Оде́ський націона́льний технологічний університет
Реферат
«Проблеми еліт в сучасному світі»
Підготувала
Оклюк Інна
Люди, які прагнуть увійти до політичної еліти, завжди мотивують це прагненням захищати інтереси суспільства. Однак, хтось із них з самого початку говорить неправду про свої справжні мотиви, а хтось щиро помиляється щодо них. Філософ Микола Бердяєв ще у 40-х роках минулого століття писав: “Періодично з’являються люди, якi з великим піднесенням співають: “От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан умирающих за великое дело любви”. I йдуть, несуть страшні жертви, віддають своє життя. Але ось вони перемагають i трiумфують. I тодi вони дуже швидко перетворюються на “ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови”. I тоді з’являються нові люди, якi хочуть піти в “стан умирающих”. I так без кінця здійснюється трагікомедія історії”.
В Україні проблема суперечності між “соціальною місією” політичної еліти і її тим, чим вона є насправді, є особливо гострою. Це проявляється, зокрема, у вкрай низькому рівні довіри українців до всіх, хто так чи інакше пов’язаний з владою. Так, за даними дослідження, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова у грудні минулого року, представникам державного апарату довіряють лише 12% українців, політичним партіям — 16% (що не заважає більшості громадян України на виборах віддавати свій голос за одну з них).
За результатами порівняльних міжнародних досліджень, українці відносяться до числа тих, хто чи не найбільш критично, порівняно з громадянами інших країн, ставиться до влади та її представників. Такий високий рівень критичного ставлення зумовлений насамперед високим рівнем вимог і соціальних очікувань наших співгромадян від політичної еліти. Але було б значно гірше, якби вони були цілком нею задоволеними. Це означало б, що на позитивні зміни в нашій країні годі й сподіватися. Високий рівень соціальних посягань дає надію на те, що хоча б частина з них може втілитися в реальності.
У цьому аспекті різниця між Україною і Росією є кардинальною — в останній низький рівень довіри до чиновників поєднується з досить високим рівнем довіри до вищої державної влади, в Україні ж недовіра до правлячого класу загалом призводить до того, що відносно високий рівень довіри до очільників держави тримається лише деякий час після виборів, і врешті призводить до прагнення змінити владу, що періодично відбувається, змінюючись згодом розчарування у “новообраній” владі.
Тобто, “нова” влада успадковує недоліки “старої”, що насамперед відбувається через те, що при зміні обличь на чолі держави дуже повільно змінюється психологія і ментальність правлячого класу.
Створюється враження, що громадянське суспільство в Україні розвивається значно швидше, ніж політична еліта. Якщо громадянське суспільство і громадська свідомість істотно змінилися порівняно з “радянськими” часами, то політична еліта, яка зберігає тяглість від радянської партійно-господарської номенклатури, значною мірою “зберігає вірність” тим стереотипам соціальної поведінки, які існували ще в радянські часи.
Власне, “радянська” модель функціонування державної влади і традиція поведінки політичної еліти насправді є відтворенням тих традицій, які сформувалися ще за Московського царства. Англійський дипломат Джайлс Флетчер, який у 1588 році прибув до Московії і залишив записки про свою подорож, наприклад, таким чином описував механізм ухвалення державних рішень під час засідань Думи, яка скликалася царем:
“Один із секретарів оголошує причину зібрання і викладає головні предмети чи справи, які слід розглянути. Перш за все бажають знати думку патріарха і духовенства; кожен з них відповідає за порядком свого звання; але їхні думки завжди одноманітні і висловлюються без всякого міркування, як затверджений урок. На всі справи у них одна відповідь, яка зазвичай полягає в тому, що цар і Дума його премудрі, досвідчені в справах політичних і громадських і набагато здібніші їх судити про те, що корисно для держави, бо вони займаються тільки служінням Богу і тому просять царя і Думу зробити потрібне постанову, а вони замість порад будуть допомагати молитвами. Так або майже так відповідає кожен в свою чергу, потім встає хтось сміливіший за інших (втім, уже заздалегідь призначений), і просить царя, щоб він зволив наказати оголосити їм власну думку його величності і постанову по справі. На це секретар від імені царя відповідає, що його величність разом з членами Думи своєї за результатами належного і змістовного обговоренні вирішив, що запропонована справа вельми добра і корисна для держави, але, незважаючи на те, його величність вимагає від них їх богоугодної думки і судження і тому знову запрошує їх відверто оголосити свою думку, і якщо вони схвалять цю пропозицію, то виявити свою згоду, щоб можна було перейти до ухвалення остаточного рішення. Отримавши повторне схвалення присутніх, рішення приймається. І так завжди”.
Така система “всезагального схвалення дій государевих” була вигідна людям, наближеним до влади, насамперед тим, що подібне низькопоклонство до «вищого начальства», у свою чергу, давало змогу до збагачення за рахунок тих, хто за рангом перебував нижче. Як зазначав Флетчер: “Влада не перешкоджає насильствам, поборам, хабарам, яким князі, дяки та інші посадові особи піддають простий народ в областях”.
Для значної частини сучасних українських чиновників порядки, що існували з часів Московського царства, є багато чим привабливими, і вони схильні відтворювати не лише стиль соціальної поведінки, але навіть риторику тих часів. Як, наприклад, Генеральний прокурор України Ірина Венедіктова заявила в ефірі телеканалу “1+1”, що відомство, яке вона очолює, є “оком государевим”. Тобто, на думку очільниці одного з органів влади, він повинен служити “государю”, зі всіма наслідками, які з цього випливають (хоча насправді повинен служити суспільству). Судячи з усього, на щире переконання Ірини Венедіктової, подібні заяви повинні укріпити повагу до неї і очолюваного нею відомства.
Очікувати, що ментальність представників політичної еліти зміниться сама собою, не доводиться. Якщо дійсно громадська свідомість українського суспільства змінюється швидше, ніж ментальність української еліти, то суперечність і неминуче протистояння між громадянським суспільством в Україні і елітою буде тривати доти, поки ця еліта не зміниться. І процес цей буде досить довгим і болючим.