Ім'я файлу: Речове право 2.doc
Розширення: doc
Розмір: 96кб.
Дата: 25.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
Аграрне право2.doc
Речове право 1.docx
Розширення: doc
Розмір: 96кб.
Дата: 25.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
Аграрне право2.doc
Речове право 1.docx
Реферат
на тему: “Правова характеристика речових прав та відносин”
зміст
зміст 2
1. право власності 3
2.1Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні 3
Зміст права власності 8
2. набуття права власності 11
2.2Поняття і види підстав набуття права власності 11
Момент набуття права власності 13
3. захист права власності 17
4. 20
Список використаної літератури 20
1.право власності
Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні
Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об’єктивному розумінні. Цими нормами регулюється порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам – конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.
Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механізми, які дозволяють суб’єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, яким вона наділена як носій суб’єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об’єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.
Право власності в суб’єктивному розумінні, тобто як суб’єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. Їх питома вага і значення при здійсненні суб’єктивного права власності неоднакові.
Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиво захисту будь-якого суб’єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкретних правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб’єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов’язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов’язальних прав (при їх порівнянні у суб’єктивному розумінні), для яких адресована кредитором вимога здійснення відповідних дій, або утримання від них є визначальною.
Отже значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:
Пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією річчю з боку інших суб’єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
Виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов’язок утримання від здійснення подібних дій;
Абсолютність влади надається власнику покладанням обов’язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання цього обов’язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.
Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:
Право власності легко пристосовується. Так обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв’язку з різними обставинами – зі встановленням певних обмежень законодавчими актами, або за домовленістю між власником та суб’єктом зобов’язальних відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;
Панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов’язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром.
Право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач – володіти, користуватися, зберігач – володіти, заставодержатель – розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широкий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню.
Таким чином, право власності у суб’єктивному розумінні є суб’єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно майна з додержанням певних меж, встановлених законом.
Існують багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.
У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:
З прав самого власника, коли наголос перед усім робиться на правах, що надаються власнику майна – пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;
З обов’язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводиться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов’язку – стримуватись віз зазіхань на чужу річ;
З поєднання прав і обов’язків власника щодо свого майна;
З характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння, як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного, і такого, що успадковується.
Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб’єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпорядженні суб’єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов’язане зі ставленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими. (“Право інтелектуальної власності”, яке термінологічно схоже з правом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншою правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєво відрізняють його від права власності).
Форми та види права власності. В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічної, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та комунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб’єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб’єктами права власності на те чи інше майно.
При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та наукових конструкціях терміна “форми права власності”, окремого наголосу потребує спростування доцільності збереження права колективної власності як невизначеного та суперечливого поняття, яке не містить властивого суб’єктивному цивільному праву суб’єктного складу, бо до суб’єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не одну особу).
Нормативно-правове регулювання права власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутності та відсутності її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власності є особливим видм права власності, без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для законодавства України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій – патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя, тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщепленої власності. Згідно з останньою на один і той самий об’єкт (майно) існує два права власності – номінального власника (застосовника довірчої власності) і довірчого власника – особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов’язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.
Внаслідок цього виникає нетипова для українського законодавства конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини. Проте є прибічники довірчої власності, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності, і є її противники.
Зміст права власності
З’ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власності, та по-друге, обов’язків, що надаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.
Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивно цивільного права. Цими правомочностями звичайно називаються володіння, користування та розпорядження.
Право володіння – право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність суб’єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов’язальних правовідносин, є передача власником належного йому майна наймачеві (ст. 795 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст.936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається договором з власником (або надається законом, заповітом, рішенням суду) набувачеві інших речових прав (гл. 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.
Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право – або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та ін.). проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитися на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.
Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.
Право користування – це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочностей користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана особі і без права користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та ін.). здійснення власником своєї правомочності користування з допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб. Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її використання, належить власникові речі, якщо інше не встановлене договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так власнику належить право на плоди та доходи, що приносяться річчю, що знаходиться у зберігача, а згідно з Законом “Про оренду державного і комунального майна”, власником продукції, що виробляється на орендованому майні, прибутків та ін. є орендар.
Право розпорядження – право власника визначити юридичну долю майна – встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпорядження невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається в силу закону чи самим власником.
Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов’язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.
Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпорядження? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення – споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, при закінченні терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв’язку з тим, що відсутній об’єкт.
Таким чином, суб’єктивне право власності характеризується за допомогою відомої “тріади” правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню, які становлять його зміст. При цьому слід прислуховуватися до висловлювань римських юристів про те, що у зв’язку з широтою права власності, правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонене. Так в англо-саксонському праві нараховується 10-12 повноважень власника.
2.набуття права власності
Поняття і види підстав набуття права власності
Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі визначених юридичних фактів. Звичайною є також ідентичність підстав виникнення та припинення права власності у суб’єктів на одну і ту ж саму річ. Так, при виникненні права власності у однієї особи на певне майно, одночасно припиняється право власності на те саме майно у іншої особи.
Підстави набуття права власності іменуються титулами власності, і являють собою юридичні факти, на підставі яких виникає право власності у конкретних осіб. Наприклад, підставами виникнення права власності можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування, довірчого утримання, заповіти, рішення суду.
Статтею 328 ЦК встановлюються наступні принципові засади набуття права власності. По-перше, перелік підстав його виникнення є відкритим (невичерпним). Це означає, що право власності може набуватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Зокрема найбільш поширеною підставою набуття права власності, як і набуття цивільних прав взагалі, є правочин. Інші перелічені у главі 24 ЦК підстави набуття права власності деталізують вказане загальне правило. По-друге, має місце презумпція законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду.
Можна визначити наступні різновиди підстав набуття права власності.
По-перше, підстави, передбачені ЦК (або іншими актами цивільного законодавства). Зокрема положення статей 329-345 ЦК встановлюють можливість набуття права власності залежно від певних, визначених ними обставин, що мають юридичне значення. При цьому врахуванню підлягають особливості майна, що набувається у власність (на новостворене майно, перероблену річ, загальнодоступні дари природи, безхазяйну річ, рухому річ, від якої власник відмовився, знахідку, бездоглядну домашню тварину, скарб тощо). Правове значення має також суб’єкт, який стає власником (набуття права власності добросовісним набувачем, а також, визначення суб’єктів, які можуть стати власниками скарбів, бездоглядної домашньої тварини тощо). Враховуватись може також механізм, за допомогою якого майно потрапляє у власність (за набувальною давністю, при приватизації державного майна та майна, що є комунальною власністю, відповідно до умов правочинів, а також інших механізмів, передбачених для набуття права власності на зазначені вище види майна – безхазяйне майно, новостворене тощо). Набуття права власності відбувається і на інших підставах, визначених законодавством, наприклад, стягнення податків, мита та внесків до державних цільових фондів (для державної і комунальної власності).
По-друге, до підстав набуття права власності, які звичайно вважаються такими, хоча й не передбачені ЦК, відносяться: відділення плодів, прирощення рухомих речей до нерухомих, змішання.
По-третє, способами набуття права власності є способи припинення цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція та конфіскація.
Існують класифікації способів набуття права власності на первісні та похідні, загальні та спеціальні. До первісних належать способи, за допомогою яких право власності на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника на цю річ, чи незалежно від його волі. Похідні способи мають місце тоді, коли право власності одного суб’єкта встановлюється на підставі права попереднього власника.
Залежно від того, чи відносяться способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивільні), та спеціальні. Так, наприклад, результати використання майна (виготовлення продукції, одержання доходів) і правочини є загальними способами для всіх власників. Спеціальними ж способами буде виникнення права власності держави на скарб, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК) або комунальної власності на безхазяйне майно (ст. 335 ЦК) тощо.
Момент набуття права власності
Правовстановлюючі документи. Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК).
Переданням майна є його вручення однією особою іншій з наміром перенести право власності. Тобто підставою цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами правочину.
Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчить про розмежування зобов’язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на річ на іншу особу – набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними правочинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів).
Передачі потребують як рухомі так і нерухомі речі.
Зайвою є передача коли:
Набувач вже володіє річчю (наприклад, набуття права власності орендарем, який вже і так тримає цей об’єкт, і тому його передача не потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого, майно що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство);
Річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.
Способами передачі є:
Вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами;
Надходження речі у розпорядження набувача іншим способом – яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми – вручення складського свідоцтва, коносамента;
Здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення, пересилання, набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ст. 334 ЦК).
Виникнення права власності пов’язується не тільки з переданням майна, а й з іншими фактами. Так право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (ч. 3 ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає в момент такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК).
Момент виникнення права власності традиційно розглядається стосовно подібних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:
За набувальною давністю: зі спливом встановленого строку; або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. 3 ч. 1 ст. 334 ЦК);
При створенні нової речі – у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’єкта права власності до його створення;
На новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) – з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації;
На самочинне будівництво – з моменту набрання законної сили рішення суду (ст. 376 ЦК).
Набуття права власності пов’язане з його державною реєстрацією. Це стосується передусім прав на нерухоме майно. Згідно зі ст. 19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на нерухоме майно, є:
Державний акт про право власності на земельну ділянку;
Нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна;
Договір про приватизацію майна державних підприємств;
Договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку;
Нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об’єднання нерухомого майна;
Свідоцтво про право на спадщину;
Свідоцтво про право на частку в спільному майні подружжя;
Свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів;
Свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду;
Рішення суду про право власності на об’єкт незавершеного будівництва;
Акти прийому нерухомого майна до експлуатації тощо.
Ці документи мають суттєве значення, оскільки при невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно-правовими актами, в державний реєстрації права власності може бути відмовлено.
Наслідком державної реєстрації права власності на нерухомість є видача свідоцтва. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими розділом ІІ вказаного Закону.
Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності у особи права власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії які залежать від неї, з виникнення у неї права власності.
Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстановлюючих документів мають місце, коли право власності виникає із закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт оплати повної оплати членом кооперативу вартості квартири. Квитанція про сплату не є правовстановлюючим документом. Члену кооперативу слід звернутися до місцевих органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.
Підлягає окремій державній реєстрації право на об’єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншого об’єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.
3.захист права власності
Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави 3 ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.
Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може бути позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов’язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігачі, заставодержателі тощо. Крім цього, стаття 395 ЦК передбачає можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися іншими законами. Положення ст. 396 визначають для особи. Яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.
Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власникові.
Захист може мати превентивний характер. Власник може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили але можуть порушити його право, або за вимогою про запобігання такого порушення.
Власник може пред’явити позов проти незаконного володільця (добросовісного чи недобросовісного) про: віндикацію, визнання правочину недійсним, застосування наслідків недійсності правочину, відшкодування збитків, сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред’явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду внаслідок загибелі такої речі.
Законний володілець вправі пред’явити позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов’язані з умовами відповідного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користування приміщенням, переданим йому за договором, внаслідок спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює приміщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення перешкод у користуванні ним. У такому разі орендар буде діяти як і будь-яка інша особа, не пов’язана з власником договірними відносинами. Навпаки, захистом прав орендаря, обумовлених договором, буде вимога передачі йому предмета оренди, щодо якого вчиняється зобов’язальний позов. Законний володілець речі може також пред’явити позов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника.
Добросовісний набувач може пред’явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід’ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час володіння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість. В останньому випадку володілець цього майна до відшкодування цих витрат власником має право його притримання, яке реалізується ним як міра самозахисту (ст. 19 ЦК).
Добросовісний володілець може також звернутися з позовом про відшкодування збитків до відчужувача речі, яку було витребувано власником за віндикаційним позовом.
Володілець має право по суду вимагати визнання за ним права власності:
Якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів;
Якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього страхові суми і стан майна його не задовольняє;
За набувальною давністю (ст. 344 ЦК).
4.
Список використаної літератури
Борисова В.І., Спасбо-Фатєєва І.В, Яроцький В.Л. Цивільне право України. Том 1 – Київ, 2004 р.
Венкштер М. Основы вещного права – Москва, 2001 г.
Голос України, 3 серпня, 2004 р.
Закон України «Про власність»
Земельний Кодекс України
Підопригора О.А., Боброва Д.В. Цивільне право – Київ, 1995 р.
Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного права. – Кіровоград, 1999 р.
Шевченко Я.М. Цивільний Кодекс України. Науково-практичний коментар. Том 1 – Київ, 2004 р.
Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс. – Київ, 2003 р.