 1965. − 129 с.
. Дяченко В. Не тільки чорнії брови, карії очі (антропологічні типи на етнічній території українського народу) // Віче. − 1992. − №4 . − С.122. 7. Сегеда С. Пам’яті вченого // Народознавчі зошити. – Двомісячник. – 1997. – Зошит 4 (16). – Липеньсерпень. – С. 268.
Див., наприклад: Дяченко В.Д. Антропологічна характеристика // Боківщина. Історико-етнографічне дослідження. − К.: Наукова думка, 1983. − С.37 – 38
Сегеда С. Антропологічні особливості людності Українського Полісся // Древляни: Збірник статей і матеріалів з історії та культури Полліського краю. – Львів.: Інститут народознавства НАН України, 1966.
С. П. Сегеда «Василь Дяченко в історії української антропології». Журнал КСУ «Університет» N1 2010, ст 79 — 85